Творчість українських митців – зачинателів нових течій у світовому мистецтві: К. Малевич, М. Бойчук.

К. Малевич народився у Києві у сім'ї Северина та Людвіки Малевичів. Батько був інженером цукрового виробництва, тому сім'я часто переїзджала з одного містечка до іншого, від однієї цукроварні до іншої.

До 17 років жив на Поділлі — Ямпіль, Харківщині — Пархомівка (з 1890 по 1894, у Пархомівському художньому музеї є кілька робіт українського авангардиста) і Білопілля, Чернігівщині — Вовчок і Конотоп.

Малювати вчився у Миколи Пимоненка, в Київській мистецькій школі (1895—1897).

В 1904 переїхав у Москву. Вдосконалював майстерність в училищі живопису, скульптури і архітектури (1904—1905) та в студії Ф. Рерберга (1905—1910). У картинах першого періоду творчості намагався поєднати принципи кубізму, футуризму і експресіонізму. Брав участь у виставках об'єднань художників «Бубновий валет» (1910) і «Віслючий хвіст» (1912) та ін., на яких виставляв свої роботи, написані в неопримітивіському: («Селяни в церкві», 1911-12; «Врожай», 1911) та кубофутуристському стилі («Англієць в Москві», 1914).

Чорний квадрат, картина Малевича

1915 (за іншими даними 1913)

Найвідоміший твір художника

Став одним із засновників абстрактого мистецтва. В 1915 започаткував новий модерністський напрям у мистецтві — супрематизм («Чорний квадрат на білому тлі», 1913; «Біле і чорне»), видавав журнал «Supremus» (1916).

У 1919—1922 викладав в художній школі Вітебська, а в 1923—1927 — директор Інституту художньої культури в Ленінграді.

В 1927 переїхав до Києва, де зусиллями Миколи Скрипника Малевичу було створено нормальні умови для творчості. Публікував статті на мистецьку тематику в журналі «Нова Генерація» (1928—1929) у Харкові.

В 1927—1930 викладав в Київському художньому інституті, де в цей час працювали Михайло Бойчук, Віктор Пальмов, Федір Кричевський, Вадим Меллер, Олександр Богомазов, Василь Касіян, мав намір працювати з О. Архипенком. Однак, початок репресій в Україні проти інтелігенції змусили Малевича знову повернутись у Ленінград.

Помер художник в Ленінграді, похований під Москвою.

Автор картин: «Купальниці» (1908), «Дачник» (1909—1910), «На жнива» (1910), «Жнива» (1912), «Лісоруб» (1912), «Квітникарка» (1913), «Динамічна композиція» (1915), «Дівчата в полі» (1928—1932) та багатьох інших.

М. Бойчук народився на Поділлі в селі Романіка (тепер Тернопільщина) у 1882 році. Мав неабиякий хист до малювання і в 16 років поїхав вчитися в малярську школу до Львова у майстерні Ю.Панькевича

Його талант помітили і митрополит Андрей Шептицький разом з Науковим товариством імені Шевченка дали гроші на його навчання в Європі. Михайло студіював мистецтво живопису у Віденський академії мистецтв, а потім у Краківській, а далі у Мюнхенській, а у 1908році у самій мистецькій меці - Парижі. Власне тут в Парижі і утворюється група "бойчукістів". Їх вирізняло серед всі інших тодішнії європейських митців прагнення працювати групою, виконувати роботи спільно, не шукаючи слави лише для себе.

До цїєї першої групи належали такі художники С. Налепінська (мабйтня дружина М.Бойчука), С. Сегно, С. Бодуен де Куртене,

М. Касперович, Є. Бачинський, Я. Леваковська, Г. Шрамм, О. Шагінян. Виставки їхніх робіт у Парижі отримали схвальні відгуки визначих митців того часу.

У 1911 році повертається до Львова, малює і рестарує ікони, створює фрески. Коли почалася Перша світова війна Михайлу Бойчуку разом із братом Тимофієм, як австрійським громадянам довелося відбувати два з половиною роки заслання на Північному Сході Росії: спочатку в Уральську, потім в Арзамасі. І лише з початком революції 1917 р. вони були звільнені й повернулися в Україну, до Києва. А там перші кроки незалежної держави - Української незалежної республіки. У грудні 1917 році нова влада засновує Українську Академію мистецтв, у якій Михайло Бойчук веде майстерню монументального мистецтва.

Фото засновників Академії мистецтв (М.Бойчук стоїть перший справа, по центру сидить Михайло Грушевський)

Білет 67 Кожна країна потребує своїх національних міфів. Одним з них для України є козаки. Для когось вони лицарі, для інших - розбійники. Українська козацька культура - складне і багатовимірне явище, що знайшло своє відображення в долі України та її народу. Козаки - це насамперед професійні воїни, які робили свою справу - воювали фахово. Козацько-лицарський дух (наснага) - один із найкращих здобутків українського козацтва. Найліпші козацькі чесноти - це патріотизм, волелюбність, мужність, сміливість, побратимство, разом з тим, як будь-яке явище козацтво мало, окрім позитивних і негативні якості: некерованість, анархічність, зловживання алкоголем, зрадництво тощо, тому нам треба підходити до козацьких надбань виважено, найкраще використовувати, про найгірше не замовчувати і пам'ятати.

Українське козацтво відіграло визначну роль не тільки у формуванні пізньосередньовічної держави - Гетьманщини, а й у становленні матеріальної та духовної культури самого українського етносу (це яскраво відобразилося в усній народній поетичній творчості). Саме козацтво стало тим стрижнем, навколо якого консолідувався український народ у бездержавний період свого існування (кінець XV - середина XVII ст.). Пізніше ж козаки перетворилися на своєрідний хребет української нації (середина XVII - кінець XVIII ст.). Навіть у тяжкий колоніальний час (ХІХ - поч. ХХ ст.) українців козацькі традиції підтримували і надихали на боротьбу за незалежність патріотів.

Усі відомості про життя та культуру запорозьких козаків можна черпати з літописань, де йшлося, головним чином, про війни та походи, громадське та культурне життя; і писали літописи самі козаки. Козацькі літописи є свідченням діяльності насамперед козацької верхівки, що, безумовно, позначалося на їхньому змісті. Світський живопис того часу відтворений у народних картинах із зображенням козака Мамая, які прикрашали тоді кожну селянську й козацьку хату. Думи та народні пісні – це соціальна пам’ять народу, його бачення життя та історії. Творцями та зберігачами народного епосу були кобзарі. Вертеп – це дерев’яна скринька у вигляді хатинки, переділена на два поверхи. Українська вертепна драма складалася з двох частин: релігійної та інтермедійної. У релігійній частині, яка відбувалася на верхньому поверсі, переважали євангельські сюжети. Згодом цей скритий, завуальований стиль вислову будь-яких ідей мистецького твору сприяв появі в українській культурі унікального стилю, який і досі її усьому світі зветься українським, або козацьким бароко. Козацьке бароко — назва архітектурного стилю, що був поширений в українських землях Війська Запорозького у XVII—XVIII ст. Виник унаслідок поєднання місцевих архітектурних традицій та європейського бароко. Мистецтво тієї доби розвивається в стилі бароко, котрий проникає в усі культурні сфери і набуває свого розквіту у 18 столітті як відоме всьому світові «українське бароко». Новий стиль виявляється у житловій, громадській, культовій забудовах, яким притаманне органічне поєднання рис професійної та народної архітектури. Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві. Характерно, що саме в автономній Гетьманщині і пов'язаній з нею Слобідській Україні вироблявсь оригінальний варіант барокової архітектури, який називають українським, або «козацьким» бароко.

Отже, художні вподобання, демократичні настрої козацького середовища визначили колорит козацького розвитку української духовної культури. Козацтво акумулювало величезний духовний досвід XVII —XVIII ст., відтак залишивши в культурній свідомості нашого народу найглибший слід.

Білет№68. Постмодерн — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних. Визначальні риси постмодернізму: культ незалежної особистості; потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого; прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій; бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу; суміш багатьох традиційних жанрових різновидів; як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача; іронічність та пародійність. Постмодерн у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, Л. Дереша, О. Ульяненка, С. Процюка, В. Медведя, О. Забужко та інших.

Українство - ідеологічна течія на Україні, що ставить собі за мету виділити з російського світу українську націю з усіма її атрибутами (мова, культура, історія, державність) і протиставити її іншим гілкам колись єдиного Російського народу: росіянам і білорусам. Ідеологія українства, яку можна назвати провінційним південноруським західництвом, спростовує весь історичний сенс участі південноросійського населення в будівництві загальноросійського світу. Західництво для сучасного українства - це перш за все польська культура, католицька церква і німецька державність. Українство - це відмова від свого минулого, від приналежності до Російської нації, стирання загальноруських рис і виділення української самобутності. Мета створення ідеології та політики українства - ще більше ослаблення слов'янського світу через дроблення, посилення міжнаціональної напруженості і русофобії, перехід українських територій під геополітичний вплив США та країн Заходу. Помаранчева революція, що відбулася на Україну в кінці 2004 року щедро фінансувалася й інструктувати західними неурядовими організаціями з підтримки «демократій» в країнах колишнього СРСР. Проблема «українства» для Руської нації має подвійне значення. З одного боку росіянам зрозуміле прагнення України остаточно відокремитися від Росії як від держави, яка проводить в цілому антиросійську і антислов'янську політику. З іншого боку зміцнення українства ставить хрест на перспективах возз'єднання колись єдиних гілок Російського народу заради боротьби за спільні політичні, економічні та національні інтереси, а також є базою для посилення гонінь на значну частину населення України, що залишилася в кордоні Російської нації.

69. Доля пісень В. Івасюка Володимир Михайлович Івасюк народився 4 березня 1949 р. у Кіцмані Чернівецької області в сім'ї вчителів Михайла та Софії Івасюків. У 3 роки з цікавістю спостерігав за репетиціями учительського хору, на які його часто брали батьки. У 1954 р. Володя вступає в підготовчий клас філії Чернівецької музичної школи № 1, де починає оволодівати скрипкою. 1956 р. іде у перший клас середньої школи. Його запрошують грати на місцевих оглядах художньої самодіяльності, на батьківських зборах, на концертах для робітників та колгоспників. За свою чудову гру Володі земляки дарують справжню німецьку скрипку. Після закінчення 6 класу 1963 р. Володя вступає в Київську музичну школу для обдарованих дітей імені М. Лисенка. Однак навчання, виснажлива робота над собою, проживання в гуртожитку позначились на здоров'ї підлітка і він, відмінник, після першого семестру повертається в Кіцмань, де продовжує навчання в середній школі та музичній школі за класом фортепіано. 1964 р. Володимир пише дві пісні "А мені шістнадцять літ" і "У двадцять літ".Восени 1964 р. Володя створює в школі ансамбль "Буковинка" і пише для нього свої перші пісні, серед яких найперша — "Колискова". Колектив здобуває перемоги на кількох самодіяльних конкурсах, їде до Києва, там його помічають, запрошують на обласне телебачення, нагороджують подорожжю по Дніпру. Збирає українські народні пісні, їздить по селах, записує буковинське весілля. Що важливо, пісні юного композитора запам'ятовуються, й невдовзі до нього звертаються з проханнями надіслати ноти й тексти пісень.

На хвилі натхнення Івасюк ризикує і під псевдонімом Весняний надсилає на конкурс до 50-річчя Жовтня пісні "Відлітали журавлі" та "Колискова для Оксаночки" та отримує першу премію. Через рік за рекомендацією "Легмашу" Володя вступає в Чернівецький медінститут. Його обирають старостою групи, запрошують в оркестр народних інструментів "Трембіта" та камерний оркестр медінституту. Після закінчення третього курсу Володя починає працювати над піснею "Червона рута". Восени 1970 р. Володимир познайомився з Галею Тарасюк – студенткою філологічного факультету, "Пісня буде поміж нас" присвячена їй. Згодом Володя запропонував показати "Червону руту" й "Водограй" в передачі українського телебачення "Камертон доброго настрою".

70. Українська культура 19 ст. між західництвом і слов*янофільством  

Паралельно з розвитком літературного процесу і мистецтва, по мірі становлення української інтелігенції в її середовищі виникають різні національно-культурні організації і рухи. Їх створення відбувалося за несприятливих політичних обставин, вимагало особистої мужності, твердості.

Перша в українській історії національно-культурна організація виникла в 1833 році у Львові. Це був нелегальний гурток, який організували Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький, які вчилися в духовній семінарії. Їх символічно назвали «Руською трійцею» (русинами називали західних українців). Вступаючий у гурток давав клятву утверджувати права рідної мови, перекладати слов'янських авторів, робити все для воскресіння українського народу до нового життя. Вищим досягненням гуртка стала публікація в 1837 році альманаху «Русалка Дністровая». У нього увійшли «Передмова» Шашкевича із закликом до відродження української літератури в Галичині, добірка народних пісень, перекази. Надрукований у Будапешті наклад у Львові був негайно конфіскований. З 1000 вдалося врятувати 200 примірників, завдяки яким про альманах і дізналися в освічених слов'янських колах різних країн. Реакція австрійської влади була жорсткою: для видань на українській території вводилася спеціальна цензура. Основою для заборони могло послужити навіть те, що книга надрукована не церковним шрифтом, а так званою «гражданкою», простішою і чіткішою ніж архаїчна кирилиця. У таких умовах виступ «Руської трійці» не знайшов продовження. Головний його ініціатор — М. Шашкевич — зайнявся літературною творчістю, став першим народним поетом Галичини, але жив у найважчих матеріальних умовах і помер дуже молодим.

У 40-і роки центр українського культурного життя знаходився у Західній Україні, що виражалося насамперед у вже описаному літературному процесі. У Києві приблизно в 1845 році виникає нелегальне Кирило-Мефодіївське братство — не культурна, а політична національна організація, перша в історії України, і, що характерно, створюють її видатні діячі вітчизняної культури (М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський, Т. Шевченко). Мета товариства підкреслена назвою — слов'янська єдність, створення федерації слов'янських демократичних республік. Ідеї організації — рівність людей, необхідність знищення кріпацтва — пронизували творчість його організаторів. Розгром братства в 1847 році важко відбився на всьому розвитку української культури, а традиція політичної боротьби була перервана аж до 90-х років XIX ст.

Всю другу половину XIX століття активність національної інтелігенції розгортається майже виключно в сфері «культурництва». У кінці 50-х років на Правобережжі серед дворянства та інтелігенції, в тому числі польської, складаються групи молоді, які гаряче співчувають українському народу, поважають його культуру. Вони і в побуті переходили на народну мову. Одним з лідерів руху став В. Антонович, у майбутньому визначний історик. Прихильників таких поглядів стали називати «хлопоманами», тобто «любителями народу». Як розвиток тих же настроїв в 1859 р. студентами і молодими викладачами Київського університету створюється напівлегальна культурно-просвітницька організація «Громада». Свою мету вона бачила в просвіті народної маси, для чого організовувалися безкоштовні недільні школи, видавалися дешеві книги. Була створена Тимчасова педагогічна школа, де готували вчителів для сільських шкіл. Всі викладачі працювали в ній безкоштовно. У київській «Громаді» брав участь М. Драгоманов — історик, політичний діяч, П. Чубинський — етнограф, поет, автор слів гімну «Ще не вмерла Україна». Подібні громади виникли в багатьох містах.

Ідейний центр «громадівського» руху виявився у Петербурзі. Сюди в кінці 50-х років після заслання повернулися кирило-мефодіївці. В. Білозерський домагається дозволу і на гроші меценатів в 1861 р. починає видавати перший регулярний український літературний і суспільний журнал «Основа». У ньому співробітничають Костомаров, Куліш, Драгоманов, публікується спадщина Шевченка. У цей час зав'язуються тісні контакти з передовою російською громадськістю. Навіть з боку уряду робляться деякі ліберальні кроки: Кулішу доручають перекласти українською мовою закони про скасування кріпацтва, за державний рахунок видаються українські підручники.

Ситуація кардинально змінюється в 1863 після антиросійського повстання в Польщі. Український національно-культурний рух жорстоко придушується. Прокотилася хвиля арештів, Полтавська і Чернігівська громади були повністю розгромлені, журнал «Основа» закрився. Особливою непримиренністю відрізнялася позиція міністра внутрішніх справ Російської імперії Валуєва. Він підписує сумно відомий указ, що забороняє друкувати українською мовою навчальну, наукову і релігійну літературу на тій підставі, що «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может». Після нетривалого «перепочинку» на початку 70-х років, відміченого активізацією історичної науки і літератури, про що вже йшла мова, антиукраїнська політика була продовжена. У 1876 р. в місті Емсі царем Олександром II був підписаний указ, яким заборонялося: друкувати і ввозити в межі імперії книги українською мовою, ставити спектаклі і навіть писати тексти до музичних нот українською. Однозначної заборони української художньої літератури на «малоросійській» мові не було, але цензура таких книг не пропускала, навіть з російських творів викреслювалися українські слова.

Імперська великоросійська політика привела до того, що український центр в 60-70-і роки XIX ст. перемістився в Західну Україну. В Австро-Угорщині після революції 1848 формально нерівність української мови було усунено, у Львівському університеті відкрили кафедру української мови і літератури. На практиці польське домінування зберігалося, в 1859 р. навіть спробували ввести латинський алфавіт в «русинську» писемність. У таких умовах значна частина місцевої інтелігенції побачила порятунок в тісному союзі з Росією, причому не з демократичними, а з урядовими реакційними колами. Склалася теорія і про єдність мови. Описана течія отримала назву «москвофільства».

«Москвофілам» у національному культурному русі протистояли «народовці» — однодумці і продовжувачі справи громад. Їх журнал «Правда» з 1867 р. починає відігравати роль загальноукраїнського видання. З 1868 р. свою історію веде товариство «Просвіта», що займалося виданням книг, журналів українською мовою. Багато відомих діячів української культури переїжджають зі Східної України в Західну. У Львівському університеті активно працює М. Грушевський. Часто буває тут П. Куліш. З Женеви підтримує зв'язок М. Драгоманов. З'являються свої лідери, передусім І. Франко. У 1873 р. у Львові засновується згадане вище «Літературне товариство імені Шевченка», перетворене в 1892 році в наукове. У 90-і роки воно видає солідне періодичне видання — «Літературно-науковий вісник», що друкував авторів і розповсюджувався і на Заході, і на Сході України.

Слов'янофіли - представники ліберально налаштованої дворянській інтелігенції, що підтримують вчення про самобутності та національної винятковості російського народу. Для них характерно неприйняття західноєвропейського шляху соціально-політичного розвитку, навіть протиставлення Росії Заходу, захист самодержавства, православ'я, деяких консервативних, точніше - патріархальних, громадських інститутів. Але на відміну від теорії «офіційної народності», послідовники якої також поділяли ці ідеї, слов'янофільство було опозиційним течією в російської суспільної думки.

 

 

Західництво, як і слов'янофільство, виникло на рубежі 30-40-х років XIX ст. Воно було представлено "обома столицями" - Москвою та Петербургом. Московський гурток західників оформився в суперечках з слов'янофілами у 1841-1842 рр.. У Петербурзі ж перебували деякі представники западничества, і будь-якого сформованого гуртка його однодумців не існувало.
Сучасники трактували західництво дуже широко, відносячи до його прихильникам всіх, хто протистояв в ідейних суперечках слов'янофілів. У західники поряд з особами, дотримувалися дуже поміркованих поглядів, такими, як П. А. Анненков, В. П. Боткін, М. X. Кетчер, В. Ф. Корш, зараховувалися також і ті, хто дотримувався радикальних поглядів, - В. Г. Бєлінський, О. І. Герцен і Н. П. Огарьов. Втім, Бєлінський і Герцен у своїх суперечках з слов'янофілами самі називали себе "західниками".

⇐ Предыдущая12131415161718192021Следующая ⇒

Поделиться: