Етичні проблеми національних відносин.

З-поміж усіх людських спільнот найгостріші моральні проблеми пов'язані сьогодні, очевидно, із спільнотами національними — маємо на увазі як етику міжнаціональних стосунків, так і проблеми самовизначення людської особистості в полі національної культури, питання співвідношення національних і традиційних гуманітарних (загальнолюдських) цінностей.

Важливість усіх цих проблем знайшла свій вияв у виникненні останнім часом спеціальної галузі етичних знань — етноетики.

Певна моральна напруженість питань національного самовизначення особистості, виразно відчутна в культурі XX ст., має свої підстави. Надто багато випадків переслідувань і утисків особи через її національну належність, позбавлення її на цій основі прав, свободи, а часто й самого життя знає новітня історія. Людство, треба сподіватися, ніколи не забуде такі кричущі трагедії, як геноцид вірмен в Османській імперії, винищення євреїв нацистами, голодомор 1933 р. в Україні, весь світ знає про утиски чорношкірих і кольорових жителів США та їхню боротьбу за свої права, але ще й досі немає, мабуть, повної картини того, якими репресіями на національній основі супроводжувалося «будівництво комунізму» в СРСР. І нині в різних куточках світу ми бачимо приклади дикунського переслідування людей за національною ознакою, етнічних чисток тощо.

Слід мати на увазі, що для особи духовно неспроможної, нездатної відшукати власний грунт і шлях у житті, легкодоступна єдність національного колективу завжди є неабиякою спокусою. Це — найлегший спосіб здобути відчуття впевненості, осмисленості власного існування, відчути навіть певну гордість за себе і «своїх» вкупі з п'янкою безвідповідальністю за широкими плечима «патріотів»-однодумців. Часом люди здатні накоїти саме "в ім'я народу" такого, чого б, мабуть, не зробили в ім'я Бога, в ім'я людства чи в ім'я права.

Саме цей негативний досвід надає фундаментального значення зафіксованій у Загальній декларації прав людини принциповій рівності прав і свобод людей незалежно від їхнього національного походження. До всіх власне юридичних актів, що мають гарантувати цю рівність прав, включаючи й право представників кожної нації на культивування рідної мови, виховання і традицій, сучасна етика має додати й таке:

ніхто не повинен пов'язувати моральний статус і рівень моральних вимог до особистості з її національною належністю, ніхто не повинен позбавляти людську особистість права на національне самовизначення,

ніхто, крім самої особистості, не повинен визначати її моральний обов'язок перед нацією, до якої вона належить.

У всьому світі існують мільйони людей, що є нащадками представників різних, інколи багатьох, націй. І це вже справа вибору кожної конкретної людини, її самовизначення, з якою національною традицією вона ідентифікуватиме власну особистість, і мораль має захищати їхнє право на подібний вибір. Відомі також численні випадки того, як люди однієї національності, вільно чи невільно потрапивши до іншого національного середовища, ставали представниками тамтешньої культурної традиції. і вони не повинні бути засуджені за цей вибір.

Безперечно, вибір людини у галузі власної національної ідентифікації ніколи не є абсолютно довільним — він спирається на внутрішні потенції самої людської суб'єктивності, на її відчування своїх буттєвих витоків. Людина, зрештою, може обрати тільки саму себе, проте дуже важливо, щоб себе, таку, якою вона є і може бути, вона саме обрала - в цьому полягає її суб'єктивна автентичність. Людині не личить бути пасивним речоподібним об'єктом, зокрема й національність не є її суто об'єктною характеристикою. Отже, там, де не обирає вона сама — обирають за неї. Й той, хто заперечує право людської особистості на національне самовизначення, вільно чи невільно недалекий від того, щоб визначати її національність за неї.

Не менш парадоксальним — навіть «аморальним» — може видатися комусь і твердження про неприпустимість формулювання за іншу людину її власного морального обов'язку перед нацією, до якої вона належить. Людина, щоб бути морально повноцінною істотою, має відчувати своє коріння, свою причетність до певного спільнотного буття, повинна піклуватися про своїх ближніх і дбати про продовження традицій, з якими пов'язана осмисленість власного її існування. Проте національний вимір цих буттєвих укоріненостей і зв'язків — не єдиний. Відповідно не єдино можливою і не виключною є й національна «траєкторія» духовного зростання особистості в загальнолюдському просторі. Існують інші шляхи, інші виміри людської причетності до світу — як інфра-, так і інтернаціональні.

Один з таких вимірів, безперечно, пов'язаний з уявленням про батьківщину — не з гучною ідеологемою а просто з тією обставиною, що в кожної людини є таке місце найбільшої життєвої виразності, такий рідний ландшафт — місто, сільська місцевість або цілий край, — в якому зберігається цілісність її душевного буття, звідки починаються й куди ведуть її життєві стежки. Батьківщина — це і батьківський, дідівський світ, і рідні люди навколо тебе. При цьому, однак, на відміну від поняття «нація», поняття «батьківщина» не має відтінку групового відособлення, групової виключності.

Якщо для однієї людини в моральному й суб'єктивно-душевному плані важливішою є причетність до певної нації, то для іншої — причетність до батьківщини. Жодну із цих орієнтацій неможливо вважати ні хибною, ні єдино можливою поряд з ними існують і інші спільнотні, буттєві, культурні орієнтації людської особистості.

Саме тому, насамперед, і неможливо за конкретну людину формулювати її обов'язок перед нацією, накидати його їй — у неї просто можуть бути інші життєві й духовні пріоритети, що не робить її менш досконалою в моральному відношенні. Взагалі безглуздо зобов'язувати до того, що може здійснитися лише завдяки людській свободі, через вільне й безкорисливе його прийняття.

В цьому зв'язку встановлене розрізнення "пасивної" й "активної" національності. Перша — «стихійна і підсвідома», вона задається людині етногенетично, друга — «свідома й організована», формується на основі активного самоусвідомлення індивідів, що складають даний національний колектив. Через таке активне самоусвідомлення і самовизначення ідея нації і входить до життєвого світу тих, хто справді здатний відчути свій особистий обов'язок перед нею, — але це вже, явище високої моральності, опосередкованої суб'єктивною відданістю і любов'ю.

  Найзапекліші національні суперечки й конфлікти нерідко виникають на грунті елементарного порушення «золотого правила» моральності, тобто норми взаємності — коли якась із сторін вважає можливим для себе те, що вважала б неприпустимим відносно себе з боку інших.

Розглядаючи міжнаціональні стосунки як проблему моральну, ми, безсумнівно, маємо запроваджувати в цю сферу й відповідні етичні категорії. В сучасному житті нація безперечно постає як моральна суб'єктивність, що має (точніше, повинна мати) власну гідність, власне відчуття обов'язку й відповідальності, власне сумління, суб'єктивність, що повинна з повагою ставитися до інших подібних суб'єктивностей, інших націй.

Подібно до людської індивідуальності, будь-яка нація виявляє свою моральну сутність зовсім не косметичним піклуванням про миловидність власної зовнішності, а в актах глибинного вибору, що зачіпають долі інших народів, навіть загальне становище у світі, утверджують в останньому певний порядок цінностей. Природно, що такий вибір і практичні дії, котрі випливають із нього, не завжди виявляються бездоганними, і в досвіді націй нагромаджуються результати непоправних учинків та подій, які утворюють своєрідний реальний базис уявлень про національну провину.

Таким чином, уже сама історична тривалість існування будь-якої нації робить для неї здатність до національної самокритики принаймні не зайвою. У кожного народу є свої давні й недавні провини, в тривожні хвилини історії ці провини, хочемо ми того чи ні, знову й знову нагадують про себе.

Звичайно, нелюдяно і несправедливо "інкримінувати" національну провину в окресленому її розумінні всякому представникові даної нації, незалежно від його особистого самовизначення. Якщо ж особа обирає саме національну «траєкторію» руху в полі культури, якщо її національна належність набуває активного характеру, — у міру цього вона тим самим неминуче приймає на себе й моральну відповідальність нації, й усвідомлення її конкретних провин.

За умов демократизації суспільства, коли народ має змогу вільно реалізувати своє право вибору, — особливої моральної ваги набуває його обов'язок повною мірою відповідати за обране вчинене ним. Здатність до національної самокритики, здатність визнавати власні помилки й провини постає у цьому зв'язку важливим показником зрілості моральної культури нації, необхідною передумовою взаєморозуміння і конструктивності в міжнаціональних відносинах.

У випадку суперечності між конкретно - спільнотними, зокрема національними, і загальнолюдськими моральними цінностями етика утверджує пріоритет останніх. Разом з тим саме з точки зору загальнолюдської моралі для народу, що висуває певну систему особливих моральних цінностей, утвердження і розвиток останніх зберігає всю повноту свого духовного значення, — адже сам інтегральний образ людяності загалом виявився би без них неповним. Специфіка моральних, як і інших культурних цінностей, притаманних тому чи тому народові, глибоко вкорінена в соціальних і природних основах його життя, його історичному досвіді, неповторних особливостях його психіки й свідомості.

Моральні принципи та моральні мотиви.

Важливе місце в людській свідомості посідають принципи моралі.Принципи характеризують певну цілісну лінію поведінки людини,постають складовими її морального характеру.Наявність подібних принципів – як-от справедливості,працелюбності,гуманізму,патріотизму тощо – надає поведінці особи завбачуваності,суто моральної раціональності.Наскільки важливо мати позитивні моральні принципи,настільки ж важливо й те,щоб вони не перетворювалися на знаряддя морального тиску на інших людей.Принципам моралі не властива категорична обов язковість,і прищеплювати їх можна шляхом власного прикладу,проте аж ніяк не шляхом спонукання чи примусу.Останні мають бути не зброєю,а невідємною часткою душевного світу – саме так вони можуть реалізувати свою дієвість.

Мотив виражає заінтересованість субєкта в певній дії і є відповіддю на питання,чому,власне,він її вчинив.Істотна проблема,повязана із сутністю мотвації,полягає в тому,що моральна вартість самого вчинку чи дії не завжди відповідає моральній вартості мотиву,що лежить у їхній основі.З одного боку відомо,що зовні цілком добронравні вчинки нерідко спираються на субєктивні мотиви,які з мораллю нічого спільного не мають,- жадобу слави чи влади,користолюбство та ін.Особливий внесок у розкриття такої позаморальної мотивації зробив фрейдизм,підвівши під мораль потужний фундамент сублімованих сексуальних комплексів:спрби “прочитання” моральності з посиланням на секс,приховану агресивність,жадобу влади тощо.З іншого боку,керуючись цілком моральними мотивами люди часто скоюють щось шкідливе.Приказка про добрі наміри,котрими вибрукуваний шлях до пекла,відома різним народам світу,так само як і феномен “ведмежої послуги”.

Мораль не може бути байдужою до власної гідності мотивів,на яких базуються ті чи інші вчинки.Якщо дії лише зовні відповідають вимогам моралі,а по суті грунтуються на позаморальній чи аморальній системі мотивів,загальна моральна оцінка даного прояву діяльності буде нижчою,ніж у тому разі,коли б подібні учинки спиралися на моральні мотиви,адекватні їхньому позитивному змістові.Разом з тим будь-яка провина засуджується мораллю менш сурово,якщо в основі її лежить не злий намір,а щиросерда помилка,бажання добра.

Відповідно до основних світоглядних орієнтирів тієї чи іншої культури або епохи виробляються й певні спільні,узагальнюючі підходи до розуміння сутності мотивації.Так,для європ. Та амер. Світської к-ри 20ст. переважаючим виявилося прагнення вибудувати свєрідну етику й естетику “знизу”,виходячи з прозаїчно-низьких,позбавлених духовності мотивів.Проте,можливо,мудрішим є старе й шляхетне етичне правило:думати про людину так високо,як йе тільки можливо,якщо лише сама вона не дасть незаперечний привід ставитися до неї інакше.

 

⇐ Предыдущая16171819202122232425Следующая ⇒

Поделиться: