Чинники підвищення ефективності публічного адміністрування. Контрактна система та неокорпоративізм.

Ключовими факторами підвищення якості державного управління є розбудова потенціалу місцевих органів влади, активна громадська позиція населення, розвиток системи самоуправління громадян, підвищення ролі громадських організацій – все це забезпечується через децентралізацію державного управління, яка підвищує якість та ефективність державних послуг шляхом наближення органів управління до населення й зростання відповідальності місцевої влади за прийняття більшості рішень щодо належного функціонування та розвитку окремих територій.

Контрактна система. Державний контракт – форма прямого державного регулювання господарських зв'язків між державою-замовником і підприємством-виконавцем, спосіб реалізації суспільних і державних потреб, концентрації та ефективного витрачання державних ресурсів, форма співробітництва держави і підприємства для вирішення особливо важливих стратегічних завдань. Щодо господарського механізму державного контракту – це детально розроблений економічний і правовий документ, який регламентує організаційно-технічні, адміністративно-управлінські відносини при виконанні замовлення підрядниками.

Контрактна система спрямована на посилення державної підтримки пріоритетів, які забезпечують структурну перебудову, економічну стабільність і довготермінове зростання. Механізм дії контрактної системи базується на класифікації замовлень-контрактів за видами і сферами господарського застосування. На основі цієї класифікації розробляють типові форми контрактів. Вони є вихідною базою переговорів між державними відомствами і підприємствами, під час яких розробляється порядок формування ціни контракту, встановлюється режим контролю за її дотриманням і коригуванням у разі зміни зовнішніх умов виконання замовлення. Усі відомства, що вступають у контрактні відносини від імені держави, зобов'язані забезпечувати підприємствам-підрядникам рекомендації з питань політики держави у сфері розподілу державних контрактів, переліку робіт для контрактів, організаційних процедур, відносин власності на отримані результати, нормативів і стандартів, обсягів фінансування, термінів випуску цінних паперів і кредитної політики, процедур контролю і звітності, податкової політики. Розвиток контрактної системи пов'язаний передусім з персоніфікацією відповідальності. Замовниками за державним контрактом є міністерства, відомства, установи, організації, яким виділено кошти з Державного бюджету України. Замовники здійснюють реалізацію контрактів через закупівлю товарів на ринку відповідної продукції або розміщення їх серед виконавців незалежно від форм власності за договірними цінами. У разі наявності вибору виконавців завдання розміщують на конкурсній основі. Мета проведення відбору в контрактній системі – розмістити замовлення й відібрати постачальників на умовах конкуренції – дає можливість вибрати проекти, найефективніші за витратами на держзамовлення і зекономити державні ресурси. Фінансуються державні контракти з Державного бюджету України в межах передбачених коштів. Виконавчі комітети обласних рад мають право формувати регіональний державний контракт у межах коштів відповідних бюджетів. Виконавці державного контракту самостійно забезпечують їх виконання необхідними матеріально-технічними ресурсами, за винятком спеціальних ресурсів, виробництво і споживання яких контролюють органи державної виконавчої влади. Для підприємств, які згідно із законодавством є монополістами на відповідному ринку продукції, державні контракти обов'язкові. Взаємовідносини та відповідальність сторін контракту визначаються господарськими угодами. Державні контракти забезпечують підприємствам гарантований збут продукції. Невиконання умов оплати замовником дає право виконавцю самостійно реалізувати цю продукцію іншим споживачам. Контракти як форма управління держзамовленнями широко відомі у світі й апробовані практикою десятиріч. Вони використовуються у Великобританії, Франції, Німеччині та інших країнах з розвинутою ринковою економікою, але найбільшого поширення набули у США, де створена і вже багато років функціонує Федеральна контрактна система. В індустріально розвинутих країнах державний контракт поширюються на сфери з обмеженими можливостями освоєння винаходів, новостворені наукомісткі галузі, а також застосовуються для державної підтримки інноваційної діяльності підприємства, стимулювання неприбуткових фундаментальних науково-дослідних робіт. У світовий практиці державного регулювання контракти поділяють за їх призначенням у господарському житті держави й за методами ціноутворення. Незалежно від типу контрактів у всі вони мають єдину структуру (розділи, загальні принципи й положення). Державний контракт укладають на термін від 1 до 10 років.

За методами ціноутворення контракти поділяються на два основні типи контракти «фіксованої ціни» і контракти «відшкодування витрат виробництва». Обидва типи передбачають отримання прибутку підприємством підрядником. Але в першому випадку прибуток прихований «ціною» договору, а в другому його розмір встановлюється у вигляді спеціальної винагороди підряднику. Ці типи контрактів об’єднують в особливу групу – заохочувальні контракти. При їх розробці механізм заохочення і економічних санкцій формується залежно від виконання умов договору і комерційного ризику У таких контрактах узгоджують чотири основні показники ціна або втрати виробництва, норма прибутку, кількісні та якісні показники кінцевого продукту, умови й терміни поставок. Багатократно заохочувальні контракти широко використовують у тих галузях науки й техніки, де значна частка державних капіталовкладень і високий комерційний ризик. За цими контрактами підрядникам надається значна фінансова свобода й можливість пошуку нетрадиційного вирішення науково-технічної проблеми. Загалом при виборі конкретного типу контракту державне відомство-замовник керується вимогами своєї фінансової політики, надійністю кон'юнктурних прогнозів, тривалістю замовлення та іншими факторами. Важливий елемент економічного механізму контрактної системи – фінансування контрактів. Найчастіше використовують два його методи метод «зваженої дольової участі підрядника» і метод, що застосовується для розрахунків за поставки складної й нової технології. Обидва відображають спробу держави пов'язати розмір прибутку підрядника з витратами на виконання державного контракту. Тип фінансування зводиться до характеру й форми відшкодування витрат виробництва підприємства на виконання державного контракту і отримання прибутку. Фінансування замовлень-контрактів може здійснюватися через субсидування підприємств із коштів держбюджету мобілізації коштів підприємств у вигляді залучення основного капіталу, використання кредитів банків, дотацій, благочинних і пільгових фондів. Мета централізованого фінансування держзамовлень на контрактній основі – забезпечити підприємства необхідними оборотними коштами. Участь підприємств у програмах-замовленнях дає їм можливість вирішувати завдання надзвичайно складні, радикально оновлювати свою технологічну базу, залучаючи державні кошти, які використовуються на оплату замовлення [6].

Неокорпоративізм. В сучасній науці досить довільно як тотожні продовжують використовуватися поняття “корпоративізм” і “неокорпоративізм” незважаючи на те, що попри наявність спільних для неокорпоративізму та корпоративізму рис, з’являються особливості, притаманні лише неокорпоративізму: зникає елемент обов’язковості членства у корпоративних структурах; формально система представництва стає конкурентною; підприємці і працівники можуть вільно створювати будь-які організації для відстоювання своїх інтересів; неокорпоративістське регулювання обов’язково врівноважується плюралістичним, багатопартійним парламентським представництвом; відносини між представниками галузей і державою перетворюються з односторонніх на відносини обміну і торгу. Відмінність між класичним корпоративізмом і неокорпоративізмом полягає в тому, що перший припускає створення державою категорій представництва (корпорацій) та нормативне закріплення їх винятковості, другий – систему представництва у формально конкурентному середовищі.

Науковці виділяють такі школи неокорпоративізму : англійську, австрійську та інтернаціональну (табл. 1).

На даний момент у науках соціогуманітарного циклу існують декілька підходів до визначення змісту неокорпоративізму:

а) нова, відмінна від капіталістичної та соціалістичної, система політичної економії, яка базується на державному спрямуванні переважно приватизованої промисловості згідно з ідеологічними принципами єдності, порядку та успіху;

б) форма держави, яка розвивається в капіталістичному суспільстві одночасно з парламентаризмом(корпоративізм здійснює функціональне представництво);

в) відмінна від плюралістичної форма опосередкування інтересів, за якої обмежена кількість ієрархічно впорядкованих монополістичних організацій представляє інтереси своїх членів у ході переговорів та втілює в життя їхню внутрішню політику.

Таблиця 1

Школа неокорпоративізму	Трактування неокорпоративізму
Англійська (Р. Е. Пал, Дж. Т. Уінклер)	Неокорпоративізм як нова, відмінна від капіталістичної та соціалістичної економічної системи, в межах якої держава спрямовує і контролює переважно приватнопідприємницьку економіку ґрунтуючись на чотирьох принципах: єдність( кооперація важливіша за конфлікт), порядок(кооперація є моральним обов’язком), націоналізм(колективізм нації, а не класу) і успіх(досягнення цілей). Контроль держави в межах неокорпоративізму передбачає контроль за виробленням рішень всередині підприємств, які лишаються в приватній власності. Держава не просто намагається вплинути на ці рішення, вона обмежує сам вибір власників і менеджерів. Ця концепція належить до найбільш розширеного тлумачення неокорпоративізму.
Австрійська школа (Е. Таллос)	Неокорпоративізм є формою держави, яка поєднує парламентську “демократію конкуренції” та неокорпоративістську “демократію узгодження”. На першому рівні австрійської політичної системи конкурують обрані за допомогою прямого голосування представники партій, на другому – намагаються досягти згоди представники різноманітних об’єднань та асоціацій. Прийняття політичних рішень відбувається в процесі взаємодії між представниками цих двох рівнів політичної системи, при цьому система політичного партнерства залишається автономною по відношенню до парламенту. Австрійське соціальне партнерство являє собою класичний приклад трипартистської некорпоративної моделі узгодження інтересів, суб’єктами якої є уряд, асоціації підприємців та профспілки.
Інтернаціональна (операціональна) школа (Ф. Шміттер, Г. Лембрух)	Неокорпоративізм як система посередництва між групами інтересів, відмінність якої від плюралістичної моделі полягає в обмеженій кількості ієрархічно впорядкованих монополістичних організацій, які представляють інтереси своїх членів у ході переговорів та втілюють у життя їхню внутрішню політику.

На думку прихильників некорпоративної моделі, її використання внесло серйозні корективи в усталені уявлення про оптимальний державний устрій, наочно демонструючи, що без аналізу і розуміння більш складних варіантів взаємного впливу держави і суспільства неможлива адекватна оцінка суті і характеру сучасних суспільних систем взагалі і публічного адміністрування зокрема [7, с. 8-15].

 

Тема 14

                                                          

1. Формування підходів до соціальної політики

У перехідному до ринкових відносин періоді соціальна політика є визначальним напрямом внутрішньої політики держави. Вона забезпечує захист прав людини, створює передумови для розширеного відтворення людиною своєї діяльності та для стабільності суспільної системи. Соціальна політика будь-якої держави передбачає визначення глибинних тенденцій розвитку в усіх сферах соціально-політичного життя, що обумовлюють процес розвитку соціального буття й соціальної безпеки людини та цілеспрямований вплив на них суб’єктів регулятивної діяльності. Політика такого типу має створити необхідний економічний механізм для розв’язання суперечностей як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру в економіці, політиці, соціальних, духовних відносинах суспільства, міжособистісних соціальних зв’язках людей, тих чи інших аспектах і тенденціях розвитку та функціонування, що впливають на соціальне буття, соціальне самопочуття та безпеку людини.

Соціальна політика — це система управлінських, організаційних, регулятивних, саморегулятивних заходів, дій, принципів і засад, спрямованих на забезпечення оптимального соціального рівня та якості життя, соціального захисту малозабезпечених верств населення, їх соціальної безпеки в суспільстві.

Об’єкти та суб’єкти соціальної політики наведені в додатку (додаток А).

Існують різні підходи до реалізації соціальної політики. Соціальний підхід виходить із того, що суспільство має гарантувати кожному громадянину доходи, не нижчі за межу малозабезпеченості. Ринковий підхід — з того, що суспільство бере на себе зобов’язання тільки створити умови кожному члену суспільства для виявлення ним економічної активності та одержання доходу. В економічно розвинутих країнах найчастіше комбінуються обидва ці підходи, що забезпечує результативність соціальної політики та достойний рівень життя населення.

Рис. 1. Складові соціальної політики [11, с. 78]

В Україні здійснюються заходи для поліпшення матеріального становища населення за рахунок підвищення мотивації до праці як основного джерела доходів; проведення активної політики зайнятості; створення сприятливих умов для демографічного відтворення населення, реформування пенсійного забезпечення та соціального страхування, соціальної допомоги, адресної допомоги малозабезпеченим верствам населення, соціального захисту громадян, які потерпіли внаслідок Чорнобильської катастрофи. У загальному вигляді соціальну політику можна визначити як одну із складових загальнодержавної політики, утілену в соціальні програми й соціальну практику із задоволення соціальних потреб як сукупність різноманітних заходів, форм діяльності суб’єктів соціально-політичного життя, заходів, що відображають інтереси людини і суспільства і є життєво необхідними, для їхньої нормальної соціальної діяльності.

Основними напрямки соціальної політики в Україні є:

· підвищення добробуту за рахунок особистого трудового внеску, підприємництва та ділової активності;

· надання відповідної допомоги по безробіттю, збереження робочих місць, фахова перепідготовка осіб, що втратили роботу;

· проведення ґрунтовної пенсійної реформи, що буде забезпечувати справедливу систему пенсійних виплат з урахуванням трудового вкладу особи;

· надання адресної допомоги найнужденнішим у грошовій та натуральній формах;

· сприяння всебічному державному захисту інтелектуального потенціалу суспільства, його ефективному використанню та примноженню;

· запобігання комерціалізації, забезпечення стабільного фінансування та державної підтримки розвитку духовної сфери, освіти, науки і культури;

· широка підтримка сім’ї, материнства та дитинства;

· проведення активної екологічної політики.

Рис. 1. Учасники соціальної політики [11, с. 82]

Становлення нової економічної системи на засадах ринкових відносин безпосередньо пов’язане з реформуванням існуючої соціальної політики. На сучасному етапі ринкових перетворень в Україні вже здійснено лібералізацію економіки та зовнішньоекономічної діяльності, розпочато приватизацію, практично ліквідовано адміністративно-командну й розподільну систему управління, демократичнішими стали трудові відносини. В основному сформовано недержавний сектор економіки, фінансові та банківські структури, валютний і фондовий ринки, ринок цінних паперів. Проте розрив економічних зв’язків у межах колишнього СРСР, нестача енергоносіїв, повільна конверсія значної кількості підприємств оборонного комплексу призвели до спаду виробництва, вимушеної неповної зайнятості та безробіття, руйнування соціальної інфраструктури. Як наслідок, знизилися реальні доходи значної частини населення.

Водночас проблема побудови нової соціальної політики полягає не тільки в посиленні соціального захисту окремих категорій населення (пенсіонерів, студентів, інвалідів, багатодітних сімей тощо). За ринкових умов кожна працездатна людина мусить сама забезпечити добробут своєї сім’ї. Проте для побудови системи матеріального самозабезпечення необхідні належні макроекономічні передумови. Створення таких передумов — важлива складова державного регулювання соціальної політики. Світовий досвід свідчить, що створення макроекономічних передумов, які сприяють матеріальному самозабезпеченню працездатних осіб є дуже ефективним засобом соціального захисту в країнах Західної Європи, особливо в скандинавських країнах. У більшості держав з розвинутою ринковою економікою діють гарантії щодо рівня доходів, загальнодержавні системи регулювання зайнятості, підготовки та перепідготовки кадрів, стимулюється професійна та територіальна мобільність населення та ін.

Отже, головна мета соціальної політики у соціально орієнтованій ринкової економіки — зняти всі обмеження на шляху вільної економічної діяльності, дати можливість кожному працівникові, кожному трудовому колективу одержувати доходи відповідно до свого реального внеску в збільшення суспільного багатства. Метою соціальної політики держави є забезпечення стабільного, без заворушень і потрясінь, функціонування суспільства, досягнення суспільної злагоди та соціальної цілісності, належного рівня життєдіяльності людей. Метою соціальної політики є забезпечення кожному громадянину можливості вільно розвиватися, реалізовувати свої здібності, одержувати належний дохід, поліпшувати добробут [12].

2. Держава як гарант соціальної спрямованості ринкової економіки. Публічне адміністрування в забезпеченні населення суспільними благами.

У Основному законі України проголошується, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, як і гарантування кожному громадянинові права на достатній життєвий рівень для себе і своєї родини. Для системи сучасного права, це право на гідне існування, яке забезпечується насамперед соціальною державою знаходиться в одному ряду з іншими невідчужуваними і непорушними правами людини, є однією з основних умов їх реалізації, найпершим обов'язком держави та її виконавчої влади. Адже, по суті, саме людський вимір функціонування державної влади є одним з найбільш об'єктивних і наочних показників реалізації норм демократичної та соціальної держави [10, с. 15].

Новітня історія довела, що ринкова економіка здатна забезпечити вищий рівень продуктивності суспільної праці, виробити більший обсяг національного валового продукту, ніж економіка планово-централізована, командно-адміністративна. Про це свідчить не тільки світовий досвід економічно розвинених країн, про це свідчать і перші кроки приватних підприємств в Україні. Ринкова економіка забезпечує сприятливі умови для гарантування прав і свобод людини та громадянина. І саме тому у правовому громадянському суспільстві провідною формою організації виробництва і розподілу благ є розвинені ринкові відносини. Розвинені до такої міри, що не тільки державні організації, але й приватні особи та їх об’єднання, які діють в економічній царині, є рівноправними учасниками (з огляду на взаємні юридичні права та обов’язки), сторонами товарно-грошових відносин.

Позитивною рисою ринку є й те, що він, будучи полем вимогливої, часом жорстокої конкуренції, змагальності, спонукає товаровиробників постійно удосконалювати, оновлювати виробництво, забезпечувати науково-технічний прогрес, прагнути до підвищення продуктивності праці. А виграють від цього, врешті-решт, усі люди, суспільство загалом. Виробництво, що базується на сучасних науково-технічних досягненнях, вдається піднести до такого рівня, який дозволяє забезпечити більш-менш нормальне існування всіх членів суспільства, оскільки відомо, що справжня свобода людини неможлива без бодай мінімального економічного підґрунтя. Проявом цього є економічні гарантії прав і свобод людини та громадянина, закріплені у Конституції України та інших законах держави. У такому суспільстві права людини не тільки декларуються, офіційно визнаються, але й здійснюються в максимальних межах наявних ресурсів [8, с. 32].

Незважаючи на всі зусилля держави щодо розробки соціально-орієнтованої економіки, соціальна політика реалізується недостатньо ефективно. Особливо це яскраво проявляється у проведенні політики зайнятості населення. В зв'язку з відсутністю належних прогнозів розвитку економіки і зайнятості населення в різних сферах, неефективного проведення приватизації мільйони громадян України виїхали працювати за кордон. Тому в існуючих умовах важливо, щоб держава здійснювала соціальне прогнозування, розробляла і приймала соціально орієнтовані програми економічного розвитку, сприяла повній і продуктивній зайнятості населення, більш продумано здійснювала нормативне регулювання використання трудових ресурсів суспільства. Державна політика в сфері зайнятості населення повинна бути зорієнтована на жорсткий контроль державних структур за забезпеченням реалізації суб'єктами трудових відносності. Тому зусилля держави в період її трансформаційного розвитку повинні бути спрямовані на гарантування належного рівня життя для всіх громадян, забезпечення балансу інтересів між різними прошарками населення, при цьому державну систему соціального захисту слід спрямовувати на усунення кризових явищ в економічній сфері, недопущення різкої поляризації населення за прибутками [9, с. 22].

В умовах ринкової економіки, окрім ринкових (або приватних) благ, на які існує індивідуальне право власності, є так звані “суспільні”, або колективні блага. Суспільні блага неможливо надати якомусь одному суб'єкту суспільних відносин, не зробивши їх в той же час доступними для інших. Дуже важко, а іноді й неможливо, обмежити коло споживачів суспільних благ лише тими, хто за них заплатив.

Тому приватним підприємствам дуже складно виробляти і продавати суспільні блага, які неможливо справедливо розподілити за допомогою ринкових механізмів. В силу самої природи суспільних благ, встановити безпосередні зв'язки між платою за них та їхнім наданням практично неможливо. Тому в споживача немає стимулу їх купувати і плати за них гроші. Через ці дві характерні риси суспільних благ споживач намагається уникати оплати за такі блага, оскільки за нього можуть оплатити інші, а він, маючи відкритий доступ до таких благ, зможе користуватися ними безкоштовно. Прикладом створення суспільного блага може бути, наприклад, будівництво дамби, яка дає змогу запобігати повеней. Якщо підприємство будує дамбу для регулювання стічних вод, важко або майже неможливо обмежити коло осіб, які будуть користуватися цим благом, лише тими, хто зробив свій внесок у будівництво, і відмовити в користуванні тим, хто не виділив свою частку в створення цього суспільного блага. Усвідомлюючи це, потенційні користувачі суспільним благом, як правило, не хочуть компенсувати витрати на процес виробництва суспільних благ, намагаючись перекласти ці витрати на інших суб'єктів. Тому планування виробництва, виробництво і справедливий розподіл суспільних благ є однією з основних функцій держави. [1, с. 253]

 

3. Основні види соціальної допомоги держави. Зростання ролі позаекономічних чинників.

Соціальна захищеність громадянина - це система норм права, державних пільг і гарантій, які забезпечують реалізацію найважливіших прав і свобод, ступінь задоволення матеріальних і духовних потреб людини. Теоретичне обґрунтування необхідності соціальної допомоги і захисту громадян розроблено майже у всіх країнах наприкінці XIX - початку XX століття, в період інтенсивного процесу індустріалізації і збільшення чисельності найманих працівників. Це збільшення приводить до змін вікової структури працездатного населення: в його складі постійно збільшується частка людей похилого віку, які потребують їх соціальної допомоги і соціального захисту.

Рис. 3. Основні види соціального захисту [11, с.110]

ОСНОВНІ ВИДИ СОЦІАЛЬНИХ ДОПОМОГ В УКРАЇНІ:

1. Допомога у зв'язку з вагітністю та пологами. Надається у розмірі 100 відсотків середньомісячного доходу (стипендії, грошового забезпечення, допомоги по безробіттю тощо) жінки, але не менше 25 відсотків від розміру встановленого законом прожиткового мінімуму для працездатної особи із розрахунку на місяць.

2. Допомога при народженні дитини. При народженні першої дитини виплачується допомога у розмірі 25590 грн., другої – 51181 грн., третьої та кожної наступної – 102360 грн.

3. Допомога при усиновленні дитини. Надається у розмірі, встановленому для виплати допомоги при народженні першої дитини – 25590 грн.

4. Допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Надається у розмірі, що дорівнює різниці між 100 відсотками прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб, та середньомісячним сукупним доходом сім’ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців.

5. Допомога на дітей одиноким матерям , одиноким усиновлювачам (вдовам, вдівцям), матері (батьку) у разі смерті одного з батьків, шлюб між якими було розірвано до дня смерті. Допомога надається на дітей віком до 18 років (якщо діти навчаються за денною формою навчання у ВНЗ I-IV рівнів акредитації та професійно-технічних навчальних закладах – до закінчення такими дітьми навчальних закладів, але не довше, ніж до досягнення ними 23 років) у розмірі, що дорівнює різниці між 50 відсотками прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та середньомісячним сукупним доходом сім’ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців, але не менше 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

6. Соціальна допомога інвалідам.

· Інвалідам з дитинства І групи. У розмірі 100 відсотків прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.

· Надбавка на догляд за такими інвалідами. У розмірі 50 відсотків прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.

· Інвалідам з дитинства ІІ та ІІІ груп. У розмірі 80% і 60% прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.

· Надбавка одиноким інвалідам, які потребують постійного стороннього догляду. В розмірі 15% прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.

· Дітям-інвалідам віком до 18 років.   У розмірі 70 відсотків прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.

· Надбавка на догляд за дитиною-інвалідом віком до 6 та від 6 до 18 років. У розмірі 50 відсотків прожиткового мінімуму для дітей відповідного віку.

7. Допомога при похованні. Розмір допомоги на поховання – 1000 грн. У разі смерті пенсіонера виплачується допомога на поховання в розмірі двомісячної пенсії, яку одержував пенсіонер на момент смерті.

8. Пільги та субсидії.

· Субсидії для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива. Призначаються за наявності різниці між розміром плати за житлово-комунальні послуги, скраплений газ, тверде та рідке пічне побутове паливо у межах норм споживання.

· Одноразові пільги. Надаються певним категоріям населення з капітального ремонту помешкання, встановлення телефону, отримання автомобіля.

· Багаторазові пільги. З оплати житлово-комунальних послуг, телефону, палива, санаторно-курортного лікування, медикаментів, зубопротезування, проїзду та компенсації за невикористане право на пільгове санаторно-курортне лікування. [11, с. 112]

Рис. 4. Основні соціальні гарантії в Україні [11, с. 116]

Загальновизнаними факторами неекономічної природи, які впливають на економічний розвиток, називають політику, ідеологію, культуру, релігію, природно-географічні умови, демографію, право, історію та ін. Активну роль в умовах економічного розвитку відіграють позаекономічні обмеження та пільги, які запроваджує держава по відношенню до своїх іноземних конкурентів. Найпопулярнішими позаекономічними чинниками, тобто такими, які масштабно подаються в ЗМІ є політика, ідеологія, право [3, с. 305].

Зупинимось детальніше на деяких з них. Звичайно ж у кожній країні потрібна влада. Питання полягає лише у ефективності методів, якими дана влада керує даною країною. І тут маємо, можна сказати, всесвітньо-педагогічний приклад – управлінські методи держапарату в Північній та Південній Кореї. Один і той же етнос, схожі кліматичні умови, територія, людські та інші ресурси. А результати – діаметрально протилежні. Загальновідомо, що незалежно від країни, люди за своїм розумовим потенціалом однакові. Однак, якщо утверджувати в громадській думці економічні пріоритети, то, як показує світовий досвід, результати кращі [6, с. 27].

Отже, роль позаекономічних чинників в умовах розвитку ринкової економіки невпинно росте.

 

4. Публічне адміністрування в сфері науки, культури та мистецтва.

Стаття 54 Конституції України гарантує громадянам свободу наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством. Наука є визначальним джерелом економічного зростання і невід'ємною складовою національної культури й освіти, створює необхідні умови для реалізації інтелектуального потенціалу громадян у сфері науково-технічної діяльності, забезпечує використання досягнень вітчизняної й світової науки і технології для вирішення соціальних, економічних, культурних та інших проблем.

Закон України "Про наукову і науково-технічну діяльність", що фактично є правовою основою функціонування науки, у преамбулі визнає науку "невід'ємною складовою національної культури", але не дає її термінологічного визначення. Законодавець, визначаючи нормативні засади існування науки в Україні, використовує поняття "наукова діяльність" та "науково-технічна діяльність". Наукова діяльність, відповідно до Закону України "Про наукову та науково-технічну діяльність" від 13 грудня 1991 р., визначається як інтелектуальна творча діяльність, спрямована на одержання і використання нових знань. Науково-технічна діяльність - це інтелектуальна творча діяльність, спрямована на одержання і використання нових знань у всіх галузях техніки і технології. Її основними формами (видами) є науково-дослідні, дослідно-конструкторські, проектно-конструкторські, технологічні, пошукові і проектно-пошукові роботи, виготовлення дослідних зразків чи партій науково-технічної продукції, а також інші роботи, пов'язані з доведенням наукових та науково-технічних знань до стадії практичного використання.

Адміністрування в сфері науки здійснюється системою державних та недержавних органів (яким делеговано державні повноваження), а саме:

1) Верховною Радою України;

2) Президентом України;

3) Кабінетом Міністрів України;

4) Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України;

5) Міністерством освіти і науки, молоді та спорту Автономної Республіки Крим;

6) Державним агентством з питань науки, інновацій та інформатизації України;

7) Державною службою інтелектуальної власності України;

8) Державною акредитаційною комісією;

9) місцевими органами виконавчої влади;

10) органами місцевого самоврядування, в частині делегованих повноважень у сфері науки;

11) Національною академією наук України;

12) галузевими академіями наук України;

13) іншими консультативно-дорадчими управліннями у сфері науки.

У молодій незалежній демократичній державі, яка проходить крізь складні трансформаційні процеси, роль культури набуває особливої важливості, з чого випливає й ключова роль державної культурної політики.

Така політика, за умов продуманості й дієвості, має забезпечувати правові, інституційні, фінансові умови для розвитку сучасної української культури як ключового чинника формування зрілого демократичного суспільства, сталої національної ідентичності, що буде необхідною передумовою успішного входження України до світової спільноти розвинених демократичних держав, перетворення її культури на шанованого учасника світових культурних процесів.

До нормативно-правових актів у сфері культури слід віднести Закон України "Про культуру", який був прийнятий 14 грудня 2010 р. Верховною Радою України. Він спрямований на вдосконалення чинного законодавства України у сфері охорони культурної спадщини, зокрема підвищення відповідальності за порушення його вимог, уточнення повноважень публічних органів охорони культурної спадщини, положень щодо збереження пам'яток історії, культури та діяльності історико-культурних заповідників тощо.

Характерними ознаками культурної сфери як об'єкта публічного адміністрування є:

· множинність проявів (до об'єктів культури належать кінематографія, театр, цирк, архівні установи, бібліотечна справа тощо);

· регулюванню підлягає не сам творчий процес, а діяльність, спрямована на організацію творчої діяльності, процес оприлюднення результатів творчості;

· необхідність гарантування свободи творчої діяльності, невтручання у творчий процес з боку держави, політичних партій та інших громадських об'єднань;

· поєднання державних і громадських засад у забезпеченні розвитку культури;

· важливість збереження цілісної мережі закладів, підприємств, організацій та установ культури і цілісного інформаційно-культурного простору, ефективного використання наявних культурних і творчих ресурсів;

· намагання подолати "залишковий принцип" ставлення до культури у суспільстві та у здійсненні державної політики.

Культурна сфера має складну гетерогенну систему, до якої входять і таке явища як мистецтво. Мистецтво - це творча художня діяльність у сферах: літератури, архітектури, скульптури, живопису, графіки, декоративно-вжиткового мистецтва, музики, танцю, театру, кіно та інші види діяльності людини, що відображають дійсність у художніх образах [7, с. 251].

Отже, в нашій державі набуває особливої важливості роль науки, культури та мистецтва, з чого випливає й ключова роль державної політики у цих сферах.

 

5. Забезпечення державою соціальної безпеки людини, громадянина та населення.

Соціальна безпека – це безпека людини, суспільства і держави від внутрішніх і зовнішніх загроз. На сучасному етапі динамічного розвитку української держави поступово загострюються суперечності та диспропорції у питаннях реформування економіки та соціальної сфери суспільства, що зрештою веде до творення комплексу відповідних загроз національній безпеці та створює нагальну необхідність формування дієвого механізму соціальної безпеки.

Соціальна безпека держави та суспільства у сучасних умовах набуває пріоритетності у питанні забезпечення національної безпеки. Під її впливом усі сфери життя у тому числі основна – економічна – набувають нових якостей – гнучкості, динамічності, стійкості, але одночасно зростає й потенційна залежність суспільних процесів від соціальної безпеки та соціальної сфери.

Концептуальну основу розуміння суті соціальної безпеки в Україні було започатковано у 1990 році в Декларації про державний суверенітет України. На початку 1997 року, Верховна Рада України схвалює Концепцію (основи державної політики) національної безпеки, в якій окреслюються основні напрямки державної політики України щодо питань соціальної сфери, які потребують першочергового вирішення, а саме :

· виявлення та усунення причин, що призводять до різкого розшарування суспільства, під час переходу до ринкової економіки;

· вжиття своєчасних заходів щодо протидії кризовим демографічним процесам;

· створення ефективної системи соціального захисту людини, охорони та відновлення її фізичного і духовного здоров’я;

· стимулювання розвитку та забезпечення всебічного захисту освітнього та культурного потенціалу країни;

· захисту прав споживачів.

Разом з тим, у Концепції передбачалася дія можливих чинників загроз національній безпеці у соціальній сфері, до яких були віднесені наступні поступово зростаючі негативні соціальні тенденції :

· низький рівень життя та соціальної захищеності значних верств населення;

· наявність великої кількості громадян працездатного віку, не зайнятих суспільно корисною діяльністю;

· суспільно-політичне протистояння окремих соціальних верств населення та регіонів України;

· падіння рівня здоров’я населення, незадовільний стан системи його охорони;

· тенденції моральної та духовної деградації в суспільстві;

· неконтрольовані міграційні процеси в країні.

Проте, за п’ять з половиною років після її схвалення суттєво змінилася і внутрішня, і зовнішня ситуація у державі та навколо неї. Життя об’єктивно вимагало внесення відповідних коректив та змін до змісту цього державного документу. І тому, наприкінці роботи третьої сесії Верховної Ради України четвертого скликання у червні-липні 2003 року Парламент країни приймає нову редакцію Концепції національної безпеки України, а точніше Закон України “Про основи національної безпеки України”.

У цьому Законі насамперед визначаються основні засади державної політики спрямованої на захист національних інтересів і забезпечення національної безпеки та прогресивного розвитку України у XXI столітті. Адже ефективна система національної безпеки – необхідна складова державного устрою сучасної розвиненої країни.

Саме за цим документом, визначаються на сьогодні пріоритети національних інтересів України у соціальній сфері, а саме :

· створення конкурентоспроможної, соціально-орієнтованої ринкової економіки та забезпечення постійного зростання рівня життя і добробуту населення.

Крім того, дається визначення реальних та потенційних загроз національній безпеці України, та її подальшому стабільному розвитку у цій сфері, до яких в першу чергу відносять :

· неефективність державної політики щодо підвищення трудових доходів громадян, подолання бідності та збалансування продуктивної зайнятості працездатного населення;

· кризу системи охорони здоров’я і соціального захисту населення і, як наслідок, небезпечне погіршення стану здоров’я населення;

· поширення наркоманії, алкоголізму, соціальних хвороб;

· загострення демографічної кризи;

· зниження можливостей здобуття якісної освіти представниками бідних прошарків суспільства;

· прояви моральної та духовної деградації суспільства;

· зростання дитячої та підліткової бездоглядності, безпритульності, бродяжництва.

Отже, система національної безпеки повинна забезпечувати об’єктивну оцінку змін і перетворень у країні, вчасно виявляти небезпеки і загрозливі відхилення на шляху реалізації національних інтересів [2, с. 14].

 

6. Забезпечення державою безпеки прав і інтересів споживачів.

Захист прав споживачів – це законодавча, адміністративна та судова охорона інтересів споживачів товарів, робіт і послуг, головним чином від порушення цих прав виробниками продукції (виконавцями робіт, послуг) і продавцями.

В Конституції України (стаття 42) проголошено: „Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів”. У статті 50 головного закону України встановлено: „Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена”.

Захист прав споживачів забезпечується Законом України „Про захист прав споживачів”, який регулює відносини між споживачами товарів (робіт, послуг) та виробниками, виконавцями, продавцями різних форм власності, а також встановлює права споживачів.

Споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на:

1) захист своїх прав державою;

2) належну якість продукції та обслуговування;

3) безпеку продукції;

4) необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про продукцію, її кількість, якість, асортимент, а також про її виробника (виконавця, продавця);

5) відшкодування шкоди (збитків), завданих дефектною чи фальсифікованою продукцією або продукцією неналежної якості, а також майнової та моральної (немайнової) шкоди, заподіяної небезпечною для життя і здоров'я людей продукцією у випадках, передбачених законодавством;

6) звернення до суду та інших уповноважених органів державної влади за захистом порушених прав;

7) об'єднання в громадські організації споживачів (об'єднання споживачів).

В нашій державі питання якості та безпеки товарів (послуг) належить до компетенції Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики (Держспоживстандарт України), основними завданнями якого є забезпечення реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів, стандартизації, метрології та сертифікації, здійснення управління в цій сфері, а також міжгалузевої координації та функціонального регулювання питань захисту прав споживачів, стандартизації, метрології та сертифікації.

Відповідно до ст. 17 Закону України „Про захист прав споживачів” споживач має право на перевірку якості, безпеки, комплексності, міри, ваги та ціни продукції, що придбавається (замовляється), демонстрацію безпечного та правильного її використання. На вимогу споживача продавець (виконавець) зобов'язаний надати йому контрольно-вимірювальні прилади, документи про якість, безпеку, ціну продукції.

З метою задоволення будь-яких власних побутових потреб кожен з нас майже щодня дня вступає у відносини з різного роду підприємствами, установами, організаціями. Це може стосуватися придбання продуктових і побутових товарів в магазинах роздрібненої торгівлі чи задоволення будь-яких інших потреб. При цьому багато хто може пригадати негативні випадки, обумовлені наявністю недоліків у придбаних товарах, неможливістю їх використання протягом гарантійного терміну. У більшості подібних випадків, зважаючи на обмаль часу або низьку вартість товару, а також необізнаність громадян щодо можливих шляхів врегулювання таких питань, вони просто не вживають ніяких заходів для захисту своїх прав у відповідній ситуації. Водночас, правова обізнаність при виборі товару дозволить уникнути непорозумінь або врегулювати їх в рамках, передбачених чинним законодавством [5, с. 23].

 

7. Принципи оцінки ефективності реалізації соціальної політики.

Ефективний процес реалізації соціальної політики відбувається на основі науково обґрунтованих принципів, що визначають найсуттєвіші та найважливіші моменти здійснення такої політики.

Важливою умовою ефективної реалізації соціальної політики є створення в суспільстві сукупності об'єктивних і суб'єктивних умов.

До об'єктивних умов реалізації соціальної політики належать:

· трансформація суспільних відносин і насамперед формування соціально-ринкової економіки, повноцінного інституту власності (зокрема, приватної);

· утвердження процесів соціально-трудової мобільності, політичної структурованості суспільства, нової системи духовних, ціннісних орієнтацій.

Соціальна політика є важливою умовою формування в суспільстві соціальних відносин, нової якості соціального буття.

До суб'єктивних умов реалізації соціальної політики належать:

· використання в соціальній політиці адекватних принципів, способів і форм цілеспрямованої управлінської, регулятивної діяльності з освоєння й творення соціального буття, які відповідали б вимогам об'єктивних законів суспільного соціального розвитку;

· сприяння засобами регулятивної політики своєчасному розв'язанню суперечностей у соціальній сфері;

· утвердження динамізму в механізмі власне управлінської регулятивної діяльності, спрямованої на розвиток соціального буття, соціальної сфери;

· викорінювання форм і методів командно-адміністративного, директивного управління;

· децентралізація соціальної політики;

· розв'язання суперечностей між новими (значною мірою соціально-ринковими) відносинами й проявами директивного управління, пасивного характеру соціальної політики.

Неодмінною умовою ефективної реалізації соціальної політики є соціальний моніторинг, що передбачає систематичний аналіз процесів соціальної сфери, соціального буття, що постійно змінюється і зумовлює зміст соціального регулювання, суб'єктивної діяльності суспільства, людини. Суттєвим у соціальній політиці є своєчасне внесення коректив у зміст і форми соціального регулювання процесів розвитку соціального буття, від яких безпосередньо чи опосередковано залежить задоволення соціальних потреб людини й суспільства, соціальна безпека особистості.

Умовою оптимізації соціальної політики є глибоке знання її суб'єктами не лише закономірностей і тенденцій суспільного розвитку, що детермінують процес реалізації особистістю свого соціального потенціалу, а й інших процесів життєдіяльності суспільства, які впливають на соціальне становище, добробут, самопочуття людини. Отже, у реалізації соціальної політики необхідно максимально повно враховувати об'єктивні та суб'єктивні умови, які визначають стан розвитку соціальних відносин, а також активно впливати на ці відносини з метою ефективного й оптимального їх функціонування.

Важливими умовами ефективної реалізації соціальної політики є такі:

· утвердження динамічності механізму регулятивної діяльності, спрямованої на збагачення соціального потенціалу суспільства;

· пошук її ефективних способів і форм, усунення невиправданих і малоефективних, насамперед консервативних методів регулювання, що гальмують процес утвердження цінностей соціального буття;

· відмова від форм і методів управління, що породжують соціальне відчуження людини.

У сучасних умовах несприятливі тенденції й труднощі в соціальній сфері виникають через застосування форм і методів директивного управління, спробу наповнити нові форми соціальної політики старим змістом, абсолютизацію її малоефективних засобів, недооцінку гнучких та ефективних форм соціального регулювання, самореалізацію особистістю власного соціального потенціалу, недостатній розвиток активних складових соціальної політики, переважання в ній пасивних форм [4, с. 247].

⇐ Предыдущая25262728293031323334Следующая ⇒

Поделиться: