Розділ чотирнадцятий Стефка. Нічний дзвінок

 

“Щось не так у тому соціальному явищі, яке так нудно називається інститутом сім’ї. У такому викривленому суспільстві, як наше, цей так званий інститут давно вже перетворився на механізм поневолювання обох статей. З тією різницею, що одні відчувають це одразу після того, як зійдуть із весільного рушника, а інші – набагато пізніше, коли з жахом розуміють, що їм більше не хочеться спішити додому. Чому так відбувається? На якій стадії ця запрограмована система дає збій? Можливо, вже тоді, коли молодятам розповідають про терпіння, почуття обов’язку, самопожертву та самозречення. І зовсім нічого про те, що... життя коротке і в ньому немає нічого важливішого, ніж гармонія із собою і світом. Скільки я зустрічала зацькованих, зашорених, нереалізованих жінок, єдиною вечірньою мрією яких було, аби він скоріше захропів. Або ж чоловіків, що зранку до вечора скупчуються біля горілчаних кіосків, аби лише не йти додому, не піддаватися обшуку чи обструкції. Навіщо вони – разом? Хіба про таке мріяв кожен із них, вішаючи на стіну перед шлюбним ліжком весільне фото?

 

Чи можна все будувати лише на інстинктах? А якщо ні, то чи не буде так, як у тому анекдоті про старого єврея, котрий усе життя відмовляв собі в плотському задоволенні заради химерної склянки води, яку подасть йому перед смертю(в вірна Сара. А, як виявилось, у цей урочистий час йому зовсім не хотілося пити!

 

Що приходить на те місце в душі, де була любов?

 

Що прийде на те місце, де існує біль?

 

Можливо – цинізм? І те вже невідворотне відчуття, що ніхто в світі не створений під тебе, для тебе і заради тебе.

 

І огида до солодкавих кінофільмів і романів із любовними сценами, до будь-яких слів, побачень, знайомств, зрештою – до життя.

 

Але так не може бути! Так не мусить бути, інакше краще не народжуватися взагалі! Любов залишається на тому ж місці, як фантом, її не можна вирізати, як апендикс...”

 

...За вікном кружеляють крихітні філігранні сніжинки. їх надто мало, щоби вкрити всю землю. їхнє ніжне життя триває доти, доки вони існують у повітрі безладним броу- нівським рухом. Вони хочуть жити і зберігати свою мікроскопічну красу якомога довше. Ті ж, хто наважується приземлитися на простягнуту долоньку хлопчика, що вийшов погуляти, дарують його очам свої дивовижні візерунки. І за якусь мить перетворюються на ледве помітну краплю води...

 

Задзвонив телефон. Хто міг дзвонити в цю пізню годину? Хіба що той, у кого тільки розпочинається робочий день на протилежному кінці земної кулі. Стефка зняла трубку і прошепотіла: “Слухаю...”

 

– Стефаніє! – це був голос пані Поліни.

 

Від несподіванки Стефка ледь не впустила слухавку.

 

– Пані Поліно, звідки ви телефонуєте?! Ви що, спустилися на перший поверх? Хто ж вам допоможе піднятися? Господи, що трапилося?!

 

– Цить-но, дівчинко! Не кричи так голосно. Я все чудово чую і ще здатна пересуватися без санітарів, – сказала стара награно суворим голосом, і Стефка одразу заспокоїлась. – Я тут все думаю, думаю... Не спиться. Чому ти сказала, що та... ну, про яку я розповідала – не краща за мене? Чому ти так сказала?

 

Стефка мовчала. Уявила, як стара актриса в темряві шкандибає по сходах до телефону, що висить у нижньому холі, лише для того, щоб поставити це запитання. Навіщо? Який дивний відгук на її недавні думки! Невже цей фантомний біль мучитиме до самої старості?

 

Відповісти, послуговуючись своїми власними враженнями? Не можна, не чесно, вирішила Стефка.

 

– Просто... я так думаю, – відповіла вона.

 

– І це – все?! Ти щось недоговорюєш. Надто впевнено блищали твої вперті оченята!

 

– Вона не краща, тому що... – на ходу вигадувала відповідь Стефка. – Тому що така ж, мабуть... немолода, як і ви...

 

На тому кінці дроту почувся сміх. Слава тобі, Господи! Потім пані Поліна сказала:

 

– Маєш рацію! Добре. Будемо вважати, що я даремно подолала ці кляті сходи. А, до речі, я йшла рівно сорок хвилин! Отже, я – стара ідіотка і...

 

– ...і я вас обожнюю, Едіт! – перебила її Стефка.

 

– Тисяча чортів, як казав мій дядько! – пролунало зі слухавки.

 

Стефка уявила, як стара актриса повертається в темряві до своєї кімнати. Стефка знала, що вона не часто робить такі важкі переходи, не буває на загальних зборах чи благодійних акціях. Приблизно хвилин за двадцять, поки вона підніметься сходами на свій поверх, думала Стефка, її путь проляже повз кімнату тої іншої... Але пані Поліна про це не знає. Несповідимі шляхи твої, Господи!

 

Вона не змогла заснути. Думала про Едіт, про Леду, про те, що зранку на неї чекатиме щасливий Альфред Вікторович. Крутилася в ліжку доти, доки на зміну їм прийшов спогад про нового знайомого з таким неприємним претензійним іменем. Чому він поплентався за нею? Хіба його могли привабити її суворі очі, потерті джинси, спортивна курточка чи досить непривітний викличний тон? Нехай шукає собі інших!

 

“Хто це тебе проводжав? – запитала вчора вранці одна з нянечок і, не дочекавшись на відповідь, додала, – гарний мужчинка. Не пропусти свого шансу. Він ТАК дивився тобі вслід... Стояв хвилин десять...” – “Це його проблеми!” – байдуже відповіла Стефка.

 

 

Засинаючи на якихось пару годин, вона не знала, що вранці він стоятиме на дорозі – просто посередині траси! – і зупинить автобус перед самим Будинком. І коли здивована Стефка вийде, простягне їй загорнуте в хустинку яйце. А потім знову дивитиметься, як вона піде до дверей, жодного разу не обернувшись...

 

Так буде і післязавтра, і потім, і потім – коли вона скаже йому (як завжди просто й різко), що НІКОЛИ не ляже в ліжко.

 

І вони стоятимуть вночі за рогом хати, вже засипаної снігом, перед разком зацукрованих яблунь, і їм зовсім не буде зимно...

 

⇐ Предыдущая3456789101112Следующая ⇒

Поделиться: