Поняття про казку як жанр усної народної творчості

Термін «фольклор» утвердився в науці відносно пізно. У другій половині XIX ст. набув поширення термін «фольклор» (з англійської — народна мудрість, народні знання), з другої половини XIX ст. він вживається паралельно з такими термінами, як «народна творчість», «народна поезія», «народна словесність», «народна поетична творчість» та ін. Усі вони близькі за змістом, але неоднозначні. [43, с.80] Термін «народна творчість» має ширше значення, ніж «народне мистецтво», оскільки охоплює усі види творчої діяльності людини — естетичну, соціально-політичну і навіть виробничо- побутову. [22, С. 86 ]

Фольклор кожного народу своєрідний і унікальний. Його походження, битованіє, форма, зміст, мова, художні засоби, словеснообразна система мають свою національну своєрідність, свою неповторну специфіку. Впродовж багатьох століть люди створювали справді унікальний фольклор, що відрізняється глибоким змістом і великою жанровою різноманітністю. Могутньою силою художнього узагальнення утілилися в ньому історія народу, його досвід і традиції, національний характер, ідеали, ідейно-естетичні поняття. Історичні долі народів, їх світогляд, художні традиції визначили шляхи розвитку усної поетичної творчості, його тематику, ідейну спрямованість, естетичну і національну своєрідність. Ці ж причини зумовили формування і розвиток фольклорних жанрів, які у кожного народу мають свої неповторні риси. Різноманіття художніх форм і жанрів усної поезії дозволяє розкривати нормативно-ціннісні відносини людини і суспільства, людини і природи, людини і людини.[42, С.35-44 ]

Український фольклор охоплює багато різних за функціональністю довершених зразків народної прози. Чимало дослідників намагалися класифікувати її за певними ознаками, однак до тепер не вдалося виробити єдиної наукової класифікації. У сучасній фольклористиці вирізняють власне художню (казкову) прозу (казки, байки, анекдоти) і документальну, або неказкову прозу (легенди, перекази, оповідання). Кожна із цих груп має свою специфіку і побутове призначенням.

Усна народна творчість, мала великий вплив на давньоруську літературу, на її форму, мову та стиль.

Особливе відношення усної народної творчості і дійсності підкреслюється в багатьох роботах фольклористів, літературознавців, філософів. Дослідники відзначають неоднозначний характер можливих видів цього відношення. Але завжди, на думку В.Я.Пропп, фольклор є складною, часом багатоступінчатою трансформацією якого-небудь аспекту дійсності. [33, С. 55] В.Я.Пропп говорить, що в творах фольклор трансформується, переосмислюється, насичений драматизмом. Розуміння творів фольклору грунтується на здатності того, що перекодувало інформацію, що полягає в них умінні відобразити фольклорний вміст в алфавіті і за відповідними правилами його кодування. Залучення до фольклору розвиває інтерес до народного слова, звичаїв, засад і традицій попередніх поколінь, створюючи тим самим основи їх спадкоємності.

В усній творчості повноцінно представлено три роди мистецтва: лірика, епос, драма. Розглянемо специфіку вивчення епосу.

Слово «епос» у грецькій мові означає розповідь. Це один з трьох основних ролів літератури, поряд з лірикою та драмою. Це оповідна форма літератури. Платон вважав, що в епосі поєднуються ліричні елементи (висловлювання автора) і драматичні (наслідування). На думку Арістотеля, автор епосу веде розповідь " про події як про щось стороннє, як це робить Гомер, або від самого себе, не заміняючи себе іншим і виводячи усіх зображуваних осіб у дії". За Ґете і Шиллером, автор розповідає про подію, переносячи її в минуле, а в драмі змальовує її такою, що відбувається тепер. На думку Гегеля, епос відтворює об'єктивність в об'єктивізуючій формі. В.Кожинов відносить епос, як і драму, до зображувальних видів мистецтва. [11, С. 86]

Епос – багатозначний термін, який означає за літературною традицією оповідну поезію, зароджену в глибокій минувшині як форму зображення героїчних вчинків певного персонажа, важливих подів («Іліада» та «Одіссея» Гомера, ісландські саги, українські думи).

Поступово виробляються прозові форми епосу, посідаючи важливе місце у художній літературі, з'являються епічні жанри, постають їх різновиди. Епос, відмежовуючись від інших літературних родів, лірики та драми, виробляє власну образну систему мовних засобів, прагне відтворити довкілля в його об'єктивній сутності, в об'єктивному перебігу подій, сюжетному їх розвитку, неначе поза втручанням автора. Лише на початку XX століття така тенденція порушується потужною ліризацією епосу, що зумовлює появу віршів у прозі. Як правило, зображення в епосі ведеться від реального чи умовного автора, рідше свідка чи учасника подій. Епос користується розмаїтими засобами викладу: розповідь, оповідь, діалог, монолог, авторські відступи. [25, с. 870]

Мова епосу — зображально-пластична, описова, на відміну від лірики, де панує емційно-експресивна виражальна стихія. Епос має свою систему жанрів, різних за походженням та змістовим значенням у різні історичні епохи. В античну добу та в період середньовіччя великі епічні форми складалися шляхом об'єднання окремих сюжетів, епізодів тощо, довкола центрального героя: так виникли повість та роман. Уже в давній літературі прозові категорії (казка, новела і притча; повість, роман) відрізнялися від віршових категорій епосу (байка, ідилія, поема). Останні поширилися в добу класицизму та романтизму (" Дон Жуан" Дж.Байрона, «Євгеній Онєгін» О.С.Пушкіна, " Пан Тадеуш" А.Міцкевича, " Гайдамаки" Т.Г.Шевченка та ін.). Історичний розвиток епосу зумовив виникнення трьох структурних жанрових форм — малої (анекдот, байка, притча, казка, легенда, новела, оповідання), середньої (поема, повість), великої (роман, епопея).

Події в епосі змальовуються як такі, що вже відбулися, тому про них розповідається у минулому часі. Теперішній і майбутній час використовується для надання динамічності і яскравості розповіді. Епічні твори пишуть здебільшого прозою. Усі вони мають розповідний характер.

В епічних творах життя змальовується як щось зовнішнє по відношенню до автора і персонажів. Здається, що автор стоїть збоку і розповідає про те, що знає, бачив. З того, як письменник описує події, характери, можемо зробити висновок, як він ставиться до зображуваного. [22, С. 87]

Форми розповіді в епічних творах — різні. Найбільш поширена форма — розповідь від третьої особи. Іноді оповідач може бути персонажем твору (Максим Максимович у повісті " Бела" з " Героя нашого часу" М.Ю.Лєрмонтова). Світосприйняттям оповідачі-персонажі можуть бути близькими письменнику. Розповідь від першої особи надає твору достовірності, вносить у нього ліричний елемент. Є твори, у яких персонажі самі розповідають про побачене і пережите. Про це свідчать античні роман — " Сатирикон" Петронія, мемуарні оповіді Б.С.Лепкого " Казка мойого життя".

Крім розповіді, в епічних творах є описи предметного світу, природи, побуту. До розповіді іноді " підключаються" авторські роздуми. Розповідь про події може супроводжуватися висловлюваннями персонажів, їх монологами, діалогами. Автор може характеризувати якісь моменти з життя персонажа, повідомляти про те, що відбувалося в різний час і в різних місцях. [43, с. 80]

Епічний твір – це твір розповідного жанру, в якому зображено життєві події, людські характери, вчинки. Зміст епічних творів розкривається у формі авторської розповіді. Автор (найчастіше це сам письменник) виступає ніби очевидцем зображуваних подій, які він описує, про які розповідає, виражає своє ставлення до них.

У епічних творах відтворюється життя, дійсний, об'єктивний хід подій, і автор є як би простим оповідачем. Але мета епічного тексту, як і будь-якогоіншого, довести читачеві важливу для автора ідею. Події в епічному творі дані в авторському викладі, збудовані в авторській логіці (сюжетною), герої і їх вчинки іноді безпосередньо оцінюються автором. [24, С. 123] Тому, не дивлячись на те, що автор оповідання здебільшого прихований, ми повинні допомогти дитині побачити авторську позицію, його відношення до людей, збагатити дитяче уявлення роздумами дорослої, розумної, такої, що багато побачив в житті людини, про взаємини людей, причини і наслідки вчинків.

Основою епічного тексту є сюжет, він його " цементує". У чарівній казці розвиток сюжету визначається втручанням чарівних надприродних сил. У російських народних казках існує декілька типів сюжетів: що розвиваються через бій з супротивником, засновані на рішенні важкої задачі та ін. У казках авторських, вже як в житті, в основі розвитку сюжету лежать вчинки героїв, їх поведінка, що визначаються якостями їх характеру. Найпоширенішим прийомом осмислення сюжету є складання плану. Це особливо важливо, коли твір достатньовеликийза об'ємом. План може бути традиційним, а може бути " картинним", тобто мальованим, коли окрім заголовка, діти малюють ілюстрацію до події. [47, с. 216]

Велике значення в роботі з епічним текстом має осмислення фіналу твору. Адже в тому, як автор завершує сюжет, виявляються його головні позиції в оцінці героїв і їх вчинків. У фіналі автор " нагороджує" своїх коханих і " карає" злих, неприємних йому героїв. ТаквчиняєО.С.Пушкін в своїх казках, " караючи" жадібну стару або злу, заздрісну мачуху.

Епос, як і будь-який інший поетичний рід, завжди знаходиться в русі. Він історично мінливий і, по суті, як би наново народжується в кожному епічному творі великого художника. У епічному творі завжди розповідаєтьсяпро людські долі, про те, що вже здійснилося, вже було. Епос дає можливість розкривати життєві явища в їх причинно-наслідкових зв'язках, взаємовідображеннях, зчепленнях одиничного із загальним. В результаті ґрунтовного оповідання (характерного для будь-якого епічного жанру), що розгортається, кожна конкретна подія постає " як окремий прояв багатобічного, цілого буття". [43, с. 80] У епічних творах характери розкриваються в діях, вчинках, жестах, міміці, мові. Виникнення епосу сягає первісних часів. У народно-поетичній творчості існують такі види епосу, як казка, билина, народна дума, легенда, переказ. Тут більш детально розглянемо казку як жанр усної народної творчості.

Казковий епос як частина усної народної прози є великим пластом української словесності. Термін «казка» вперше вжито у граматиці Лаврентія Зизанія «Лексии-ь сирень речення» 1596 року поряд з поняттями «баснь» «байка», а пізніше – в подібному значенні у словнику Памви Беринди «Лексіконь славеноросскій і именг тол'ько-ваніє» 1627 року. [2, с. 515]

Завдяки подвижницькій праці етнографа і фольклориста Б.Д.Грінченка було видано «Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» (Чернігів, 1895-1897), збірки казок, анекдотів для дорослих і для дітей. У 1890-1894 роках український письменник І.І.Манжура опублікував дві збірки «Казки, прислів'я т. ін.», записані в Катеринославській та Харківській губерніях та «Малоросійські казки, прислів'я та повір'я, записані І. Манжурою». [25, с. 870]

Казка — один із основних жанрів народної творчості, епічний, повістувальний, сюжетний художній твір усного походження.

В основі казки — захоплююча розповідь про вигадані події і явища, які сприймаються і переживаються як реальні. Казки відомі з найдавніших часів у всіх народів світу. Споріднені з іншими фольклорно-епічними жанрами — сказаннями, сагами, легендами, переказами, епічними піснями, — казки не зв'язані безпосередньо з міфологічними уявленнями, а також історичними особами і подіями. Для них характерні традиційність структури і композиційних елементів (зачин, основна частина, кінцівка), контрастне групування дійових осіб, відсутність розгорнутих описів природи і побуту. Сюжет казки багатоепізодний, з драматичним розвитком подій, зосередженням дії на героєві і щасливим закінченням. Казка відзначається " замкнутим часом" і завершеністю, співвідносними з досягненням героєм своєї мети і перемогою добра над злом. Функціональна палітра казки надзвичайно розмаїта: її естетичні функції доповнюються і взаємопереплітаються з пізнавальними, морально-етичними, соціально-виховними, розважальними та ін.У казках народів світу багато спільного, що пояснюється подібністю культурно-історичних умов їх життя. Водночас казки відзначаються національними особливостями, відображають спосіб життя народу, його працю і побут, природні умови, а також індивідуальні риси виконавця-оповідача (казкаря). Тому казка, як правило, побутуєу багатьох варіантах. [32, с. 352]

Казка – вельми популярний жанр усної народної творчості, жанр епічний, прозовий, сюжетний. Вона не співається, як пісня, а розповідається. Предметом розповіді в ній служать незвичайні, дивні, а нерідко таємничі і дивні події: дія має пригодницький характер. Сюжет відрізняється драматичною напруженістю, чіткістю і динамічністю розвитку дії.

Казка відрізняється строгою формою, обов'язковістю певних моментів. Зачин веде слухачів у світ казки з дійсності, а кінцівка повертає їх назад. Вона жартівливо підкреслює, що казка – вигадка. [22, С. 248]

Від інших прозових жанрів казка відрізняється розвиненішою естетичною стороною. Естетичний початок виявляється в ідеалізації позитивних героїв, в яскравому зображенні «казкового світу», і романтично забарвленихподій.

Говорячи про казки взагалі, не можна не згадати про перші казки, в яких відбувається тісне переплетення дійсного і чудесного. Перші казки, пов'язані з особистістю самої дитини: матері, няні, добре це відчувають і починають перші казки так: «жив-був хлопчик такий, як ти...».[26, с. 569] У цих казках мимоволі розповідається про те, що переживає дитя – казка як би втілює в образі те, що є в душі дитини. У казковому матеріалі виступають люди, тварини, речі – знайомідитині – і ціказки звучать для дитини, як розповідь про щось цілком реальне. Казки цілком пов'язані з роботою фантазії, саме як органу емоційної сфери: казковий світвказує на об’єктдля дитини, ті чи інші почуття, і в цьому таємниця живучості в нашій душі казкових образів і таємниці їх впливу на дитячу душу. Завдання казки – дати образи, в яких виражаються, якими харчуються почуття.

В казках передається з покоління в покоління мудрість народу, усе, що є вартим уваги нащадків, життєвий досвід, мрії народу, його почуття.

У казках також знайшли відображення важливі історичні події. Казки мають повчальний характер, і в них завжди є певна мораль. Одні казки виховуютьлюбов до рідної землі, рідної домівки, рідної матері, інші до народу і Батьківщини в цілому. Є також гумористичні і сатиричні твори, які не мають педагогічного характеру. Але попри те, що різні групи казок відрізняються темами і формою, ідеї у них подібні. Усі вони прославляють мудрих, хоробрих та кмітливих і засуджують зрадливих, ледачих і підступних. Також герої різних казок дуже схожі своїми портретами. [16, С. 124]

У казці гармонійно поєднуються реальне й фантастичне, зачаровуючи дітей красою рідного слова – мудрого, доброго, оптимістичного. Споконвіку старші покоління передавали в казках своїм нащадкам власний світогляд, морально-етичні та естетичні принципи, мрії про нездоланність добра і правди, про щасливе життя. Значення казок у вихованні дітей важко переоцінити.

Казка як жанр усної творчості є невичерпним джерелом народної образності, символіки, поетики. Вони ще неосмислені сучасною наукою. І це залишається актуальною проблемою сучасної фольклористики та суміжних з нею наук. На це вказував ще В.М.Гнатюк: «Хто вміє читати казки, той знайде в них багато дуже старинних культурних пережитків. Для уважного історика культури представляють черезте, казки велику вартість, і він легко може відрізнити в них усі нарости та пізніші додатки... Ще вартосказати, що казки повинні бути для історика літературними, який знайде в них найдавніші типи та форми оповідання, вислову та стилю, і може слідити за відносинами казок до інших народних творів: міфів, байок, легенд, новел і приказок та до творів писаної літератури» [10, С. 45]

Виникнення епосу сягає первісних часів. У народно-поетичній творчості існують такі види епосу, як казка, билина, народна дума, легенда, переказ. Тут більш детально розглянемо казку як жанр усної народної творчості.

Казковий епос як частина усної народної прози є великим пластом української словесності. Термін «казка» вперше вжито у граматиці Лаврентія Зизанія «Лексии-ь сирень речення» 1596 року поряд з поняттями «баснь» «байка», а пізніше – в подібному значенні у словнику Памви Беринди «Лексіконь славеноросскій і именг тол'ько-ваніє» 1627 року. [2, с. 515]

Завдяки подвижницькій праці етнографа і фольклориста Б.Д.Грінченка було видано «Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» (Чернігів, 1895-1897), збірки казок, анекдотів для дорослих і для дітей. У 1890-1894 роках український письменник І.І.Манжура опублікував дві збірки «Казки, прислів'я т. ін.», записані в Катеринославській та Харківській губерніях та «Малоросійські казки, прислів'я та повір'я, записані І. Манжурою». [25, с. 870]

Казка — один із основних жанрів народної творчості, епічний, повістувальний, сюжетний художній твір усного походження.

В основі казки — захоплююча розповідь про вигадані події і явища, які сприймаються і переживаються як реальні. Казки відомі з найдавніших часів у всіх народів світу. Споріднені з іншими фольклорно-епічними жанрами — сказаннями, сагами, легендами, переказами, епічними піснями, — казки не зв'язані безпосередньо з міфологічними уявленнями, а також історичними особами і подіями. Для них характерні традиційність структури і композиційних елементів (зачин, основна частина, кінцівка), контрастне групування дійових осіб, відсутність розгорнутих описів природи і побуту. Сюжет казки багатоепізодний, з драматичним розвитком подій, зосередженням дії на героєві і щасливим закінченням. Казка відзначається " замкнутим часом" і завершеністю, співвідносними з досягненням героєм своєї мети і перемогою добра над злом. Функціональна палітра казки надзвичайно розмаїта: її естетичні функції доповнюються і взаємопереплітаються з пізнавальними, морально-етичними, соціально-виховними, розважальними та ін.У казках народів світу багато спільного, що пояснюється подібністю культурно-історичних умов їх життя. Водночас казки відзначаються національними особливостями, відображають спосіб життя народу, його працю і побут, природні умови, а також індивідуальні риси виконавця-оповідача (казкаря). Тому казка, як правило, побутуєу багатьох варіантах. [32, с. 352]

Казка – вельми популярний жанр усної народної творчості, жанр епічний, прозовий, сюжетний. Вона не співається, як пісня, а розповідається. Предметом розповіді в ній служать незвичайні, дивні, а нерідко таємничі і дивні події: дія має пригодницький характер. Сюжет відрізняється драматичною напруженістю, чіткістю і динамічністю розвитку дії.

Казка відрізняється строгою формою, обов'язковістю певних моментів. Зачин веде слухачів у світ казки з дійсності, а кінцівка повертає їх назад. Вона жартівливо підкреслює, що казка – вигадка. [22, С. 248]

Від інших прозових жанрів казка відрізняється розвиненішою естетичною стороною. Естетичний початок виявляється в ідеалізації позитивних героїв, в яскравому зображенні «казкового світу», і романтично забарвленихподій.

Говорячи про казки взагалі, не можна не згадати про перші казки, в яких відбувається тісне переплетення дійсного і чудесного. Перші казки, пов'язані з особистістю самої дитини: матері, няні, добре це відчувають і починають перші казки так: «жив-був хлопчик такий, як ти...».[26, с. 569] У цих казках мимоволі розповідається про те, що переживає дитя – казка як би втілює в образі те, що є в душі дитини. У казковому матеріалі виступають люди, тварини, речі – знайомідитині – і ціказки звучать для дитини, як розповідь про щось цілком реальне. Казки цілком пов'язані з роботою фантазії, саме як органу емоційної сфери: казковий світвказує на об’єктдля дитини, ті чи інші почуття, і в цьому таємниця живучості в нашій душі казкових образів і таємниці їх впливу на дитячу душу. Завдання казки – дати образи, в яких виражаються, якими харчуються почуття.

В казках передається з покоління в покоління мудрість народу, усе, що є вартим уваги нащадків, життєвий досвід, мрії народу, його почуття.

У казках також знайшли відображення важливі історичні події. Казки мають повчальний характер, і в них завжди є певна мораль. Одні казки виховуютьлюбов до рідної землі, рідної домівки, рідної матері, інші до народу і Батьківщини в цілому. Є також гумористичні і сатиричні твори, які не мають педагогічного характеру. Але попри те, що різні групи казок відрізняються темами і формою, ідеї у них подібні. Усі вони прославляють мудрих, хоробрих та кмітливих і засуджують зрадливих, ледачих і підступних. Також герої різних казок дуже схожі своїми портретами. [16, С. 124]

У казці гармонійно поєднуються реальне й фантастичне, зачаровуючи дітей красою рідного слова – мудрого, доброго, оптимістичного. Споконвіку старші покоління передавали в казках своїм нащадкам власний світогляд, морально-етичні та естетичні принципи, мрії про нездоланність добра і правди, про щасливе життя. Значення казок у вихованні дітей важко переоцінити.

Казка як жанр усної творчості є невичерпним джерелом народної образності, символіки, поетики. Вони ще неосмислені сучасною наукою. І це залишається актуальною проблемою сучасної фольклористики та суміжних з нею наук. На це вказував ще В.М.Гнатюк: «Хто вміє читати казки, той знайде в них багато дуже старинних культурних пережитків. Для уважного історика культури представляють черезте, казки велику вартість, і він легко може відрізнити в них усі нарости та пізніші додатки... Ще вартосказати, що казки повинні бути для історика літературними, який знайде в них найдавніші типи та форми оповідання, вислову та стилю, і може слідити за відносинами казок до інших народних творів: міфів, байок, легенд, новел і приказок та до творів писаної літератури» [10, С. 45]

 

 

⇐ Предыдущая12345Следующая ⇒

Поделиться: