Вирішення спорів у міжнародних організаціях

Вирішення спорів органами ООН

Стаття 1 Статуту ООН дозволяє стверджувати, що мирне вирі­шення міжнародних спорів є однією з головних цілей діяльності ООН. Розділ VI Статуту ООН «Мирне вирішення міжнародних спорів» надає широку компетенцію Раді Безпеки, органу ООН, який «несе головну відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки» (ст. 24 Статуту). Також компетенцію в сфері мирного вирішення міжнарод­них спорів має Генеральна Асамблея ООН, проте вона є обмеженою на користь Ради Безпеки. Генеральна Асамблея ООН може звертати увагу Ради Безпеки ООН на ситуації, які могли 6 загрожувати міжна­родному миру та безпеці (п. З ст. 11 Статуту), Однак коли Рада Безпеки виконує покладені на неї Статутом функції щодо будь-якого спору або ситуації, Генеральна Асамблея не може давати будь-які рекомендації, що стосуються цього спору або ситуації, якщо тільки Рада Безпеки не запитає про це (п. 1 ст. 12 Статуту).

Рада Безпеки може розслідувати будь-який спір або ситуацію, яка може призвести до міжнародних непорозумінь або викликати спір, з метою визначення того, чи не може продовження цього спору або ситуації загрожувати підтриманню міжнародного миру та безпеки (ст. 34 Статуту).

Рада Безпеки займається цією справою за власною ініціативою або за заявою члена ООН (п. 1 ст. 35). Держава, яка не є членом OOН також може звернутися до Ради Безпеки або Генеральної Асамблеї з приводу будь-якого спору, в якому вона є стороною, за умови, що вона заздалегідь прийме на себе зобов'язання за Статутом ООН щодо мирного вирішення міжнародних спорів (п. 2 ст. 35).

Рада Безпеки може на будь-якій стадії спору рекомендувати відповідну процедуру або спосіб урегулювання спору. Рада Безпеки приймає до уваги кожну процедуру вирішення цього спору, яка вже була застосована сторонами спору (ст. 36 Статуту ООН), Рада Безпеки на підставі ст. 36 може утворити консультаційну комісію або комісію з добрих послуг. Якщо сторонам у спорі, що загрожує міжнародному миру та безпеці, не вдається його розв'язати, то згідно з п. 1 ст. 37 Статут)¹ ООН вони зобов'язані його передати до Ради Безпеки.

Незалежно від характеру спору, Рада Безпеки може на прохати всіх держав, що знаходяться у спорі, надавати рекомендації з метою мирного вирішення спору (ст. 38 Статуту ООН).

Кваліфікований спір може бути також предметом порядку денного Генеральної Асамблеї ООН. Право направлення спору на засіданні Генеральної Асамблеї належить державам (п. 2 ст. 11, п. 1,2 ст. 35 Ста туту ООН), а також Раді Безпеки (п. 2 ст. 11). З дотриманням положень що стосуються компетенції Ради Безпеки (ст. 12 Статуту), Генеральна Асамблея може «рекомендувати заходи мирного врегулювання будь-якої ситуації яка могла б порушити загальне благополуччя або дружні відносини між націями» (ст. 14 Статуту ООН).

Вирішення спорів в рамках COT

Спеціальну систему вирішення спорів, яка поєднує елементи дипломатичних і судових засобів вирішення спорів, запровадила ГАТІ 1947p., а в подальшому перейняла Світова Організація Торгівлі (СОТ), що була створена на її основі.

Для вирішення спорів між державами-членами COT створено спеціальний підрозділ COT - Орган з вирішення спорів (далі - Орган), що входить у систему головних органів COT. Функції Органу виконує Генеральна Рада COT, що спеціально збирається для розгляду спорів. Орган керується у своїй діяльності спеціальним актом - Домовленістю про правила і процедури вирішення спорів, що входить у пакет угод COT - у право COT (Додаток 2 до Угоди про заснування COT 1994 p.).

Можна виділити наступні процесуальні стадії механізму вирішен­ня спорів у COT.

Спочатку, як правило, використовуються загальноприйняті в міждержавній практиці засоби вирішення спорів: консультації, доб­рі послуги, примирливі процедури або посередництво Генерального директора COT, - які тривають до двох місяців.

Якщо вирішити проблему шляхом консультацій не вдається, надходить прохання про створення третейської групи експертів, що формуються в особистій якості з осіб, відомих високою кваліфікацією і авторитетних у предметі спору (юристи, вчені, працівники, що мають практичний досвід, і т.п.), для кожного конкретного випадку. Зазвичай до складу такої групи ad hoc входять 3 особи. Третейська (спеціальна) група повинна підготувати (як правило, протягом 45 днів) доповідь і представити її на затвердження Органу вирішення спорів.

У процесуальне право COT була введена нова стадія - апеляцій­на. Сторона спору вправі оскаржити прийняте рішення в спеціально створюваному органі - Органі з апеляцій, які розглядаються протягом 2-4 місяців.

Наступна стадія виділяється для виконання державою-членом COT адресованої їй в доповіді рекомендації. Якщо рекомендація не виконується, зацікавлена в цьому сторона спору робить запит на здійснення контрзаходів, тобто запитує дозвіл на застосування від­повідних санкцій. У відповідь на це прохання Органом з вирішення спорів приймається рішення, яким надається дозвіл на застосування контрзаходів (реторсій) проти держави-правопорушника.

Загальний строк процесу вирішення спорів в рамках COT може тривати від 420 до 670 днів.

Багато фахівців прогнозують, що Орган з вирішення спорів зго­дом перетвориться в повноцінний міжнародний торговельний суд із власними розробленими процедурами. Тим самим покладено початок формуванню блоку процесуальних норм у міжнародному торговель­ному праві.

 

45. Міжнародно-правова регламентація стану населення. Громадянство і його значення для стану населення.

Під населенням частіше всього розуміють сукупність всіх фізичних осіб, що знаходяться на території держави і підкоряються її юрисдикції.

Населення будь-якої держави складається з наступних категорій: громадян даної держави, іноземцівта осіб без громадянства. Є деякі проміжні категорії, але вони входять до однієї з перерахованих основних категорій (наприклад, особи, які мають подвійне громадянство, входять до числа громадян відповідних держав). Правовий статус людини і громадянина включає: громадянство, правоздатність та дієздатність, права і свободи, їх гарантії, обов'язки.

У кожній державі правове становище людини і громадянина різне. Воно залежить від багатьох факторів, в тому числі від політичного режиму, рівня соціально-економічного розвитку, національних, культурних, релігійних традицій.

Громадянство - стійкий правовий зв'язок особи з державою, що визначається наявністю їх взаємних прав та обов'язків. Взаємні права і обов'язки громадянина по відношенню до держави і держави по відношенню до громадянина визначаються національним законодавством на основі міжнародних стандартів.

Способи набуття громадянства можна умовно розділити на дві великі групи. Перша група охоплює способи набуття громадянства взагальному порядку, друга - у винятковому порядку. Способи набуття громадянства в загальному порядку є більш-менш стабільними, звичайними для законодавства держав. До них відноситься придбання громадянства: а) у результаті народження, б) в результаті натуралізації (прийому до громадянства). До цих способів примикає рідко зустрічається в практиці держав надання громадянства.

Придбання громадянства у винятковому порядку охоплює наступні способи: а) групове надання громадянства, або колективнанатуралізація (окремий випадок - так званий трансферт), б) оптація, або вибір громадянства; в) реінтеграція, або поновлення у громадянстві.

Придбання громадянства в результаті народження - самий звичайний спосіб його придбання. Законодавство держав з цього питання грунтується на одному з двох принципів: право крові чи праві грунту. Іноді в доктрині придбання громадянства по праву крові іменується набуттям громадянства за походженням, а по праву грунту - за народженням. Право крові означає, що особа набуває громадянство батьків незалежно від місця народження; право грунту - що особа набуває громадянство держави, на території якого народилося, незалежно від громадянства батьків. Більшість держав світу дотримується права крові. Російське законодавство також засновано переважно на праві крові.

Натуралізація (укорінення) - індивідуальний прийом до громадянства на прохання зацікавленої особи. Натуралізація - добровільний акт. Примусова натуралізація суперечить міжнародному праву, і спроби здійснити її завжди викликали ноти протесту.

Дарування громадянства надається громадянам, які мають великі заслуги перед даною державою.

Надання громадянства у винятковому порядку породжується подіями, що ведуть до масового переселення, а також територіальними змінами. Групове надання громадянства - це наділення громадянством населення будь-якої території в спрощеному порядку або надання у спрощеному порядку громадянства переселенцям.

Окремим випадком групового надання громадянства є трансферт - перехід населення будь-якої території з одного громадянства в інше в зв'язку з передачею території, на якій вона проживає, однією державою іншій. Автоматичний трансферт може викликати заперечення з боку будь-якої частини населення переданої території, тому зазвичай він коригується правом оптації (вибору громадянства), тобто фактично правом збереження зацікавленими особами колишнього громадянства.

Оптація - вибір громадянства населенням території, яка переходить від однієї держави до іншої за угодою між останніми. Навідміну від трансферту, при оптації кожен громадянин має право вибору: залишитися на колишній території, але придбати громадянство держави-наступника, або переїхати на іншу територію своєї держави, зберігши його громадянство. ³

Відновлення в громадянстві практикується державами у випадках, коли особи мали громадянство держави, потім його втратили, після чого знову захотіли його придбати. Згідно зі ст. 15 Федерального закону «Про громадянство Російської Федерації» іноземні громадяни та особи без громадянства, що раніше мали громадянство Російської Федерації, можуть бути відновлені в її громадянство. При цьому термін їхнього проживання на території Російської Федерації скорочується до трьох років. ⁴

Що стосується втрати громадянства, то можна виділити три її форми: автоматичну втрату громадянства; вихід з громадянства; позбавлення громадянства. Автоматична втрата громадянства в отечествен іншої практиці зустрічається лише у міжнародних угодах і у спеціальних законодавчих актах. Вихід з громадянства - це втрата громадянства на підставі рішення компетентних органів держави, що виноситься на прохання зацікавленої особи. Дана форма характерна, зокрема, для російського законодавства. Позбавлення громадянства містить в собі елемент покарання. На відміну від виходу з громадянства, воно здійснюється за ініціативою державних органів і, як правило, щодо осіб, замішаних у ворожому цього державі діяльності.

Позбавлення громадянства може здійснюватися: а) за певних умов, передбачених загальним законодавством (наприклад, у випадку натуралізації обманним шляхом), б) на підставі спеціального акта, який стосується конкретної особи або осіб певної категорії. Російське законодавство можливість позбавлення громадянства не передбачає.

 

⇐ Предыдущая20212223242526272829Следующая ⇒

Поделиться: