Наукові засади безпеки життєдіяльності.

Наука — це сфера людської діяльності, функціями якої є опрацювання і теоретичне систематизування об’єктивних знань про світ, а метою — опис, пояснення і передбачення процесів та явищ дійсності, що становлять предмет її вивчення, на основі законів, які вона відкриває. Кожна наука має власний методологічний апарат, структуру досліджень, мову. Наука відрізняється від повсякденної свідомості тим, що вона теоретично обґрунтовує дійсність.

Безпека життєдіяльності зараз формується як наука, що забезпечує єдиний, загальний, підхід до розробки і реалізації відповідних засобів та заходів щодо створення і підтримки здорових та безпечних умов життя і діяльності людини як у повсякденних умовах побуту та виробництва, так і в умовах надзвичайних ситуацій.

Виходячи з сучасних уявлень безпека життєдіяльності є багатогранним об’єктом розуміння і сприйняття дійсності, який потребує інтеграції різних стратегій, сфер, аспектів, форм і рівнів пізнання. Складовими цієї галузі є різноманітні науки про безпеку.

У всьому світі велика увага приділяється вивченню дисциплін, пов’язаних з питаннями безпеки. Згідно з Європейською програмою навчання у сфері наук з ризиків «FORM-OSE», науки про безпеку мають світоглядно-професійний характер. До них належать:

1. гуманітарні науки (філософія, теологія, лінгвістика);

2. природничі науки (математика, фізика, хімія, біологія);

3. інженерні науки (технічне конструювання, опір матеріалів, інженерна справа, електроніка);

4. науки про людину (медицина, психологія, ергономіка, педагогіка);

5. науки про суспільство (соціологія, економіка, право).

За європейською концепцією науки з безпеки мають дві частини: спеціальну, яка вивчає події, випадки, інциденти, і спільну, яка складається з компонентів гуманітарних, природничих, інженерних наук, наук про людину, суспільство і яка формує світогляд людини. Адже проблема безпеки життєдіяльності — це, перш за все, проблема нового світогляду щодо управління безпекою на основі ризик орієнтованого підходу.

Науки про безпеку мають спільну та окремі частини (рис 1.1). Гуманітарні, природничі, інженерні науки, науки про людину та про суспільство є складовими галузі знань, яка зветься безпекою життєдіяльності, свого роду корінням генеалогічного дерева знань у сфері безпеки життєдіяльності. З цього коріння „проросли” екологічна культура, соціальна екологія та інші науки.

Кроною цього дерева є охорона праці, гігієна праці, пожежна безпека, інженерна психологія, цивільна оборона, основи медичних знань, охорона навколишнього природного середовища, промислова екологія, соціальна та комунальна гігієна і багато інших дисциплін.

 

Рис. 1.1. Структура наук про безпеку.

 

Основні поняття та визначення

Безпеки життєдіяльності.

 

Життєдіяльність.

 

Вивчення дисципліни „Безпека життєдіяльності” розпочнемо з назви, яку складають два слова „безпека” і „життєдіяльність”. Спочатку розглянемо термін „життєдіяльність”.

Хоч поняття життєдіяльності існувало від початку існування людства, сам термін „життєдіяльність” порівняно новий. Цей термін з’явився з появою пілотованої космонавтики, але зараз він все ширше використовується в усіх сферах: ми говоримо про життєдіяльність села, міста, району, навіть про життєдіяльність мікроорганізмів, хоч це, як буде видно з подальшого тексту, не зовсім правильно. Життєдіяльність складається з двох слів — „життя” і „діяльність”, тому з’ясуймо спочатку зміст кожного з них.

Життя — це вища, порівняно з фізичною та хімічною, форма існування матерії, яку відрізняє від інших здатність до розмноження, росту, розвитку, активної регуляції свого складу та функцій, різних форм руху, можливість пристосування до середовища, реакції на подразнення, наявність специфічно-го упорядкованого обміну речовин і енергії, самовідновлення, систем управ-ління, фізичної і функціональної дискретності живих істот і їх суспільних конгломератів. Вона виникає лише при певних умовах навколишнього середо-вища. Найголовніша відмінність між людиною і тваринним світом полягає у способі життя. Тваринне життя здійснюється природним чином, тобто як існу-вання, людське — суспільним, соціальним, як життєдіяльність. Все що є в суспільстві, як і саме суспільство, — результат людської діяльності.

Діяльність — це специфічна форма активного відношення людини до навколишнього середовища, зміст якої полягає у доцільній зміні та перетворенні його в інтересах людей, що включає в себе мету, засоби, результат і сам процес створення людиною умов для свого існування та розвитку. В цей процес включається природне і соціальне середовище відповідно до індивідуальних потреб людини.

Діяльність — це специфічний людський спосіб ставлення людини до світу. Вона поєднує біологічну, соціальну та духовно-культурну сутність людини. Діяльність постає як засіб перетворення природи на предмети споживання, творіння культури. Характерними ознаками діяльності людини є:

Ø вона діє під впливом тих чи інших мотивів для задоволення певної потреби;

Ø вона існує завдяки взаємодії з навколишнім середовищем (інші люди, предмети, природа тощо);

Ø обмінюється інформацією з іншими людьми, тобто бере участь у спілкуванні;

Ø з самого початку життя людина грається, вчиться, а далі — працює;

Ø саме завдяки діям, взаємодіям набуває певного досвіду;

Ø відчуває вплив умов життя як на рівні оточення (мікросередовище), так і на рівні суспільства (макросередовище);

Ø діяльність має цілеусвідомлений і цілеспрямований характер.

На основі того що людська діяльність являє собою систему усвідомлених цілеспрямованих дій, що передбачає зміну або перетворення навколишнього світу, можна сформулювати таке визначення:

Діяльність — це активна взаємодія людини з навколишнім середовищем, завдяки чому вона досягає свідомо поставленої мети, яка виникла внаслідок прояву у неї певної потреби.

Потреби — це необхідність для людини того, що забезпечує її існування і самозабезпечення. Потреби поділяються на групи:

ü фізіологічні і сексуальні (у відтворенні людей, в їжі, диханні, рухові, одязі, житлі, відпочинку);

ü екзистенціальні (це потреби у безпеці свого існування, впевненості у завтрашньому дні, стабільності суспільства, гарантованості праці);

ü соціальні (у належності до колективу, групи чи спільноти, у спілкуванні, турботі про інших та увазі до себе, в участі у спільній трудовій діяльності);

ü престижні (у повазі з боку інших, їх визнанні та високій оцінці своїх якостей, у службовому зростанні і високому статусі у суспільстві);

ü особистісні (у самовираженні, у самореалізації (або самоактуалізації), тобто в діяльному прояві себе як самостійної, оригінальної, творчої особистості);

ü духовні (потреби в нових знаннях про навколишній світ, в самопізнанні, залученні до наук, мистецтв тощо).

Перші дві групи потреб є первинними і вродженими, чотири інші —     набутими.

Діяльність вводить людину в складну систему відносин і зв’язків з умовами навколишнього середовища. Діяльність необхідно розглядати не як односторонній вплив людини на навколишнє середовище, а як складну взаємодію, що має зворотній зв’язок та вплив на життєдіяльність.

Діяльність людини має предметний і духовний характер. Діяльність є предметною, тому що її результатом є матеріальні предмети. В цих предметах людина втілює своє розуміння світу, свій розум, властивості, інтереси, потреби, почуття. Види діяльності забезпечують існування людини та її формування як особистості. До типів діяльності належать такі, що будуються за ознаками суспільних відносин, потреб та предметів: перетворювальна — предметна (люди, природа, матеріальні цінності); соціальна — люди (люди, управління, освіта, лікування); духовно-пізнавальна — дослідження (теоретичні, прикладні, практичні); ціннісно-орієнтаційна — пізнання світу з позицій добра і зла (мораль, ідеологія); комунікативна; художньо-творча — пізнання світу в художніх образах; споживча.

Але жодний тип діяльності не реалізується у чистому вигляді. Наприклад, праця — це і пізнання, і оцінка, і спілкування.

Кожна людина має свою ієрархію видів і типів діяльності. Загалом, ієрар-хія видів і типів діяльності — це, до певної міри, програма життя людини.

Однією зі специфічних форм діяльності є праця. Праця — це процес, що відбувається між людиною і природою. Перетворюючи природу, людина перетворює і себе. У процесі праці розвиваються здібності людини, а також мислення, чуттєве сприйняття світу.

Праця — це цілеспрямована діяльність людини, в процесі якої вона впливає на природу і використовує її з метою виробництва матеріальних благ, необхідних для задоволення своїх потреб. Людська праця докорінно відрізняється від „праці” тварин. Найголовнішою відмінністю є те, що людина використовує знаряддя праці, які виготовлені знаряддями праці. Тварина цього робити не вміє. Праця — це не тільки процес, в якому люди вступають між собою в певні виробничі відносини. Вона проявляється в конкретній історичній формі, має особливий характер і свою організацію. З фізіологічної точки зору, праця — це витрати фізичної і розумової енергії людини, але вона необхідна і корисна для людини. І тільки у шкідливих умовах праці або при надмірному напруженні сил людини, в тій чи іншій формі можуть проявлятися негативні наслідки праці, які становлять загрозу її життю і здоров’ю.

Мета життя людини розвивається в різноманітних видах діяльності — в праці, вихованні, сімейному житті, захопленні наукою, літературою і мистецтвом, в активній суспільній діяльності тощо. При цьому праця — не самоціль, а реальна основа створення об’єктивних умов для того, щоб кожна людина могла проявити себе, розгорнути свої здібності, виявити таланти.

Як елемент природи і ланка в глобальній екологічній системі людина відчуває на собі вплив законів природного світу. Водночас завдяки своїй діяльності, яка поєднує її біологічну, соціальну та духовно-культурну сутності, людина сама впливає на природу, змінюючи та пристосовуючи її відповідно до законів суспільного розвитку для задоволення своїх матеріальних і духовних потреб.

Основу трудової діяльності людини складають засоби виробництва — найважливіший компонент штучного середовища буття. Життя та діяльність пов’язані, взаємозалежні та взаємообумовлюють один одного. Життєдіяльність визначається факторами і параметрами навколишнього середовища (сонце, повітря, вода, ґрунт, біосфера), і штучного середовища буття (будівлі, споруди, транспортні та повітряні комунікації, системи забезпечення ресурсами, продуктами харчування та ін., все що створено руками людини і використовується для життя).

Таким чином можна перейти до формулювання терміну „життєдіяльності”. Під життєдіяльністю можна розуміти:

1) властивість людини не просто діяти в життєвому середовищі, яке її оточує, а процес збалансованого існування та самореалізації індивіда, групи людей і людства загалом в єдності їхніх життєвих потреб і можливостей;

2) складний біологічний процес, що відбувається в організмі людини та дозволяє зберігати їй здоров’я і працездатність;

3) регульований стан навколишнього середовища при якому, згідно з чинним законодавством нормами та нормативами, забезпечується комфортна і безпечна взаємодія людини з його компонентами, запобігання погіршення екологічної обстановки, умов і охорони праці, виникнення небезпеки та дій в умовах надзвичайних ситуацій;

4) складну систему, яка здатна забезпечити і підтримати в середовищі буття певні умови життя та всі види діяльності людей.

До забезпечуючих життєдіяльність людини систем можна віднести комплекс правових норм (правові норми захисту особистості, право на працю, освіту, медичне забезпечення і т. ін.) та нормотворчих документів по захисту (захист навколишнього середовища, штучного середовища буття, захист правопорядку, оборона, соціально-економічний захист, захист життєдіяльності в умовах надзвичайних ситуацій). Захисні системи прагнуть не допускати впливу негативних факторів середовища на життєдіяльність людей.

До факторів, що забезпечують безпеку життєдіяльності необхідно віднести екологічні, фізіологічні, медичні, виробничо-побутові, культурно-мистецькі, правові та ін., при яких забезпечується і підтримується повноцінне життя і діяльність людей в будь-якому регіоні нашої планети.

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: