Який відтягнув ум твердістю своєю

Який відтягнув ум твердістю своєю

І погострив серця свого мужністю.

Сповнившись ратного духу,

навів свої хоробрі полки

на землю Половецьку

за землю Руську.

Тоді Ігор глянув на світле сонце й побачив

від нього тьмою всіх своїх воїнів прикритими.

І сказав Ігор до дружини своєї:

«Браття і дружино!

Краще ж потятим би бути,

ніж полоненим бути.

То ж сядьмо, браття, на своїх борзих коней

та побачимо синього Дону!».

Спало князю на ум бажання

(і жадання йому знамення заступило)

скуштувати Дону великого.

«Хочу-бо, — сказав, — списа переломити

кінець поля Половецького,

з вами, русичі,

хочу голову свою покласти

або попити шоломом з Дону».

 

О, Бояне, солов’ю старого часу!

Коли б ти ці походи ощебетав,

скачучи, солов’ю, по мисленому дереву,

літаючи розумом попід хмарами,

звиваючи слави обох половин цього часу,

линучи стежкою Трояновою через поля на гори!

Співати треба пісню Ігореві, того (Велеса) внуку:

«Не буря соколів занесла через поля широкі —

галки стадами біжать до Дону великого».

Або заспівати треба, мудрий Бояне, Велесів внуче:

«Коні іржуть за Сулою —

дзвенить слава в Києві;

труби трублять у Новгороді —

стоять стяги в Путивлі».

 

Ігор жде милого брата Всеволода.

І сказав йому відважний тур Всеволод:

«Один брат, один світ світлий — ти, Ігорю!

Обидва ми Святославичі!

Сідлай, брате, своїх борзих коней,

а мої ж готові,

осідлані під Курськом раніше.

А мої ж куряни — досвідчені воїни:

під трубами повиті,

під шоломами виплекані,

кінцем списа згодовані,

путі їм відомі,

яруги їм знайомі,

луки у них тугі,

сагайдаки відкриті,

шаблі вигострені;

самі скачуть, як сірі вовки в полі,

шукаючи собі честі, а князю — слави».

 

Тоді вступив Ігор-князь в золоте стремено

і поїхав по чистому полю.

Сонце йому тьмою путь заступало;

ніч, стогнучи йому битвою, птахів розбудила;

свист звіриний піднявся:

Потривожений Див кричить на верху дерева,

велить послухати землі незнаній Волзі,

і Помор’ю, і Посуллю,

і Сурожу, і Корсуню,

і тобі, тмутороканський ідоле!

А половці невторованими дорогами

побігли до Дону великого;

кричать вози опівночі,

мов лебеді розполохані.

 

Ігор до Дону воїнів веде.

Уже-бо біду його стережуть птахи по дуб’ю,

Вовки битву підстерігають по яругах,

орли клекотом на кості звірів зовуть,

лисиці брешуть на черлені щити.

О руська земле, уже ти за горою!

 

Довго ніч темніє:

Ранкова зоря сховалася,

Туман поля покрив.

Щебет солов’їв заснув,

гамір галок пробудився.

Русичі великі поля черленими щитами перегородили,

шукаючи собі честі, а князю — слави.

 

З раннього ранку в п’ятницю

потоптали вони поганські полки половецькі

і, розлетівшись стрілами по полю,

помчали красних дівчат половецьких,

а з ними золото, і паволоки, і дорогі оксамити.

Покривалами, і опанчами, і кожухами

почали мости мостити

по болотах і багнистих місцях, —

і всякими узорчастими тканинами половецькими.

Черлений стяг, біла хоругов,

черлений бунчук, срібне древко списа —

хороброму Святославичу.

Дрімає в полі Олегове хоробре гніздо.

Далеко залетіло!

Не було воно для кривди породжене

ні соколу, ні кречету,

ні тобі, чорний вороне, поганський половчине!

Гзак біжить сірим вовком,

Кончак йому дорогу показує

до Дону великого.

Другого дня вельми рано

криваві зорі світанок провіщають;

чорні хмари з моря ідуть,

хочуть прикрити чотири сонця,

а в них тріпочуть сині блискавки.

Бути грому великому!

Іти дощу стрілами з Дону великого!

Тут списам поламатися,

Тут шаблям погриміти

об шоломи половецькі

на річці на Каялі,

біля Дону великого!

О руська земле, уже ти не за горою!

 

Ось вітри, Стрибожі внуки,

віють з моря стрілами

на хоробрі полки Ігореві.

Земля гуде.

Ріки каламутно течуть.

Порохи поля прикривають.

Стяги розвіваються.

Половці йдуть від Дону

і від моря,

і з усіх сторін

руські полки обступили.

Діти бісові

гучним криком поля перегородили,

а хоробрі русичі

перегородили черленими щитами.

 

Смілий туре Всеволоде!

Ти стоїш в обороні,

прискаєш на воїнів стрілами,

гримиш об шоломи мечами харалужними.

Куди тур поскакав,

своїм золотим шоломом посвічуючи,

там лежать поганські голови половецькі.

Поскіпані щаблями гартованими шоломи оварські

тобою, смілий туре Всеволоде!

За ним заголосила Плачниця,

Печаль людям розкидаючи.

При полум’яному розі

жони руські заголосили, промовляючи:

«Уже нам своїх милих лад

ні мислею змислити,

ні думою здумати,

ні очима зглядіти,

А золота і срібла того

Ні трохи не поголубити».

 

І застогнав-бо, браття, Київ тугою,

а Чернігів напастями.

Горе розлилося по Руській землі,

печаль велика тече серед землі Руської.

А князі самі на себе крамолу кували,

а поганці самі,

з перемогами набігаючи на Руську землю,

брали дань — по білці від двора.

 

Тії-бо два хоробрі Святославичі,

Ігор і Всеволод,

Уже насилля розбудили,

Осуджують князя Ігоря,

Який потопив здобуте

Уже дошки без стовпа

В моїм теремі золотоверхім.

Усю ніч з вечора

Бусові ворони каркали біля Пліснеська.

На вільному раніше просторі

Бо темно було.

І в море опустилися,

обидва багряні стовпи погасли

і з ними молоді два місяці.

Коли сокіл у літах буває,

високо птахів ганяє,

не дасть гнізда свого скривдити.

Але ось зло: княже мені несприяння.

На володіння Всеславове.

Бо яке було насилля

Від землі Половецької

На сьомому віці Трояновому?

Кинув Всеслав жереб

про дівицю собі любу.

Злився із синьою імлою,

Уранці ж з’явився,

з трьох спроб відчинив ворота Новгороду -

розбив славу Ярославу.

Скочив вовком до Немиги з Дудуток.

«На Немизі снопи стелять головами,

молотять ціпами харалужними,

на току життя кладуть,

віють душу від тіла».

Немиги криваві береги

не добром були засіяні —

засіяні кістьми руських синів.

 

Всеслав-князь людям суд чинив,

князям міста роздавав,

а сам уночі вовком бігав,

із Києва добігав до півнів до Тмуторокані,

великому Хорсові вовком путь перебігав.

Тому в Полоцьку подзвонили до заутрені рано

у святій Софії в дзвони,

а він у Києві дзвін чув.

Хоч і мудра душа в сміливім тілі,

але часто біди терпів.

Тому мудрий Боян ще раніше

приспівку, розумний, сказав:

«Ні хитрому, ні вмілому»,

Ні співцю вмілому,

«суду Божого не минути».

 

О, стогнати Руській землі,

спом’янувши давні часи і давніх князів!

Того старого Володимира

неможливо було пришпилити до гір київських,

його-бо стяги нині стали Рюрикові,

а другії — Давидові,

Розширена до гирла,

На дні коло темного берега.

Плаче мати Ростиславова

по юнаку князю Ростиславу.

Поникли квіти в жалобі,

і дерево з тугою до землі схилилося.

 

А не сороки заскрекотали?

По сліду Ігоревім їдуть Гзак з Кончаком.

Тоді ворони не каркали,

галки замовкли,

сороки не скрекотали по лозах,

повзали тільки дятли:

стуком путь до річки показують.

Солов’ї веселими піснями

світанок провіщають.

Мовить Гзак Кончакові:

«Коли сокіл до гнізда летить,

соколя розстріляємо

своїми золоченими стрілами».

Сказав Кончак до Гзака:

«Коли сокіл до гнізда летить,

то ми соколя опутаємо красною дівицею».

І сказав Гзак Кончакові:

«Коли його опутаємо красною дівицею,

ні соколяти у нас не буде,

ні красної дівиці у нас,

і почнуть нас птахи бити

в полі Половецькім».

 

Піснетворець старого часу

Ярославового — Олегового,

жоні князя:

«Тяжко тобі, голові, без пліч,

погано тобі, тілу, без голови»,

Руській землі без Ігоря.

 

Сонце світиться на небі —

Ігор-князь у Руській землі.

Дівиці співають на Дунаї,

в’ються голоси через море до Києва.

Ігор іде по Боричевім

до святої Богородиці Пирогощої.

Народи раді, міста веселі.

Проспівавши пісню старим князям,

слід і молодим співати.

Слава Ігорю Святославичу,

відважному туру Всеволоду,

Володимиру Ігоревичу!

Здорові будьте, князі і дружина,

що б’ються за християн

проти поганських полків!

Князям слава і дружині!

 

Амінь.

 

який відтягнув ум твердістю своєю

123Следующая ⇒

Поделиться: