Перелік обтяжуючих обставин є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

Розглянемо види адміністративних стягнень. Адміністративне стягнення можна визначити як необхідний наслідок порушення (невиконання) адміністративних заборон (приписів), що полягає в осуді поведінки порушника і обмеженні його особистих благ, матеріальних та інших правових інтересів.

У ст. 24 КУпАП дається перелік адміністративних стягнень, які можуть застосовуватись за вчинення адміністративних правопорушень:

1) попередження;

2) штраф;

3) оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення, або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення;

4) конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; грошей, отриманих внаслідок скоєння адміністративного правопорушення;

5) позбавлення спеціального права, наданого певному громадянинові (права керування транспортними засобами, права полювання);

6) виправні роботи;

7) адміністративний арешт.

У статтях 25-32 КУпАП дається характеристика кожного з видів адміністративних стягнень.

Усі стягнення, які пов'язані між собою, утворюють єдину систему. Системотворчим чинником є мета, яка передбачається стягненням. Цю мету складають:

· покарання правопорушника;

· припинення протиправного вчинку;

· відновлення правовідносин, порушених проступком;

· виправлення, виховання порушника;

· попередження можливих нових проступків;

· відшкодування завданих правопорушенням збитків.

Для системи стягнень характерними є: послідовність розміщення їх за тяжкістю кари, захисний характер: вони передбачають не помсту за вину або спокутування її, а є вимушеними правозахисними засобами.

Адміністративні стягнення можна поділити на основні і додаткові.

Більшість стягнень належить до основних, які безпосередньо і в повному обсязі застосовуються до правопорушників (штраф, виправні роботи, адміністративний арешт).

Оплатне вилучення і конфіскація предметів можуть застосовуватися як додаткові стягнення, тобто разом з основними, але можуть застосовуватися і як основні стягнення.

У разі ухилення особи, що вчинила дрібне хуліганство (ст. 173) від виправних робіт (ст. 325 КУпАП), законодавством передбачена можливість заміни їх на інший вид стягнення у порядку дискреційних повноважень судді.

Суб'єктом права покарання за адміністративні правопорушення є держава в особі уповноважених органів, які об'єднуються поняттям "органи адміністративної юрисдикції".

Розрізняють три групи таких органів:

1) адміністративно - юрисдикційні органи: адміністративні комісії, суди;

2) органи, що поряд з іншими здійснюють і юрисдикційні повноваження: міліція, військкомати, виконкоми місцевих рад;

3) громадські формування, яким передані адміністративно-юрисдикційні повноваження: товариські суди, комісії по боротьбі з пияцтвом. У третьому розділі КУпАП (ст. 213-244-8) перераховуються органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення та наводиться їх компетенція щодо розгляду конкретних правопорушень і прийняття відповідних рішень. -

У ст. 222 КУпАП визначається, розгляд яких адміністративних правопорушень належить до компетенції органів внутрішніх справ та повноваження конкретних посадових осіб ОВС щодо розгляду матеріалів про адміністративні правопорушення і застосування адміністративних стягнень.

Принципи адміністративної відповідальності.

Принцип (від лат.- початок, основа) - це основне вихідне положення будь-якого вчення, науки, світогляду тощо.

Принципи адміністративної відповідальності - це основні положення, закріплені в Конституції та інших законах України, на яких базується порядок притягнення винних осіб до адміністративної відповідальності.

До принципів адміністративної відповідальності належать:

- верховенство права;

- законності;

- доцільності;

- обґрунтованості;

- невідворотності;

- своєчасності;

- справедливості;

- гуманізму;

- індивідуалізації покарання;

- відповідності провини та покарання тощо.

Верховенство права - є пріоритетним у правовій державі. Цей принцип полягає в тому, що адміністративна відповідальність в Україні та процедура притягнення до адміністративної відповідальності ґрунтується на конституційних принципах та правових презумпціях, які зумовлені виконанням і дією саме принципу верховенства права в Україні. Конституція України має найвищу юридичну силу, закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (ч. 2 ст. 8 КУ).

Принцип верховенства права є, за своєю суттю, принципом природного права як сукупності ідеальних, духовних і справедливих понять про право. Визнання конституційним принципом верховенства права означає, що закони держави, як і їх застосування, повинні відповідати праву як мірі загальної та рівної для всіх свободи та справедливості. Крім того, в законах має обмежуватись свавілля як фізичних, юридичних осіб, так і держави задля загального добра.

Принцип верховенства права означає, що свобода громадян має забезпечуватись таким правовим порядком, коли ніхто не змушує робити чогось, не передбаченого законом, а людина, її права і свободи визнаються найвищою цінністю. Принцип верховенства права означає також, що не держава утворює право, а право є основою життєдіяльності та існування держави в особі її органів, посадових осіб і інших організацій.

Принцип законності полягає,по-перше, в тому, що адміністративна відповідальність настає лише за ті діяння, які передбачені законом, по-друге, притягати до адміністративної відповідальності мають право тільки передбачені законом компетентні органи, по-третє, органи публічної адміністрації при вирішенні питання про притягнення винної особи до адміністративної відповідальності повинні керуватися законом і здійснювати свої повноваження в рамках передбаченої законодавством компетенції. Принцип законності адміністративної відповідальності закріплюється у ст. 7 КУпАП.

Принцип доцільності. Зміст конкретизуючого рішення, прийнятого на основі адміністративного розсуду, не в усіх випадках випливає прямо з нормативного припису. Це об'єктивно зумовлює існування принципу, що полегшує пошук уповноваженим суб'єктом потрібного рішення. Так, ст. 21 КУпАП закріплює, що особа, яка вчинила адміністративний проступок, може бути звільнена від адміністративної відповідальності з передачею матеріалів на розгляд громадської організації або трудового колективу, якщо з урахуванням характеру вчиненого правопорушення та особи правопорушника до нього доцільно застосувати захід громадського впливу. Згідно зі ст. 22 КУпАП орган (посадова особа), уповноважений вирішувати справу, може звільнити правопорушника від адміністративної відповідальності і обмежитись усним зауваженням при малозначності адміністративного проступку. У доцільності звільнення правопорушника від адміністративної відповідальності за мотивами малозначності його проступку можуть переконувати різноманітні обставини, що пом'якшують відповідальність, у тому числі й умови, що дозволяють досягти виховних і попереджувальних цілей без застосування заходів адміністративного впливу, зокрема факт відсутності у порушника стійких антигромадських установок.

Принцип обґрунтованості полягає в тому, що довільне притягнення особи до адміністративної відповідальності не допускається. Правозастосовні органи повинні встановити сам факт вчинення адміністративного проступку, а також встановити інші обставини справи, які мають значення для кваліфікації адміністративного проступку та індивідуалізації адміністративної відповідальності. Також вибір конкретної міри адміністративного стягнення повинен бути обґрунтований на ретельному вивченні матеріалів справи та при врахуванні пом'якшуючих та обтяжуючих обставин справи. Принцип обґрунтованості безпосередньо не закріплений у КУпАП, однак випливає з його положень. Так, ст. 251 КУпАП встановлює, що доказами у справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність або відсутність адміністративного проступку, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Принцип невідворотності передбачає неминучість настання адміністративної відповідальності для особи, яка вчинила адміністративний проступок. Невідворотність адміністративної відповідальності залежить більшою мірою від налагодженості роботи правоохоронних органів, від професіоналізму працівників, уповноважених притягати до відповідальності і застосовувати санкції. Адміністративний проступок, на який не відреагувала держава, заподіює правопорядку серйозної шкоди. Безкарність правопорушника заохочує їх на вчинення нових проступків і подає негативний приклад іншим нестійким особам.

Принцип своєчасності адміністративної відповідальності означає можливість притягнення правопорушника до відповідальності протягом строку давності, тобто періоду часу, не занадто віддаленого від фат правопорушення. Строки давності застосування до особи адміністративних стягнень регулюються ст. 38 КУпАП, яка закріплює, що адміністративне стягнення може бути накладено не пізніше як через два місяці з дня його виявлення, за винятком випадків, коли справи про адміністративні правопорушення відповідно до КУпАП підвідомчі суду (судді). Якщо справи про адміністративні правопорушення відповідно до КУпАП чи інших законів підвідомчі суду (судді), стягнення може бути накладено не пізніше як через три місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні - не пізніше як через три місяці з дня його виявлення. Адміністративні стягнення за вчинення корупційного правопорушення може бути накладено протягом трьох місяців з дня виявлення, але не пізніше одного року з дня його вчинення. У разі відмови в порушенні кримінальної справи або закриття кримінальної справи, але за наявності в діях порушника ознак адміністративного правопорушення адміністративне стягнення може бути накладено не пізніше як через місяць з дня прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи або її закриття.

Після закінчення термінів давності можливість накладення адміністративного стягнення виключається. Також необхідно зазначити той факт, що строки давності, передбачені ст. 38 КУпАП, є абсолютними, тобто вони ніким не можуть бути продовжені, а їх пропуск, незалежно від причин, однозначно виключає накладення адміністративного стягнення. Однак практика свідчить про інше - строки давності притягнення до адміністративної відповідальності порушуються. І причина тут не тільки в некомпетентності, халатності, недбалості органу (посадової особи), що приймає рішення у справі, що порушує принцип законності ті своєчасності адміністративної відповідальності, а й у незнанні законодавства про адміністративну відповідальність самим правопорушником і відсутності відповідного контролю з боку громадськості за діяльністю органів адміністративної юрисдикції, які вправі притягати винних до адміністративної відповідальності.

Принцип справедливості проявляється в тому, що законодавець, передбачаючи санкцію за адміністративне правопорушення, повинен виходити зі ступеня суспільної небезпеки даного протиправного діяння. Так, якби за викидання сміття та інших предметів з вікон і дверей вагонів поїздів, за прохід по залізничних коліях у невстановлених місцях (ч. З ст. 109 КУпАП) законодавство встановлювало адміністративні стягнення у вигляді виправних робіт або адміністративного арешту, то можна було б стверджувати, що в даному випадку порушується принцип справедливості, оскільки ступінь суспільної небезпечності діяння не відповідає мірі адміністративної відповідальності за його вчинення. Принцип справедливості адміністративної відповідальності проявляється і в тому, що передбачені у ст. 24 КУпАП заходи адміністративного стягнення і в ст. 24і КУпАП заходи впливу, що застосовуються до неповнолітніх, не спрямовані на приниження людської гідності. Крім цього, справедливість адміністративної відповідальності проявляється в тому, що, за загальним правилом, закон зворотної сили не має, проте у випадках скасування або пом'якшення адміністративної відповідальності закон має зворотну силу. Також справедливість проявляється і в тому, що притягнути особу до адміністративної відповідальності двічі за одне й те саме правопорушення не можна (ст. 61 Конституції України).

Принцип гуманізму. Його суть полягає у повазі до гідності і прав особи. Виходячи із принципу гуманізму, чиновникам забороняється, прикриваючись формальними процесуальними приписами, принижувати гідність особи, ущемляти її найменші потреби та інтереси. Правозастосування існує лише для того, щоб реалізувати права та обов'язки громадян. А засоби, як відомо, повинні відповідати меті - безпечному існуванню та розвитку особи у суспільстві. Вибір процедурних форм, що не відповідають цій меті, гальмує або взагалі заважає реалізації ідей гуманізму. Крім того, гуманізм є критерієм правильності рішення, а також проявляється в обставинах, що виключають провадження в справі про адміністративне правопорушення (наприклад неосудність особи, стан крайньої необхідності). Достеменно визначена істина у справі має оцінюватись згідно з моральними принципами.

Принцип індивідуалізації покарання вимагає відповідності між заходом впливу до правопорушника, що обирається, і ступенем суспільної небезпеки адміністративного проступку. Застосування цього принципу тісно пов'язано з індивідуалізацією адміністративної відповідальності залежно від ступеня суспільної небезпеки проступку і властивостей правопорушника. Цей принцип безпосередньо не закріплений у КУпАП, однак випливає з його положень. Наприклад, ч. 2 ст. 33 КУпАП закріплює, що при накладенні адміністративного стягнення враховуються характер вчиненого проступку, особу порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність.

Відповідність провини та покарання вимагає, щоб при виборі конкретного заходу адміністративного стягнення враховувались всі обставини вчиненого правопорушення і особа порушника. Реалізації зазначеного принципу сприяє закріплення в законодавстві можливості вибору адміністративного стягнення із кількох можливих (альтернативні санкції) або конкретного розміру стягнення в межах передбачених мінімуму і максимуму (відносно визначені санкції), виходячи із характеру правопорушення і особи винного.

Розглянутий принцип пояснюється так: що шкідливішим є правопорушення, то більш суттєвий вид адміністративного стягнення має застосовуватися компетентними органами (посадовими особами). Для прикладу реалізації на практиці цього принципу слід указати, що порушення правил поведінки на повітряному судні, а саме, невиконання особами, які перебувають на повітряному судні, розпоряджень командира судна тягне за собою попередження або накладення штрафу від одного до п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ч. 1 ст. 112 КУпАП). Водночас злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовця через їхню участь в охороні громадського порядку тягне за собою накладення штрафу від восьми до п'ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк від сорока до шістдесяти годин, або виправні роботи на строк від одного до двох місяців з відрахуванням двадцяти процентів заробітку, а в разі, якщо за обставинами справи, з урахуванням особи порушника, застосування цих заходів буде визнано недостатнім, - адміністративний арешт на строк до п'ятнадцяти діб (ч. 1 ст. 185 КУпАП).

 

Адміністратив­ний проступок (правопорушення) як підстава настання адміністративної відповідальності.

Вперше поняття адміністративного пробуло законодавчо закріплене у ст. 7 Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про адміністративні правопорушення, і без змін було перенесено до КпАП союзних республік. Зокрема, ст. 9 КпАП України визначає: адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність.
У ст. 9 КпАП, де дається поняття адміністративного правопорушення, законодавець урівняв поняття “проступку” і “правопорушення” як підстави адміністративної відповідальності.

Раніше вважалося, що адміністративне правопорушення посягає на правові норми, що регулюють організаційно-управлінську діяльність, а адміністративний проступок — на загальнообов'язкові правила, за порушення (невиконання) яких настає адміністративна відповідальність. Поняття адміністративного правопорушення, таким чином, пов'язувалося з поняттям відповідальності в державному управлінні, хоча далеко не всі подібні правопорушення пов'язані з настанням саме адміністративної (а не якихось інших видів юридичної) відповідальності.

Ототожнення понять “адміністративне правопорушення” й “адміністративний проступок” означає і те, що адміністративна відповідальність може настати за порушення загальнообов'язкових правил, які регулюються нормами різних галузей права, але за умови, що вони тягнуть адміністративні санкції, які містяться в статтях Особливої частини розділу II КпАП. Зокрема, законодавець встановив відповідальність за те чи інше діяння.

Відтак якщо за дане діяння (правопорушення) не встановлено відповідне покарання, воно не повинно вважатися адміністративним проступком. Необхідною його ознакою є також ступінь небезпеки правопорушення для суспільних відносин. Ця ознака є принциповою, оскільки тільки діяння, що є шкідливими, законодавець закріпив у Особливій частині розділу II КпАП. Отже, поняття адміністративного проступку має специфічний зміст, що виокремлює його з усієї сукупності адміністративних правопорушень.
Найбільш виразно специфіка адміністративного проступку виявляється в характеристиці його складу.

 Склад адміністративного проступку.

Склад адміністративного проступку становить передбачена нормами права сукупність ознак, за наявності яких відповідне протиправне діяння визначається саме як адміністративний проступок. До цих ознак належать:

 1) об'єкт;

 2) об'єктивна сторона;

 3) суб'єкт;

 4) суб'єктивна сторона проступку.

1. Об'єкт проступку. За допомогою інституту адміністративної відповідальності насамперед захищаються відносини, що регулюються нормами права, насамперед адміністративного.
Загальним об'єктом адміністративного проступку є всі суспільні відносини, що охороняються з допомогою адміністративного права. Родовим об'єктом є група цих суспільних відносин, що характеризуються спільними ознаками. Безпосередній об'єкт — це конкретні відносини, яким завдано шкоди певним проступком і які охороняються відповідною адміністративно-правовою нормою.

Предметом адміністративного правопорушення є предмети матеріального світу, з приводу яких виникають суспільні відносини, що охороняються нормами адміністративного права. Предмет може мати суттєве значення для окреслення вчиненого, більш точної кваліфікації проступку. Інколи предмет прямо записується в законі, наприклад, ст. 44 КпАП - наркотичні засоби, психотропні речовини, ст. 132 КпАП — транспортні засоби і т. ін.

2. Об'єктивна сторона проступку — це те, в чому проступок проявляється назовні, відповідна поведінка особи, наслідки заподіяної шкоди об'єкту посягання; це відповідний процес дії протягом визначеного часу.

Об'єктивну сторону характеризують такі ознаки:

а) діяння (дія або бездіяльність);

     б) шкідливі наслідки проступку;

в) причинний зв'язок між діянням і суспільно шкідливими наслідками.
Це обов'язкові ознаки адміністративного проступку. Поряд з ними існують необов'язкові (факультативні) ознаки об'єктивної сторони адміністративного проступку — місце, спосіб, час, засоби, обставини скоєння проступку.

Діяння — це дія або бездіяльність, вольові поступки.

Дія — це активна поведінка особи. Переважна кількість адміністративних проступків вчиняється з допомогою відповідних дій (дрібна крадіжка, дрібне хуліганство та ін.).

Бездіяльність — пасивна поведінка особи, невиконання нею відповідних обов'язків, що покладаються на неї відповідними правовими та іншим нормативними актами.
Шкідливі наслідки адміністративного проступку — це ті негативні зміни, які настають, завдаються об'єкту посягання — суспільним відносинам, що охороняються.
Законодавець виділяє дві групи шкідливих наслідків адміністративних проступків: матеріальні й формальні. Тому виділяють проступки з матеріальним складом і проступки з формальним складом.

Адміністративні проступки з матеріальним складом — це такі правопорушення, для об'єктивної сторони яких закон вимагає встановлення не тільки факту діяння, а й шкідливих наслідків.

 Адміністративні правопорушення з формальним складом — це такі правопорушення, для об'єктивної сторони яких закон вимагає встановлення тільки факту власне діяння. Шкідливі наслідки в цих правопорушеннях, хоча й можуть настати, але лежать за межами складу проступку (наприклад, ухилення від огляду на стан сп'яніння; порушення правил тримання собак і котів тощо). Слід мати на увазі, що більшість адміністративних проступків — з формальним складом.

Причинний зв'язок між діянням і суспільно шкідливими наслідками, що настали, встановлюється лише в проступках з матеріальним складом. Причина — це необхідна умова виникнення наслідків, без цієї умови виникнення даного наслідку неможливе. Вона повинна в часі передувати наслідку і — головне — має цей наслідок викликати.
Кваліфікуюче значення інших елементів об'єктивної сторони, наприклад, місце (громадське, невстановлене, заборонене), засоби вчинення правопорушення (транспортні засоби, гральні приладдя) зумовлено безпосередньо у гіпотезах Особливої частини КпАП.
  На проступки поширюються загальні правила розмежування триваючого і продовжуваного правопорушення.

Триваюче правопорушення — пов'язане з довгостроковим і безперервним невиконанням обов'язків, що передбачені у нормах права (наприклад, проживання без реєстрації, порушення правил військового обліку тощо).

Продовжуване правопорушення — це ряд ідентичних проступків, які вчиняються неодноразово, із загальною метою, формою вини, тими ж суб'єктами, засобами дії і в своїй сукупності становлять єдине правопорушення (заняття проституцією, порушення правил адміністративного нагляду тощо).

3. Суб'єктом адміністративного проступку є осудні фізичні особи, яким на момент вчинення адміністративного правопорушення виповнилося 16 років. Це так званий загальний суб'єкт адміністративного проступку. Існують також спеціальні суб'єкти, котрі окремо розглядаються нижче.

Відповідно до ст. 20 КпАП не підлягає адміністративній відповідальності особа, яка під час дії чи бездіяльності була в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану.
  4. Суб'єктивна сторона — це внутрішня сторона проступку, психічний стан суб'єкта проступку, що характеризує його волю, яка виявляється в протиправній дії, його ставлення до дії, яку він вчинив. Ознаками суб'єктивної сторони проступку є вина, мотив і мета правопорушення. При цьому вина є конституїтивною (атрибутивною) ознакою суб'єктивної сторони проступку, і під її основними формами розуміють умисел і необережність, що виявляються у вчиненому адміністративному правопорушенні.
           Форми вини суб'єкта адміністративного проступку .

Умисел має місце в правопорушенні тоді, коли особа, що його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечні наслідки дії (щодо злочинів), що ним вчинена, або передбачала її суспільно шкідливі наслідки (щодо адміністративних проступків), бажала або свідомо допускала виникнення цих наслідків.

Теорія адміністративного права, зважаючи на певні відмінності в інтелектуальному та вольовому моменті вини при вчиненні умисних адміністративних проступків, поділяє умисел на прямий та непрямий.

Прямий умисел має місце тоді, коли особа усвідомлює шкідливий для суспільства характер проступку, передбачає наслідки цього діяння і бажає, щоб ці наслідки наступили (наприклад, дрібне розкрадання).

Непрямий умисел виявляється в тому випадку, коли особа усвідомлює шкідливий для суспільства характер свого діяння, передбачає негативні наслідки, але не бажає їх, хоча свідомо припускає їх появу.

Прямий умисел являє собою єдність інтелектуального та вольового моментів. Усвідомлення протиправного характеру діяння та передбачення його шкідливих наслідків визначають процеси, що відбуваються в свідомості порушника і тому становлять інтелектуальний момент прямого умислу, а бажання таких наслідків, визначаючи вольову сторону психічної діяльності, є вольовим моментом прямого умислу.
Із цього випливає, що при прямому умислі мета обов'язково пов'язана з наслідками, що настали, включається до змісту усвідомлення, а отже, наміру і є його характеристикою. Можливі випадки, коли дані наслідки не збігаються з кінцевою метою суб'єкта на проміжному етапі його діяльності або є частиною його загальної мети. Проте такі обставини істотно не впливають на встановлення прямого умислу порушника.
Вольовий момент прямого умислу, що характеризує спрямованість волі суб'єкта проступку, визначається як бажання настання шкідливих наслідків.
Бажання — це воля, мобілізована на досягнення мети, прагнення до певного результату. Як правова категорія бажання — це певний акт людської волі, який виражається в певному діянні. Як ознака прямого умислу бажання виявляється у прагненні певних наслідків, які можуть виступати для винного як кінцева мета.
Таке формулювання умислу орієнтоване насамперед на проступки з матеріальним складом. Тому бажання там жорстко пов'язане з наслідками, в яких матеріалізується шкода, завдана суспільним відносинам, які були об'єктом проступку.
Переважна частина адміністративних проступків мають формальний склад, і такими діяннями не спричиняється матеріальна шкода. В такому складі предметом бажання є самі дії або бездіяльність. Так, суб'єкт дрібного хуліганства, усвідомлюючи, що його дії порушують громадський порядок та спокій громадян, бажає вчинити саме такі дії. Відтак при вчиненні проступків з формальним складом предметом бажання є саме вчинення діянь, які характеризуються ознакою суспільної шкідливості.
Як було зазначено вище, вольовий момент вини при вчиненні злочину відрізняється від адміністративного проступку тим, що воля злочинця спрямована на суспільно небезпечні наслідки, а воля особи, винної у вчиненні адміністративного проступку, — на шкідливі наслідки.

Умисел можна вважати непрямим, якщо суспільно шкідливі наслідки, що настали через діяння особи, не були його метою, а є додатковим його результатом, проти настання якого, однак, правопорушник нічого не має. При непрямому умислі правопорушник не прагне вчинити правопорушення, що посягає на певні суспільні відносини, а переслідує абсолютно інші цілі. Мета правопорушника може бути як правомірною, так і протиправною. Головне, що при її досягненні можливе настання шкідливих наслідків, про що порушник знає. Однак таке усвідомлення не було для нього достатньою причиною (переконливим мотивом), щоб припинити (не вчиняти) проступок.
Зміст непрямого умислу полягає в тому, що особа, яка вчинила адміністративний проступок, усвідомлювала протиправний характер своїх діянь (дії або бездіяльності), передбачала його шкідливі наслідки та свідомо допускала їх настання.
Обидва види умислу, прямий та непрямий, більшою мірою схожі, ніж відмінні. Законодавець також не відрізняє прямий та непрямий умисел. Але, аналізуючи нормативний матеріал та вищенаведені визначення, можна помітити суттєві відмінності інтелектуального та вольового моментів цих форм вини.

Інтелектуальні моменти прямого та непрямого умислу розрізняються не в моменті усвідомлення протиправного характеру діяння. Усвідомлення протиправного характеру дії або бездіяльності при непрямому умислі суттєво не відрізняється від цього елементу суб'єктивної сторони проступку, що був вчинений з прямим умислом.

Відмінність полягає саме в неоднаковому характері передбачення шкідливих наслідків. При прямому умислі воно полягає саме в передбаченні неминучості або в реальній можливості настання таких наслідків. Непрямий умисел характеризується передбаченням лише реальної можливості настання шкідливих наслідків. Непрямий умисел не може мати місця в тих випадках, коли особа передбачала неминучість настання наслідків своїх діянь.

Більш чітким є розмежування цих форм за критерієм вольового моменту, вольового ставлення до настання наслідків. У прямому умислі ставлення правопорушника до них виявляється у формі бажання, а при непрямому — в формі усвідомленого припущення їх настання.

Правопорушник погоджується з настанням додаткового (можливого) результату тільки для того, щоб реалізувати поставлену перед собою мету. При непрямому умислі він віддає перевагу своїм цілям, вважаючи їх важливішими за суспільні інтереси, які порушує.
Поділ умислу на прямий і непрямий має важливе практичне значення. Без встановлення у певному діянні ознак прямого або непрямого умислу неможливо зробити висновок про наявність умисної вини.

Необережність є нарівні з умислом самостійною формою вини, передбаченою адміністративним законодавством. В адміністративному праві, як і в кримінальному, необережність розглядається як менш небезпечна форма вини порівняно з умислом. Однак не можна недооцінювати шкідливість адміністративних проступків, вчинених через необережність.

Законодавча характеристика вчинення проступку з необережності міститься в ст. 11 КпАП:необережність — це така форма вини, за якої особа, яка вчинила правопорушення, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити.
Аналізуючи зазначену статтю, можна зробити висновок, що і тут міститься визначення двох різновидів розглядуваної форми вини, які відрізняються за інтелектуальним та вольовим моментом — протиправна легковажність і протиправна необачність.
Протиправна легковажність (самовпевненість) являє собою такий вид необережної вини, за якого особа, яка вчинила проступок, передбачала настання шкідливих наслідків діяння, але легковажно, самовпевнено розраховувала на їх ненастання. Аналіз протиправної самовпевненості дає змогу виділити її інтелектуальний і вольовий моменти.

Інтелектуальний момент протиправної легковажності виявляється в тому, що правопорушник передбачав можливість настання шкідливих наслідків дій або бездіяльності, які являють собою елементи об'єктивної сторони адміністративного проступку.
  Вольовий момент цього виду необережної вини знаходить свій вияв у легковажному розрахунку на їх відвернення.

Інакше кажучи, особа усвідомлює суспільну шкідливість можливого результату свого діяння або конкретно, або абстрактно. Водночас у особи існує впевненість, що даний результат не настане. Тобто особа розраховує на настання певних фактів або обставин, які мають запобігти настанню такого результату. Суб'єктивна впевненість особи у можливості запобігти шкідливим наслідкам, що є вирішальним мотивом для вчинення правопорушення, визначає також і вольове ставлення суб'єкта до своїх діянь. Він не бажає, не допускає настання такого результату, а інакше не здійснював би дане діяння. Розрахунок на запобігання суспільно небезпечним наслідкам є головною ознакою, що відрізняє самовпевненість від умислу. В особи є необгрунтована суб'єктивна впевненість у подоланні протиправного результату, що, у свою чергу, свідчить про необгрунтоване або легковажне ставлення даної особи до певних фактів і обставин.
Отже, протиправна самовпевненість — це легковажна рішучість здійснити особисто винне діяння, незважаючи на те, що воно, заздалегідь для винного, загрожує небезпечними для держави або інтересів, що охороняються, наслідками при необгрунтованій обставинами справи надії на запобігання цим наслідкам.
Необґрунтованість припущень винного про ненастання шкідливих наслідків у кожному конкретному випадку встановлюється з допомогою фактичних обставин справи. Одним із таких “індикаторів” (і основним, на нашу думку) є саме настання таких наслідків. Тобто якщо певний результат настав, то розрахунок на його ненастання був легковажний і необгрунтований.

Такий підхід до визначення обґрунтованості або зваженості розрахунку порушника дає змогу уникнути, по-перше, складності визначення критеріїв для вищезазначених характеристик; по-друге, уникнути в правозастосовчій практиці труднощів з визначенням найскладніших психічних процесів як обґрунтованих або зважених. З урахуванням того, що особи, які займаються правозастосовчою практикою, не мають достатньої підготовки, а основним принципом провадження у справах про адміністративні правопорушення є оперативність, все вищеназване досить переконливе.
Непрямий умисел, отже, іноді може нагадувати протиправну самовпевненість, і навпаки. Відмінність між ними полягає у ступені антигромадського ставлення до інтересів інших осіб. Той, хто діє з непрямим умислом, наважується на здійснення діяння, заздалегідь усвідомлюючи можливість настання небажаних результатів. Той, хто діє самовпевнено, усвідомлює лише можливість настання небажаних результатів і навіть сподівається на запобігання їм, але його сподівання є легковажним, недостатньо обдуманим і свідчить про його необачність.

Протиправна необачність — це вид необережної вини, за якої особа, що вчинила адміністративне правопорушення, не передбачала настання шкідливих наслідків свого діяння, хоча повинна була та могла їх передбачати. Ця форма вини характеризується непередбаченням можливості настання суспільно шкідливого результату при обов'язковості та можливості такого передбачення.
Суть цієї форми вини полягає в тому, що особа, яка має реальну можливість передбачати шкідливі наслідки своїх діянь, не перетворює можливість запобігти цим наслідкам на дійсність, не напружує свій інтелектуальний або фізичний потенціал для вчинення вольових дій, які були б спрямовані на таке запобігання.

На відміну від усіх вищезазначених видів вини при вчиненні правопорушення з необачності особа-правопорушник не передбачає і шкідливих наслідків свого діяння. Таке непередбачення наслідків свого діяння свідчить про зневажання особою вимогами законодавства, своїми посадовими або громадськими обов'язками, інтересами суспільства в цілому або окремих його верств тощо.

Характерною рисою даної форми вини є, з одного боку, негативне ставлення правопорушника до суспільно шкідливих наслідків, а з іншого — відсутність у нього передбачення їх настання. У даному випадку непередбачення може стосуватися як настання самих наслідків, так і їх суспільно шкідливого характеру. Однак таке непередбачення не означає, що особа не усвідомлює своїх дій, не розуміє їх змісту. Навпаки, особа має не гіпотетичну, а реальну можливість передбачати навіть результати свого діяння.

Процес передбачування під час вчинення адміністративного проступку через недбалість характеризується двома аспектами. Перший означає обов'язок особи передбачити можливість настання шкідливих наслідків. Другий означає індивідуальну здатність особи в конкретній обстановці, враховуючи свої індивідуальні якості (професійні здібності, життєвий досвід, освіта, стан здоров'я, стан психіки тощо), передбачати можливість настання шкідливих наслідків. Причому критерії для визначення наявності цих двох моментів можуть бути різні. Мірилом належної передбачливості є така передбачливість, котра в таких випадках є необхідною за правилами професії, звичаями, що існують у даному колі осіб тощо. Для особи, що володіє спеціальними знаннями, ця норма буде одна; для особи, що заподіяла такі ж самі збитки, але не володіє такими знаннями або такою свідомістю, ця норма буде інша.
Своєрідність протиправної необачності становить саме необхідність кожного разу доводити можливість і обов'язковість передбачення в кожному конкретному випадку вчинення адміністративного проступку.

Вік, після досягнення якого настає адміністративна відповідальність.

Адміністративній відповідальності підлягають особи, що досягли до моменту здійснення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку (ст. 12 КУАП).Установлення визначеного мінімального віку, по досягненні якого особа може бути притягнута до адміністративної відповідальності і піддана адміністративному стягненню, зв’язано з фізіологічним принципом поступового формування здатності людини усвідомлювати значення своїх дій, керувати ними і розуміти суспільну небезпеку чинених нею протиправних діянь. Стосовно до проблеми адміністративної відповідальності вік має важливе значення для визначення кола осіб, на яких поширюється дія Кодексу про адміністративні правопорушення, встановлення умов його застосування, порядку адміністративного переслідування і виду органів, що його здійснюють.

Згідно ст. 12 КУАП вік, по досягненні якого виникає можливість залучення до адміністративної відповідальності, визначений шістнадцятьма роками, хоча повне повноліття відповідно до цивільного законодавства України настає в 18 років (ст. 11 ГК) Пояснюється це тим, що по досягненні 16-літнього віку неповнолітні, тобто особи, що не досягли 18-літнього віку, розглядаються законодавцем як суб’єкти визначених правопорушень, здатні розуміти значення своїх дій і керувати ними. У відповідності до ст. 13 ГК неповнолітні віком від 15 до 18 років вправі самостійно складати дрібні угоди, розпоряджатися своєю заробітною платою чи стипендією, здійснювати новаторські чи винахідницькі права на свої добутки, винаходи, раціоналізаторські пропозиції і промислові зразки, права на свої відкриття.

Згідно ч.З ст. 13 і ч.1 ст. 447 ГК України неповнолітні віком від 15 до 18 років несуть відповідальність за шкоду, заподіяну ними іншим особам.

Вік, з якого можливе настання адміністративної відповідальності, повинен обчислюватися з моменту здійснення адміністративної провини. Правозастосовник, тобто орган адміністративної юрисдикції, повинен упевнитися в тім, що особа, справа про адміністративну провину якої підлягає розгляду, дійсно досягла зазначеного в Законі віку саме в момент здійснення провини чи раніше. У противному випадку така особа адміністративній відповідальності не підлягає.

 

2. Особливості адміністративної відповідальності спеціальних суб'єктів.

Як уже зазначалося в ракурсі викладення складу адміністратив ного правопорушення, до спеціальних суб'єктів адміністративних правопорушень належать посадові особи, неповнолітні, іноземці та особи без громадянства, військовослужбовці, інші особи. Поміт на особливість спеціальних суб'єктів - наявність певних додатко вих ознак порівняно із загальними суб'єктами адміністративних правопорушень.

1. Неповнолітні. Говорячи про неповнолітніх віком від шіст надцяти до вісімнадцяти років, слід наголосити, що чинне законо давство (статті 12, 24-1 КУпАП) визначає реакцію держави щодо правопорушників вказаної вікової категорії. За вчинення адмініст ративних правопорушень до неповнолітніх у віці від шістнадцяти до вісімнадцяти років можуть бути застосовані такі заходи впливу:

· зобов'язання публічно або в іншій формі попросити виба чення у потерпілого;

· застереження;

· догана або сувора догана;

· передання неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх заступають, чи під нагляд педагогічному або трудовому ко лективові з їхньої згоди, а також окремим громадянам на їх про хання.

У цілому ж усі правопорушення, за вчинення яких неповноліт ні можуть бути притягнуті до адміністративної відповідальності, можна розділити на три групи:

· правопорушення, за вчинення яких до неповнолітніх застосо вуються заходи впливу (переважна більшість правопорушень, визначених чинним КУпАП);

· правопорушення, за вчинення яких неповнолітні підлягають адміністративній відповідальності на загальних підставах, або (з урахуванням характеру вчиненого правопорушення та особи правопорушника) до зазначених осіб можуть бути застосовані заходи впливу. До цієї категорії правопорушень належать:

а) незаконні виробництво, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах (ст. 44 КУпАП);

б) дрібне викрадення чужого майна (ст. 51 КУпАП);

в) адміністративні правопорушення у сфері транспорту (стат ті 121-127 КУпАП);

г) керування транспортними засобами або суднами особами, які перебувають у стані сп'яніння (ст. 130 КУпАП);

д) дрібне хуліганство (ст. 173 КУпАП);

є) стрільба з вогнепальної, холодної метальної чи пневматичної зброї в населених пунктах і в не відведених для цього місцях або з порушенням установленого порядку (ст. 174 КУпАП);

є) адміністративні правопорушення, пов'язані з вогнепальною, холодною чи пневматичною зброєю (статті 190-195 КУпАП);

- правопорушення, за вчинення яких неповнолітні підлягають адміністративній відповідальності виключно на загальних підста вах. До цієї групи належить єдине правопорушення - злісна не покора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовця (ст. 185 КУпАП). Вихо дячи з цієї обставини можна зробити висновок, що, згідно з вимо гами чинного законодаства, саме вказане правопорушення може вважатися найбільшою мірою суспільно небезпечним (із тих, що вчиняють неповнолітні віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років).

І останнє, на що доцільно звернути увагу в характеристиці адміністративної відповідальності неповнолітніх,- роль батьків та осіб, які їх замінюють у разі вчинення неповнолітнім віком від чотирнадцяти до шістнадцяти років адміністративного правопо рушення. Відповідно до ст. 184 КУпАП, вчинення неповнолітніми віком від чотирнадцяти до шістнадцяти років адміністративного правопорушення тягне за собою накладення штрафу на батьків чи осіб, які їх замінюють, від трьох до п'яти неоподатковуваних міні мумів доходів громадян. Своєю чергою, вчинення неповнолітніми діянь, що містять ознаки злочину, відповідальність за які передбачено Кримінальним кодексом України, якщо вони не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність, тягне за собою на кладення штрафу на батьків або осіб, що їх замінюють, від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

2. Посадові особи. Коли йдеться про вказану категорію спеціаль них суб'єктів адміністративних правопорушень, необхідно усві домлювати, що йдеться про особливі правопорушення. Посадові особи підлягають адміністративній відповідальності за адміністра тивні правопорушення, пов'язані з недодержанням установлених правил у сфері охорони порядку управління, державного і громад ського порядку, природи, здоров'я населення та інших правил, забезпечення виконання яких входить до їхніх службових обов'язків. Ступінь суспільної небезпеки таких порушень є вищою.

Даючи визначення посадовим особам, доцільно вказати, що це громадяни, які здійснюють організаційно-розпорядчі та адмініст ративно-господарські функції в державних і комунальних органах та організаціях. Ключовою ознакою посадової особи може вважа тися наявність владних повноважень. Саме ця обставина характе ризує негативний аспект адміністративних правопорушень з боку посадових осіб.

Важливою обставиною, на яку необхідно вказати у контексті адміністративної відповідальності посадових осіб, є корупція і корупційні діяння. Під корупцією розуміється діяльність осіб, упов новажених на виконання функцій держави, спрямована на проти правне використання наданих їм повноважень для одержання ма теріальних благ, послуг, пільг або інших переваг (Закон України від 5 жовтня 1995 р. № 356/95-ВР «Про боротьбу з корупцією»). Відповідно до вказаного нормативно-правового акта особи, упов новажені на виконання функцій держави (до них належать державні службовці, Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністри, міністри, народні депутати України, депу тати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутати сіль ських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад, посадові особи місцевого самоврядування, військові посадові особи Збройних Сил України та інших військових формувань). У вигляді стягнень застосовуються штрафи або відмови у призна ченні на посаду та позбавлення права балотуватись у депутати або на виборні посади в державні органи.

3.Військовослужбовці та інші особи, на яких поширюється дія дисциплінарних статутів. Військовослужбовці і призвані на збори військовозобов'язані, а також особи рядового і начальниць кого складів органів внутрішніх справ несуть відповідальність за адміністративні правопорушення за дисциплінарними статутами. За порушення правил, норм і стандартів, що стосуються забезпе чення безпеки дорожнього руху, санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм, правил полювання, рибальства та охорони рибних запасів, митних правил, учинення корупційних діянь та інших правопорушень, пов'язаних з корупцією, порушен ня тиші у громадських місцях, неправомірне використання держав ного майна, незаконне придбання чи зберігання спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв'язку, інших засобів негласного отримання інформації, невжиття заходів щодо окремої ухвали суду чи окремої постанови судді, щодо подання органу дізнання, слідчого або протесту, припису чи подання про курора, ухилення від виконання законних вимог прокурора, пору шення законодавства про державну таємницю, порушення порядку обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв ін формації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави, ці особи несуть адміністративну відповідальність на за гальних підставах. До зазначених осіб не може бути застосовано виправні роботи і адміністративний арешт (ст. 15 КУпАП).

4. Іноземці та особи без громадянства. Вказані категорії осіб, які перебувають на території України, підлягають адмініст ративній відповідальності на загальних підставах із громадянами України. Питання про відповідальність за адміністративні право порушення, вчинені на території України іноземцями, які згідно з чинними законами та міжнародними договорами України корис туються імунітетом від адміністративної юрисдикції України, вирішуються дипломатичним способом (ст. 16 КУпАП).

Стосовно до іноземців та осіб без громадянства може вико ристовуватися видворення за межі України. Іноземець та особа без громадянства, який вчинив злочин або адміністративне правопо рушення, після відбуття призначеного йому покарання чи вико нання адміністративного стягнення може бути витвореним за межі України. Рішення про видворення його за межі України після від буття ним покарання чи виконання адміністративного стягнення приймається органом внутрішніх справ за місцем його перебуван ня з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийняття такого рішення. Також підставами для видво рення можуть стати ситуації, за яких дії іноземця та особи без громадянства грубо порушують законодавство про статус інозем ців та осіб без громадянства, або суперечать інтересам забезпечен ня безпеки України чи охорони громадського порядку, або коли це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України (Закон України від 4 лютого 1994 р. № 3929-ХП «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»).

Слід указати, що відносно видворення іноземців та осіб без громадянства має місце практична діяльність адміністративних судів, які діють у нашій країні віднедавна. Так, орган внутрішніх справ чи орган охорони державного кордону можуть затримати і примусово видворити з України іноземця чи особу без громадян ства тільки на підставі постанови адміністративного суду. Така постанова приймається судом за зверненням органу внутрішніх справ, органу охорони державного кордону або Служби безпеки України, якщо іноземець або особа без громадянства ухиляються від виїзду після прийняття рішення про видворення або є обґрун товані підстави вважати, що вони будуть ухилятися від виїзду.

Відповідальність неповнолітніх.

Одним з різновидів юридичної відповідальності є адміністративна відповідальність, що полягає у застосуванні до особи, яка вчинила адміністративний проступок, певного заходу – адміністративного стягнення.

⇐ Предыдущая12345Следующая ⇒

Поделиться: