Розділ сімнадцятий Про що дізналася Стефка

 

 

Оля-Олюс я... П’ятикімнатна квартира в центрі міста, дитячі свята довкола ялинки, на які няні приводять... О, про цих дітлахів Олю- сина мама тихо шепоче на вушко бабусі незрозумілі слова: “Це – наркомпрос, це – ЦК, це – ЧК, це – маскульт, це – вхутемас”... Тому Олюся дивиться на них широко розкритими очима. І всі хлопчики закохуються в неї – і Вхутемас, і Маскульт, а дівчатка – товстенька Цк і чорнява Чк – ревниво оглядають сукні. На темних вулицях суцільний морок, по них ходять “бабаї” в куфайках (лякає бабуся Олю), у сірих довгих пальтах (шине- лках, каже бабуся), і якісь темні люди, що шикуються строєм (патруль). Олюся зрідка виходить на ту страшну вулицю, особливо взимку. Тому так радіє новорічним святам.

 

Дітлахи лізуть пальцями в тарілочки з червоною ікрою, кидаються пиріжками з картоплею та грибами.

 

– Хлібом не можна кидатися! – серйозно каже Оля-Олюся.

 

– Нехай бавляться! – поблажливо каже тато.

 

Потім усе поглинає туман. Провалля в пам’яті.

 

Нове свято настає навесні, коли Олюсі вісімнадцять. У її кімнаті на стіні висить портрет Віри Холодної, у шафі – сукні, капелюшки, фільдвлерсові панчохи і ще одна рідкість – панчохи з капрону. Але ті Олюся соромиться одягати – на них із самого верху візерунки, мереживна резинка... Сороміцькі панчохи. “То для “Мулен Руж!”” – каже бабуся. Що таке “Муленруж” Олюсі невідомо. Але є в цьому слові щось привабливе, це – як назва кіно, про яке Олюся божевільно мріє й не знає, як до нього дістатися.

 

Але воно підступає до неї саме. Настільки близько, що в Олюсі перехоплює дихання. Стається це весною, коли все місто вкрите каштановим та бузковим цвітом. А Олюся сама стає квіткою. На ній бузкового кольору сукня з білим комірцем, білі шкарпетки й нові лаковані туфлі на високому підборі, на шиї шовкова китайська хустка, у руці – ридикюльчик з бузкового оксамиту. Олюся відмовляється від батькового авто і йде пішки. Йде подавати документи до університету. Факультет обирали всією родиною, але останнє слово все-таки було за.Олюсею – філологія. Олюся любить поезію, знає напам’ять купу віршів і має секрет: коли дома порожньо, вона стає перед великим люстром у передпокої і читає їх уголос. Час від часу заламуючи руки, як Віра...

 

Олюся – сама весна! Олюсі насправді немає, тіло – то лише оболонка, хоча й необтяжлива, але справжня Олюсина сутність – це музика, пташиний спів, шовк, молоко, конвалії, перлини, пух, місячне світло, рожева зоря, шоколад, біле хутро, ананаси в шампанському, ах- матівський “Ройлс-ройс”...

 

На всьому цьому вона замішана, на цьому вихована батьками й бабусею. І тому вона пливе – золотим човником – посеред золотої, залитої сонцем центральної вулиці чудового квітневого дня 1937 року, немов уві сні, в якому немає місця ані чорному страху, ані запаху підгорілої гречаної каші!

 

Олюся стає в чергу за морозивом і краєм ока помічає, як за нею спостерігають двоє імпозантних чоловіків. Обидва в білих модних макінтошах, костюми – в тонку смужку, велюрові капелюхи.

 

– Фруктове! – замовляє Олюся й з цікавістю дивиться, як продавщиця вправно накладає в рурочку рожеву смакоту.

 

Потім із морозивом вона йде далі й знову бачить тих двох – вони йдуть за нею. Олюся сідає на лавочку, вони зупиняються, дістаючи з кишень портсигари... Поки один дає другому припалити, Олюся швиденько встає й тікає в арку, обходить відрізок вулиці кругом і...

 

знову наштовхується на цих двох. Тільки тепер

 

• ¦ ,

 

вони йдуть прЯхМО на неї. їхні обличчя, спочатку розгублені, набувають хитрувато-хлоп’ячого захвату. Вони ніби промовляють: “Впіймали! Тепер не втечеш!” Олюся не знайомиться на “вулицях – це ознака поганого виховання. Але вони перегороджують дорогу, приязно посміхаються, ніби знають Олюсю сто років.

 

– Чарівна дівчино, – каже один із них, – хочете зніматися в кіно?

 

Олюся завмирає на місці.

 

– Іване, що ж ти так одразу лякаєш панночку? – говорить другий і сягає в нагрудну кишеню свого розкішного макінтоша, дістає червону книжечку й розкриває її перед Олю- синими очима. – Спочатку познайомимось. Читайте.

 

Олюся читає їм я, прізвище, а потім 11 охоплює тривога і захват, адже внизу написано професію: режисер.

 

– Тепер показуй ти, – говорить він своєму товаришеві й додає: – хоча, певен, панночка тебе знає й без того!

 

– Не перебільшуй! – морщиться той і дістає синю книжечку.

 

– Ой! – виривається в Олюсі. – Звичайно ж, знаю. Ви у нас у школі минулої весни виступали зі своєю новою п’єсою! Ми її навіть ставили в шкільному театрі! Я вас не впізнала одразу...

 

– Ну от, бачте, ми не злодії і вас не з’їмо! – радіє режисер. – Отже, маємо до вас пропозицію...

 

– Може, обговоримо все це в більш затишному місці? – каже драматург, киваючи на найближчий ресторан.

 

На Олюсині щоки повільно й підступно наповзає рум’янець. Такого з нею ще не було! Піти з двома чоловіками до ресторану – та ще з якими! І щоби пихатий швейцар у форменому картузі із золотою смужкою відчинив перед тобою двері! Ого!!!

 

– Ви не проти? – питає драматург.

 

Олюся дивиться в темні очі і майже непритомніє від його погляду. Вона може тільки кивнути головою. Слів немає. Дихання немає. Тільки серце тріпоче, як упіймана пташка.

 

Вони пропускають її вперед. Олюся спиною відчуває їхні погляди – на своїх стегнах, на ногах, спині та потилиці.

 

– Гарний типаж... – чує вона тихий голос режисера. – Те, що ми шукали...

 

– Побачимо... – шепоче у відповідь драматург і голосно додає, помітивши, що Олюся дослухається до їхнього шепоту. – Ви справді нас не бійтеся! Ми божевільні люди, але божевільні на ґрунті мистецтва. Збираємося знімати кіно, а героїню так і не знайшли...

 

– Вже знайшли! – підморгує Олюсі, а заодно й товаришеві, режисер. – Нема куди відтягувати – треба працювати!

 

Офіціант проводжає трійцю до столика в окремому затишному кутку, повитому квітами, чемно схилившись, приймає замовлення. Олюся відмовляється від усього, згоджується на шоколадку та келишок шампанського.

 

– Що ж, правильно, ми ж не їсти сюди прийшли, – каже режисер. – Пообідаємо, друже, пізніше. А поки що з’ясуємо наші шанси.

 

І він розповідає Олюсі про кіно. Олюся відчайдушно, майже залпом, п’є шампанське під темним поглядом драматурга. І одразу хмеліє. Хмеліє вперше в житті. Власне, і п’є вперше... Голос режисера віддаляється, очі драматурга наближаються, ресторанна зала розширюється, все – крутиться. Олюся облизує губи. Драматург сміється.

 

– Ну, то що? – запитує режисер. – Домовились? Якщо так, то прошу завтра – до кіностудії, годину на одинадцяту. Зробимо проби.

 

– Домовилися! – сміливо каже Олюся і ще сміливіше додає: – Моя улюблена актриса – Віра Холодна! Я дивилася всі фільми з її участю.

 

– Ви будете кращою! – усміхається режисер. – Отже, завтра вранці – ви у нас. А до речі, ви навчаєтеся чи працюєте?

 

– Я йшла здавати документи до університету... – згадує Олюся й раптохм заливається сміхом – розкутим і відверто-жіночим: – Боже, яка нісенітниця! Я ж увесь час мріяла бути актрисою!!!

 

– По-нашому!!! – радісно виголошує режисер і наливає ще келишок...

 

Потім вона розуміє, що треба встати й піти. Але шампанське й передчуття нового життя – того, в якому вже не буде місця батьковим зауваженням, – ніби приковує її до стільця. Усе вирішено! Олюся оглядає залу: в обідню перерву тут зібралася багато людей. І її до кісток проймає несподівана, божевільна думка: зовсім скоро всі вони впізнаватимуть її! Режисер із драматургом про щось говорять поміж собою. А потім режисер б’є себе по чолу розкритою долонею:

 

– Господи, красуне, ми не з’ясували головного: як вас звати?

 

Олюся називає себе і обидва якось дивно перезираються.

 

– Ольга Яківна? Сніжко?! – перепитує режисер. – А це не ваш тато...

 

– Мій! – виклично каже Олюся. – А яке це має значення?!!

 

– Ну... Можливо, він буде проти... Я не можу ризикувати...

 

– Я сама вирішую свою долю! – сміливо каже Олюся. – Можете цим не перейматися!

 

– Але- таке відоме ім’я...

 

– А ми придумаємо псевдонім! – весело каже драматург. – Ви не проти?

 

Звичайно ж, Олюся не проти. Псевдонім – це по-справжньому, у цьому є щось романтичне й незалежне.

 

– Який? – питає вона, покладаючись на волю темних очей. Він дивиться на неї довго- довго...

 

– Ніжна тендітна пані... – промовляє він, – біла панна... “О, панно Інно, панно Інно...”

 

– Інна? – розчаровано стинає плечима Олюся.

 

– Ні, ні... Це так, згадалося... Вам треба щось ніжне, як пух...

 

– Ніжна? – підказує режисер.

 

– Це занадто! А якщо – “Ніжина”? Дуже близько від ніжності і... справжнього прізвища.

 

– Старий, ти – поет! – хвалить режисер. – А ім’я?

 

– Леда! – сміється той.

 

– Чудово: Лебідь знайшов Леду!

 

– Облиш дурні жарти, – чомусь сердиться драматург.

 

– Добре, добре. Хто ж зрівняється з божественною Едіт?!! Але ж справді звучить досить гарно: Леда Ніжина. Вам подобається, чарівне дитя?

 

– Дуже! – Олюся плескає в долоні.

 

– Вирішено! – водночас кажуть обидва.

 

...Олюся переповнена почуттями, вона підводиться зі зручного стільця і поглядає на свій маленький золотий годинничок: час іти.

 

– До завтра! – нагадує режисер. Драматург із дивним прізвиськом мовчить і наливає собі чарку горілки, котру непомітно приніс офіціант. Вони залишаються обідати.

 

Олюся йде по червоній килимовій доріжці і всі в залі оглядаються на неї. Оглядаються тому, що вона – прекрасна, як квітка, як юність. Звичайна радянська дівчина-комсомолка з хорошої, добропорядної родини.

 

Але то вже не Оля-Олюся!

 

Швейцар відчиняє перед нею двері й довго дивиться услід.

 

Леда Ніжина йде центральним проспектом. Вона більше ніколи не їстиме морозива на вулиці!

 

⇐ Предыдущая6789101112131415Следующая ⇒

Поделиться: