Бароко в ювелірній справі

Загальна характеристика

Культура бароко позначена тяжінням до:

Прагнення вразити читача пишним оздобленням твору;
Відтворенням постійного руху, пишності, вихору часу;
Алегоризм;
Різкий контраст;
Тенденції життєстверджуючого сприйняття дійсності;
Вираження просвітницької тематики;

Засновником бароко в Італії вважають Мікеланджело Буонаротті (1475—1564). Саме він підсилив архітектуру велетенським ордером, широко використовував карнизи, подвоєння пілястр та колон, тісняву архітектурних елементів та надлюдський розмір. Скульптурні та архітектурні твори генія й досі справляють враження скорботи, напруги, нервовості, хоча зберігають чітку побудову, симетрію і потойбічну, майже неможливу красу.

Характерною є пишнота, парадність, яскравість кольорів, контрастність, екстравагантність орнаменту, асиметрія конструкцій. В бароковій архітектурі панують сильні контрасти об'ємів, перебільшена пластика фасадів, ефекти світлотіні та кольору. Живопис і скульптура відзначаються декоративно-театральними композиціями, тонкою розробкою колориту і ефектів освітлення, ускладненою пластикою, парадністю. У музиці — поява опери, розвиток вільного поліфонічного стилю (зокрема у творчості Йоганна Себастьяна Баха).

Бароковий стиль домінував у європейському мистецтві в 17 столітті. В деяких країнах він також захопив кінець 16 і середину 18 століть (Італія, Польща, Австрія, Україна, Латинська Америка). Представниками цього стилю є Пітер Пауль Рубенс, Антон ван Дейк (Фландрія), в живописі: Кортона, Караваджо, в архітектурі Л. Берніні (Італія), Бартоломей Растреллі (Росія), в літературі: Феліпе Кальдерон (Іспанія), А. д'Обіньє (Франція), Михайло Ломоносов (Росія), в музиці період бароко тривав з 1600 до 1750, представниками якого є Клаудіо Монтеверді, Антоніо Вівальді, Йоґанн Себастьян Бах, Ґеорґ Фридерик Гендель.

Історія

Докладніше: Живопис бароко

Церква Скальці в Венеції(босих кармелітів), арх. Бальдассаре Лонгена, 17 ст.

Статуя янгола з терновим вінцем Л. Берніні у Сант Андреа делле Фратте

Бароко виникло і набуло великого розвитку в Італії, замінивши прості і ясні форми мистецтва Раннього і Високого Відродження. Пов'язане з дворянською культурою часів розквіту абсолютизму, бароко було покликане прославляти знать і церкву. Але в ньому відбилися і прогресивні ідеї, зумовлені тогочасною боротьбою за національну єдність в різних країнах Європи. Поряд з цим бароко відкрило нові можливості для мистецтва, що особливо яскраво виявилися в синтезі мистецтв, в створенні грандіозних міських і паркових ансамблів тощо.

Кращі представники італійського бароко: архітектор і скульптор Лоренцо Берніні, архітектори Франческо Борроміні і Карло Фонтана, Ювара, живописці П'єтро да Кортона, Джордано Лука, Маньяско, Дж. Б.Тьєполо. Здобуті в Італії досягнення бароко лягли в основу подальшого розвитку мистецтва Іспанії та її американських колоній, а також Німеччини, частково Франції, Фландрії, Польщі та України в її складі, Австрії та Чехословаччини в її складі тощо.

Демократичну гілку бароко в живопису уособлювали твори Караваджо та його послідовників — Сальватора Рози та ін.

Особливо стилем бароко переймалися єзуїти. Бароко, завдяки їх зусиллям, поширилося тодішнім світом і навіть іноді називалося стилем єзуїтів. Воно досягло Америки і Філіппін, Китаю тощо. Відомо, що єзуїти оселилися і в Китаї. Будучи знавцями й майстрами бароко, вони ознайомили китайських майстрів зі стилістикою бароко, якою зацікавився сам імператор Цянлун. Для нього і побудували барокову садибу на європейський зразок з палацом, фонтанами в саду, бароковими павільйонами і лабіринтом. Збережені гравюри, що зафіксували барокову садибу з садом в Китаї.

Бароко в ювелірній справі

Келих з морським конем, майстерні Німеччини. Державний музей мистецтв Лос-Анджелеса, Каліфорнія

Глек, золото і дві мушлі наутілуса, майстерні Амстердама. Флоренція, Музей срібла.

Вельможі-голландці, датчани, шведи, французи і італійці — шаленіли від краси цих келихів. Створення подібних келихів відомо з доби середньовіччя. Попри золото, якого не було багато, швидко почали використовувати срібло чи коштовні камені, мінерали і екзотичні речі, перш за все коралі. Згодом додалися кокосові горіхи і яйця страусів — і через їх незвичність для європейців, і через магічні властивості, якими їх тоді наділяли. В добу Великих географічних відкриттів до екзотичних речей, що завозили в Західну Європу, додалися великі за розмірами мушлі з тропічних морів. Особливо виділялися ювелірні майстерні 17 століття міст Німеччини — Гамбург, Нюрнберг, Аугсбург. Майстерні європейські ювеліри, що вже мали значний досвід в обробці деревини, рогів, слонової кістки, узялися обробляти і мушлі тропічних морів. Брудні і потьмянілі, мушлі набували нетутешньої краси в яскравому освітленні після технологічної обробки. Їх мили від бруду, декілька днів обробляли слабкими розчинами кислоти, а потім лужними розчинами для нейтралізації кислот, знімали верхній шар. Боки очищеної мушлі, що грала перламутром, або залишали недоторканими, або додатково обробляли різьбленням чи гравіюванням. І різьба, і гравіювання мали свої варіанти. Різьблений візерунок міг бути рельєфним на тому ж тлі. Гравіювання нагадувало створення дошки-матриці на металі, тільки в цьому випадку матеріалом слугувала поверхня мушлі, з якої не збирались робити відбитків на папері. Малюнок міг бути рослинного характеру чи навіть сценою з фантастичними чи міфологічними персонажами. Іноді виготовляли невеличкі комплекти келихів з фантастичними істотами — келих-нереїда, келих-морський кінь і келих-одноріг. Келих з зібрань Музею історії мистецтв (Відень), виготовлений з яйця страуса. Його ніжка — золоте коло з червоними коралями, що підтримують фігурку самого страуса, який і несе келих-яйце з кришкою, теж прикрашеною шматками коралів. Майстри-ювеліри з Амстердаму поєднували дві мушлі наутилуса в одному золоченому глеку. Келих з подвійного наутилуса в збірці Музею срібла (Флоренція) має різьблений рослинний рельєф, контрастно пофарбований по відношенню тла. Міфологічні сцени на кришках келихів — справжня енциклопедія популярних барокових персонажів.

Іноді робили дрібні кльопки, що утримували маленькі коштовні камінці. Мушлю кріпили на ніжку, зазвичай скульптурну. Сюжетна скульптура могла бути і на верхівці келиха, перетворюючи келих у справжній шедевр ювелірства. Келих на картині Віллема Калфа «Келих Наутілус та китайська порцеляна» прикрашають фігурка бога морів Нептуна та кит, що поглинає Іону.

Подібним келихом вже переставали користуватись і він переходив у статус унікуму, парадного посуду, окраси пишного бенкету, часто був дипломатичним подарунком особі-володарю іншої держави. Майстерні Гамбурга виготовляли золочені і срібні тарілі, вази, келихи, підсвічники, розноси, чарки, курильниці — ароматниці. Данський королівський двір 1628 року був вимушений закласти подібні ювелірні вироби в ломбарди, аби швидко отримати гроші в казну, спорожнілу через Тридцятилітню війну. Невикуплені коштовні речі перейшли іншим володарям. Частку коштовного посуду перевезли вітрильниками в порт Московії Архангельськ, де його за золото придбали для царського двору.

Навіть у самому Гамбурзі залишилось не так багато подібних виробів доби бароко. В 18 столітті в скрутну годину урядовий сенат Гамбурга наказав переплавити срібні вироби заради карбування срібних монет. Збереглися лише речі, що перейшли в інші країни як дипломатичні дарунки.

У 20 столітті — келихи стануть надбанням державних скарбниць і великих музеїв в містах Флоренція (Музей срібла), Нью-Йорк (Музей мистецтва Метрополітен), Санкт-Петербург, Париж, Амстердам, Лос-Анджелес, Москва, Делфт, Дрезден, Гамбург, Аугсбург, Нюрнберг тощо.

Бароко в музиці

Докладніше: Барокова музика

Бароко в літературі

Докладніше: Література бароко

Письменники та поети в епоху бароко сприймали реальний світ як ілюзію та сон. Реалістичні описи часто поєднувалися з їх алегоричним зображенням. Широко використовувалися в цю добу символи, метафори, театральні прийоми, графічні зображення (рядки віршів утворюють малюнок), насиченість риторичними фігурами, антитезами, паралелізмами, градаціями, оксиморонами. Існує бурлескно-сатиричне відношення до дійсності. Для літератури бароко характерне прагнення до різноманіття, підсумовування знань про світ, всеохоплюваність, енциклопедизм, який іноді обертається хаотичністю та колекціюванням сміховин, намаганням дослідити буття в його контрастах (дух та плоть, морок та світло, тимчасове та вічне). Етика бароко тяжіє до символіки ночі, теми тліну і марноти, життя-сну (Ф. де Кеведо-і-Вільєгас, П. Кальдерон). Відома п'єса Кальдерона так і зветься: «Життя є сон». Утворилися жанри — галантно-героїчний роман (Ж. де Скюдері, М. де Скюдері), реально-побутовий та сатиричний роман (Фюретьєр, Ш. Сорель, П. Скаррон). Бароко як стиль дав декілька різновидів, течій: маринізм, гонгоризм (культеранізм), консептизм (Італія, Іспанія), метафізична школа та евфуїзм (Англія) (див. Преціозна література).

Дії романів часто переносяться у вигаданий світ античності, у Давню Грецію, палацові кавалери та дами постають у вигляді пастухів, виникла й окрема назва пасторалі (Оноре д'Юрфе, «Астрея»). В поезії розквітли примхливість або вигадливість, складні метафори. Розповсюдились такі форми, як сонет, рондо, кончетті (невеличкий вірш з обов'язковою дотепною думкою), мадригали.

Бароко Заходу породило в сфері роману видатних представників — Г. Гріммельсгаузен (роман «Сімпліціссимус»), у сфері драми — П. Кальдерон (Іспанія). В поезії уславились В. Вуатюр (Франція), Д. Маріно (Італія), дон Луіс де Гонгора-і-Арготе (Іспанія). Носіями бароко Росії в літературі були С. Полоцький, Ф. Прокопович, ранішній М. Ломоносов. В Іспанії барокова течія в літературі одержала назву «гонгоризм» на честь помітного представника (дивись вище).

Бароко в Російській імперії

Докладніше: Російське бароко

У Росії розвиток Бароко був пов'язаний із зростанням і зміцненням дворянської держави. Цілком справедливо його поділяють на «московське» (предбароко або «наришкінське») (1680-і — 1720-і рр.), ранішнє або «петровське» (1700-і — 1730-і рр.), та розвинене або єлизаветинське (1740-і —1770-і рр). Поділ є умовним, бо в провінції ці стилі існували більший термін. Яскравими зразками ранішнього бароко Росії були Меншиковський палац у Кронштадті (сильно перебудований, майже зник як барокова пам'ятка), Петропавлівський собор у фортеці (збережений), Меншиковський палац на Васильївському острові (реставрований, філія музею Ермітаж), Петергоф (палацово-парковий ансамбль) та Меньшиковський палац в передмісті Оранієнбаум, деякі споруди Олександро-Невського монастиря (потім однойменної лаври), Костянтинівський палац у Стрельні (реставрований).

Риси бароко притаманні і репрезентативним портретам. Вельможі подані в розкішних шатах, як важливі державні діячі чи військові. Особливо багато подібних портретів було створено в перші роки царювання імператриці Катерини ІІ (худ. Рослєн, портрет графа Чернишова З. Г., худ. Лампі, портрет Потьомкіна в лицарських обладунках). Риси інтимності і неупередженості можна знайти лише в портретах жінок або дітей (Іван Вишняков, портрет Сари Фермор).

Російське бароко, на відміну від західноєвропейського, не мало містицизму. Видатними пам'ятками російського бароко є палац у Пушкіно (кол. Царське Село (музей-заповідник)), Зимовий палац, Смольний монастир, Нікольський військово-морський собор та інші будови стилю бароко Санкт-Петербурга, створені В. В. Растреллі, С. І. Чевакінським і Д. В. Ухтомським — зразки розвиненого бароко.

У Москві напрочуд мало зразків розвиненого бароко в архітектурі. Ось доля деяких. Світські зразки бароко — палац імператриці Анни в Аненгофі, Лефортово (арх. Б.Растреллі, не існує).

Дерев'яний бароковий палац Шереметєва в Кусково (так звані Старі Хороми) розібрані через помилки в розрахунках та загрозу завалитися. Їх місце зайняв нинішній одноповерховий палац в стилі ранішнього класицизму.

Палац в Ясенєво — реставровано лише «за аналогіями бароко», тобто новостворена будівля за уявою сучасного виконроба.

Цікавим зразком бароко є палац Апраксіних (збудовано в 1766—69 рр). Згодом палац придбала родина Трубецьких («Трубецькі-комод»).

Значною пам'яткою релігійної архітектури доби бароко є Церква Климента Папи Римського в Замоскворіччі, якого шанують і православні. Вибудувана на кошти канцлера Бестужева за проектом Пьєтро Трезіні (1742—1747 рр).

Старий собор Миколо-Перервінського монастиря (Москва, 1696 - 1700 рр.) - типова пам'ятка " московського" бароко.	Церква Іоанна Воїна (Москва, 1704 - 1713 рр.) - споруда " петровського" бароко.	Бароковий портрет: " Царевна Наталія Олексійовна" (І.Н.Нікітін, 1716 р.).	Петергоф. Великий каскад.
Грот в садибі Кусково. Гравюра XVIII ст.	Катеринентальський палац (Кадриорг) у місті Таллінн.	Парадний бароковий портрет: " Петро III" (О.П.Антропов, 1762 р.).	Іван Вишняков. «Портрет Сари Елеонори Фермор», бл. 1750 p.

Див. також

Михайлівський Золотоверхий собор в Києві
Собор святого Юра в Львові
Маріїнський палац в Києві
Костел Святого Йосипа та монастир отців Лазаритів в місті Ізяслав.

Література

Англійський письменник, публіцист, суспільний діяч Джон Мільтон (1608—1674) широко відомий як автор поем «Втрачений рай» (1667), «Повернений рай» (1671) і «Самсон-борець (1671). Ці твори неодноразово перевидавалися, тлумачилися, аналізувалися. Багато дослідників писали, зокрема, про те, як в останніх поемах Мільтона відобразився досвід Англійської революції і громадянських воєн. Це недивно: Мільтон був активним учасником тодішніх подій і послідовним прихильником республіканських ідей.

Сумні результати революції — громадянські війни 1640-х рр., диктатура Кромвеля (1653—1658), Реставрація монархії (1660), страти, репресії, загальний страх — засмутили англійців. Після відновлення влади Стюартів агенти Державної поради пильно стежили за поведінкою людей на вулицях, на базарних площах і в храмах. За першим же доносом людину, що вимовила «небезпечні слова», могли посадити у в'язницю. Книги революційно налаштованих літераторів і публіцистів спалювалися. Подача петицій без схвалення мирових суддів, як і збори протестантів, що не належали до державної Церкви, були заборонені; діяла жорстка цензура; приватне листування перлюструвалося.

Із мемуарів, що дійшли до нас, ясно, що в суспільстві панувало розчарування в людях революції, які зрадили «добру стару справу» ради особистої вигоди.

Мільтон в ті роки переживав одну біду за іншою. Він вже давно осліп; в 1658 р. померли його друга дружина Кетрін Вудвок і народжена нею дитина. Реставрація позбавила поета посади, заробітку, можливості політичної і публіцистичної діяльності. В серпні 1660 р. кат спалив на площі його памфлети «Іконоборець» і «Захист англійського народу». В листопаді поет був арештований, ув'язнений, де провів близько місяця, а потім випущений з умовою сплати солідного штрафу — 150 фунтів стерлінгів.

Проте Мільтон не впав у відчай: ні убогість, ні вимушена бездіяльність, ні нерозуміння оточуючих не зламали поета. Усуненість від світської суєти, від політичної злободенності давала можливість осмислити минуле. Від початку революції пройшло двадцять років, десять — від часу страти короля і встановлення республіки... Чому Бог дозволив загибель великої справи? І що тепер робити?..

Такі питання найбільше хвилювали поета в роки створення епічної поеми «Втрачений рай», над якою він, на думку дослідників, працював з 1658 по 1663 (або 1665) р. Висновок Мільтона до образливого простий: революція зазнала поразки з вини людей, які не змогли досягти поставленої мети.

«Досвід диктатури Кромвеля, — писав А.А.Анікст, — вимусив Мільтона переглянути свої погляди. Залишаючись послідовним супротивником дворянсько-монархічного ладу, Мільтон прийшов до висновку, що створення нових форм суспільного устрою не може обмежитися політичним переворотом, бо він не вирішує... істотних, на його думку, задач. Передбачаючи і в цьому філософію Освіти, Мільтон стверджує необхідність всебічного суспільно-виховної діяльності для підготовки людей до інших форм життя, заснованих на розумі, справедливості і честі» (Аникст А. Джон Мильтон // Мильтон Дж. Потерянный рай. Стихотворения. Самсон-борец. - М., 1976.- С. 22).

Поема «Втрачений рай» ( 1667 р.) – християнська епопея про бунтівних ангелів та гріхопадіння людини. Мільтон не відступав у колізіях сюжету від першоджерела, не переймаючись реалістичністю зображуваного. Однак змальовані істоти переважно сприймаються як алегорії.

Поема складається з 12 книг. У ній реалізовано 2 сюжетні лінії.

- Перша сюжетна лінія – вселенський план – протистояння Бога і Сатани, поразка останнього, його перетворення з ангела на потворного біса.

- Друга лінія – земна – історія гріхопадіння Адама та Єви, їх вигнання з раю.

Поема завершується сценою вигнання людей. Твір написано білим віршем, сповнено авторськими ремінісценціями, описами.

У системі образів-персонажів виділяється Сатана, якого жадоба свободи призвела до переміщення на полюс зла. Перша частина поеми (Сатана будує пандемоніум і посилає прокляття небу) стала головним витоком демонізму Байрона та інших романтиків.

Дж. Донн (1572-1631 рр.) Твори не було видано за життя митця. Для лірики Донна характерними були складний синтаксис, гра контрастів, багатозначність. Його твори були адресовані підготовленому читачеві, здатному на інтелектуальні зусилля. Використовував кончетто.

«Книга сатир Донна»

Сонети «La Corona» (7 сонетів, присвячених євангельським сюжетам) та «Благочестиві сонети» - 19 сонетів, що відтворюють усвідомлення людиною конечності життєвого шляху, подолання страху смерті, осягнення величності безсмерті душі.

На голій гілці

Ворон сидить самотньо.

Осінній вечір.

До роботи над цим віршем поет повертався упродовж кількох років, поки не створив остаточний варіант. Лише це одне свідчить про те, як завзято Басьо працював над кожним словом.Тривалі роки пошуків скінчилися. Басьо знайшов свій шлях у мистецтві.

Вірш схожий на монохромний малюнок тушшю (сумі-е). Нічого зайвого, усе просто, але за допомогою кількох деталей створена картина осені. Відчувається відсутність вітру, природа немов завмерла в смутній застиглості. Поетичний образ, здавалося б,

ледве накреслений, але має велику глибину, і водночас гранично конкретний: поет зобразив реальний пейзаж і через нього — свій щиросердий стан. Не тільки про самотність ворона говорить він, але й про своє власне.

У хокку уяві читача полишено великий простір. Читач покликаний до співтворчості, до співпереживання. Разом з поетом він може відчувати сум, навіяний осінньою природою, чи розділити з ним глибоко особисте почуття самотності, може проникнутись споглядальним настроєм і відчути себе злитим з таємницями природи. Хокку мов би відкриває внутрішній зір, прихований у серці кожної людини, і тоді у малому вона зможе побачити велике. Хокку прийнято було читати декілька разів підряд, щоб глибоко замислитись.

Поетичний образ Басьо не можна звести лише до метафізичного тлумачення. Хокку Басьо — зупинив і закріпив у поезії вічно живий момент буття. Для любителя поезії не обов'язково шукати в кожнім хокку Басьо прихований символічний зміст. Басьо не створив трактатів про поезію. Його поетика виражена у творчості. Світогляд і поетика Басьо розвивалися в протиріччях, міняючись у міру духовного зростання поета. Це був динамічний процес. Басьо любив по'єднувати високе з простим.

В останні роки життя Басьо виголосив новий провідний принцип поетики — карумі (легкість). Пізні вірші Басьо аж ніяк не дрібні, вони говорять про прості людські справи й почуття. У побутових картинках є добрий гумор, а не глузування, тепле співчуття до людей. Поезія Басьо — не лише лірика природи, межі її рухливі, вона вміщає в себе світ людей того часу. Головні герої його віршів — поети, селяни, рибалки, мандрівники на дорогах.

Учні Басьо склали сім збірників віршів свого вчителя і власних: «Зимові дні» («Фую-но хі», 1684); «Весняні дні» («Хару-но хі», 1686); «Затихле поле» («Но-дзарасі», 1689) з передмовою Басьо, де він указав, що саме в цій збірці з найбільшою силою виражене почуття сабі; «Гарбуз-горлянка» («Хісаго», 1690); «Солом'яний плащ мавпи» («Саруміно», 1691). Пам'яткою нового стилю (карумі) є дві останніх збірки Басьо: «Мішок вугілля» («Сумідавара», 1694) і «Солом'яний плащ мавпи, книга друга» («Дзоку Саруміно», книга вийшла вже після смерті Басьо, у 1698р.).

Поезія Басьо — літопис його життя. Значна частина віршів Басьо — плоди його роздумів у дорозі. Багато віршів присвячені померлим друзям. Є вірші на випадок: у похвалу гостинному хазяїну, на подяку за присланий подарунок, підписи до картин.

Узимку 1682року пожежа знищила значну частину Едо, згоріла й «Бананова обитель» Басьо. Це, як він сам говорить, дало остаточний поштовх для того, щоб вирушити мандрувати. У серпні

1684 р. він залишив Едо в супроводі одного зі своїх учнів, щоб відвідати свою батьківщину, своїх друзів, історичні й знамениті своєю мальовничістю місця Японії. Іноді він повертався до Едо, де друзі відбудували його «Бананову обитель», але незабаром його знову вабив вітер мандрів. їхав він на коні і йшов пішки у паперовому одязі бідняків, з дорожнім мішком за плечима, де лежали дві-три улюблені поетичні антології, свої записи та маленький гонг, у руках ціпок і чотки, на голові великий плетений капелюх. Зовні поет скидався на убого ченця. В усіх містах, де він зупинявся, довкола нього збиралися поети.

Басьо створив п'ять дорожніх щоденників, написаних особливою ліричною прозою в чергуванні з віршами, своїми і чужими: «Кістки, що біліють у полі» («Нодзарасі кіко», 1684—1685), «Мандрівка до Касіма» («Касіма кіко», 1687), «Рукопис у дорожньому мішку» («Оінокобумі», 1687—1688), «Мандрівки в Сарасіна» («Сарасіна кіко», 1688) і найвідоміший з його щоденників — «Стежками Півночі» («Окуно хосоміті», 1689).

Старий поет сподівався ще продовжити свої мандрівки далеко на північ, де живуть айни, щоб побачити всю Японію, але смерть застала його в 1694 році у місті Осака, де він помер, оточений своїми учнями. За звичаєм вони просили його скласти передсмертну пісню. Басьо відповів, що кожне його хокку було передсмертною піснею, адже хто може знати, коли настане останній день?

Поезія і проза Басьо відкривають перед нами всю Японію того часу. Він не тільки милується красою квітучих вишень у горах, але бачить по дорозі картини народних знегод.

У XX сторіччі хокку одержало назву хайку, щоб усунути термінологічну подвоїстість, оскільки хокку — назва першої строфи ренгі, але слово «хокку» зберегло свою історичну забарвленість і навічно належить до епохи Басьо.

ОСНОВНІ ТВОРИ:

«Зимові дні»; «Весняні дні»; «Затихле поле»; «Гарбзгорлянка»; «Солом'яний плащ мавпи»; «Мішок вугілля»; «Солом'яний плащ мавпи, книга друга»; «Кістки, що біліють у полі», «Мандрівка до Касіма», «Рукопис у дорожньому мішку», «Мандрівки в Сарасіна», «Стежками Півночі».

Життя

І творчість

Мацуо Басьо

РОБОТА

Учениці 8-А класу

Мурафської ЗОШ І-ІІІ ст.

Шведи Олесі Анатоліївни

Мурафа 2007

Вікторина

«Життя і творчість Мацуо Басьо»

1. Що засуджував Мацуо Басьо?

2. Яке справжнє ім'я Мацуо Басьо?

3. У якому сторіччі хоку одержало назву хайку?

4. У якому році Басьо став професійним учителем поезії?

5. В якому році народився поет?

6. Назвіть основні твори Басьо.

7. Ким був батько Мацуо Басьо?

8. В якому році відбувся поетичний дебют Басьо?

9. В якому році та в якому місті помер поет?

10. Що відповів поет на прохання учнів скласти передсмертну пісню?

Загальна характеристика літератури XVIII ст. Поняття про «просвітництво».

Просвітництво — це цивілізаційно-культурна течія періоду переходу від традиційного до індустріального суспільства. Інтелектуальні представники її проповідували соціальну та політичну емансипацію третього стану (міщан і селян); встановлення " царства розуму", заснованого на природному рівноправ'ї людей, політичній свободі і громадянській рівності; ставили за мету поширення знань: дати народу освіту і " просвітити" монархів відносно змісту " істинного" людського суспільства. Тим самим новітні постулати спричинили надлам старої феодальної організації.

Ідеї Просвітництва справили такий величезний вплив на всі напрямки духовного життя європейського суспільства, що дали назву новій культурно-історичній добі. До речі, згадувана епоха, на відміну від попередніх, сама дала собі ім'я: термін " просвітництво" використовують ідеологи Просвітництва — Вольтер і Гердер. Остаточно закріпила цей термін у науці стаття І. Канта " Що таке Просвітництво? " (1784 р.).

За часом доба Просвітництва — це середина XVII — XVIII ст. Ідеї Просвітництва проростають спочатку в Англії, потім у Франції, пізніше — в Німеччині, Італії та в інших країнах Європи. Розвиток європейської культури так чи інакше відбувався під знаком ідей Просвітництва. Але найчисленніший, збагачений яскравими талантами загін просвітителів сформувався у Франції: саме звідсіля, несучи на собі печатку французького генія, ідеї Просвітництва поширилися по всій Європі.

Перш ніж дати загальну характеристику культурі доби Просвітництва, зупинимося на характерних спільних рисах та специфічних відмінностях Просвітництва в різних країнах. Характерними рисами Просвітництва є:

1. Прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, " вічної справедливості", рівності.

Продовжуючи започатковану на рубежі XVII—XVIII ст. раціоналістичну систему в європейському культурному розвитку, Просвітництво сповідувало справжній " культ розуму", вбачаючи в ньому той " архімедів важіль", за допомогою якого можна перевернути всю систему громадського та духовного життя. Проголошене просвітителями царство розуму за своєю історичною сутністю було не чим іншим, як ідеалізованим здоровим глуздом буржуазії, котра готувала собі ідейні засади приходу до влади.

Проте, незважаючи на своє всевладдя, розум повинен був рахуватися з тим, що наявні умови (абсолютистська влада ще була досить сильною) не дозволяли здійснити практичне перетворення суспільства.

2. Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства.

Визначальним моментом культурного життя епохи Просвітництва була безмежна віра в перетворювальні можливості освіти. Передові люди того часу докладали значних зусиль для поширення знань серед усіх верств суспільства, відводячи просвіті провідну роль у прогресивному розвитку людства у руслі загального добра й справедливості. Слід зазначити, що Просвітництво розумілося ширше, ніж просте розповсюдження знань і освіти, воно включало в себе моральне та громадянське виховання, а також утвердження " істинних" уявлень про світ, суспільство та людину — на противагу " хибним" ідеям старого світу. Постулати Просвітництва не несли в собі революційного запалу, проте саме вони започаткували те соціальне піднесення, яке завершилося Французькою буржуазною революцією 1789— 1794рр.

3. Вони прагнули розкувати розум людей і тим самим сприяли їхньому політичному розкріпаченню.

4. Просвітителі вірили в людину, її розум і високе покликання. Цим вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження.

Зумовлене особливостями історично-національного розвитку Просвітництво в різних країнах мало й істотні відмінності:

1. Англійське Просвітництво, наприклад, відрізнялося від французького певною обмеженістю і поміркованістю своїх цілей. Це було зумовлено рядом факторів і насамперед тим, що англійське Просвітництво не випереджало буржуазну революцію, як у Франції, а йшло слідом за нею. До того ж, Англійська буржуазна революція XVII ст. виступала в релігійній оболонці, її ідеологічним знаменом був пуританізм, який протистояв пануючій англіканській церкві і королівському абсолютизму, її завершенням став класовий компроміс 1688—1689 рр. Буржуазія поділилася владою з новим дворянством, залучивши останнє до буржуазного способу ведення господарства, що також наклало свій відбиток на характер просвітницької ідеології в Англії.

2. Французьке ж Просвітництво XVIII ст. було значно вищим етапом у розвитку ідейної боротьби буржуазії, що ^ І* підіймалася. Воно породжувалося специфічними умовами, ч, • Франції XVIII ст., де боротьба між феодалізмом і антифеодальними силами набрала відносно безкомпромісних, різких форм.

3. Особливість Просвітництва бездержавних, залежних народів полягає в тому, що воно тісно перепліталося з формуванням культурно-етнічної солідарності, з національним відродженням, особливими стимулами для яких стали гердеріанство (протест проти деспотизму) і романтизм. Історичним прикладом може слугувати період Гетьманщини в Україні.

Якщо говорити про загальну характеристику художньої культури доби Просвітництва, то слід відзначити, що вона є новим відкриттям, новим щаблем на шляху розвитку світової планетарної художньої культури, їй властиве таке художнє сприйняття, як інтимність, ліризм, гостра спостережливість, проникнення в людські пристрасті і характери. Водночас, здобутки художньої культури доби Просвітництва, досягнуті ціною втрати універсальної повноти у зображенні духовного життя, цілісності у втіленні естетичних ідеалів суспільства, властивих мистецтву попередніх років.

Замість свавільного індивідуаліста епохи Відродження і регламентованого підданого періоду класицизму в XVII ст. героєм мистецтва стає громадянин, який утверджує свободу в рамках політики. Д. Дефо, Д. Свіфт, Г. Філдінг, Г. Лессінг, А. Лесаж, П. Бомарше, Вольтер, Д. Дідро репрезентують у своїй творчості розумне, саму природність людини. Для них розв'язання усіх колізій зумовлено просвітленням життя, розумом, знаннями.

Просвітницький раціоналізм найінтенсивніше наповнювався гуманістичним змістом. Так, якщо в класицизмі " розумність" творів мистецтва була показником їхніх художніх якостей, то тепер вона сприймається і як додаткове свідоцтво його моральних вартостей. Краса і добро все тісніше зближуються через посередництво істини. Звідси — моралізаторський пафос самого мистецтва Просвітництва та зростаючий інтерес до проблеми піднесеного. Реалізм Просвітництва вже не висуває таких могутніх титанів, як мистецтво Відродження. Велич духу, неймовірна напруга загальнолюдських пристрастей замінюється дещо спритністю винахідливого героя.

Мистецтво демократизується і звертається до життєвого матеріалу найрізноманітніших верств, залучаючи низи суспільства. Уважно простежується суспільне життя людей. Провідним жанром у літературі стає соціально-побутовий роман. Площина уваги художників весь час розширюється. Класицизм як домінуючий напрям у літературі і мистецтві поступається сентименталізму (сентимент — почуття), а приблизно з 60-х років XVIII ст. — також і романтизму

Головні художні напрями літератури XVIII ст.

Просвітництво – одна з ключових епох в історії європейської культури, пов'язана з розвитком наукової, філософської і суспільної думки. В основі цього інтелектуального руху лежали раціоналізм і вільнодумство. Почавшись в Англії, цей рух поширився на країни Європи. Принципи освіти були покладені в основу американської Декларації незалежності. Інтелектуальний і філософський рух цієї епохи вплинув на зміни у соціальному житті Європи й Америки, боротьбу за національну незалежність американських колоній європейських країн, скасування рабства, формування прав людини. Крім того, він похитнув авторитет аристократії і вплив церкви на соціальне, інтелектуальне і культурне життя.

Власне термін “просвітництво” переважно відноситься до французского філософського напрямку XVIII століття. Разом з тим, він не є назвою деякої філософської школи, його вважають комплексом ідей, визначеним напрямком філософської думки, в основі якого – критика традиційних інститутів, звичаїв і моралі. Історики відносять початок цієї епохи до кінця XVII ст. – середини XVIII в.. Кінець цієї епохи пов'язують з початком Великої французької революції (1789 р.)

Просвітництво є продовженням гуманізму Відродження як світського культурного напрямку, що характеризується індивідуалізмом і критичним відношенням до традицій, є продовженням протестантизму, ідеї політичної волі і свободи совісті. На початку XVIII століть цей напрям продовжений розвитком деїзму – завершенням релігійної еволюції реформаційної епохи і початком так званої природної релігії, що проповідували просвітителі XVIII в. Основним прагненням освіти було знайти шляхом діяльності людського розуму природні принципи людського життя (природна релігія, природне право, природний порядок економічного життя і т.п.). З погляду таких розумних і природних початків зазнавали критики всі історично сформовані форми і відносини ( релігія, право і т.п.). Під впливом ідей освіти початі були і реформи, що повинні були змінити все громадське життя (освічений абсолютизм і французька революція).

Дені Дідро (1713-1784) – найбільш відомою є його діяльність зі створення тридцятитомної “Енциклопедії наук, мистецтв і ремесел”, якій він віддав понад 20 років життя.

Природа, згідно з філософськими поглядами Дідро, перебуває у постійному русі та еволюціонуванні. Розглядаючи конкретний процес зміни форм існування, ми можемо постійно фіксувати усе нові та нові форми, фрагменти зміни конкретної форми, але ніколи не зможемо побачити нескінченної множини форм реальності, які існують під час зміни одного предмета на інший. Дідро відстоює вчення про єдність матерії та свідомості. Розглядаючи виникнення свідомості, розуму як історичних явищ, Дідро створює першу еволюціоністичну концепцію становлення біологічних видів. Однак він розглядав еволюцію лише у вигляді накопичення властивостей, ознак, які сумарно дають феномен нового біологічного виду.

Свою гносеологічну концепцію Дідро будує, керуючись принципами сенсуалізму (насамперед — локківського). Він виділяє три види пізнання: спостереження, обмірковування, досвід. Спостереження збирає факти, обмірковування — комбінує їх, досвід — перевіряє результати цих комбінацій. Разом з Гельвецієм і Гольбахом Дідро обгрунтовує вчення про вирішальну роль середовища для формування особистості. Він вважає, що свідоме перетворення навколишнього середовища є головною умовою поліпшення людини, суспільства. Тому свідомість законодавців Дідро оцінював як вирішальний чинник суспільного прогресу. Спираючись на теорію " суспільної угоди", він активно доводить право народу фізичною силою змінювати систему державного устрою суспільства.

Франсуа Марі Аруе (псевдонім — Вольтер ) (1694-1778) є засновником філософської концепції " суспільної природи людини".

Вольтер одним з перших почав розглядати філософію як зброю розуму у боротьбі проти антирозумного суспільства. Висуваючи тезу про активну роль суб'єкта, суспільну природу людини, він спирався, передусім, на теорію природного права, створену Локком. Суспільність людини Вольтер розумів як життя людської істоти в суспільстві: діяльність особи відбувається лише через суспільство, конкретні цілі індивідів мають суспільну природу. Виходячи з поняття природної рівності людей, він розуміє рівність тільки як рівність політичну, рівність перед законом, державним правом. Соціальну та економічну нерівність він розглядає як основу збереження суспільної рівноваги та нормального розвитку суспільства.

Вольтер робив спроби знайти зовнішні щодо особи причини, що впливають на волевиявлення. Однак головними чинниками, які виявляють себе у свободі волі, Вольтер визнає суб'єктивні причини. Тому інтелектуальний розвиток особи у його філософії визнається головним здобутком суспільства, він створює вчення про " освічене керівництво державою" як основу суспільної злагоди.

Вольтер активно виступає проти причин, які позбавляють людину свободи волевиявлення. Тому критика релігійної догматики стає для Вольтера однією з провідних філософських тем. Віру, основану на " одкровенні", Вольтер протиставляє деїстичній релігії розуму.

Деїзм — напрямок філософії Просвітництва, прихильники якого відкидали ідею особистості Бога, не погоджувалися з ототожненням Бога і природи (пантеїзмом), бачили Бога як першооснову, причину всього сущого, але не більше та відкидали можливість втручання Бога в процеси природи і справи людей, вплив на хід історії, навколишній світ після його створення. Розглядаючи Бога як найвищу причину існування людської волі та діяльності суб'єкта, Вольтер вбачає докази існування божества у розумно побудованому світі природи. Однак він відкидає усі тези про властивості Бога, визнаючи їх бездоказовими та непотрібними, такими, що суперечать розумові. Виступаючи проти офіційної церкви, Вольтер постійно глузує над релігійною догматикою. Так, у питанні про причини зла та відповідальність Бога за це зло у творі " Кандід" Вольтер у саркастичній формі доводив, що не можна виправдати існування у світі зла та страждань невинних людей, особливо дітей. Визнаючи присутність душі, ми визнаємо наявність божества у людині, яке здатне вносити зміни у діючий природний порядок з суб'єктивних причин.

У своїх поглядах на процес пізнання Вольтер здійснює спробу поєднати сенсуалістичний емпіризм з моментами раціоналізму. Тому, зважаючії на тезу про походження знань від органів чуттів, він визнає існування чистого, абсолютного знання (логіко-математичне, моральне, філософське).

Найвпливовіший діяч Просвітництва Жан Жак Руссо (1712-1778) відомий своїми творами " Думки про походження та основи нерівності між людьми" (1755), " Суспільний договір" (1762), " Еміль, або Про виховання" (1762). Головна тема праць Руссо — доля людини у суспільстві, де існує штучна культура, що заперечує природні властивості окремої особи.

Раціоналізм XVII-XVIII ст. не приділяв уваги чуттєвій діяльності людини як відокремленій від інтелекту. Руссо першим висуває тезу, що чуттєва діяльність, почуття людини є не тільки самостійною чи особливою формою суб'єктивності, а що це є головною формою духовної діяльності. Саме від Руссо починається лінія у філософії, яка висуває на передній план духовного життя неусвідомлені, підсвідомі, інстинктивні цілеспрямовані мотиви дій особи. Руссо першим висуває тезу, що розвиток інтелекту порушує природну гармонію, баланс між здатностями індивіда та потребами організму, послаблює природні сили людини. Він доводить, що наука та мистецтво з часів Відродження не вдосконалили, а погіршили суспільство. Спеціалізація перетворює людину на функціонера великого механізму, породжуючи “професійний кретинізм” особи. Це породжує відчуження людини від самої себе, коли індивідуальність особи протиставляється суспільному місцю індивіда. Згідно з Руссо головна причина людських страждань — протиріччя між її природними властивостями та суспільними інститутами.

Протиріччя між природою та культурою, згідно з Руссо, не може бути вирішене шляхом повернення до дикого стану. Гармонійність, цілісність буття людини може бути повернена у суспільстві, шлях подолання суперечностей суспільства Руссо бачив у зміні системи освіти, методів виховання.

У своїй системі виховання на перше місце Руссо висуває почуття. Саме почуття людини спрямовують її конкретне волевиявлення. У своєму понятті " суспільний договір" Руссо здійснює спробу вирішити протиріччя між штучним та природним. Створюючи суспільний договір, люди втрачають частину своєї власної свободи, необмежене право на все, що вони, згідно зі своїми чуттями, бажають. Однак під час добровільного вступу в договір індивід сам виявляє своє бажання обмежитися. Тому індивід стає громадянином, істотою, яка виявляє вищий тип свободи, аніж природна свобода, — здатність до самообмеження. За чистої природної свободи організм обмежують лише зовнішні умови, сили природи, інші особи. Тобто така свобода є абсолютною залежністю від зовнішніх обставин. А укладення договору є акт, коли суб'єкти обмежують самих себе, виявляють себе здатними керувати собою — тобто стають вільними самі по собі.

Просвітництво Німеччини. Література періоду «Бурі та натиску».

Історична обстановка зумовила специфічні особливості німецького Просвітництва. Якщо у Франції основне завдання просвітителів зводилася до підготовки суспільства до буржуазної революції, то в економічно відсталою і політично роздробленій Німеччині про це поки не могло бути й мови. Першочерговим завданням німецьких просвітителів поставала боротьба за національне об'єднання, розв'язана лише за канцлера О. Бісмарку у другій половині XIX ст.

Разом з тим німецьке Просвітництво має серйозні заслуги перед німецьким народом, його культурою та літературою, породивши таких видатних мислителів, як Лессінг, Гете, Шиллер, Кант, Фіхте, діячів " Бурі і натиску" і ін. Саме вони дали німецького народу свідомість національної єдності, вклали в нього енергійні прагнення, впевненість у своїх силах. Відмітна особливість німецької (як і французької) Освіти полягала в тому, що її лідери виступали більш радикально у своїх художніх, особливо драматичних, творах і набагато більш поміркованим у своїх філософських і естетичних трактатах.

Йоганн Христоф Фрідріх Шиллер (1759-1805) - видатний поет і драматург, назавжди увійшов в історію німецької та світової літератури, - дуже рано відчув своє творче покликання. - Будучи вихованцем військової школи, він написав свою першу, прославили його драму " Розбійники" (1781). Вона мала чітко виражене соціальне звучання і супроводжувалася девізом " на тиранів! ". Шиллер взяв епіграфом вислів давньогрецького лікаря Гіппократа: " Чого не зціляє ліки, зціляє залізо; чого не зціляє залізо, зціляє вогонь". У передмові до драми він з юнацькою запальністю заявляв про свій намір викорінити зло.

Герой " Розбійників" - Карл Моор, син епохи " бурхливих геніїв", людина з благородною, палкої, але неприборканої душею, повстає проти загального зла, уособленням якого у п'єсі є його молодший брат Франц Моор. Обмовлений своїм братом, знехтуваний батьком, розлучена з нареченою, Карл Моор стає жорсткішою і вирішує сам виправити зло жорстокістю. Очоливши зграю розбійників, він чинить суд і розправу над багатіями, деспотами і дармоїдами, бере під захист знедолених. Карл зневажає свій вік - вік посередності, нікчеми і лицемірства - і палко мріє про свободу, про встановлення республіки, " перед якою Рим і Спарта здадуться жіночими монастирями". Таким чином, Карл Моор не простий розбійник: це бунтар, політичний бунтівник. Але бунт і протест його непослідовні. Він зневірився у можливості за допомогою обраного ним шляху знищити загальне зло і добровільно віддається в руки влади, що означає моральний крах Карла Моора, крах його ідеалів, капітуляцію перед жалюгідною німецькою дійсністю. Разом з тим при всій своїй компромісності драма " Розбійники" зіграла в умовах феодальної Німеччини величезну прогресивну роль: вона пролунала як заклик до боротьби. Не випадково Шиллер піддавався гонінням з боку князівської влади.

До штюрмерскому періоду творчості Шиллера серед інших п'єс відноситься " Підступність і любов" (1784), що належить до числа кращих його драматургічних творів. Порочному і жорстокому світі вельмож і придворних протиставляється в ній сім'я скромного музиканта Міллера, гідного людини та гуманного. Його дочка Луїза і молодий чоловік Фердинанд фон Вальтер, син впливового придворного, шанолюбця і кар'єриста, люблять один одного. Обидва вони - люди нових суспільних поглядів, чужі станових феодальних забобонів, цілком захоплені великим почуттям. Але проти них озброюється весь герцогський двір з його підлими інтригами і злочинами, що у фіналі призводить благородні і високі серця до загибелі.

" Підступність і любов" - п'єса про реальну німецької дійсності, у якій гнівно обличаются феодальні звичаї, розкіш і розпуста герцогського двору, на противагу їм автор вихваляє високі душевні якості людей з народу. Ця п'єса стала першою німецькою політично тенденційною драмою.

Поняття " веймарський класицизм", пов'язане з іменами Гете і Шіллера, міцно затвердилося в літературній науці. Обидва письменника в один і той же період і в одних і тих же умовах пройшли складний еволюційний шлях: Шіллер, як і Гете, в умовах настала після Великої французької буржуазної революції політичної та ідеологічної реакції переглянув свої штюрмерские політичні і естетичні позиції і в пошуках нереволюційних шляхів перетворення дійсності прийшов до просвітницького класицизму. У " Листах про естетичне виховання людини" (1795) він прагнув довести, що тільки з допомогою мистецтва можна перевиховати людей і тим самим змінити існуючий суспільний лад. У працях з естетики, прагнучи теоретично обґрунтувати принципи веймарського класицизму, він багато в чому йшов слідом за Кантом, розвиваючи погляд на красу як на " чисту форму" і вимагаючи незацікавленості мистецтва. Визнаючи корисність мистецтва, його утилітарну роль, він разом з тим оголосив його " чистою грою розуму". Шиллер прагнув перенести форми античного мистецтва у сучасну літературу, вбачаючи в ньому зразок прекрасного (див. " Боги Греції" ).

Хоча талант Шиллера всього найповніше виявився у галузі драматургії, він залишався одним з найбільших поетів Німеччини (" Антологія на 1782 рік", " Дурні монархи", " Спіноза", " Руссо" ). Балади займають чільне місце у його поетичній спадщині; їх сюжети поет запозичив з народних легенд, з історії стародавніх греків, Середньовіччя, Відродження, створюючи з особливим літературним блиском " Кубок", " Рукавичку", " Поруку", " Ивиковых журавлів".

В останні роки життя Шиллер звертається до жанру " високої трагедії": трилогія " Валенштейн" (1797-1799), " Марія Стюарт" (1800), " Орлеанська діва" (1802), " Мессинская наречена" (1803), " Вільгельм Телль" (1804). Незважаючи на історичну тематику, ці п'єси зберігають тісний зв'язок з політичною боротьбою його часу.

Завдяки спадщини Шіллера, Гете і Гейне німецька література увійшла в число великих літератур світу. Великий інтерес до неї виявляли у Росії Пушкін, Жуковський, Бєлінський і багато інших.

Вінцем німецького Просвітництва є Йоганн Вольфганг Гете (1749-1832) - геніальний поет, глибокий мислитель, видатний учений, природознавець - національна гордість німецького народу. Гете втілив єдність німців в області духовного життя і мови, він вніс вирішальний внесок у справу формування німецької національної свідомості. Значною мірою завдяки йому німецька література піднялася до рівня розвинених національних літератур і увійшла в скарбницю світової класики.

Гете - одне з найскладніших явищ в історії німецької та світової літератури. Його світогляд і творчість дуже суперечливі, і це не просто індивідуальні протиріччя. Гете - суть протиріччя епохи, в якій різноманіття проявляється в його силі і слабості, в колосальному велич і одночасно філістерської обмеженості. Він - найбільший лірик, чудовий романіст, плідний драматург, залишив помітний слід в історії філософії, естетики, природознавства, педагогіки.

Лірика Гете життєрадісна і жизнелюбива, перейнята світлими, гуманістичними почуттями, де людина і природа у єднанні - її головні герої. За своє довге життя він написав понад 1600 віршів в різних поетичних жанрах. Красу і багатство його лірики вражаюче передали у своїх перекладах Ст. А. Жуковський, М. Ю. Лермонтов, Толстой А. К..

Завдяки своїм першим творам, які отримали загальне визнання, Гете відразу став на чолі руху " Буря і натиск". У своїх штюрмерских творах - філософській драмі " Прометей" (1773), " Пра-Фауст" (1775), драмі " Гец фон Берліхінген" (1773) - Гете висловив бурхливий протест, що хвилювало всіх штюрмеров: герої його - сильні особистості, непокірні бунтарі проти існуючих порядків.

Роман Гете " Страждання молодого Вертера" (1774) справив величезне враження на читачів усієї Європи. Трагічний фінал класичної любовної історії сприймався як пристрасний протест проти життєвої несправедливості. У Франції він був сприйнятий як пройнятий революційним духом твір, як історія людини з гордою і чистою душею, не здатного ні на які компроміси. Глибшому розкриттю світу почуттів і сердечних переживань героя допомагає обрана Гете оригінальна епістолярна форма роману.

Прозовий доробок Гете досить широко. Крім " Вертера" їм написаний " Вільгельм Мейстер" (" Роки навчання", " Роки мандрівок", " Театральні роки" ) - роман про виховання особистості під впливом складних життєвих відносин і навколишнього середовища і про шляхи перетворення сучасного суспільства. Його перу належать також численні нариси, щоденники, статті про літературі, мистецтві, науці. Збереглося 15 тисяч листів Гете.

У період " веймарського класицизму" він створює трагедії " Іфігенія в Тавриді" (1787) і " Егмонт" (1787), знамениті " Римські елегії" (1790), баладу " Коринфська наречена" (1790), епічну поему " Герман і Доротея" (1791) та ін.

Вершиною художньої творчості Гете з'явилася знаменита трагедія " Фауст" (1831), над якою він працював понад 60 років. " " Фауст" є найбільше створення поетичного духу, він служить представником новітньої поезії, точно як " Іліада" є пам'ятником класичної давнини" (Пушкін А.). Образ доктора-чорнокнижника Фауста, героя народної легенди, а потім і народної книги, полонив Гете ще в юності і став довічним його " супутником".

До образу Фауста зверталися письменники різних епох і народів. Але тільки Гете вдалося створити образ великої поетичної сили і філософської глибини. Його доктор Фауст - безстрашний шукач істини, ніколи нічим не удовлетворяющийся, справжній гуманіст, виражає просвітницькі шукання епохи, сучасник і однодумець Гете по духу. Грандіозна національна епопея, створена ним на матеріалі народної легенди, в образно-поетичній формі завдавала могутній удар по середньовічної схоластичної ідеології, що затверджувала всемогутність людського розуму, його здатність розгадати таємниці природи, осягнути закони світобудови. У трагедії є рядки, що стали прапором для людей епохи Просвітництва: " Лише той гідний життя й волі, хто щодня за них йде на бій! "

" Фауст" - одне з найбільш складних творів в світовій художній літературі, де постає вся світова історія, історія наукової, філософської і поетичної думки минулого і сьогодення, з великою кількістю біблійних, міфологічних і алегоричних персонажів.

" Театральний вступ" і " Пролог на небесах" у трагедії мають вирішальне значення для розвитку її ідейного задуму. Мефістофель - скептик і цинік - відмовляється бачити сенс у діяльності людини. Бог висуває на противагу жалюгідним, які загрузли в нікчемність і невігластві людей, про яких говорить Мефістофель, ревного шукача істини доктора Фауста. Мефістофель здивований - в болісних пошуках і сумнівах Фауста, в його роздвоєності він бачить тим більше вірний заставу його загибелі. Він вважає Фауста таким же нікчемним і безпорадним, як і всіх інших людей. Суперечка Мефістофеля з Богом є спір про людську гідність, про покликання людини і сенс його існування. Впевнений у своїй правоті, Мефістофель заявляє Богу, що береться відбити у нього цього " зайдиголова". Бог приймає цей виклик, погоджуючись на випробування Фауста, і віддає його у владу Мефістофеля, оскільки вірить в людину, в могутність його розуму, його необмежені можливості пізнання таємниць природи.

Допитливий розум вченого, невпинні пошуки істини, невгамовна жадоба практичної діяльності відрізняють доктора Фауста від його учня і помічника Вагнера, філістера вченого світу, " нестерпного обмеженого школяра". У протиставленні двох названих характерів виявилася вся ненависть Гете-просвітителя до тупий, самовдоволеної, схоластичної вченості, до уявної науці.

Переводячи на " свій улюблений німецька мова" рядок з Євангелія " На початку було Слово" як " На початку була Справа", Фауст не тільки підкреслює матеріальний характер світу, але й заявляє про власну рішучість діяти, пізнавати цей багатий, многокрасочный, реальний світ. Захоплений сміливою думкою розгорнути за допомогою Мефістофеля активну діяльність, Фауст укладає з ним договір: Мефістофель зобов'язується натомість його душі вірно служити йому на цьому світі і доставити те, чого ще ніхто не відав з людей. Фауст згоден навіть на те, що стане " здобиччю" при своєму вигуку: " Зупинися, мить, ти прекрасно! ". Відтепер Фаусту доступно все: повернута молодість, любов невинної Маргарити, спілкування з тінями античних героїв, блискуча службова кар'єра при дворі імператора, влада і багатство, любов прекрасної Олени. Але ніщо з усього досягнутого не задовольняє Фауста.

Пройдений Фаустом шлях - алегоричний шлях людства. В останньому, передсмертному монолозі Фауста, який пережив і преодолевшего всі помилки і зваби, Гете розкриває вищий сенс життя - служіння людям, невтомна жага знань, боротьба за щастя. Фауст промовляє фатальну фразу - він готовий возвеличити кожну мить цього осмисленого великою метою праці. Але торжество Мефістофеля уявне: Фауст не переможений, так як його захват миттю не куплено ціною відмови від нескінченного вдосконалення людини і людства.

Трагедія Гете " Фауст" стала вищим філософським і художнім досягненням німецької літератури Просвітництва, квінтесенцією духовних шукань епохи, відкриває нову сторінку в історії світової культури.

Творчість Шиллера та Гете.

Німецька література, поряд з англійською, належить до тих європейських літератур, де романтизм склався найраніше і набув найпотужнішого розвитку. На німецькому грунті він був Художнім напрямом, що розвинувся спонтанно, без великих сторонніх впливів, але сам він чинив значний вплив на романтичний рух в інших країнах. Водночас романтизм у Німеччині триваліший час, ніж в Англії, зберігав свої позиції і в літературі, і в інших сферах духовної культури, зокрема в музиці й філософії. Без перебільшення можна ствердити, що найвищі здобутки німецької літератури XIX cm. пов’язані передусім з романтизмом, чим вона відрізняється від французької чи англійської, в яких не менш значні досягнення пов’язані з реалізмом. Як і в інших європейських країнах, романтизму в Німеччині передував преромантизм, який тут набув інтенсивного розвитку. Найзначнішими його проявами були гердеризм і близький до нього рух " Бурі й натиску”, що прокотився Німеччиною двома хвилями: в 70-х і першій половині 80-х років XVIII ст. У нас цей рух здебільшого відносили до сентименталізму, але без достатніх підстав, насправді він мав яскраво виражений преромантичний характер. Чимало із важливих інгредієнтів романтизму, таких як " органічна теорія” художньої творчості, наголошення її ірраціонально-емоційної природи та витоків, розуміння митця як " стихійного генія” тощо, вже виразно проявилося у " буряних геніїв”. Переважно романтичний характер носить і створений ними тип героя: це " природна людина” й водночас титанічна особистість, сповнена стихійно-творчих сил природи, пов’язана із загадково-ірраціональними глибинами буття і чужа " впорядкованому суспільству” з його поверховою розсудливістю і розважливим егоїзмом.

Становлення і розвиток романтизму в Німеччині неможливо уявити без Гете й Шіллера, хоч їхні стосунки з романтиками, особливо.у Гете, були непростими, в певних моментах навіть конфронтаційними. Творчість Гете і Шіллера мала велике значення для німецького романтизму, причому не тільки рання, періоду " Бурі й натиску”, тобто преромантична, а й пізніша, періоду " веймарського класицизму”, який є одним з найзначніших проявів неокласицизму в європейській літературі й мистецтві другої половини XVIII й початку XIX ст.

І тут торкнемося питання, що стосується загальноєвропейського художнього процесу того часу. Нас надто привчили до думки, що між класицизмом і романтизмом завжди існувало протистояння, точилася " запекла боротьба”, як раніше любили писати. Насправді ж, в художньому житті Європи другої половини XVIII ст., коли розвивалися неокласицизм і преромантизм, спостерігається зовсім інша картина: їхній взаємозв’язок і взаємодія, навіть злиття в спільному художньому русі. В зарубіжній науці давно вже їх розглядають як дві взаємопов’язані форми естетико-художнього руху другої половини XVIII ст., що привів до радикального перелому в художньому житті Європи. Одні вчені вважають, що при цьому " головною течію була течія романтична, а класична течія була побічною” (И. Гейзінга), інші дотримуються протилежного погляду. Беручи до уваги найближчу перспективу художнього процесу, його перехід до епохи романтизму, ближчим до істини слід визнати перший із цих поглядів.

Підтвердженням цьому є й ті внутрішні зрушення, що відбувалися в літературі неокласицизму, як то: " романтичний підхід” до античності, що дедалі посилювався, ро-мантично-ліризоване переживання й інтерпретація класичних ідеалів і образів, тем і мотивів, перехід від класицистичного алегоричного до романтичного символічного тлумачення античної міфології тощо. Характерними явищами в цьому плані є творчість А. Шеньє, видатного французького поета кінця XVIII ст., Ф. Гельдерліна, і, звичайно ж, Гете й Шіллера. Концентрованим вираженням цих настроїв і тенденцій є, приміром, елегія Шіллера " Боги Греції” чи балада Гете " Корінфська наречена”.

Серед творів Гете особливо великий вплив на літературу романтизму мав " Фауст”, а точніше перша його частина, що побачила світ 1808 р. й була перекладена на французьку мову Ж. де Нервалем. " Фауст” був сприйнятий романтиками як твір органічно близький їм і своїм філософсько-пантеїстичним змістом і своєю вільною формою. Цей твір Гете послужив важливою опорою у формуванні жанру романтичної драматичної поеми з її універсальним змістом і титанічним героєм, що втілює в собі вищі потенції духовної людини; як зазначалося, цей жанр став одним з провідних у літературі зрілого романтизму.

Сам же Гете ставився до романтизму неоднозначно. В цілому він вбачав у ньому велике явище й поступальний рух мистецтва, особливо в розкритті внутрішнього світу людини, його глибин і його суперечностей. Близький йому був " органічний світогляд” романтиків і їхнє звернення до народно-національного грунту, що, власне, він же й започаткував у своїй " штюрмерській” ліриці. Водночас, йому був чужий " середньовічний міф”, культивований німець-. кими романтиками, їхній, як на його погляд, надмірний суб’єктивізм і такий же надмірний нахил до фантастичного й містичного. Щодо Шіллера, то він зі своїми ідеальними прагненнями й романтичним за своєю природою пафосом легше вписувався в літературу романтизму, і його стосунки з ранніми німецькими романтиками (Шіл-лер помер у 1805 р.) були рівнішими й дружнішими. Щодо рецепції творчості Гете й Шіллера за межами Німеччини, зокрема в Україні й усій Східній Європі, то їх сприймали в контексті романтизму й відносили до його зачинателів і найвидатніших письменників.

Розвиток німецького романтизму відбувався в специфічних умовах країни, яка в своєму суспільно-історичному розвитку відставала від інших західноєвропейських країн. Наприкінці XVIII-на початку XIX ст. Німеччина залишалася країною, обтяженою феодальними пережитками, політично роздрібленою, причому в абсолютній більшості держав і володінь, на які вона поділялася, зберігався феодально-абсолютистський лад. Характерно, що найзначн’їні імпульси, яких зазнавало громадсько-політичне й духовне життя країни в цей період, йшли переважно ззовні, із сусідньої Франції, де відбувалася велика буржуазна революція й подальші бурхливі події. Німеччина виявилася неспроможною підхопити й продовжити " французькі починання”, революційні виступи відбулися лише в деяких містах найбільш розвиненої Рейнської області. Але країна була втягнена в бурхливі події й процеси, які були започатковані Французькою революцією і продовжувалися до падіння Наполеона (1815).

Французька революція викликала великий резонанс у Німеччині, передусім серед бюргерської інтелігенції; її вітали Гете і Шіллер, Гердер і Клопшток, брати Шлегелі й Гельдерлін, Шеллінг і Фіхте, Гегель і багато інших діячів німецької культури. Але найважливішим є те, що Французька політична революція послужила важливим стимулом до німецької духовної революції, яка розгорнулася наприкінці XVIII- на початку XIX ст.; активним її учасником була тогочасна німецька література.

Це й становить основний зміст першого періоду німецького романтизму (1795-1806) і надає йому всесвітньо-історичного значення. Основні явища німецької романтичної літератури цього періоду - діяльність романтиків ієнського гуртка (чи школи) і творчість Ф. Гель-дерліна. Розвивалася вона тоді в найтіснішому зв’язку з філософією, з німецькою філософською революцією. І Фіхте, і Шеллінг один за одним були членами Ієнського гуртка романтиків, в Ієні ж розпочинав свою діяльність Гегель.

На другому етапі (1806-1815) німецький романтизм розвивався вже в іншій суспільно-політичній ситуації і в іншому ідеологічному кліматі, що надавало йому іншого характеру й спрямування. На цей час революція у Франції переростає в імперію, а революційні війни - в наполеонівські, імперіалістичні. Протягом першого десятиліття XIX ст. Наполеон у кількох війнах розгромив Австрію та Пруссію і окупував або підпорядкував своєму контролю всю Німеччину. В країні розгортався визвольний рух, який помітно посилився після поразки Наполеона в Росії. Все це активізовувало національну свідомість німців, навертало до глибинних джерел національної культури й літератури, стимулювало розвиток інших, порівняно з ієн-ським романтизмом, течій і тенденцій, зокрема народного або фольклорного романтизму. Найзначнішим явищем другого періоду німецького романтизму став гейдельберзький гурток романтиків, що склався в 1806-1807 pp. Організаторами й провідними діячами цього гуртка були А. фон Арнім і К. Брентано, примикали до нього відомі вчені-фі-лологи Я. і В. Грімми й поет-лірик Й. фон Ейхендорф. Ще одним визначним явищем німецького романтизму другого періоду була творчість Г. фон Клейста, драматурга й прозаїка, який тримався поза групами й. об’єднаннями.

Третій етап німецького романтизму (1815-1830) припадає на період Реставрації в історії Німеччини й всієї Європи і характеризується новими явищами й тенденціями. Його найзначнішим і найхарактернішим явищем є гротескно-фантастичний романтизм Гофмана, який можна назвати третім етапом еволюції романтизму в Німеччині. Примітним явищем цього періоду була й швабська школа романтиків (Л. Уланд, Ю. Кернер, Г. Шваб та ін.), але новим словом у німецькій романтичній літературі вона не стала. До цього ж періоду відноситься початок творчості Г. Гейне. Найзначнішим центром німецького романтичного руху стає в цей час Берлін, столиця Пруссії: сюди переїжджають Арнім і Брентано, тут розвивається творчість Гофмана і Шаміссо, з Берліном пов’язані Гейне, Граббе та інші письменники-романтики.

Четвертий період німецької романтичної літератури відноситься до 1830-1848 pp. Це пізній її етап, позначений великою кількістю груп і тенденцій різного спрямування, а також розвитком течій, що шукали інші шляхи творчості. Попри всю її строкатість, найхарактернішою рисою німецької романтичної літератури цього періоду є відхід від пассеїзму, від середньовічно-фольклорних захоплень та замилувань і звернення до сучасності, її громадсько-політична активізація. Це була відповідь романтичної літератури на виклики дійсності, на громадсько-політичне піднесення в країні, викликане французькою Липневою революцією, і особливо на зростання опозиційних і демократичних настроїв перед німецькою революцією 1848 р. (”передберезневий період”). До цього періоду відноситься розквіт творчості Гейне і творчість великої групи письменників-романтиків, пов’язаних з революцією 1848 р. та її ідеологією (А. Г. Гофман фон Фалерслебен, Г. Гервег, А. Гласбреннер, Ф. Фрейліграт, Р. фон Готшаль та ін.).

Німецький романтизм не зникає і після революції 1848 p., його струмінь відчутний також у німецькій реалістичній літературі другої половини XIX ст. Але найяскравіше в цей час він проявився в музиці (Р. Вагнер) і в філософії (Ф. Ніцше). В останні десятиліття XIX ст. піднімається в німецькій літературі хвиля неоромантизму, що переплітався з імпресіонізмом і символізмом.