Етапи розвитку культури доби Відродження.

Класичною країною культури Відродження вважається Італія. Розвиток художньої культури Відродження в Італії пройшов кілька етапів: започаткував його Проторенесанс (кінець XIII – кінець XIV ст. – треченто); Ранній Ренесанс (XV ст. - квантроченто); Високий Ренесанс (90-ті роки ХV – 30-ті роки XVI ст. чинквеченто); Пізнє Відродження (XVI ст.).

Раннє Відродження – триумфальний період в розвитку мистецтва. Необхідно відмітити, що середній рівень художніх творів епохи Відродження був виключно високим. Мистецтво йшло попереду науки, філософії і поезії, виконуючи функцію універсального пізнання. Такі види мистецтва як живопис та скульптура набувають самостійності, відокремлюючись від архітектури, з якою раніше вони становили одне ціле. На перший план висувається яскраво виражена, вільна людська особистість, яка обов’язково мислиться фізично, тілесно і об’ємно.

Зачинателями мистецтва Раннього Відродження вважаються три майстри, які належали до флорентійської школи мистецтв. Це живописець Мазаччо, скульптор Донателло і архітектор Брунелескі. Великим реформатором живопису на початку ХV ст. був Мазаччо (народ. 1401), який прожив усього 27 років. Він відійшов від готики, застосував світлотіньове моделювання і розробив перспективи. Відомі фрески – "Вигнання з раю" і "Подать". Мазаччо відійшов від декоративності, посилив увагу до образу людини, зробив перший крок до об'єднання фігур із пейзажем. Ним досягнута майже скульптурна міць фігур, доведено до кінця засвоєння тримірності простору.

"В пластичному мистецтві головне – вміти зобразити оголеного чоловіка чи оголену жінку" – так в повній згоді з античними ваятелями стверджував італійський майстер Високого Відродження Бенвенуто Челіні. Але таке вміння потребувало довгої підготовки, яка почалася в Італії дуже давно. У 1316 р. в Болоньї були прочитані лекції з анатомії людини, від яких, згідно церковного віровчення слід відвертатися з сорому. А ще більш раннім був наказ, який дозволив розтинати людські трупи.

Нові прояви в образотворчому мистецтві раніш за все відбилися в скульптурі. На початку XV ст. від багатих і впливових цехів та купецьких гільдій Флоренції почали надходити замовлення, які мали за мету прикрасити будівлі міста. Ці замовлення привертали увагу багатьох молодих художників, із середовища котрих висувається ряд видатних майстрів. Донателло (1386–1466) – великий флорентійський скульптор був чи не першим, хто почав займатися анатомуванням трупів. Першим створив статую, яку видно з усіх боків. Він повернув скульптурі те самостійне значення, яке вона мала в античному мистецтві. Він наділяє свої образи яскравою індивідуальністю, глибокою людяністю. Його святі і герої здаються нам реальними особистостями. Статуя святого Георгія – одна з вершин творчості Донателло. Глибоко індивідуальний образ пізніше знайшов втілення в багатьох творах італійського Відродження.

В епоху Відродження вся антична (грецька та римська) архітектурна спадщина ретельно вивчається. Знову знаходять застосування ордери, забуті за довгі віки середньовіччя. Але повернення майстрів Відродження до античної спадщини було певною мірою умовним. Епоха ставила нові вимоги, і практичне призначення нових споруд відрізнялося від античних. Характерною ознакою епохи Відродження є надання великого значення авторству будь-якого твору, в тому числі і архітектурному. Основоположником архітектурного стилю Раннього Відродження є Філіппо Брунелескі (1377–1446) – італійський архітектор, скульптор, вчений, один із творців теорії перспективи.

В епоху Раннього Відродження розквітла творчість Леона-Батіста Альберті (1404–1472) – італійського архітектора, письменника і музиканта. Він увів у композицію фасадів міських палаців основні елементи ордерної системи, запозиченої з античного мистецтва. Під його керівництвом у Флоренції був збудований палац Ручеллі, церква Сан-Франческо у Ріміні, Санта-Марія Новелла.

Безсумнівно перлиною часу був Сандро Боттічеллі (1445–1510), творчість якого була особливо поетичною, витонченою, аристократично вишуканою. Цей художник був близький до кола гуманістів і вчених. Боттічеллі сміливо вводив у свої твори античні сюжети, сприйняті через призму сучасної йому поезії. У картинах "Весна" та "Народження Венери" з великою поетичністю художник втілив свою мрію про ідеальний світ, в якому повинна жити людина, прекрасна і духовно і фізично. Боттічеллі був автором розписів на стінах Сікстинської капели, де через півстоліття залишив свої витвори і Мікеланджело.

Високе Відродження - час найвищого розквіту гуманістичної культури Італії. Якщо Ранній Ренесанс тривав майже століття, то Високий – усього років тридцять. Його закінчення пов'язують з 1530 роком, трагічним рубежем, коли італійські держави втратили свободу. Вони стали здобиччю Габсбургської монархії. Тільки Папська область зберегла незалежність як резиденція "намісника бога" та Венеція, яка залишалася ще довго самостійною, хоча і перестала бути володаркою морів. Мистецтво Високого Ренесансу було уже не місцевим, а всесвітнім явищем. Чинквеченто - синтез, підсумок, зрілість, зосередженість на загальному і головному. Достатньо тільки трьох імен, щоб зрозуміти значення італійської культури Високого Ренесансу – Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело. У своїй творчості ці великі італійці втілюють образ епохи – Інтелект, Гармонію, Могутність.

Одним з найвидатніших людей в історії є Леонардо да Вінчі (1452–1519). У його особі дивовижним чином поєднувалося обдарування ученого і геніального художника. Він був живописцем, скульптором, архітектором, теоретиком мистецтва, письменником, музикантом, військовим інженером, винахідником. Бачити, розуміти, створювати – було триєдиною формулою буття Леонардо. Відкриття сучасної науки знову звертається до його інженерних і науково – фантастичних малюнків, до його зашифрованих записів.

В мистецтві Леонардо теж ставив досліди, робив спостереження, розрахунки, експериментував. Найвищим досягненням Леонардо да Вінчі є розпис стіни трапезної монастиря Санта – Марія делла Грація в Мілані на сюжет "Таємної вечері". У творчості Леонардо ця фреска стала вершиною, а в еволюції італійського живопису – одним із важливих етапів. Всі обличчя на картині освітлені, за виключенням обличчя Іуди. Його (зрадника) Леонардо посадив спиною до джерела світла і обличчя його темне. Для Леонардо головне в картині – через реакцію різних людей, характерів, темпераментів і індивідуальностей розкрити головні і вічні проблеми людства: любов, ненависть, відданість і зраду, благородство і підлість, що робить твір і сьогодні таким сучасним та хвилюючим. Доля "Таємної вечері" трагічна. Леонардо сам спричинив осипання стінопису, бо проводив експерименти з фарбами, змішуючи темперу з олією. В кінці ХVIII ст. бонапартисти влаштували в трапезній конюшню, а потім тюрму. Під час другої світової війни у трапезну влучила бомба – і стіна лише чудом вціліла. У 50-х роках XX ст. розпис був фундаментально реставрований.

У портреті Мони Лізи виражений гуманістичний ідеал жінки. За допомогою уже вироблених і випробуваних раніше прийомів художник зробив більше, ніж він робив, створив живе обличчя живої людини і так відтворив риси і вираз цього обличчя, щоб до кінця розкрити внутрішній світ людини.

Видатним представником італійського Ренесансу був живописець і архітектор Рафаель Санті (1483–1520). Найбільш значний період творчості Рафаеля пов’язаний з Римом, який на початку ХVІ ст. став важливим центром мистецтва Італії. Рафаель був різноплановим художником, монументалістом, майстром портрету, майстром грандіозних композицій. Проте його знають, перш за все, як творця дивних мадонн. Рафаель виявив себе і як майстер монументального живопису.

 Рафаель збагатив архітектуру тим, що будучи художником, запровадив суто декоративні, орнаментальні і живописні засоби. При житті супутником Рафаеля була не просто слава, а загальне поклоніння. Рафаель помер в день, коли йому виповнилося 37 років.

Його поховали в Римі в одному з найкращих римських приміщень – Пантеоні, який став усипальницею великих людей Італії.

Життям Геркулеса, що складалося із низки подвигів, називають життя Мікеланджело Буанаротті (1474–1564) – геніального скульптора, архітектора, художника, поета. Із блискучої плеяди художників Високого Ренесансу Мікеланджело перевершив всіх насиченістю образів, передовими ідеями, громадянським пафосом, чутливістю до зміни суспільного настрою. Мікеланджело виділяє основу гуманістичного ідеалу – активність, дієвість людини, її спроможність до героїчного подвигу.

З усіх видів образотворчого мистецтва на першому плані у Мікеланджело була скульптура. Він в першу чергу вважав себе скульптором. Мікеланджело говорив, що кожна брила містить у собі постать людини, треба тільки усунути з брили зайве, щоб звільнити звідти людину. Одна із визначних його робіт – статуя Давида (висота - 5,3м). Вона повинна була уособлювати свободу Флоренції – рідного міста Мікеланджело. Відкриття монумента в 1504 р. у Флоренції перетворилося у народне свято.

У 1508 р. Мікеланджело прийняв запрошення папи Юлія ІІ розписати плафон Сікстинської капели Ватиканського палацу в Римі. Упродовж 4-х років без помічників він виконав увесь розпис, створивши колосальні фрески про створення світу, людське гріхопадіння, спокуту. Загальна площа розпису становить близько 600 кв. м., а кількість постатей досягає кілька сотень. Прославився Мікеланджело і як архітектор. За його проектом в 1534р. була побудована в Італії Лауренціана – перша публічна бібліотека в Західній Європі. В 1547р. він був призначений головним архітектором собору св. Петра. І хоча будівництво закінчено після смерті майстра, собор св. Петра несе на собі відблиск великого генія Мікеланджело.

На початку ХVІ ст. Венеція – велике, багате торговельне місто стало одним з найзначніших культурних центрів Європи. Тут друкували багато книг, розквітали музика, живопис, діяв гурток гуманістів. Близьким до цього гуртка був і перший венеціанський живописець – Джорджоне (1477–1510). Найбільше художній ідеал Джорджоне виявився у його останніх картинах: "Спляча Венера" та "Сільський концерт". "Спляча Венера" – один з найпоетичніших творів італійського мистецтва. Визначним главою венеціанської школи, одним з провідних майстрів європейського мистецтва був Тиціан (1476–1576). Багато художників, в тому числі іспанець Веласкес і фламандець Рубенс, вчилися на його творах. Як і Джорджоне, Тиціан звертався до літературних та міфологічних сюжетів, оспівував красу людини і оточуючу дійсність.

На цю добу Відродження припадає розквіт музичної творчості. Саме тоді, із виходом друкованих нот, з'явилися нотні видання, що дало змогу широкому й швидкому розповсюдженню музичних творів. Композитори і музичні теоретики Відродження – Й. Тинкорис, Дж. Царліно та ін., вивчали давньогрецькі музичні трактати. В цю епоху відродилася втрачена досконалість музики давніх греків; опера, що з'явилася в кінці XVI – на початку XVII ст., орієнтувалася на закони античної драми.

У XV ст. в Італії зародився балет (італ. "балла" – танцювати, "балетті" - танці). Перші балети складалися із малопов’язаних між собою "виходів" персонажів, найчастіше взятих із грецької міфології. До середини XVI ст. великого розвитку набув придворний театр, виникли жанри драматичної пасторалі, міфологічної і пасторальної опери.

 

 

⇐ Предыдущая78910111213141516Следующая ⇒

Поделиться: