Тема 7. Сучасна світова філософія

 1. Особливості філософської думки кінця ХІХ-ХХ ст.

 2. Позитивізм: сутність та еволюція.

 3. Екзистенціально-антропологічна філософія.

 4. Ситуація постмодерну у філософії.                                     

 

Особливості філософської думки кінця ХІХ-ХХ ст. Наша епоха — це час глибоких соціальних зрушень, пошуку шляхів подолання відчуження людини, звільнення її від усіх видів поневолення, реалізації свободи, справедливості, утвердження непорушних правових і моральних норм співжиття. З одного боку, зроблена спроба побудови соціалізму на основі марксистсько-ленінського вчення, а з другого — йде еволюція капіталізму, в якій разом з тим проявляється і тенденція використання здобутків соціалізму. Все це відбувається не в гармонійних, а в дуже суперечливих і навіть конфліктних формах. Сучасний світ — украй складний і динамічний, у ньому борються, стикаються різні сили й тенденції.

Друга ознака часу — науково-технічна й інформаційна революція, які розпочалися "новітньою революцією в природознавстві" на зламі XIX і XX століть. Відкрилася "неминучість дивного світу" (назва відомої книги Д.Граніна), необхідність корінної зміни фізичних понять. Виявилися величезні перспективи освоєння земної і космічної природи, але разом з тим і грізні небезпеки — екологічні катастрофи і, навіть, (у гіршому варіанті) самознищення людства.

Філософія постала перед необхідністю — по-новому осмислити свою одвічну проблему "людина і світ" і при цьому визначити своє відношення до "класичної" філософії XVII—XIX століть, тобто періоду висхідного розвитку капіталізму, індустріально-ринкової економіки. Цій філософії були властиві віра в розум — не тільки як у людську здатність раціонального пізнання, але і як у принцип світобудови, влаштування природи і суспільства; віра в прогрес, тобто в поступальний процес реалізації того ж таки розуму в історії людства, в можливість і необхідність здійснення розумної суспільної організації; пізнавальний та історичний оптимізм.

Новітня наукова революція порушила "класичну" галілеївсько-ньютонівську ясність світорозуміння, а кризові явища в суспільстві, особливо ж катастрофічні події XX ст. (дві страшні світові війни, експерименти з встановленням тоталітарних, репресивних режимів, невдача "розвинутого соціалізму" і розвал Радянського Союзу) підірвали "благодушну" віру в історичний розум і прогрес, виявили ілюзорні засади історичного оптимізму.

У філософії почала посилюватися реакція проти класичного раціоналізму; акцент був перенесений на нереалістичний аспект (чи навіть сутність) дійсності. Вже А.Шопенгауер (1788—1860), "предтеча" цього зрушення, сутність світу вбачав не в розумному началі, а у "світовій волі", первинній по відношенню до уявлення й розуму; він же був проповідником песимізму і включив у коло європейських філософських ідей буддійське вчення про страждання як сутність людського буття.

Ф.Ніцше (1844—1900), продовжуючи цю лінію, втлумачив "світову волю" як "волю до влади" і став співцем "надлюдини", що втілює в собі цю волю, вітальну (життєву) силу і перебуває "по той бік добра і зла". Ці ідеї у вульгаризованому вигляді були підхоплені німецькими нацистами.

Ф.Ніцше був одним із засновників напряму, який набув назви "філософії життя" і різні варіанти якого розробляли Г.Зіммель, В.Дільтей, Л.Клагес, О.Шпенглер, А.Бергсон та інші. В ньому реальність визначається як "життя", яке становить органічну цілісність і неперервну тривалість ("потік"). У ньому немає протиставлення матеріального і духовного, об'єкта і суб'єкта. Воно не може бути осягнуте науково-раціоналістичними методами (в яких головним є аналіз), а осягається інтуїтивно, через "відчуття".

Якщо "класична" філософія головним началом у людині вважала її свідомість, зокрема розум, то в "кінці віку" (відомий французький вираз "пп сіє зіесіе") і в XX ст. зростає інте­рес до несвідомої сторони людської психіки. Австрійський психіатр і мислитель З.Фрейд (1856— 1939) розробляє методику психоаналізу, яка перетворюється її засновником та його послідовниками в цілу психологічну, філософську, культурно-історичну концепцію.

Відштовхуючись від ідей В.Шеллінга і А.Шопенгауера, Е.Гартман (1842—1906) створює свою "філософію несвідомого". Предметом гносеологічних досліджень стають нераціональні форми пізнання — відчуття, сприйняття, інтуїція. Проявляється тенденція до ірраціоналізму — приниження чи навіть повне заперечення можливостей раціонального пізнання, а також до агностицизму — у вигляді тверджень про те, що пізнання обмежене чуттєвим досвідом і в принципі не здатне проникати в сутність речей: ("не знаємо і не пізнаємо").

При визначенні ставлення до сучасної науки, її можливостей, наслідків науково-технічного прогресу виникло протистояння сцієнтизму (лат. зсіепііа — знання, наука) — впевненість у необмежених можливостях науки та її практичних застосувань і антисцієнтизму, який виражає не тільки сумніви в таких можливостях, але й страх перед сучасною наукою і технікою як "демонічними силами", що загрожують благополуччю людини й самому її життю. В руслі соціальної думки це, відповідно, — протистояння технологічного оптимізму, технократизму і технологічного песимізму, антитехнократизму, який знайшов вираз у так званих "антиутопіях" (Е.Зам'ятін, О.Хакслі, Дж. Оруелл).

Завершуючи цей огляд, можна виділити такі головні проблеми сучасної філософії:

1) витлумачення, осмислення нової, некласичної картини світу, яка створюється сучасним природознавством, і в зв'язку з цим — теретико-пізнавальних, логіко-методологічних питань, аналіз знання і мови;

2) людське буття в оточуючому світі, яке розглядається в усій його своєрідності, повноті й різноманітності проявів.

У сучасній філософії сформувалися різні напрями, відмінні за своїм головним предметом, за типом мислення, вихідними принципами й підходами: позитивістський, пов'язаний, головним чином, з точною наукою і орієнтований на властиві їй методи дослідження та зразки тлумачення одержаних даних; екзистенціально-антропологічний, зорієнтований на проблеми людського буття і нерідко схильний до ірраціоналізму; феноменологічний, предметом дослідження якого є феномен свідомості, її змісту, структури в "чистому" (початковому) вигляді (дослідник при цьому повністю абстрагується від будь-яких натуралістичних і психологічних аспектів проблеми), що зберігає традиційні для цієї форми духовного освоєння світу ідеї й уявлення, оновлюючи й модернізуючи їх.

Відмова від класичних зразків філософського мислення не має бездумного й однозначного характеру: поряд із створенням нових його типів і форм характерною також є орієнтація на збереження й продовження класичних традицій з пристосуванням їх до вимог нового часу. Ця орієнтація представлена неокантіанством і неогегельянством, а в релігійній філософії — неотомізмом та неоавгустинізмом.

Слід відзначити, що в сучасній філософській думці особливе місце займає марксистська філософія. З одного боку, вона продовжує традиції філософської класики (особливо німецької і, насамперед, гегелівської), їй властива опора на наукове світорозуміння, прагнення до раціонального пояснення природних і суспільних явищ, обґрунтування закономірностей соціального прогресу. З іншого боку — вона виходить за межі класичної традиції, що виражається в послідовному, неухильному і навіть підкресленому відстоюванні матеріалізму, органічно поєднаного з діалектикою, а також у розумінні людини як суспільної, практично діючої істоти, яка освоює і перетворює світ, реалізуючи і розвиваючи при цьому свою властиву сутність. Явно виражена активність, революційність є характерною рисою марксистської філософії.

Позитивізм: сутність та еволюція. Незвичайність новітніх наукових відкриттів гостро поставила питання про природу наукових понять, співвідношення чуттєвого і раціонального моментів пізнання, емпіричного і теоретичного знання, про істину та її критерії, закономірності розвитку науки, наукової революції тощо.

З кінця XIX ст. впливовим став позитивістський напрям з його установкою на точне знання. Водночас у ньому були чітко виражені й суб'єктивно-ідеалістична та агностична тенденції. У своєму історичному розвитку позитивізм пройшов кілька етапів. Перша його форма виникла ще в ЗО—40-х роках XIX ст. її засновниками були О. Конт (1798-1857), який і запрова­див термін "позитивізм", а також Г. Спенсер (1820-1903), Дж. Ст. Мілль (1806-1873) та інші. Базою для цього напряму були успіхи емпіричних наук, які ґрунтувалися на даних досвіду, спостережень та експериментів. У світоглядному плані позитивізм був негативною реакцією на натурфілософські вчення, спекулятивні системи Шеллінга, Гегеля; у плані ж соціальному він виражав типову для буржуазного суспільства установку на "техніцистичне" використання даних науки, практичне оволодіння природою, коли загаліносвітоглядні питання відступають на задній план або взагалі перестають бути предметом інтересу дослідника.

Згідно з позитивістськими поглядами наука повинна бути позитивним знанням, яке спирається на дані досвіду, їй не потрібна філософія ("метафізика"), яка вдається до спекулятивних (умоглядних) розумувань про "начала речей", "принцип буття" і т.п. Справа науки — констатувати, описувати, класифікувати факти досвіду, встановлювати зв'язки між ними, послідовність явищ, тобто виявляти закони. Наука не повинна претендувати на пізнання сутності явищ, субстанції, причинності, оскільки поняття як результат такого пізнання — "метафізичні", тобто ненаукові.

Що ж до філософії, то єдине, чим вона може й повинна займатися, — це узагальнення висновків конкретних наук, систематизація наукового знання. Таким чином, разом з "метафізикою" позитивізмом усувалася власне філософська, загальносвітоглядна проблематика. З самого початку позитивізм виражав суб'єктивно-ідеалістичну, феноменалістичну, агностичну тенденцію, хоч і включав елементи природничо-наукового матеріалізму.

Друга історична форма позитивізму — це махізм (емпіріокритицизм), який набув певного поширення в кінці XIX — на початку XX століть. Його засновниками були австрійський фізик і філософ Е. Мах (1838—1916) та швейцарський філософ Р. Авенаріус (1843-1896).

Ця форма позитивізму склалася тоді, коли новітня революція в природознавстві виявила обмеженість ряду понять і принципів "класичної" фізики, неспроможність метафізичного матеріалізму дати філософське тлумачення нових для науки явищ і обґрунтувати нову, нетрадиційну фізичну картину світу. На перший план у махізмі були поставлені проблеми теорії пізнання. При цьому суб'єктивно-ідеалістичні та агностичні мотиви зазвучали з повною силою.

Одне з центральних понять махізму — "досвід", який, за Махом, є сукупність вихідних чуттєвих даних, "елементів", нібито нейтральних стосовно фізичного й психічного. Махістська "критика досвіду" — це по суті "очищення" його від відношення до об'єктивної реальності, його суб'єктивізація. Завдання науки вбачається в тому, щоб групувати, пов'язувати, впорядковувати ці "елементи досвіду". Наукова теорія була зведена до сукупності спостережуваних фактів.

Складовою частиною цієї концепції є теорія "принципової координації" Р. Авенаріуса, яка стверджує нерозривний зв'язок суб'єкта з об'єктом ("без суб'єкта немає об'єкта, а без об'єкта немає суб'єкта") і "реальним" визнає лише те, що ким-небудь спостерігається або принаймні може спостерігатися.

Махізм був підданий гострій критиці у філософській праці В.І Леніна "Матеріалізм і емпіріокритицизм" (1909 р.).

Подальший розвиток науки привів до відмови прихильників позитивістської лінії від махістського психологізму і до зосередження їх уваги на проблемах логічного аналізу наукового знання.

Початок третьої форми позитивізму (неопозитивізму) був покладений діяльністю групи вчених —логіків, математиків, соціологів, філософів, які в 1922 р. створили так званий "Віденський гурток". До нього ввійшли М.Шлік, Р.Карнап, О.Нейтратта інші. Після вбивства Шліка (1936 р.) і захоплення Австрії гітлерівцями (1938 р.) Віденський гурток розпався, а його учасники емігрували. З того часу неопозитивізм розроблявся, головним чином, в англомовних країнах, де помітною була давня емпіристична і номіналістична традиції. Прихильниками різних проявів неопозитивізму були Л. Вітгенштейн, Б. Рассел, А. Айєр, К. Поппер, Г. Рейхенбах, представники так званої львівсько-варшавської школи А. Тарський, Я. Лукасевич, К. Айдукевич та інші.

У свою чергу неопозитивізм пройшов ряд своїх етапів розвитку. У вихідному вигляді, якого надали йому члени Віденського гуртка, він виступив як "логічний позитивізм", або "логічний емпіризм". Розглядаючи справді актуальні проблеми логічного апарату науки, вихідних начал наукового знання, його структури, відношення між емпірією і теорією, неопозитивісти зробили безсумнівний внесок у їх розробку. Але їм властива була й нігілістична позиція щодо філософської "метафізики". Філософії відводилася лише "жандармська" функція "очищення" мови науки від понять і термінів, які нібито не мають наукового смислу.

Як при цьому розумілося саме наукове знання? В ньому логічні позитивісти виділяли два головні елементи — емпіричний (фактуальний) і логічний. До першого відносили сукупність даних, чуттєвого досвіду, які можна звести до "атомарних" (тобто простих, нерозкладних) фактів, констатація яких виражається "протокольними реченнями" типу "в такий-то час, у такому-то місці, за таких-то умов спостерігалося те-то". Питання про відношення чуттєвих даних до об'єктивної реальності вважалося при цьому "позанауковим".

Протокольні речення пов'язувалися, впорядковувалися, зводилися в систему за допомогою логіко-математичного апарату, тобто правил і процедур сучасної логіки і математики.

Ці аксіоми і правила розглядалися як незалежні від досвіду, апріорні продукти розуму. Та або інша система аксіом і правил логічних та математичних операцій, на їх думку, може бути "конвенціальною", тобто умовною, встановленою за погод­женням учених. Від неї вимагається лише внутрішня несуперечливість і зручність, практична ефективність.

Логічна обробка емпіричних даних не розглядалася як заглиблення від явища до сутності, бо саме поняття "сутність" розумілося як "метафізичне". Цінність наукових концепцій полягає нібито не в тому, що вони адекватно відображають об'єктивну реальність, а в їх здатності робити прогнози, які б підтверджувалися досвідом. Таке розуміння істини було характерним і для прагматизму — вчення, близького до позитивістської традиції.

Специфічною для логічного позитивізму є процедура верифікації, тобто перевірки наукових положень через їх зіставлення з фактами, які піддаються спостереженню. Якщо безпосередньо таке зіставлення неможливе, то з верифікованого положення робляться логічні висновки аж поки не будуть одержані ті, які можна перевірити в такий спосіб. Усі можливі положення (висловлювання) поділяються на категорії:

1) безглузді (наприклад, "Місяць примножує трикутник"), які не підлягають верифікації;

2) осмислені, але незіставні з чуттєвим досвідом, отже, "метафізичні" ("існує Бог", "душа безсмертна", "є об'єктивна закономірність" і т.п.), які теж не можуть бути верифіковані;

3) висловлювання, які прямо або опосередковано можна зіставити з чуттєвими даними і, отже, верифікувати. Залежно від результатів верифікації такі висловлювання поділяються на істинні, якщо вони досвідом підтверджуються, і хибними, якщо вони ним не підтверджуються або йому суперечать.

Обмеженість такого розуміння верифікації невдовзі стала очевидною. Воно ґрунтувалося на припущенні, ніби науково-теоретичні положення в принципі можуть бути зведені до емпіричних, доступних спостереженню фактів. Проте це не так: жоден загальний закон науки чи теоретична концепція тако­му зведенню на піддаються. Не можна застосовувати запропоновану процедуру верифікації й до фактів, що мали місце в минулому. Щоб це зробити, треба виходити з об'єктивного причинного зв'язку між минулим і теперішнім, а визнання об'єктивної причинності позитивістською установкою виключається.

Виходячи з позитивістської традиції, але намагаючись подолати труднощі, з якими стикається логічний позитивізм, К. Поппер протиставив процедурі верифікації принцип фальсифікаціонізму. Згідно з останнім для розвитку теорії треба намагатися її фальсифікувати, тобто шукати факти, здатні її спростувати. Якщо теорія взагалі не піддається такому способу спростування, то вона не є науковою. Відсутність спростовуючих фактів ще не є підтвердженням безумовної істинності теорії. Питання про таку істинність завжди залишається відкритим, і розвиток теоретичного знання здійснюється через висування все нових гіпотез та їх спростування. Логічно таке розуміння веде до гносеологічного плюралізму — визнання принципово припустимими відмінних одна від одної теоретичних концепцій, які отже, є умовними і жодна не може претендувати на статус об'єктивно абсолютної істини.

Поппер став одним із засновників і представників "критичного раціоналізму". В свою концепцію він включив об'єктивно-ідеалістичне поняття "третього світу", розуміючи під цим знання як певну ідеальну, незалежну від суб'єкта сутність або особливий рід буття.

В ході своєї еволюції неопозитивізм, першою формою якого був "логічний позитивізм", поступово виступав у вигляді семантичного і, зрештою, лінгвістичного аналізу.

Семантичний (від грецького зетапіі/соз — позначаючий) аналіз — це процедура встановлення значення висловлювань у формальному смислі – відношення між реченнями "предметної мови" і "метамови", між елементами "семантичного трикутника": ім'я (словесний вираз, позначення) — концент (мислимий зміст, поняття) —денотат (предмет, те, що позначається ім'ям). Уточнення смислу висловлювань необхідне в науці, але не пов'язане безпосередньо з філософською проблематикою.

У 50—60-х роках XX ст. переважаючою формою позитивізму став лінгвістичний аналіз, засновником якого був Л.Вітгенштейн. Предметом дослідження в ньому стає вже не наукова, а повсякденна мова. Ставиться "терапевтичне" завдання "очищення" мови від таких слів і виразів, які, маючи "метафізичний" зміст, нібито призводять до перекрученого сприйняття і осмислення явищ, навіть до непорозумінь та конфліктів, у тому числі й соціальних. Унаслідок такого "очищення" правомірними залишаються лише такі вирази, які фіксують і описують дані безпосереднього чуттєвого сприймання.

Мова розуміється як "первинне явище", яке визначає осмислення дійсності. Досить усунути деякі вирази, щоб зникли самі явища, які ними позначаються, і проблеми, що викликають суперечки.

Уточнення, "пояснення" смислу слів і виразів, безперечно, буває корисним, а то й необхідним, але слід мати на увазі, що саме слововживання є похідним від предметно-практичної діяльності і реальних відносин між людьми в суспільстві. Соціальні конфлікти, які мають об'єктивну основу, не можна розв'язати лише зміною мовних виразів, а ось розвивати таку культуру мовного спілкування, яка б полегшувала досягнення взаєморозуміння і сприяла спільному пошуку шляхів розумного й мирного розв'язання проблем у наш час, дуже важливо.

Новітні концепції науки (наукознавства) виходять за межі типових для неопозитивізму проблем. Якщо неопозитивізм займався аналізом "готового" знання (такого, що вже склалося) і робив своїм безпосереднім предметом мовний вираз цього знання, то в концепціях, які прийшли йому на зміну, ставляться і обговорюються питання: як розвивається наука? Які чинники впливають на цей розвиток? Як відбувається зміна наукових теорій? Яке співвідношення між старою і новою теоріями? і т.п. Саме ці питання розглядаються в працях Т. Куна, І. Лакатоса, П. Фейєрбенда та інших. Науку при цьому намагаються внести в контекст суспільного життя й культури. Робиться ряд цікавих спостережень і висновків, які стосуються закономірностей розвитку науки, зокрема наукових революцій . Названі дослідники оперують поняттям "парадигма" (грец. рага§еі£та — приклад, зразок) — прийнята модель, зразок постановки і розв'язання наукових проблем; "зміна парадигм", яка й означає наукову революцію, наприклад, перехід від геоцентризму до геліоцентризму, від фізики Галілея — Ньютона до фізики Ейнштейна; "науково-дослідницькі програми" і їх зміна (Лакатос); "наукове співтовариство", тобто група (спільнота) вчених-однодумців, яка створює і розробляє певну парадигму або здійснює зміну парадигми. Сучасні концепції розвитку науки виявляють ряд справді існуючих особливос­тей і закономірностей цього процесу, але тоді в них перебільшуються деякі його моменти, скажімо, принципова відмінність нової парадигми від старої.

Близькими до позитивістської традиції є вчення прагматизму (грец рга&па - справа, дія), зокрема інструменталізму, їх засновниками були американські (США) мислителі кінця XIX - початку XX ст., Ч.Пірс, У Джемс, Дж. Дьюї, Дж. Г. Мід. Прагматизм правомірно розглядати як концептуальне (понятійно-теоретичне) оформлення такої риси американського менталітету, як практицизм, діловитість прагнення до життєвого успіху, до корисного ефекту будь-якої діяльності.

Оперуючи традиційним для позитивістського напряму поняттям "досвід", прагматисти розглядають його (досвід) як ряд ситуацій, які ставлять перед людиною проблеми, що вимагають розв'язання. Смисл понять, концепцій, на їх думку, полягає в тому, що вони вказують способи і правила розв'язання проблем, досягнення бажаного ефекту, тобто виконують "інструментальну" функцію. "Істинними" є ті поняття і теорії, які дають найбільший ефект, "працюють", приносячи користь. Таким чином, істинність - це практична користь. Наприклад, релігія - істина, бо вона виконує корисну, потрібну людині "психотерапевтичну" функцію.

При такому розумінні відношення істинності (відповідності наших думок, понять, концепцій об'єктивній дійсності) і практичної ефективності ототожнюється; поняття істини суб’єктивізується.

Екзистенціально-антропологічна філософія. Якщо для позитивістського напряму головними є теоретико-пізнавальні і методологічні проблеми, то для екзистенціально-антропологічного центральною є проблема людини - її сутності й існування, буття в світі, можливостей і перспектив свободи й відповідальності. На це вказує сама назва напряму: екзистенція (лат. єу.ієпгіо) - існування, антропос (грец. апггоро*} - людина. Йому властива більш або менш виражена ірраціоналістична тенденція, бо прибічники вважають ніби специфіка людського буття не може бути осягнута і виражена науково-раціоналістичними засобами. Звідси - характерний зв'язок (особливо для екзистенціалізму) швидше з мистецтвом, ніж з науковим мисленням.

Ідейними попередниками екзистенціалізму ("філософії існування") були датський філософ і теолог С. К'єркегор (1813-1855), представники "філософії життя" (Ф. Ніцше, В. Дільтей, Г. Зіммельта, А. Бергсон), засновник феноменології Е. Гуссерль. Серед більш віддалених його предтеч можна назвати ранньохристиянського богослова і філософа Августина (354—430), а також французького мислителя Б. Паскаля (1623— 1662). Але в основному екзистенціалізм був породженням складного і трагічного XX ст. — з його гострими суперечностями й конфліктами, катастрофічними війнами, широкомасштабним насильством над людьми, нестримним науково-технічним прогресом, який виявився не тільки благом, але й джерелом великих небезпек. Дві великі "хвилі" екзистенціалізму, в одній з яких відому роль відіграли німці (М. Хайдеггер, К. Ясперс), а в другій — французи (Ж.-П. Сартр, А. Камю, Г. Марсель) не випадково пов'язані з катастрофічними подіями століття — світовими війнами.

Благодушна віра багатьох людей "класичного", відносно "спокійного" буржуазного суспільства та його ідеологів у "світовий розум" і розумний сенс історії, в прогрес, у традиційні моральні цінності була підірвана кривавою бійнею першою світової війни 1914—1918рр. Одним із соціально-психологічних її наслідків було поширення серед певних верств населення цинічно-діляцького ставлення до життя, презирство до моральних норм і заборон, до вимог людяності. Другим виразом тодішніх настроїв був екзистенціалізм з його радикальним розчаруванням в історії, пошуками людиною опори в глибинах власної особистості.

Набагато страшнішою була друга світова війна, розв'язана гітлерівською терористичною диктатурою. Вона забрала життя кількох десятків мільйонів людей і супроводжувалася геноцидом — масовим знищенням цілих етнічних груп, насамперед європейського єврейства. У багатьох чесних людей, переважно з буржуазного і дрібнобуржуазного середовища, інтелігенції в умовах гітлерівської окупації склалося переконання, що миритися з торжеством грубого насильства, варварства, жорстокості неприпустимо, проти нього необхідно боротися, хоч ця боротьба по суті безперспективна. Екзистенціалізм, який ідеологічно оформив цей умонастрій, довів його до крайнього парадоксу: саме така трагічна ситуація виявила свою безмірність і абсолютність людської свободи — свободу вибору позиції, лінії поведінки всупереч силі зовнішніх обставин.

Але справа була не тільки в катастрофічних подіях.

Поширення бюрократичних методів управління і розростання відповідних державних і наддержавних форм і структур, негативна сторона наслідків науково-технічного прогресу, розробка "техніки" маніпулювання людською поведінкою з боку певних політичних і соціальних сил як у "демократичних", так і в "тоталітарних" суспільствах, використання могутньої сили сучасних засобів масової інформації для впливу на свідомість, тенденції стандартизації людей, перетворення їх у своєрідні "гвинтики", нав'язування певних стереотипів потреб і споживання, думок і вчинків, усього "способу життя" і, як наслідок, ознаки "кризи людини", "кризи особистості". Почуття протесту проти цих явищ і тенденцій, поєднане з невірою в перспективи суспільного прогресу, створило ту соціально-психологічну атмосферу, в якій склався і набув популярності (переважно в колах європейської інтелігенції) екзистенціалізм, типова "філософія кризи".

Екзистенціалізм поставив собі за мету повернути людину до самої себе, відновити "справжність" людського існування, його інтимну "самість" (від слова "сам"). При цьому риси особистості були абстраговані від об'єктивних умов, суспільних обставин, поза якими, власне, людське "я" не існує.

Поняття "екзистенція" ("існування") у Хайдеггера -"Пазеіп" ("наявне буття", "тут-буття") не виражає якихось об'єктивних характеристик людини. Воно виражає "для-себе-буття" — переживання людиною свого справжнього, індивідуального, єдиного і неповторного, самотнього, часового і тимчасового, скінченого, приреченого на смерть існування.

Оскільки в центрі екзистенціалістського філософствування перебуває суб'єкт, особистість, "я" - його можна назвати різновидом суб'єктивного ідеалізму. Але на відміну від "класичних" форм цього напряму суб'єкт в екзистенціалізмі є суб'єктом не пізнання, діяльності, творчості, а насамперед суб'єкт переживання.

Радикальне розчарування в історії виразилося в тому, що конкретно-історичні обставини життя людини розглядаються не як сукупність факторів, які формують особистість, не як об'єкт пізнання і поле діяльності, а лише як "доля". Людина "закинута" в цей чужий, абсурдний світ, якого не можна змінити, але в якому можна й треба зберегти мужню вірність самому собі і який — як долю — можна тільки внутрішньо "перемогти". Так екзистенціалізм в інших історичних умовах відродив деякі установки давнього стоїцизму, але в суто ірраціоналістичному, песимістичному і емоційно напруженому варіанті.

Дослідження "онтологічної структури" людського буття, при якому застосовується метод гуссерлівської феноменології (розгляд феноменів свідомості, звільнення від усього емпіричного), приводить до виявлення вихідних, початкових визначень ("екзистенціалів"), які по суті є емоційно-психологічними станами: "турбота", "тривога", "страх" і т.п. їх коріння - у тимчасовості існування. Поняття часу в екзистенціалізмі є дуже суттєвим. Німецький екзистенціалізм заявив про себе працею М. Хайдеггера "Буття і час" (1927). Екзистенціальний час — це не зовнішній, об'єктивний (математичний, фізичний, космічний) час, це час, що переживається, це час, спрямований від народження до смерті.

Людина як часове буття орієнтована на майбутнє, вона себе вільно визначає, є проектом самої себе, її сутність не "передзадана", а самою людиною обирається і створюється ("існування передує сутності" - одна з тез цієї філософії), але ж у майбутньому в неї є одна абсолютно достовірна, невідмінима, неминуча перспектива — це смерть. За висловом Хайдеггера, буття людини - це "Зеіп гит Тосіе" - "буття до смерті", тобто буття, спрямоване до свого кінця. Людина — єдина істота, яка знає про свою кінечність, смертність, і це знання, а точніше переживання накладає відбиток трагізму на все людське буття. Звідси — страх смерті, страх не зберегти вірності собі, не виконати свого (собою ж обраного) призначення. Цей екзис­тенціальний страх (нім. "Ля^їґ") значно глибший, "фундаментальніший", ніж страх чогось конкретного, часткового, визначеного

Проблема смерті — ставлення до неї, моральних висновків з неодмінного факту скінченності індивідуального буття — це справжня проблема, якою повинна займатися філософія. Але висунення цієї проблеми в центр філософських роздумів, перетворення страху смерті у визначальний фокус емоційно-психологічної структури особистості є симптомом кризи людини, кризи особистості, зумовленої певними соціально-історичними обставинами. В XVII ст., в епоху прогресуючої буржуазної цивілізації видатний філософ Б.Спіноза писав: "Людина вільна ні про що так мало не думає, як про смерть, і її мудрість полягає в роздумах не про смерть, а про життя"'.

Нині людство перебуває на переломному етапі своєї історії, одним із наслідків якого є хворобливі соціально-психологічні явища. Коли люди починають відчувати себе самостійними, "відчуженими", "закинутими" в цей незатишний, а то й ворожий світ, то переживання своєї скінченності може вийти на перший план. Такі умонастрої й переживання екзистенціалізм осмислив як глибинний і невідворотний трагізм людського існування взагалі, який за певних історичних обставин може тільки виразніше проявлятися.

Людині, вважають екзистенціалісти, властиве бажання сховатися, "втекти" від усвідомлення своєї скінченності і від відповідальності за своє життя, яка звідси випливає. Зрештою, йдеться про вибір між життям і смертю ("бути чи не бути?"). Як пише в своєму "Міфі про Сізіфа" А. Камю, "є лише одна по-справжньому серйозна філософська проблема — проблема самогубства. Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб його прожити, — означає відповісти на фундаментальне питання філософії. Все інше — чи має світ три виміри, чи керується розум дев'ятьма чи дванадцятьма категоріями — другорядне. Такі умови гри: насамперед треба дати відповідь". Подібні думки не нові. Вони є і в Л.М.Толстого, і у Ф. М. Достоєвського. Але те, що в цих великих письменників-мислителів було однією з граней їх глибоких роздумів, екзистенціалізм перетворив у центральну проблему буття.

Вибір, який кожна людина повинна зробити і так або інакше робить, — це вибір між "несправжнім" і "справжнім" існуванням. "Несправжнє" полягає у спробах втекти від самої себе, від свідомості свої конечності, від своєї "приреченості на свободу", відповідальності для чого слід поринути у повсякденність, бути "як усі", "іншим серед інших" і іншим для самого себе — "усередненою" людиною, людино-річчю. Цей стан Хайдеггер позначає словом "Паз тап", де "тап" безособовий займенник, як от у виразі "тап 8а§1" — "кажуть".

Для "справжнього" існування, яке вільна обрати людина, треба відгукнутися на поклик своєї екзистенції (а не ховатися від нього), звернутися до себе, повністю усвідомити свою самотність в абсурдному світі, трагізм свого тимчасового, нестійкого, скінченого буття і при цьому зберегти стійкість перед лицем долі, вірність собі, тій меті, якій можеш віддати своє життя.

В цьому, здається, є щось імпонуюче, приваблююче. Але, оскільки екзистенціалізмом людська сутність, її самовизначення відриваються від суспільних умов і процесів, то цілі, які обирає людина, виявляються позбавленими об'єктивної детермінації. Ігнорується міра їх суспільної цінності. Свобода може перетворитися у сваволю, а вірність собі — виражати індивідуалістичну позицію.

Власне, "вибір" може залишатись на рівні внутрішнього рішення, визначення свого особистого ставлення до зовнішніх обставин і до самого себе — не зобов'язуючим до яких-небудь суспільно-значущих дій. Якщо ж прийняте рішення виражається в певній соціально-політичній і моральній позиції, то ця позиція, що визначається суб'єктивними критеріями і установками, може бути зовсім різною. Про це свідчать самі біографії представників екзистенціалізму: це і тимчасове визнання гітлерівського режиму (Хайдеггер), і пасивний протест проти нього (Ясперс), і участь у русі опору під час окупації гітлерівцями Франції (Сартр, Камю), і анархічне бунтарство в дусі "нових лівих" (той же Сартр в 60-х роках).

Ідейні передумови такої строкатості позицій можна знайти вже у вченні К'єркегора про суб'єктивність істини, визнаного екзистенціалістами. Виступивши як критик і опонент Гегеля, К'єркегор у принципі відкинув поняття об'єктивної істини (включаючи її об'єктивно-ідеалістичне тлумачення). На його думку, загальне, позаособистісне не може бути істиною. Істина — це те, що має глибоко особистісне значення. Вона "людська", а не відчужена від людини, і тому завжди суб'єктивна.

Тут дійсно є той нюанс, що ставлення людини до світу активно-практичне і в цьому розумінні суб'єктивне. Передові ідеї, які виражають прогресивні історичні тенденції, стаючи переконаннями людей, спонукають їх до активної суспільної діяльності. Але в екзистенціалізмі особистісний смисл істини виявляється відірваним від її об'єктивного змісту і суспільного значення. Звідси — тенденції до суб'єктивізму, волюнтаризму і морального релятивізму.

Індивідуалістична установка екзистенціалізму пом'якшується (але не усувається) визнанням цінності міжособистісних групових зв'язків. Ці зв'язки мисляться як емоційно-психологічні. Вони протиставляються безособистісним, об'єктивним суспільним відносинам, за якими така соціально-історична теорія, як марксизм, бачить визначальну роль. Таке протиставлення виражає і дійсну суперечність (навіть антагонізм) між особою і суспільством за певних історичних умов, і протест проти цього відчуження й антагонізму, прагнення зберегти особистісну свободу і "самоідентичність".

Екзистенціалізм є ірраціональним засобом постановки і осмислення проблеми місця людини в світі. Ірраціоналістичним ("позарозумним") є і розуміння світу як абсурдного, темного "в собі буття", і розуміння історії (позбавленої смислу), і розуміння самої екзистенції — "кореня", "справжності людського буття".

Екзистенція, на їх думку, не може стати об'єктом пізнання як "річ", вона в принципі не може бути об'єктивна. Не піддається вона і розгляду традиційно-психологічним методом інтроспекції, тобто емпіричному, хоч і звернутому на своє "я" спостереженню. Екзистенція "висвітлює" себе, і це відбу­вається в станах "осяяння", які виникають переважно в "пограничних ситуаціях" (Ясперс). Це критичні моменти буття: нестерпне страждання, почуття безмірної провини, переживання неминучості смерті. В таких ситуаціях екзистенція — це моє буття, яким воно є насправді, як воно виявляється; відкривається людині не як зовнішній об'єкт, а як її власне "я", її самотність, тимчасовість, скінченність, смертність.

Трагічне світо- і самовідчування не долаються не тільки в безрелігійних, "атеїстичних" (М. Хайдеггер, Ж.-П. Сартр, А. Камю), але і в релігійних (К.Ясперс, Г.Марсель, М. Бубер) варіан­тах екзистенціалізму. Бог - "трансценденція" (лат. ггатсепает • -"такий, що виходить за межі") в Ясперса, Бог як абсолютне "Ти", спілкування з яким є "таїнством" у Марселя, Бубера — це по суті форма уявного задоволення потреб у повноті буття; в розриві меж вузькоособистісного "мікрокосму", яким є "відчужена" людина, "закинута" в чужий для неї світ.

Заглиблюючись у внутрішній світ людини, в її переживання, екзистенціалісти проявили певну психологічну проникливість, привернули увагу до справжніх людських потреб. Проте, вириваючи особистість із сукупності соціальних відносин, ці проблеми розв'язувати не можна. Трагізм індивідуального, зосередженого на собі буття залишається не "знятим".

До антропологічного напряму сучасної філософії відносяться також філософська антропологія (у спеціальному значенні терміна), персоналізм, фрейдизм.

Філософська антропологія - це напрям, який виник у 20—х роках XX ст., тобто приблизно в той же час, що й екзистенціалізм, і, подібно до останнього, пов'язаний ідейною наступністю з "філософією життя". Засновниками і представника­ми філософської антропології були М. Шелер, Г. Плеснер, А. Гелен, Е. Ротхаккер, М. Ландман, Е. Хенгстенбер та інші.

Це вчення прагне до цілісного осягнення людини в усій специфіці її буття, її місця в Космосі, поєднуючи при цьому філософський підхід із конкретно-науковим. Проголошена М. Шелером програма цілісного вивчення людини залишалася не реалізованою. З самого початку філософська антропологія розпалася на ряд течій, кожна з яких виділяла яку-небудь одну із специфічних особливостей і властивостей людини — біологічну, психічну, культурну, релігійну і т.д. Так, Шелер, продовжуючи традицію, яка йшла ще від Августина, вважав, що найсуттєвішою рисою людини є надприродний дух, орієнтований на абсолютні цінності. Гелен бачив першопричину специфіки людини в її "біологічній недосконалості", відсутності природженої пристосованості до певних умов існування, яка властива тваринам, внаслідок чого людина змушена створювати свій особливий, відмінний від тва­ринного світ, спосіб життя і є "відкритою світові", діяльною істотою. Це продовження думки Ф.Ніцше, що людина — це тварина, яка ще не визначилася, тому й містить у собі необмежені можливості. У Ландмана і Ротхаккера людина — це істота, яка є продуктом певної культури, її "об'єктивного духу", яка й сама творить культуру.

Проблема людини, специфіки людського буття є також предметом уваги марксистської філософії. Вона розглядається, зокрема, К.Марксом у "Економічно-філософських рукописах 1844 р.". Визначальною основою людського буття марксизм вважає процес матеріального виробництва і ті об'єктивні суспільні відносини, які складаються в цьому процесі. Тому людина розглядається не з точки зору якихось одвічних, постійних (біологічних або технологічних) характеристик, а як конкретно-історична, соціальна, практично-діюча істота. Все багатство духовного життя людини розуміється як таке, що в останньому підсумку розгортається на об'єктивній соціальній основі.

Персоналізм можна віднести до релігійно-антропологічних учень кінця ХІХ-ХХ ст. Серед авторів персоналістичних концепцій — американці У. Хокінг, Е. Брайтмен, Р. Т. Флюеллінг, французи Е. Муньє, Ж. Лакруа, М. Недонсель, П. Рікьор, росіяни М. Бердяєв, Л. Шестов, М. Лоський та інші.

Основна категорія цієї філософії — "персона", "особистість", яка визнається первинною стосовно матеріального буття. Світ уявляється як сукупність "персон", що нагадує монадологію Лейбніца. Вищим, вихідним особистісним началом є Бог. Особа людини співвіднесена з вищою особою — Богом-творцем. Особа (особистість) проявляє себе не тільки в пізнанні, а насамперед у вільному самовизначенні, в активній творчій діяльності, зокрема митців у мистецтві, до якого в персоналізмі особливий інтерес.

У французькому персоналізмі є елементи критичного ставлення до буржуазного суспільства, установка на перетворення суспільних відносин шляхом одночасних економічної і духовної революцій. Ідеал суспільного устрою мислиться як сукупність общин, що складаються з вільних, але поєднаних між собою особистостей. При цьому виключаються як тоталітаризм, який поневолює особу, так і індивідуалізм, що роз'єднує людей.

Фрейдизм — вчення, засновником якого був австрійський вчений і мислитель 3.Фрейд (1856—1939). Як лікар-психіатр Фрейд досліджував причини і методи лікування неврозів. Для цього він розробив метод психоаналізу, та, зрештою, прийшов до дуже широких філософських узагальнень.

Згідно з фрейдівською концепцією в структурі особистості виділяються три елементи: "воно" (лат. /V/) — неусвідомлена і "передсвідома" сфера психіки; "я" (Е§о) — її свідомий рівень і "над-я" (8ирег-Е§о), в якому виражаються вимоги суспільства до людини, що обмежують або забороняють її інстинктивні потяги та бажання. Внаслідок дії цих вимог і заборон виникають психологічні механізми "цензури", "витіснення" та інші, якими забороняються потяги, інстинкти не допускаються у свідомість, а витісняються у сферу несвідомого. Проте вони не зникають, а проявляються у вигляді сновидів, обмовок, описок, неврозів, а також у "сублімованих" (лат. тЬІітаііо — воз-гонка, піднесення), облагороджених формах, таких, як художня творчість. Головним і визначальним інстинктивним потягом людини Фрейд вважав сексуальний, а пізніше розвинув вчення про два протилежні потяги — до життя (ерос) і до смерті (танатос).

Фрейд, напевно, без достатньої підстави виходив з думки про визначальну роль неусвідомленого стосовно свідомості. Свої уявлення про динаміку людської психіки він намагався застосувати до пояснення соціальної психології і культурно-історичних явищ. Як різновид колективного неврозу, він розглядав релігію.

Його послідовники К. Г. Юнг, А. Адлер, О. Ранк, В. Рейх, Е. Фромм, К. Хорні, Г. Салліван, Г. Маркузе (неофрейдисти) вносили істотні корективи у вчення основоположника фрейдизму. Так, Юнг (1875—1961) розробив вчення про "колективне несвідоме", яке становить глибший рівень психіки, ніж індивідуально несвідоме і в якому зберігаються "архетипи" — першо-образи, що склалися ще в період становлення людської культури. Фромм (1900—1980) досліджував взаємодію між психічними і соціальними факторами, пропонував методи "соціальної терапії" для "оздоровлення" суспільства. Як у самого З.Фрейда, так і в його послідовників (фрейдистів і неофрейдистів) наявна тенденція психолізації людської сутності і відповідне трактування співвідношення психологічного і соціального.

Ситуація постмодерну у філософії. Культурно-історичний процес другої половини ХХ ст. відрізняється суттєвими новаторськими експериментами. За своїм значенням та силою вони в певному розумінні співвідносяться із наступом модерну на класичні традиції у духовному просторі ХІХ – початку ХХ ст., Відлік постмодерну починається приблизно з 60-х років ХХ ст. з моменту появи і розповсюдження американської контркультури, філософського постструктуралізму, впровадження нових форм мас-медіа. Нові ідеали ілюстративно помітні у художній культурі постмодерну: пластичність, незведенність до фіксірованої стилевої або ідеологічної домінанти, що породжує активну взаємодію різноманітних художніх систем, орієнтація не на глибину, інтенсивність, обгрунтованість, а на вільну інтерпретацію, перебирання складових, “ковзання по поверхні”.

Статус філософського поняття постмодернізм отримує у 80 рр. ХХ ст. перш за все завдяки ідеям французького мислителя Жана Франсуа Ліотара (нар. у 1924). Постмодернізм у філософії виникає із радикального сумніву в її можливостях як єдиної світоглядно-теоретичної і жанрової системи. Філософії постмодерну не існує, має сенс вести мову про ситуацію постмодерну у філософії. В ситуації постмодерну сам процес філософствування є утвердженням культурних значень, що вводить той, хто філософствує. Причому він сам запроваджує конкретні жанрові межі (вони, до речі, можуть бути достатньо умовними), у яких здійснює своє “дослідження“. Постмодернізм у філософії – це не напрямок, не метод, скоріше за все, це культура філософствування. ЇЇ особливості неможливо втиснути у класичні традиційні засоби рефлексії, але вона дозволяє будувати динамічний образ світу, що постійно змінюється та складається з процесів та явищ, що мають поліваріантний, синергетичний характер розвитку.

Розвиток ситуації постмодерну в філософії можна охарактеризувати у трьох ключових параметрах:

онтологічному, коли навколишній світ перешкоджає дії на нього з боку людини, відповідаючи протидією, тобто природний порядок речей “помщається” нашим спробам його перебудувати.

гносеологічному, в якому здійснюється розпад суб’єкта як центра системи уявлень і як наслідок, місце категорії “суб’єктивність” займають “потоки бажання”, “імперсональні швидкості”. Все це пов’язано з критикою класичної філософської традиції некласичними авторами;

культурно-естетичному – освоєнню досвіду художнього модерну. Постмодернізм знищує межі між колись самостійними сферами духовної культури і рівнями свідомості, між науковою і повсякденною свідомістю, високим мистецтвом та кітчем.

У загальносвітоглядному ракурсі постмодерн – це фіксація такої ситуації, у якій не існує “проблем вибору” за принципом “або-або”. Постмодерн руйнує кордони між видами, родами, формами культурної діяльності, коли у еклектичній єдності виступають не лірика і епос, не поезія і живопис, а наука і мистецтво, філософія і релігія.

 

⇐ Предыдущая23242526272829303132Следующая ⇒

Поделиться: