Тема 11. Свідомість, її структура. Проблема ідеального

Проблема ідеального

    

Свідомість та її походження у контексті проблеми     

ідеального.

Свідомість і самосвідомість.

Проблема несвідомого.

 

Свідомість та її походження у контексті проблеми ідеального. Феномен свідомості є предметом філософського та наукового аналізу. Проте саме можливість розуміння її природи, як ми побачимо далі, є проблематичною. Існують опозиційні погляди на свідомість, хоча не викликае сумніву,що в природному світі вона притаманна лише людині.

Якщо психіка – це здатність живої істоти чуттєво сприймати світ та реагувати на нього емоційно, то свідомість - це нова якість психічної діяльності, яка дає можливість відображати дійсність у формах культури, тобто в штучних формах,витворених людством у процесі історичного розвитку.

Свідомість людини розглядають як певний процес, що складається з актів сприймання, міркування, пригадування, хотіння, оцінювання та ін.Розрізняють три види актів свідомості - мислення, воління та емоційні переживання .

Мислення полягае в оперуванні абстрактними поняттями ототожнювати свідомість з мисленням неправомірно.

Свідомість не можна відокремити від її змісту. Структурними компонентами свідомості є, по-перше, знання, по-друге, потреби, цінності та емоційні стани, по-третє, програми, тобто проекти, плани, цілі.

Фізіологічно людська свідомість повўязана з діяльністю мозоку. Мозок є матеріальним органом свідомості, його ушкодження позначається на діяльності свідомості. Однак цей орган не починае діяти сам по собі, подібно до того як функціонують, наприклад, залози внутрішньої секреції. Мозок має навчитися мислити під впливом соціокультурного середовища. Відомо, що дитина, яку з народження виховують тварини, сприймає суто тваринні форми поведінки.

У розвитку свідомості важливу роль відіграла мова, інформаційно-знакова діяльність людини . Процеси становлення мови та свідомості людини важко відокремити один від одного як в історичному, так і в особистістному вимірах. Передумовою виникнення свідомості, безперечно, можна вважати практику, труд, бо свідомість абезпечуєсаму можливість цілеспрямованої діяльності, високих форм організації труда.

Таким чином, виникнення феномену свідомості обумовлюється природними засадами - розвинутим мозоком, організованим за певними штучними правилами спосібом життя, використанням знарядь праці і, нарешті, мовою.

Дослідження свідомості - це задача, яку вирішують не тільки гуманітарні дісципліни, але і такі природознавчі науки, як фізіологія, нейропсихологія, психоендокрінологія, кібернетика і навіть фізика.

Традиційний шлях природознавчого анализу свідомості полягає в дослідженні діяльності мозоку за допомогою електронних засобів та новітніх методів. Фахівці з інформатики, когітологіі, когнітивної психологіі прагнуть моделювати окремі функції мислення, використовуючи мікропроцесори, компўютерні томографи, тощо.Утворюються складні нежорсткі моделі, які здатні на незапрограмовані дії.

Проте свідомість неможливо обмежувати індивідуальними рамками.Гуманітарні дісципліни вивчають міфологічні та релігійні метафори,шляхи , якими свідомість проявляє чи обўєктивує себе у соціокультурній площині.

Філософія розглядає свідомість у найбільш широкій перспективі. Одна з проблем - проблема соліпсизму/лат.solusipse – тільки сам/ - виникає у контексті філософського питання про співвідношення свідомості та буття. Справа в тому,що неможливо вийти за межі свідомості, щоб перевірити, чи правильно відображений в ній навколишній світ та чи існує він обўєктивно.Трансцендентальна філософія вважає,що закономірності , які відносять до обўєктивних, насправді є продуктом субўєктивної сфери, тобто трансцендентального абсолютного „Я”, того рівня свідомості, який є загальним у всіх людей. Звідси слід зазнати, що людина замкнена у межах власної субўєктивної свідомості.Існують різні методи подолання теоретичного соліпсизму.Наприклад, Р.Декарт вважав, що поняття досконалого Бога,яке міститься у свідомості,не дозволяє визнати Бога брехуном,отже він не може прищеплювати нам абсолютну неправду,як наслідок у нас є певні основи для достовірного пізнання світу(деякі філософи вважають,що знання про обўєктивне існування світу є суто інстинктивним (Д.Сантаяна),та не може бути теоретично доведеним).Отже, Декарт одним з перших сформулював принцип,який пізніше назвали антропним (грецька anthropos -людина) і який відстоює гармонійність співвідношення буття та свідомості. Згідно з цим принципом, якщо в результаті дослідження ми отримали світ, який протиречить факту нашого існування, це дослідження не було вірним. Релігійне тлумачення антропного принципу, яке зустрічається у Декарта, повўязане з вірою у Творця, який спроектував світ, що відповідає потрібностям людини. Наукова інтерпретація передбачає, що на певному етапі еволюціі природи зўявився спостерігаючий її розум, тобто свідомість є продуктом розвитку матерії.

У звўязку з цим відзначимо, що проблема свідомості принципово розмежовує матеріалістів та ідеалістів, бо вона залежить від рішення питання про співвідношення матеріального та ідеального. Матеріалісти дійсно вважають,що свідомість взагалі та мислення зокрема – це функція висикоорганізованої матерії, хоча вони і не заперечують, що зміст свідомості має ідеальний, а не матеріальний характер. Але досі важко пояснити, яке матеріальне відчуття перетворюється в ідеальну думку. Ідеалісти припускають, що свідомість повўязана з ідеальною субстанцією, абсолютом, тілесність розглядають як щось вторинне.

      Свідомість і самосвідомість. Предметом свідомості є не тільки зовнішній світ, але і сам субў єкт, її носій. Тому важливим компонентом свідомості є самосвідомість, тобто усвідомлення людиною власних думок, почуттів, діяльності, потреб, тощо. Самосвідомість розглядають у двох аспектах: по-перше, як усвідомлення людиною свого „Я”, по – друге, як усвідомлення кожного акту свідомості.

Цей останній аспект в філософії Декарта розглядається як єдине достовірне знання: можна сумніватися в усьому, крім того, що ти маєш сумнів. Сogito ergo sum –Мислю, отже існую. Цей факт стає початком достовірної реконструкції себе та світу. Таким чином, свідомість іноді фактично ототожнюється із саморефлексією

Усвідомлення людиною самої себе як соціальної істоти базується на здатності дистанціюватися від себе, побачити себе очима інших. Психично здорова людина певною мірою цікавиться думками інших людей, прагне до комунікації, тобто вона здатна коректувати власний образ та поведінку. Взагалі самосвідомість виконує функції самопізнання, сомоспостереження і самоаналізу, самооцінки та саморегуляції. Ці процеси вказують на те, що людина обирає себе та несе відповідальність за свій вибір. Принаймні некласична думка (ніцшевська філософія,екзістенціалізм,антропологія ХХ ст.) акцентують увагу саме на свободі волі, свободі вибору як на суттєвій рисі людини.

Мислителі цих напрямків підкреслюють, що тільки людина здатна екс-центруватися, вийти за межі внутрішньої тілесної обумовленності своїх вчинків(Г.Плеснер). Свобода, відкритість, незавершеність людського буття проявляється у прагненні знайти певний зовнішній смисл існування у творчості, спілкуванні, релігії, тощо.У звў язку з тим, що самостійний вибір має як наслідок вагу відповідальності, люди іноді прагнуть „втекти від свободи”(Е.Фромм). Проте людина не може не обирати: відмова від вибору - це теж вибір (Ж.-П.Сартр).

Таким чином, самоідентифікація, самовизначення – це сутністна якість людини, згідно з вченнями некласичної філософії.

Протилежної точки зору дотримуються філософи – постмодерністи (Ж.Дельод,Ж.Дерріда,Р.Рорті та ін.). Справа в тому, що самовизначення можна розглядати як ітог пізнавальних процедур, оскільки людина сприймає себе,виходячи з уявлень про світ, суспільство, ідеал особистості, які панують у її оточенні,у культурі, до якої вона належить .Звідси можна дійти висновку, що наш вибір завжди опосередкований, запрограмований раніше з більшою чи меньшою долею ймовірності. Марксизм та екзистенціализм визнавали, що людина формується під впливом культурно – історичних умов. Але постмодерністи вважають, що культурне і в першу чергу мовне середовище формує наше несвідоме, його бажання, які зумовлюють особливості характеру та поведінки людини. Тобто саме можливість самостійності та свободи виглядає сумнівною. Людина має ілюзії відносно власної незалежності, орігінальності, але єдина свобода, яку вона насправді має – це іронічне ставлення до тих ролей, які ій доводиться грати протягом життя. Згідно із постмодерністським тлумаченням свідомість або потік свідомості постійно формується зовні, оскільки саме зовнішні фактори утворюють в нас думки, емоції, бажання, хоча цей потік завжди вислизає від остаточного визначення. Таким чином, людина вільна не тоді, коли вона обирає, а коли вана відмовляється від того, що вона „обрала”.

Як бачимо, таке тлумачення призводить до втрати основи (за Р.Бартом – до „смерті суб єкта”), до паралічу волі або, як прийнято казати,до втрати ідентичності людиною постмодерну.

Ця проблема пов’язана з політичною апатією, ставленням до політики як до шоу, прагненням „переописати” минуле власної країни або народу, нехтуванням моральними принципами, іронічним ставленням до інституту шлюбу (одностатевї сім’ї), а також відсутністю нових ідеологій, етичних систем, які б можна було протиставити старим.

Напрактиці відмова робити свідомий вибір „компенсується” тим, що люди все ж таки зупиняються на чомусь, керуючись власними інстиктивними „первісними” бажаннями. З цим, до речі, повўязаний спалах расизму, націоналізму навіть у економічно розвинутих країнах, а також релігійного фундаменталізму в країнах третього світу. Людина стає більш зручним обўєктом тиску. Маніпуляція її свідомістю - це реальний факт сучасності.

    Проблема несвідомого. В класичну епоху вважалося, що людина усвідомлює мотиви власної поведінки, може контролювати її за допомогою розуму. Сфера несвідомого (наприклад ,сновидіння) завжди привертала інтерес, але оцінювалась як щось вторинне, периферійне.Фактично психіка (душа) ототожнювалася у класичній філософії із свідомістю. Докорінно ситуація змінилася завдяки роботам З.Фрейда (1856-1939) - австрійського психолога, мислителя, засновника психоаналізу .На основі власної медичної практики Фрейд дійшов висновку, що психіка містить шар несвідомого, який складають фізичні сексуальні бажання /комплекси/ ,які віникають ще в перші роки життя, а також витиснені бажання дорослої людини. Між свідомим та несвідомим відбувається обмін: усвідомлене витісняється, а існуюче у глибині психіки може ставати формами свідомості(сновідіння, помилки та ін.). Що більш важливо, Фрейд наполягав на тому, що саме несвідоме керує психикою, мотивує поведінку людей. Це ствердження неприємно шокувало, оскільки принижувало образ розумної ,відповідальної людини.За Фрейдом,людина не є господарем сама собі, її інтелект безсилий перед пристрастями тілесними інстинктами. Проте Фрейд не драматизував таке положення речей. Навпаки, він вважав, що культура, соціальне життя, базуючись на системі заборон, репресує психіку, заважає реалізації природнього начала, а це стає причиною психічних захворювань, спалахів агресивності у суспільстві.

Концепція З.Фрейда лежить у руслі тієї філософської традіції, яка робить акцент на несвідомому, ірраціональному (філософія життя А.Шопенгауера та Ф.Ніцше, інтуітивізм А.Бергсона та ін.). Його вчення мало підгрунтя та набувало все більшої популярності. Згодом зўявляються психологічні концепції, які продовжують дослідження Фрейда, але певною мірою коректують його висновки.

Глибшу диференціацію несвідомого дав К-Г Юнг (1875-1961). Він виділив, крім „особистістного несвідомого як відображення в психіці індивідуального досвіду”, ще глибший шар – „колективне несвідоме”, яке є відображенням досвіду попередніх поколінь. Змістом його є загальнолюдські прообрази-архетипи (героя,мудреця,матері-землі,тощо). Ці образи однакові для всіх часів і народів. Юнг стверджував, що не існує жодного відкриття в науці чи мистецтві, яке б не мало прообразу в колективному несвідомому .На архетипах грунтуються міфи, сновидіння, символіка художньої творчості (відомо, що міфологічні системи різних народів базуються на спільних сюжетах та образах). Вплив архетипу полягає в тому, що він змушує субўєкта вийти за межі людського у сферу надлюдського. За Юнгом, якщо людина відкине всі образи та символічні зображення Бога, вона залишиться із ним (Богом,або архетипом Бога) наодинці. Юнг вказував на необхідність „поширення свідомості”, тобто вивчення глибинних рівней „Я” людини для її духовного здоровўя: втрета гармонії між різними рівнями психіки негативно впливає на її стан.

Представники неофрейдизму / Г.Салліван, К. Хоркі та ін./ розглядають проблему несвідомого у соціальній площині. Природа людини не має незмінного характеру, на неї впливає етнокультурне та соціальне середовище. Треба шукати оптимальні умови для здорового розвитку психіки людини. Як казав відомий німецько-американський мислитель Е.Фромм, головним питанням є не чому люди божеволюють, а чому божеволюють не всі. Механізми адаптації знаходяться у центрі його філософії, яка отримала назву „гуманістичний психоаналіз”. Як і всі неофрейдисти Фрамм вважав, що перебільшувати вплив сексуального фактору, фізичної природи, як це робив Фрейд помилково. Головною причиною неврозів є скоріше так звана „людська сітуація”, страх перед життям, бажання повернутися у небуття, втрата гармонійної єдності із природою. Продуктивний тип характеру дозволяє людині позбавитися неусвідомленого неспокою через творчість, любов, комунікацію.

Дослідження природи несвідомого, його впливу на характер та поведінку людини є важливим напрямком психологічного та філософського знання. Разом з тим багато філософських течій дійшли висновку, що у поведінці, практичній та пізнавальній діяльності людини провідну роль відіграє все ж таки свідомість. Проблема свідомості залишається проблемою свободи людини, її здатності піднятися над обставинами та виммогами власних інстинктів та бажань.

              

 

 

Тема 12. Гносеологія.

⇐ Предыдущая27282930313233343536Следующая ⇒

Поделиться: