|
Архитектура Аудит Военная наука Иностранные языки Медицина Металлургия Метрология Образование Политология Производство Психология Стандартизация Технологии |
|
|
Архитектура Аудит Военная наука Иностранные языки Медицина Металлургия Метрология Образование Политология Производство Психология Стандартизация Технологии |
Використання педагогічних надбань минулого у розробці та практичній реалізації системно-синергетич-ної моделі громадянської культури учнів загально-освітньої школи
Усяка теорія базується на попередніх теоретичних пошуках науковців із цієї проблеми, з основними концеп-тами яких зіставляється, а також отримує підтвердження у практичній реалізації своїх основних положень.
Здійснивши аналіз літератури з питань громадянського виховання учнівської молоді, формування громадянських якостей особистості, що частково відображено у підрозділі 1.2, сміємо стверджувати: тільки всебічний аналіз та поєднання окремих ідей видатних педагогів, які спеціально чи дотично займалися питаннями громадянського виховання, з нашими основними концептуальними ідеями, узгодженими
в рамках структурно-функціональної моделі, прокладають певне теоретичне і практичне русло, що дає змогу по-новому реалізувати цілісний процес формування громадянської культури школярів.
Відкинувши певні тогочасні ідеологічні нашарування, ми запозичили в окремих авторів тільки ті положення, які співзвучні з нашою концепцією і, на наш погляд, реально відображають педагогічно доцільний процес формування громадянської культури особистості.
Звичайно, у багатьох інших дослідників, які не наведені
в цьому підрозділі, ми змогли би знайти ці та інші ідеї щодо формування громадянської культури учнівської молоді. Але Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 156 Формування громадянської культури особистості школяра
ми свідомо зупинилися на окремих авторах тільки тому, що в них природно й синтезовано простежуються підходи, співзвучні нашій концепції.
Формуванню громадянської культури особи присвяче-но чимало досліджень, серед яких найбільш вагомими поста-ють наукові здобутки Г. Ващенка, М. Боришевського, автор-ської групи під керівництвом П. Ігнатенка, А. Макаренка, В. Сухомлинського, М. Стельмаховича та ін. Окреслимо значення окремих висунутих ними ідей з позиції нашого авторського підходу щодо формування громадянської культури особистості.
Загалом зазначимо, що більшість дослідників, теорети-ків і практиків надають важливої уваги забезпеченню умов для задоволення й правильного формування особистісних потреб, ціннісних орієнтацій, установок, що стають основою здійснення громадянських вчинків особистості.
Велике значення для формування громадянської куль-тури особистості надавав, зокрема, А. Макаренко батьків-ській любові та її трансформації у наступні стосунки дитини з іншими людьми. З цього приводу він зазначав: “Якщо ви бажаєте народити громадянина (тут і далі виділено нами – авт.) і обійтися без батьківської любові, то будьте ласкаві,
попередьте суспільство про те, що ви бажаєте учинити таку гидоту” [Т. 5, 24]. Такі ж вимоги видатний педагог висунув і перед дітьми: “Треба, щоб діти любили своїх батьків, цінували й дорожили їх любов’ю. Любили й вважали людей взагалі, любили свою Батьківщину і знали, що любов – благо, необхідність, обов’язковий елемент життя” [Т. 5, 308].
На думку А. Макаренка, виховання є процес розвитку різних навичок, уявлень і понять – від найпростіших, що ви-ходять із сьогоднішнього життя дитини до поступово усклад-нених понять громадянина, честі Батьківщини й т. ін. Вели-кий педагог-практик зазначав, що дитяче почуття обов’язку,
вдячності до батьків у майбутньому перенесеться на Батьків-щину, на турботливе ставлення до інших людей, “на все, чим громадянин нашої країни зобов’язаний своїм щастям. Угамувати егоїзм, особисту жадібність і заздрість – значить полегшити виховання протилежних почуттів” [Т. 5, 295].
Кредо народної педагогіки – це відповідальність бать-ків за виховання своїх дітей перед суспільством. У прищеп-ленні якостей майбутнього сім’янина – батька, матері, вихо-вателя – А. Макаренко вбачав паралель у формуванні грома-дянина країни, світу. Його суть він прекрасно передав у та-ких словах: “Виховання дітей – найважливіша галузь нашого життя. Наші діти – це майбутні громадяни нашої країни і громадяни світу. Вони творитимуть історію. Наші діти – це майбутні батьки і матері, вони теж будуть вихователями своїх дітей. Наші діти повинні вирости прекрасними грома-дянами, хорошими батьками і матерями… Погане виховання
– це… наша провина перед іншими людьми, перед усією країною” [Т. 4, 59].
Суспільна спрямованість сімейної групи як колективу, за переконанням А. Макаренка, – це неодмінна умова балан-су індивідуалістично-егоїстичної та суспільно-колективіс-тичної спрямованості поведінки особи. З найменших літ сім’я повинна виховати соціальний досвід спілкування, “по-винна організувати вправляння людини у найрізноманітні-ших солідарних рухах, у подоланні перешкод, у дуже склад-ному процесі колективного зростання. Особливо важливо, щоб відчуття солідарності у хлопчика чи дівчинки не буду-валось тільки на вузьких сімейних транспарантах, а виходило за межі сім’ї в широку область… загальнолюдського життя”
[Т. 5, 236].
Таким чином, за А. Макаренком, основними педагогіч-ними умовами ефективного формування громадянської куль-тури особи є: а) забезпечення наступності впливу суспільства Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 158 Формування громадянської культури особистості школяра
сім’ї, школи і громади у формуванні громадянсько-педагогіч-ної культури батьків; б) громадянсько-патріотичне спряму-вання змісту виховних справ у сім’ї, навчальній та позанав-чальній діяльності педагогів.
Аналізуючи праці видатного педагога Г. Ващенка щодо формування громадянської культури поведінки людини, та-кож зазначимо надання ним пріоритету в цьому українській родині.
За визначенням Г. Ващенка, в дошкільному та молод-шому шкільному віці у дітей формується “стихійний патріо-тизм – …неусвідомлена любов до рідної природи, своїх земляків, рідних, звичаїв, традицій, рідної мови… Людина, живучи довго серед певного оточення, так зливається з ним, що воно стає ніби частиною її” [1956, 298].
Г. Ващенко був глибоко переконаний, що “відкинувши релігію і родину, як рушійну силу розвитку суспільства, комуністична система побачила не щасливе і сонячне май-бутнє комунізму, а деградацію суспільства, зокрема в так звані часи застою” [Павлів Б., 1995, 6].
На основі педагогічних концепцій Г. Ващенка стосовно родинного виховання професор Б. Павлів вказує на те, що український народ пройшов велику частину своєї історії в лихоліттях і неволі та не міг постійно мати свого національ-ного виховання. Тому таке виховання плекалось у родинній школі, про нього пильно дбали батьки. Умови родинного виховання наштовхуються на численні труднощі, зокрема зайнятість батьків, які покладаються на садок та школу. На фоні досягнень так званого науково-технічного процесу по-чала зникати родинна теплота, ніжність, чутливість, люб’яз-ність, відсутня релігійність. Старі люди зберігали портрети, фотографії, спогади-мемуари, а на сьогодні молода родина старається мати меблі й зовні нема нічого, що нагадувало б їй зв’язок із своїм родоводом та нацією.
“Друга, дуже важлива справа у родинному вихованні, – наголошує Г. Ващенко, – це релігія, яка в усьому нашому су-спільстві відсутня. А саме родинна школа – то практика релі-гійного життя. Тут закладаються перші навички молитви Хресного знамені, перше бачення ікони як символу всюди-присутності Бога. Саме в родині практикується релігійне життя – молитва вранці і ввечері, в родинній школі релігія схоплюється, практикується, бачиться в щоденному житті, як цінну вартість, як конечність, як потребу для життя людини й її гідності” [1995, 6].
Занепад релігійності в родині викликає занепад най-кращого суспільства. Є низка релігійних нагод чи подій у родині, що мають громадянське виховне значення. Такими є молитви за померлих своїх рідних, предків, річниці їхньої смерті чи всякі інші родинні ювілеї, що повинні на першому місці мати суспільний, релігійно-молитовний характер.
Подальшим завданням родинної школи є любов до кни-ги. Потім – плекання таких чеснот, як пошана до старших, допомога старшим і релігійність, милосердя, особиста чисто-та, любов до порядку, ощадність, доброта, гарна поведінка за столом, у розмові, в товаристві, різні практичні щоденні функції, правдомовність, готовність допомогти, щирість, а також патріотизм, любов до рідної історії. Це формується тільки в родині. Цього ніхто не може зробити – тільки батьки.
Людина – істота суспільна. Родина, як перша мала спіль-нота дитини, дає перші суспільні прикмети, вчить, як засто-совувати свою особистість для спільного добра і суспільних вимог. Родина приготовляє і виховує свого мініатюрного спільного члена держави і нації. Тому родина – спільнота не для себе самої. То клітинка народу, нації, і це дорослі члени сім’ї мають усвідомлювати. Виходячи з концепції (родина – домашня церква), ніяке суспільство не може розвиватись, не спираючись на родину і майбутнє людства теж. Ось чому Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 160 Формування громадянської культури особистості школяра
Ісус Христос прийшов у наш світ не інакше як через родину [Павлів Б., 1995, 6].
Професор Г. Ващенко включав родинне (сімейне) вихо-вання до системи національного виховання як органічну її підсистему здебільшого з позиції етнопедагогіки і етнопси-хології. Для повного виховного процесу мусить бути міцний зв’язок між школою і родиною, виховними молодечими орга-нізаціями, які можуть мати великий доповнюючий вплив на виховання волі, характеру й патріотизму. Г. Ващенка хвилює плекання наших традицій щодо виховання у молоді потреб здорового родинного життя, пошани до батьків і взагалі до старших, що він вважає основою державного і суспільного ладу [Бойко А., 1999, 41].
Таким чином, будуючи свою педагогічну концепцію, Г. Ващенко привертав увагу педагогів до необхідності вихо-вання молоді на принципах національного родинного вихо-вання [Бугайцева А., 2000, 11]. Розлад у родинних взаєминах, на його думку, не тільки заслуговує на осуд. Він підриває педагогічні позиції сім’ї, вкрай негативно впливає на вихо-вання потомства, риє прірву між батьками та дітьми, сіє ворожнечу між родичами й свояками, знецінює високі ду-ховно-моральні вартості, ослаблює міць держави, нації [Ващенко Г., 2000, 325].
Тому й новий тип національної школи в Україні визначається як школа-родина. Здоровою є лише та родина (школа), в якій вчителі люблять дітей, а діти з пошаною і любов’ю ставляться до вчителів (батьків), оточуючих і живуть у згоді між собою. Школа, яка будується на таких принципах, і є майбутнім нашого громадянського суспіль-ства, основою життєдіяльності народу.
Українська національна школа-родина дає можливість виховати дітей етнічно-національно усвідомленими, із засво-єними загальнолюдськими цінностями (родина, праця, здо-
ров’я, гуманність, воля, мова народу, історична пам’ять тощо). Школа-родина дає можливість навчити дітей жити в полікультурному просторі. Цьому сприяє науково педаго-гічна спадщина Г. Ващенка [Усатенко Т., 1995, 3].
У поглядах видатної вченої Софії Русової відтворюєть-ся загальновідома істина: громадянські якості особистості формуються з отчого дому, рідної колиски, материнського співу, батьківської турботи. Все це може дати тільки дружна, щаслива родина. Таке соціальне виховання, на її думку, по-чинаючись “від найпростішого переймання дитиною у свого найближчого оточення, доходить до широких ідеалів, до глибокої самосвідомості як громадянина, як члена держави, як сина свого народу” [1993, 43].
Софія Русова підкреслювала переваги, щастя тих родин, які можуть проводити культові сімейні і громадські свята (святвечір, Великдень тощо) за архаїчно-народними звичая-ми: “вони дають своїм дітям глибоке, прекрасне пережи-вання, яке залишає на все життя етичне й естетичне вра-ження і зв’язує дитину з народом, що в своїй могутній твор-чості утворив цей культ”. За глибоким переконанням видат-ного педагога, “свята, що зв’язані з давніми народними релі-гійними віруваннями і овіяні національною поезією, – Купа-ла, Зелені свята, Маковея, Спаса, – багато говорять дитячій уяві”, тому, на її думку, бажано, щоб вони не тільки в родині, але й у суспільних закладах “мали свій соціально-національ-ний характер і проводилися б у кожній дитячій організації за народними звичаями”. На думку С. Русової, цей настрій ди-тини, в якому єднаються й ідеально-релігійне почуття, і есте-тичне, й національно-патріотичне, – “може стати гарним ґрунтом для певного розвитку в дитини ідеалізму і прив’яза-ності до того народу, з якого дитина вийшла” [1993, 40-41]. Утверджуючи виховну роль традиційних свят, вона писала: “В кожнім святі треба єднати народне, національне, фольк- Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 162 Формування громадянської культури особистості школяра
лорне з загальнокультурним і давати щось естетичне, красне й радісно веселе” [1998, 164].
Особливе значення у формуванні якостей громадянина С. Русова надавала доброму налагодженню в суспільних за-кладах краєзнавчої роботи. Вона була переконана, що озна-йомлення дітей з рідною місцевістю, багатствами рідного краю і всієї України має невичерпні можливості в цьому. “Ми можемо любити тільки те, що знаємо, і треба дати змогу дітям на очі бачити хоч найближчі місцевості, знати в них кожну річку, ліс, озеро, острів тощо, знати найближчі села, їх будівлі і т. ін.; знати рослинність, звірину свого краю, знати, чим люди займаються, коло чого вони працюють” – писала вона (“Теорія і практика дошкільного виховання”). Як педагог-практик, вона усвідомлювала, що необхідно здійс-нювати з дітьми близькі й далекі (як дозволяє їх вік) екс-курсії; бажано мати в кожній дитячій організації свій музей, складений з дитячих колекцій [1993, 42-43].
На її думку, географічний опис рідного краю слід об’єд-нувати з історичним і природознавчим: “Далекі місцевості України, головні міста – Київ, Одесу й ін. – бажано показу-вати дітям в кінематографі… Рідні краєвиди треба закріпити в дитячій уяві. Літературний матеріал теж має бути спочатку цілком національний – народні пісні, гри, руханки, казки,
поеми” [1993, 43].
С. Русова гнівно осуджувала ту школу, яка існувала в Україні і не відповідала національному духовному складові українського народу. Постійно наголошуючи на тому, що рідна школа повинна мати і рідну книжку, вона підкрес-лювала, що в новій школі найбільшою популярністю буде користуватись рідне слово [1998, 156]. Викладання рідною мовою, включення у навчальну програму предметів, які най-більше сприяють формуванню національної свідомості і високих моральних якостей (історія, географія рідного краю,
народне мистецтво – музика, співи, орнаментика й т. ін.), – все це надзвичайно важливе, на думку С. Русової, для націо-нальної школи.
Передбачаючи нову школу незалежної України (“Нова школа”, 1917 р.), Софія Русова важливу увагу зосередила на поєднанні рідного, національного, й вселюдського, загаль-ного. “Хай навкруги учня будуть речі рідні, щоб він в них кохався, привчався любити все рідне, присвячувати йому всі сили свого духа й тіла. Любов до рідної країни – це перший найкращий крок до широкої вселюдської гуманности, поша-на до людей – це вияв самоповаги й бажання собі й другим волі та незалежности” [1998, 165]. Атрибутами такої школи вона вбачала: “портрет великого апостола правди й науки – Тараса Шевченка, на вікнах стоять квіти, на стінах рушники з рідним вишиванням”, у вікнах “тішать погляд рідні дерева
й квіти”. “В такій веселій, новій українській школі виростуть дітки на радість і на користь Україні; в такій школі й учитель набереться бадьорости, віри в свою роботу, буде ставити собі метою не те, щоб позбутися гаразд тієї чи іншої ревізії, а те, щоб діти стали справді добре вихованими, стали розумними
й зробились, дійшовши зросту, добрими і корисними грома-дянами своєї батьківщини. В такій гуманній, активно творчій національній школі оживе слово незабутнього вчителя і апостола гуманности – Тараса Шевченка” [там само].
Проте, на думку С. Русової, “любов до рідного краю не має переходити в ізольований національний егоїзм”. Навпа-ки, “люблячи свій народ, дитина повинна визнавати добрі риси і право на пошану за іншими народами”. Тому вона й підкреслювала те, що національна школа ні в якому разі не переслідує мети возвеличення українського народу над інши-ми народами, не спрямована на приниження чи пригнічення інших етносів, народностей, націй. У цьому зв’язку вона зазначала, щоб “час від часу упорядковувати з дітьми націо- Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 164 Формування громадянської культури особистості школяра
нальні свята (найкращих письменників, історичних – зрозу-мілих для дитини – дат), а також і територіальні, себто такі, в яких брали б участь діти усіх націй, що живуть на Україні, щоб почути і єврейські пісні, і російські, і від цього порів-няння ще краще, свідоміше розуміти свою національну самотність” [1993, 43].
Формування громадянина Софія Русова пов’язувала з ефективним використанням найближчого оточення дитини: “Сучасне громадянство складається не з дармоїдів, не з па-сивних мрійників, але з робітників, що вносять своєю працею нові скарби в більші і менші соціальні угруповання. Почуття симпатії та справедливості мають бути поширені й охоплю-вати не тільки кола найближчі до дитини, але й ширші – націю, людство, весь живий світ, до якого маємо ставитися з живою любов’ю і пошаною [1998 б, 153].
Аналізуючи європейські навчально-виховні системи, які могли б відповідати природі, темпераментові української ди-тини, у статті “Колись і тепер” С. Русова писала: “Ми муси-мо у Монтессорі взяти її принцип індивідуальної свободи, але, знаючи національний нахил нашого темпераменту, не можемо занадто концентруватися на прикметах індивідуаль-ної особливості, а мусимо як можна більш соціалізувати на-ших дітей іграми (більш усього) та спільними працями, яких так боїться Монтессорі. Дитячий сад є гурток дітей зі спіль-ними інтересами, перейнятий одним захопленням, одним змаганням, він не може бути лише зібранням окремих осіб. Провідниця мусить індивідуалізувати своє виховання..., але самі діти мусять якнайбільше почувати себе зв`язаними одне з одним, почувати тісну єдність свого гуртка” [1996, 20]. На її думку, соціальне виховання якраз і має на меті “об’єднати цей індивідуальний склад душі з тим громадянством, серед якого особа живе, яке й складає для неї її духовне оточення”
[1998 а, 134].
За С. Русовою (“Суспільні питання виховання”), як ни-нішня доба не визнає можливим відособлення життя окремої людини без жодних зв`язків з громадою, в якій вона живе, без яких-небудь обов`язків перед нею, як не може тепер ні один народ відосібнитися від інших і не виконувати різнома-нітних обов’язків щодо них, так не може виховання не усу-спільнюватися... Але саме означення, якого додержуються сучасні вимоги, – усуспільнення школи – вказує на те, що школа має йти назустріч вимогам цілого громадянства, пра-цювати саме на користь цілого народу, вести його шляхом вселюдського поступу [1996, 25].
Підкреслюючи значення таких громадських об’єднань для дітей, вона зазначає: “З першого об`єднання дітей мають між ними розвиватись братерські взаємні відносини, які, по-чинаючи з маленьких (нечисленних) груп, щодалі охоплю-ють ширше коло взаємних відносин. Мусить панувати вза-ємна допомога, єдність, зусилля для виконання тої або іншої праці, для доведення її до кінця, мусить бути спільне почуття чести, що не дає робити щось негідне, що понизило б вартість клясової, групової шкільної спільноти”. На її думку, діти повинні мати змогу ще в класах “об’єднуватися в невеличкі групи, де вони почувають себе більш сердечно, в які їх єднають спільні нахили, інтереси. Разом з тим повинні існувати і ширші організації, які об`єднують учнів і ріжного віку, і ріжних здібностей коло чогось усім однаково цікавого, як город, музика, кооператива, театральна вистава, екскурсія, шкільне або клясове свято” [1996, 29].
Діяльність школярів у дитячих об’єднаннях, за С. Русо-вою, виступає важливою з ряду причин: перебування у них є умовою набуття досвіду соціальної поведінки, формування соціально значущих якостей особистості; розмаїття участі в них дітей розвиває потребу соціального та особистісного вдосконалення; дитяча організація виступає своєрідною мо- Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 166 Формування громадянської культури особистості школяра
деллю соціальних відносин, що дає можливість коригувати відношення у ній на різних рівнях – з дітьми, дорослими тощо.
Розглядаючи сутність і виділяючи засоби громадян-ського виховання (“Дещо з філософії виховання”), С. Русова серед оточення виділяє “розумові – спіритуальні – елементи, які пізнаються розумом; емоціональні з’явища, які пережива-ються почуттям, і вольові, які виявляють, чого хоче, чого волить громада”. На її думку, розум пізнає правду і одхиля-ється від брехні; він чує найвищий об’єкт, красу і одверта-ється від уродства, він бажає добра і втікає від зла – “Правда, краса і добро – ось ті расові ідеали, до яких і прямує дитина шляхом нормального виховання” [1998 а, 134].
Використовуючи у цьому зв’язку працю американсько-го філософа й педагога Гарреля Горні, С. Русова насамперед звертає увагу, що “воля душі гартується законом – діти мо-жуть якомога раніше пізнати силу закону, силу колективу, який його складає, вони мають з малих літ визнавати себе, як частину колективу, і підлягати тим законам, в складанні яких кожна дитина приймала участь; діти привчаються свідомо обмежувати свої рухи, свої бажання – аби не переступити права другої дитини і їх приятеля” [1998 а, 135]. У форму-ванні громадянської поведінки вона підкреслює значення ак-тивного вчинкового досвіду особистості: “…Дитина в своєму громадському вихованні має проходити такі ж обставини свого життя – родину, товариську, шкільну, соціальну, ду-ховну, а разом з тим проходить й культурну – привчаючись поволі до праці, до науки, до мистецтва, – як колись прохо-дила це людність, цебто не самим пасивним прийманням вражінь, навчанням чужих здобутків наукових, а самостій-ним спостереженням, працею своїх рук, думкою своєю, активним дослідом…” [1998 а, 135-136].
Іншим важливим засобом громадянського виховання особистості, формування вчинків її громадянської поведінки, використовуючи положення англійського фізіолога Т. Гекслі, визнає С. Русова “ту нервову силу, яка через асоціації думок, через звичку перевертає свідомі імпульси в цілком несвідомі, зв’язані з ними звичайні акти, а далі викликаючи нові свідомі асоціації і перетворюючи їх в звичайні рухи, дії і т. п.”. Вона наводить приклади такого причинного взаємозв’язку у фор-муванні людського характеру: “Для розумового виховання необхідно утворити нерозривні асоціації наших уяв в тому послідовному зв’язку, в якому речі справді існують на світі Божому. Задля морального виховання асоціація мусить єдна-ти уяву: зла, злого вчинку з цілою низкою тяжких наслідків, а добро і добрі вчинки з почуттям чогось гарного і шляхет-ного; так, щоб така бажана асоціація давала найбільш добрих наслідків, треба, щоб вона із нової свідомої думки стала знов інстинктом, коли добрі вчинки – біологічно просто забезпе-чуючи найкраще самоохорону з погляду біологічного – слідують один по другому в тому або другому напрямку, ми маємо перед собою вже вироблений характер” [1998 а, 131].
Глибокозмістовним є також положення С. Русової, що стосується формування національної самосвідомості особис-тості. На її думку, завдання виховання полягає в тому, щоб “якнайкраще підвести свідомість дитини, вона… мусить стояти на сторожі тих звичок, що ми придбали свідомо, і які мають керувати нашим життям, дають нам пам’ять на минуле, передчуття майбутнього, бо людина зв’язана з своїм колишнім, вона мусить почувати себе пристосованою до сучасного життя і прагнути до невідомого ще, але бажаного майбутнього”. Як зазначає педагог, така свідомість, на думку Горна, є ґрунтом етики і дає можливість вчинки робити відповідні ідеям; ідея, що міцно захоплює своєю правдою, стає обов’язковою [1998 а, 132]. Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 168 Формування громадянської культури особистості школяра
У зв’язку свідомих образів, інтересів, переконань та вчинків особистості С. Русова виділяє значення ідеалів громадянської поведінки: “Дитина шукає героїчних зразків; буденне життя ніколи її не задовольняє, вона уявляє себе героєм тих казок, що ми їй читаєм. – Вернигора, Микита Кожум’яка, що опановує дракона, – ці образи захоплюють її,
і велику помилку роблять ті педагоги, що придушують в дитині цю шляхетну рису, змагаючись звести дитину до реального життя. Героїзм потрібний у соціальному житті, треба лише з мрійного зробити його життьовим” [1998 б,
152].
У цій же праці (“Значення соціальної психології для виховання”) С. Русова виокремлює чинники формування на-ціональної самосвідомості молоді: “Треба розвинути в дитині самосвідомість, саморозуміння, оцінку своїх власних сил, свою вартість соціальну, бо це значно полегшує дитині при-лаштовуватись до того чи іншого соціального колективу; тут дають велику допомогу організації пластунів, скаутів… В дитячому осередкові – чи то в школі, чи в родині, чи в поза-шкільних товариствах, мусить широко розвинутися співпра-ця, взаємна допомога, життя раціонально солідаризоване, щоб лунали і знаходили ту або другу реалізацію соціальні гасла, ідеали нових соціальних переживань” [там само].
Важливу роль у формуванні громадянських якостей на-давала С. Русова релігійному вихованню. Вона поєднувала релігійне виховання з громадянським, порівнюючи релігій-ність дітей у різних країнах. Зокрема, зазначаючи, що в школах Англії співають псалми Давида, вона підкреслила значущість їх використання і для українських дітей: “Коли ми матимемо їх добрий переклад, може, й наші діти знайдуть у цьому коштовному джерелі щось для себе близьке”. Позитивно оцінюючи досвід англійських шкіл, де хлопцям підліткового віку розказують про усякі релігії – про Будду,
Магомета, Мойсея, С. Русова підкреслювала, що релігія, вби-раючись у різні шати, “залишалася все-таки скрізь найвищим витвором народного ідеалізму”. На її думку, поєднуючись з природними для дитини естетичними й етичними пережи-ваннями, “соціальний бік релігійного виховання виявиться в тих спільних релігійно-національних святах, в хоровому ви-конанню (не щодня примусово, а вільно, за настроєм дітей) таких молитов, які вже мають соціальне значення і зміст, наприклад чудова молитва українських біженців” [1993, 42].
Здійснений нами аналіз педагогічної спадщини Софії Русової щодо формування громадянської культури особисто-сті переконливо доводить, що його важливими чинниками є:
· значення батьківського дому, рідного оточення, мов-ного середовища дитини для формування її національних поглядів, почуттів і культури громадянської поведінки;
· побудова в умовах незалежної України нової школи, яка б відповідала національному духовному складові україн-ського народу, поєднання ідей національної належності, самобутності, самоцінності особистості, нехтування якостей
її національної обмеженості, соромливості, пихатості;
· включення особи в діяльність різних малих груп, ди-тячих об’єднань, товариське гуртування, зав’язування глибо-ких дружніх зв’язків у колі вибраних; розвиток приятель-ських відносин як основа для майбутнього громадянського співжиття;
· розвиток інтересів, уподобань, поєднання ідей, погля-дів, звичок, що становить об’єднуючу творчу психологічно-національну внутрішню силу особистості, кристалізацію світогляду, національної самосвідомості;
· широка краєзнавчо-дослідницька діяльність учнів, удосконалення її змісту, форм і методів роботи;
· поєднання громадянського виховання з релігійним, використання їх специфічних виховних особливостей та ін. Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 170 Формування громадянської культури особистості школяра
Отже, погляди С. Русової найбільш співзвучні з нашою структурно-функціональною моделлю громадянської культу-ри особистості, адже, крім організації різних видів грома-дянських відносин школярів, вона особливу увагу звертає на забезпечення умов для успішного формування окремих аспектів громадянської культури школярів, а також на формування елементів внутрішньої ціннісно-нормативної регуляції поведінки особи (через усвідомлення особою образів, інтересів, переконань та вчинків особистості).
Подібним орієнтиром для створення ефективних техно-логій виховання громадянськості є педагогіка Василя Сухом-
линського.
Виховання громадянина, на думку видатного педагога, доцільно вести за трьома напрямами: по-перше, важливо навчити дитину бачити світ і своє місце в ньому; по-друге, прищепити їй любов до рідної землі, пробудити та розвинути патріотичні почуття; по-третє, потурбуватися, щоб усвідом-лення людської гідності в поєднанні з патріотичними помис-лами та переживаннями знайшли своє вираження у бажанні та готовності до діяльності на благо Батьківщини, на користь людям, тобто породили почуття громадянського обов’язку й прагнення реалізувати його в конкретних справах.
Духовне бачення світу та свого місця в ньому досяга-ється всією виховною роботою – словом учителя, передачею молодому поколінню історичного досвіду народу, прагнення до цінностей, створених старшими поколіннями. А головне – розумна й доцільна організація життя та діяльності учнів. Важливо, щоб бачення світу, яке виражається в ставленні до явищ навколишньої дійсності, відповідало внутрішнім силам і можливостям дитини. Бачення світу та усвідомлення навко-лишніх взаємин пробуджують у дитини почуття Людини. Її думки та переживання пов’язуються з інтересами, потреба-ми, радощами та печалями людей, які поруч. Виникає потре-
ба в такому величезному багатстві, яким є інша людина, прагнення бачити себе очима інших. Народжується людина, готова до глибоких громадянських почуттів.
Простою і необхідною істиною для видатного педагога стало положення “Вічно живим і незамінним джерелом пат-ріотичних почуттів і переконань є любов сина і дочки до матері й батька, матері й батька до дітей, взаємна відданість і вірність, яка створює честь сім’ї. Честь батьків, дідів і пра-дідів, гордість моральним надбанням сім’ї – все це ідейне, моральне, громадянське коріння людської особистості, все це перша колиска громадянськості” [1976, т. 1, 137]. З ранніх років у людини закладається у пам’яті спогади про світ дитинства, рідний куточок, його природу, піклування матері та батька, казку, пісню. Сухомлинський вчить пронести цю пам’ять через усе життя, що робить його емоційно забарв-леним і патріотично націленим, пробуджує палку любов до Вітчизни.
Ідея любові до Вітчизни формується досить складно. Вона оволодіває думками та почуттями лише тоді, коли в людини є щось дороге: “...Не може любити народ той, для кого серед мільйонів співвітчизників немає найдорожчої людини; не може бути вірним великим ідеалам той, у чиєму серці немає вірності рідній людині”. Тому, на думку педа-гога, “треба, щоб дитина завжди прагнула принести радість матері, батькові, дідусеві, бабусі... Хай з малих років живе у серці дитини тривога за рідну матір і батька, за бабусю і дідуся; хай сумує і болить дитяча душа, якщо в них щось неблагополучно, хай вірним і відданим залишається син своїй матері й батькові, коли їх спіткало лихо, хай хвилю-ється дитина, думаючи про матір” [Т. 1, 138]. Переживання цього близького, незабутнього, дорогого веде до почуття власної гідності, усвідомлення себе активною силою, здат- Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 172 Формування громадянської культури особистості школяра
ною впливати на навколишню дійсність, на суспільний розвиток.
Отже, Василь Сухомлинський простежує весь процес становлення громадянина, підкреслює, що громадянськість визначається єдністю думок, почуттів і діяльністю. Він вчить вихователів дбати про забезпечення паралельного впливу як на раціонально-понятійний, так і на поведінковий компонент громадянськості, щоб повага до законів і символів Батьків-щини, до її святинь, розуміння своїх прав і обов’язків поєд-нувалися з реалізацією власних патріотичних почуттів, прав і обов’язків у повсякденному житті.
У працях М. Стельмаховича визначено перелік різнома-нітних якостей особистості, які засвідчують насамперед до-цільність їх формування у загальній громадянській культурі українців. Серед них повага до національних традицій, при-язнь до громадянських обрядів; піднесення національної са-мосвідомості, збереження родоводу й честі сім’ї; почуття піклування про державну українську мову, піднесення її престижу, формування сукупності уявлень про власну націю, її самобутність, історичний шлях, місце серед інших етносів (націй); запобігання внутрішньому малоросійству, національ-ній соромливості й меншовартості; формування громадян-ського обов’язку, національної гідності, громадянської муж-ності, української структури духу; прихильність до вселюд-ських цінностей і почуття місцевого патріотизму (любов до рідної місцевості проживання, її людей, родинно-творчої культури); державна патріотичність, громадянська дисцип-лінованість; громадянська активність, вірність, відданість справі українського державотворення.
За твердженням М. Стельмаховича, фундамент націо-нальної свідомості громадянина закладається через націо-нальне родинне виховання і складає сукупність уявлень про соціальні вартості, норми, що є визначальним для віднесення
особистості до національної спільноти українців [1995, 45]. На думку вченого, національна психологія й характер україн-ця насамперед формується у родинному колі, адже тради-ційна українська родина – це перша школа національного виховання, світлиця моральних чеснот і благородних вчин-ків, плекальниця пошанівку рідної мови, народних звичаїв, традицій, свят, обрядів, символів, побутової й громадської культури [1994, 3].
У своїй праці він аналізує сім основних педагогічних умов, що виступають першоосновою успішного українотво-рення, утверджує їх зміст у системі українського родинознав-ства з метою належної підготовки молоді до розбудови й розвитку міцної сім’ї, родини, нації, держави: 1) передача дорослими членами родини дітям найбільш доступних їм відомостей з українознавства; 2) заохочення дітей ділитися з батьками знаннями й уміннями з українознавства, набутими в школі через уроки про Україну та українців; 3) система-тичний українотворчий виховний вплив родинної спільноти на дітей і молодь (укладу життя сім’ї, матеріальних і побу-тових умов, чисельності, структури, ідейно-моральної, емо-ційно-психологічної, духовної і трудової атмосфери сім’ї, життєвого і професійного досвіду батьків, рівня їх загальної
й педагогічної культури, системи взаємин зі школою, гро-мадськістю); 4) національне спрямування, націлене на засво-єння дітьми як національних, так і вселюдських цінностей та інтересів; 5) дотримання батьками певних виховних принци-пів (народності, природовідповідності, гуманності, родинно-громадсько-шкільної гармонії, утвердження життєвого опти-мізму тощо); 6) панування в родині щирої любові до України
й глибокої пошани до всього українського й українства, що, звичайно, не виключає поваги до людей, які належать до ін-ших націй; 7) неухильне дотримання в житті духовних і морально-етичних засад традиційної української родини з її Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 174 Формування громадянської культури особистості школяра
споконвічною любов’ю батьків до дітей, міжпоколінною трансмісією родинно-побутової культури, збереженням пам’яті предків, культом матері, доброзичливими стосунками між родичами й свояками, дотриманням народних чеснот і норм християнської моралі [1994, 44-47].
Вивчення нами практичних кроків у реалізації струк-турно-функціональної моделі громадянської культури шко-лярів показало таку картину.
Використання форм громадянської культури на рівні першої підсистеми громадянської культури особистості (на основі контент-аналізу загальношкільних та класних заходів) характеризується таким чином:
· засвоєння учнями норм громадянської поведінки (47% серед усіх заходів, які здійснюються в умовах загально-освітньої школи);
· формування усвідомленого ставлення до цінностей громадянського життя (24% серед усіх заходів);
· формування ідеалів громадянської поведінки (22% від усіх класних та загальношкільних справ);
· формування адекватності самооцінки у різних видах громадянської діяльності школярів (14% використовуваних педагогами форм і заходів);
· усвідомлення батьками, педагогами, іншими виховни-ками доцільності забезпечення суспільного блага (відповід-них умов, домашнього та громадського оточення дитини) для правильного формування й задоволення життєво необхідних біологічних та соціально-економічних потреб особи (24% усіх вихователів дитини).
Отже, використання активних, дієвих засобів адекват-ного функціонування механізму ціннісно-нормативної регу-ляції громадянської поведінки школярів здійснюється в обернено-пропорційній співвідносності до зазначених нами в підрозділі 3.2 ефективних умов. На перший план виступає
засвоєння елементарних норм і правил громадянського спів-життя, усвідомлення основних громадянських цінностей. Зовсім недостатньо звертається уваги на практичне форму-вання мисленнєвої та реальної громадянської поведінки уч-нівської молоді в процесі розв’язання дилем громадянського життя, на створення відповідних умов з боку суспільства, громади, сім’ї, школи для задоволення біологічних та соці-ально-економічних потреб школярів з метою цілеспрямова-ного забезпечення суспільного блага, формування адекватної самооцінки, свідомого завершення ланцюжка ціннісно-нормативної регуляції громадянської поведінки особистості.
У цьому плані позитивну роль відіграє введення в стар-ших класах загальноосвітньої школи соціально-гуманітар-ного курсу “Громадянська освіта”, експериментально запро-вадженого останнім часом в окремих регіонах України. Під-готовлено три навчальних посібники для учнів 9-11 класів (авторський колектив – Р. Арцишевський, Т. Бакка, І. Гейко та ін., координатор проекту та упорядник – С. Позняк). Пізнаючи ази громадянської освіти, учні набувають знань про досягнення демократії в світі та особливості її станов-лення в Україні, отримують досвід громадянської поведінки, розвивають уміння та навички громадянських вчинкових дій-відношень у процесі спілкування та включення в активну громадянську життєдіяльність.
Так, характеризуючи досвід роботи вчителя методиста гімназії № 9 м. Кіровограда В. Сімеонової [Формування гро-мадянської культури підростаючого покоління, 2002, 26-27], покажемо значення використання такого курсу для старшо-класників. У цій школі курс громадянської освіти виклада-ється в рамках Трансатлантичної програми (ЄС – США) підтримки громадянського суспільства в Україні; проекту “Освіта для демократії в Україні” авторським колективом педагогів – членів Всеукраїнської асоціації викладачів історії Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 176 Формування громадянської культури особистості школяра
та суспільних дисциплін “Нова доба”. Формуванню грома-дянських цінностей у школярів допомагає демократичний мікроклімат у гімназії, створений молодим директором, кан-дидатом педагогічних наук Л. Костенко і підтриманий інши-ми вчителями школи. Лариса Давидівна є співкоординатором проекту учнівських досліджень – учасників суспільної акції школярів України “Громадянин”. Вчителі-предметники, кла-сні керівники в своїй роботі керуються освітянськими документами щодо реалізації завдань громадянської освіти. На питання “Що може зробити молоде покоління для покра-щення демократичної ситуації в Україні?” учениця 10 класу Наташа Шаповалова відповідає так: “Молоде покоління – це не тільки наївність, довірливість та безпечність юності, але й вже певні погляди на різноманітні явища в суспільстві, це неординарні вирішення найзаплутаніших задач і питань, які залишаються непосильними для літніх людей. Молодь по-винна брати участь у суспільних, економічних та політичних процесах у державі, щоб у майбутньому стати достойними громадянами, діяльними членами суспільства. Курс грома-дянської освіти “Ми громадяни України” допомагає нам здобути досвід для майбутнього – жити в демократичному суспільстві”. Її однокласниця – Саша Єрьомішко, вважає “що пересічний громадянин в Україні може впливати на форму-вання цивілізованого суспільства – це його громадянський обов’язок. Якщо громадяни будуть байдужі до влади – вони віддадуть її до рук нечесних людей. Кожна людина повинна це усвідомлювати і не забувати, що саме її голос може стати вирішальним у тому чи іншому питанні державотворення”. Осипенко Євгенія (11 клас) вважає себе частиною цивілізова-ного суспільства. Суспільство вона порівнює з набережною морською смугою золотистого піску. Окрему піщинку вона асоціює з людиною, як окремі піщинки не зможуть утримати бурхливе море, так окремі люди не спроможні досягти того,
що під силу суспільству. На її думку, суспільство – це велика сила, яка зможе захистити інтереси кожної людини. Щоб суспільство було гуманним, треба щоб люди були добрими, чуйними, ввічливими... [Формування громадянської культу-ри підростаючого покоління, 2002, 27].
Серед діапазону використовуваних форм і методів гро-мадянського виховання у навчально-виховному процесі су-часної школи, включення школярів у різноманітні громадян-ські відносини найчастіше зустрічаються традиційні, апро-бовані ще за радянських часів (в аспекті формування єдиної загальної спільності – радянського народу) способи:
· вивчення історії рідного краю і народу (історичне крає-знавство – відвідання місць історичних подій, зустрічі з учас-никами певних подій, записування їхніх спогадів, вивчення літератури, збирання документів та матеріальних пам’яток, замальовування чи фотографування певних об’єктів, виго-товлення схем, макетів, щомісячного історичного календаря, влаштування виставок, виготовлення альбому “Спогади вете-ранів війни”, “Уроки мужності” – тією чи іншою мірою вико-ристовує 95 % опитаних учителів (звичайно, результати опи-тувань у різних регіонах України матимуть свою специфіку);
· бесіди (“Моя рідна Україна”; “Знати й поважати Герб своєї Вітчизни, її Прапор і Гімн”; “Наша вітчизна Україна”; “Державна символіка Батьківщини”; “Твої права та обов’яз-ки”, “Що таке воля”; “Рід, родина, рідня”; “Патріотизм – нагальна потреба України”) – використовує 89 % опитаних учителів;
· заочна подорож “Україно, ти моя прекрасна” (скла-дання історії свого роду, участь у роботі шкільних гуртків, етнографічного та фольклорного ансамблів; оформлення кім-нат народознавства, Шевченкової світлиці) – практикує 86 % вчителів; Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 178 Формування громадянської культури особистості школяра
· еколого-громадянські заходи (близькі до елементів формування екологічної культури особи): виховання дбай-ливого ставлення до місцевого куточка, рідного краю, при-роди, що є (створення музейного природничого комплексу із розділами “Наукові знання про природу”, “Очевидне – ней-мовірне”; сторінки “Червоної книги”; “Дивосвіт” – вироби учнів з природних матеріалів; конкурс на кращий плакат “Бережи довкілля”; операція “Мурашник”, “Блакитні водой-ми”, “Шпаки прилетіли”, “Лелеки”, “Посаджу я жолудьок”, “Наші джерела”), тощо – використовує 80% учителів;
· виховання любові до української мови (“Свято рідної мови”; “Мужай прекрасна наша мово”; “Шевченківське сло-во”; “Літературні вечорниці”; “Тиждень української мови” – конкурс на кращий мовний плакат, конкурс декламаторів, конкурс на кращу розповідь української народної казки, вечір українських загадок, прислів’їв, приказок, повір’їв, народних прикмет; екскурсій до країни Мови із зупинками на станціях Лексики, Фразеології, Етимології) – використовує близько 79% опитаних учителів;
· огляди періодичної преси (“Що, де, коли?”; “За текстами газет”; “Цікаві хвилинки”; “Пульс планети”; огляд телепередач “Горизонт”) – проводить 76% вчителів;
· громадянсько-трудові справи (продуктивна соціально-цінна діяльність, підприємництво, розширення зеленої зони біля школи, впорядкування та догляд за подвір’ям, проведення операцій “Турбота”, “Милосердя”, “Біля мого будинку” та ін.) – організовує 64% вчителів;
· зустрічі з письменниками, поетами; мовні екскурсії, що ставлять своїм завданням виявити неграмотні, неоковирні висловлення в об’явах, вивісках, тощо; стенди “Як ми говоримо” – практикує 56% учителів;
Результати опитувань засвідчують нібито про широке включення школярів у різноманітні види громадянських від-
носин. Але конкретизація частоти використовуваних видів і форм виховної роботи, що стосуються конкретної особис-тості, показує їх нерегулярність, періодичність, повторюва-ність з року в рік одних і тих самих форм, підкреслює відсут-ність системи включення школярів у різнобічні види грома-дянських відносин, а також характеризує неможливість ура-хування сенситивності вікових періодів для здобуття відпо-відного досвіду громадянської поведінки з метою ефек-тивного впливу на формування інтегративних громадянських якостей та загальної громадянської культури особистості.
До нетрадиційних методів, що є досить ефективними у формуванні рис громадянськості, але значно рідше викорис-товуються в сучасній загальноосвітній школі, належать такі: соціально-психологічні тренінги (1 %), тестування (5% серед усіх заходів у школі), ситуаційно-рольові ігри (12%), соціо-грама, філософські бесіди, метод відкритої трибуни, інтелек-туальні аукціони, метод аналізу соціальних ситуацій з мо-рально-етичним характером (18%), ігри-драматизації (24%) тощо.
Вивчення різними дослідниками рівня розвитку грома-дянської культури старшокласників показало, що переважна їх більшість не усвідомлюють себе в якості громадянина України. Про це свідчать матеріали бесід, дискусійних обго-ворень, анкетувань. У дослідженні Р. Скульського на запи-тання “Хто ви є?” – 125 опитаних старшокласників (близько 68 % від їх загальної кількості), назвавши себе “донькою”, “внучкою”, “сестрою”, “братом”, “сином” і т. ін., показали, що вони усвідомлюють себе в ролі членів сім’ї з властивими їм стосунками з іншими її членами (батьками, братами, сестрами тощо); 166 респондентів (близько 90 %) назвали себе “учнями”, тобто усвідомлюють свою належність до від-повідної соціальної групи. Лише 9 учнів (4,9 %) назвали свою національність і цим самим показали усвідомлення Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 180 Формування громадянської культури особистості школяра
своєї належності до відповідного етносу чи національної меншини. Характерно, що жоден учень не показав усвідом-лення своєї належності до громадян України. 9 учнів (біля 5 %) показали, що коли б вони опинилися за кордоном (в іншій країні), то переживали б “почуття гордості за свою державу”, 46 осіб (25 % опитаних) – “не переживали б жодних почут-тів”, 37 респондентів (20 %) готові без вагань покинути Бать-ківщину і виїхати за кордон для постійного проживання в іншій країні; 92 респонденти (50 %) остаточно не визначи-лись з цього питання; 28 осіб (15 %) “поїхали б за кордон на тимчасове проживання” і стільки ж “ніколи не поїхали б на постійне проживання в іншу країну” [Скульський Р., 1997, 201-202].
Якщо до цього додати, що старшокласники мають до-сить поверхове уявлення про такі поняття, як “держава”, “конституція”, “національна ідея” та інші, то напрошується висновок, що рівень їх громадянської зрілості поки що до-сить низький.
Вивчення стану громадянського виховання учнів за-гальноосвітніх шкіл свідчить про те, що у його здійсненні вчителі зустрічаються з величезними труднощами, зумов-леними відносно низьким рівнем професійної підготовки до практичного вирішення цієї проблеми. Переважна більшість опитаних педагогів (80 %) не володіють ґрунтовними знан-нями про склад і структуру громадянської культури та спосо-бами її вивчення. Тому не дивно, що вони досить поверхово усвідомлюють завдання громадянського виховання та педа-гогічні засоби його реалізації.
Результати вивчення групою дослідників під керівниц-твом чл.-кор. АПН України Р. Скульського стану підготовки майбутніх учителів до громадянського виховання школярів дають підставу вважати, що цей аспект роботи педагогічних інститутів та університетів потребує істотного поліпшення,
хоч загалом ці результати вищі від тих, які були отримані нами та іншими дослідниками в процесі вивчення рівня громадянської культури старшокласників.
Результати досліджень показують: старшокласники зна-чно краще володіють системою понять, що характеризують рівень раціонально-понятійного компонента їх громадянської культури. Очевидно, це пояснюється тим, що в процесі професійної підготовки вони вивчають достатньо об’ємні курси гуманітарних дисциплін (історії України та ін.).
Загалом, порівнюючи сучасні дослідження й результати подібних опитувань 15-20-річної давності, переконуємось у тому, що громадянська культура теперішньої учнівської мо-лоді перебуває у стадії “трансформації”. Вона в цілому відоб-ражає особливості перехідного періоду, за якого тоталітарні стосунки ще практично мало допускають включення у ре-альні суспільні відносини елементів демократичного грома-дянського суспільства.
Процес виховання свідомого громадянина буде успіш-ним насамперед завдяки чітким уявленням педагогів і батьків про те, на чому базуються закономірності формування грома-дянської культури особистості, ґрунтується взаємодія люди-ни й громади, для життя в якій країні готуємо зростаюче покоління, які цілі переслідуємо і що для цього потрібно зробити.
Перебудова громадянського виховання, його вдоскона-лення в нових умовах мають бути визначені як перехід від імперативної до гуманістичної педагогіки, спрямованої на розвиток і саморозвиток особистості, перехід від монологіч-ного до діалогічного спілкування як найважливіша умова і прояв переходу від диктату до взаємодії, від простого за-своєння інформації до розвитку свідомого мислення. Під таким мисленням у сфері формування громадянської куль-тури розуміємо систематичне, послідовне включення шко- Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 182 Формування громадянської культури особистості школяра
лярів у систему громадянських відносин, тренування твор-чих, критичних знань і вчинків громадянської поведінки за допомогою проблемних запитань, поліваріантних відповідей, логічності й послідовності. Водночас це й свідоме вироб-лення навичок рефлексивного ставлення до свого Я, мораль-ної і громадянської відповідальності.
Отже, в педагогічній теорії розроблено низку теоретич-них положень, співзвучних запропонованому нами концепту-альному підходу – реалізації системно-синергетичної моделі громадянської культури учнівської молоді. У теорії виді-ляються як необхідні елементи: просвітницька діяльність щодо засвоєння учнями суспільних норм і вимог до грома-дянської поведінки людини; використання різноманітних видів громадянської діяльності школярів, необхідність забез-печення мотиваційної діяльності та ін.
Проте через недостатню розробку теоретичних поло-жень з питань формування громадянської культури школя-рів, відсутність цілісного розгляду структурного й функціо-нального визначення феномена “громадянська культура особистості” у практиці загальноосвітньої школи зовсім мало звертається уваги на необхідність спеціального засвоєння педагогами механізму реалізації громадянського вчинку, на системне й послідовне (відповідне учнівському віку) вклю-чення школярів у різноманітні види громадянських відносин тощо. Такі упущення й недоліки шкільної практики не сприяють ефективному вирішенню проблеми розвитку гро-мадянської культури учнівської молоді.
|
Последнее изменение этой страницы: 2019-03-31; Просмотров: 277; Нарушение авторского права страницы