Сучасне українське суспільство і проблема співвідношення субкультур

В умовах розвитку демократії в Україні та постмодернізації суспільства відбувається зниження соціального контролю, послаблення традиційного впливу соціального середовища на світогляд та поведінку молоді, що сприяє популяризації молодіжних субкультур у державі.

В Україні лише 2 % молоді перебувають в офіційно зареєстрованих молодіжних організаціях і понад 25,5 % – у неформальних угрупованнях. Представники різноманітних субкультур намагаються виразити свою індивідуальність, тому все більше підлітків у всіх країнах світу приймають ту

чи іншу субкультуру. 

Субкультура – одне з базових понять культурології, яке означає систему цінностей, настанов, способів поведінки та життєвих стилів певної соціальної групи, яка відрізняється від основної, домінантної в суспільстві культури, хоча і пов’язаної з нею.

Кожен представник субкультури приймає норми, цінності, стиль життя за зразок свого існування. Однак паралельно з цим існують і зовнішні атрибути, які засвідчують належність до певного угруповання, як, наприклад, жаргон (сленг), зачіска, одяг, зовнішній вигляд тощо. Для хіпі характерне, зокрема, довге волосся, для панків – вистрижена голова зі смугою по середині, яка називається «ірокез», скінхеди своїм взуттям уважають тільки черевики фірми «Dr. Martins», а байкери не визнають черевиків і воліють ходити в шкіряних чоботах з кованою підошвою.

Поняття молодіжної субкультури теоретично нічим не відрізняється від опису субкультури загалом. Спільним є те, що учасниками молодіжних субкультур є в основному молодь. 

Молодіжна субкультура – неформальні угропування, які відображають ставлення певної групи молоді до процесів у суспільстві. Угруповання мають свої цінності, які дещо відрізняються від загальноприйнятих, специфічну манеру спілкування, стиль поведінки й одягу, певний спосіб мислення та світосприйняття. Підлітків у субкультурах приваблює в основному можливість демонструвати свою позицію в соціумі. 

Можна констатувати, що молодіжні субкультури як соціокультурне явище завжди були, є і будуть, тому що їхнє виникнення зумовлено об’єктивними психологічними та соціальними чинниками. 

Традиційно вважається, що молодіжні субкультури відволікають молодь від вирішення суспільних та власних проблем, залучають її до нетрадиційних гуртів (малих соціальних груп). Багато людей упереджено ставиться до представників молодіжних субкультур, не знає, що більшість із них не має ні найменшого стосунку до криміналу, сексуальної розбещеності й ін. Навпаки, це звичайні в спілкуванні підлітки, більшість із них митці-початківці – музиканти, письменники, художники, обдаровані діти. Вони є противниками деяких чинних правил, тому збираються в групи, створюючи тим самим маленьку систему (зі своїм одягом та законами) на противагу системі великій. 

Сьогодні щодо субкультур дещо інша думка, не таку однозначна й негативно забарвлена.

Належність до тієї чи іншої субкультури – своєрідний спосіб продемонструвати дорослим свої погляди на життя. Зазвичай бажання належати до певної субкультури з віком зникає, а відтак до цього потрібно ставитися лише як до одного з етапів життя дитини. Слід відзначити, що майже всі підлітки проходять через певні групи – гуртки, секції, неформальні рухи.

Водночас можна погодитися, що молодіжні субкультури є не лише сходинкою на шляху до індивідуального становлення молодої людини як члена міні-суспільства, не лише іспитом на здатність до адаптації в сучасних умовах виживання, на здатність до успішного становлення в чинному суспільстві. Молодіжні субкультури – своєрідний експериментальний майданчик кожного суспільства, яке дозволяє собі їх мати. У результаті цього з’являються пробні культурні моделі, які й становлять певний ціннісний досвід для всього людства та можуть увійти до складу майбутньої культури певного соціуму.

72. Творчість українських митців – зачинателів нових течій у світовому мистецтві: К. Малевич. М. Бойчук.

 Народився 25 лютого 1886 року, на хуторі Нарбутівці біля Глухова (зараз Сумської області), у сім’ї, яка походила з старовинного, але збіднілого дворянского роду. Георгій Нарбут мав молодшого брата Володимира Нарбута, який в майбутньому став відомим поетом. Початкову художню освіту здобув самотужки. В 1906—1917 рр. жив у Петербурзі. Деякий час вчився в І. Білібіна і М. Добужинського. У 1909 р. удосконалював майстерність у Мюнхені, в школі Холлоші. Після повернення до Петербурга став членом мистецького об’єднання «Світ мистецтва» («Мир искусства»). У 1910—12 рр. працював над ілюстраціями до казок Ганса Крістіана Андерсена, байок І. Крилова, народних казок. Як чудовий знавець українського стародавнього мистецтва і геральдики, Нарбут виконав безліч гербів, ілюстрував або оформлював Малоросійський Гербовник (В. Лукомського і В. Модзалевського, 1914), «Герби гетьманів Малоросії» (1915), «Старовинна архітектура Галичини» (Ю. Лукомського, 1905), «Стародавні садиби Харківської губернії» (1917) та ін. Нарбут щоліта приїздив в Україну до Глухова, де вивчав пам’ятки української старовини. Свій герб Нарбут підписав так: «Мазепинець полку Чернігівського, Глухівської сотні, старшинський син, гербів і емблем живописець» (1912). У березні 1917 переїхав до Києва. Нарбут створював ескізи військових мундирів армії України, оформлень упаковок та етикеток для українських товарів. Розробив поштові марки Української Народної Республіки в 30, 40 і 50 шагів. У вересні 1917 став професором графіки новоствореної Української Академії Мистецтв, а з грудня 1917 (за іншими даними, з лютого 1918) — її ректором. В цей період Нарбут виконав цикл державних паперів, крім марок він розробляв, банкноти, грамоти, листівки. Георгій Нарбут розробив проекти Державного Герба і Печатки Української держави. 18 липня 1918 р. гетьман Скоропадський затвердив спроектовану Нарбутом малу Державну печатку — зображення козака з пищалем на плечі на восьмикутному тлі, у верхній частині якого було розміщено володимирський тризуб. Згодом співпрацював із журналами «Наше минуле», «Зорі», «Солнце Труда», «Мистецтво» та ін. До учнів і послідовників Нарбута належать М. Кірнарський, П. Ковжун, Р. Лісовський, Л. Хіжинський, І. Мозолевський, А. Могилевський, Л. Лозовський, А. Середа, О. Маренков. Помер від тифу 23 травня 1920 р. у Києві

Заснована у грудні 1917 року Українська академія мистецтва стала передумовою довгоочікуваної організації художньої освіти в Україні. Основними ініціаторами її створення були видатні діячі культури, науки і мистецтва академік М. Грушевський, вчені Д. Антонович і Г. Павлуцький, художники В. Кричевський і Ф. Кричевський. М. Бойчук, О. Мурашко, Г. Нарбут, М. Бурачек, М.Жук, Л. Маневич. За роки свого існування навчальний заклад зазнав неодноразових реорганізацій та перебудов. Особливо інтенсивно реформаторські процеси відбувалися протягом двох пореволюційних десятиріч, коли час від часу змінювалися мистецька орієнтація закладу та його назва. Так, 1922 року після довгих суперечок щодо підготовки художніх кадрів, спроможних вирішувати проблеми "естетизації" навколишнього середовища, академію перетворили на Інститут пластичних мистецтв, який після злиття у 1924 році з Київським архітектурним інститутом отримав нову назву - Київський художній інститут. Уже тоді виникла ідея створення оновленої Академії мистецтв України. Спеціальна комісія на чолі з академіком АН України О. Новицьким підготувала й подала на розгляд уряду необхідні матеріали з метою створення Академії мистецтвознавства України. Але почалася доба репресій творчої інтелігенції, насамперед щодо найкращих її представників. Протягом 1934 - 35 навчального року була проведена чергова реорганізація мистецької освіти. Київський інститут отримав назву Український художній інститут, а 1939 року - Київський державний художній інститут. Наприкінці 1980-х років ініціативна група українських діячів мистецтва і архітектури порушила питання про відновлення академії. Постановою Кабінету Міністрів України від 17 грудня 1992 року, тобто до 75-річчя від часу заснування, навчальному закладові було повернуто його первісну історичну назву - Українська академія мистецтва. А відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 17 березня 1998 року вона стала називатись Академією образотворчого мистецтва і архітектури. Рішенням Державної акредитаційної комісії України від 8 липня 1997року академію акредитовано за IV рівнем, а 23 листопада 1999 - атестовано. За вагомі досягнення у навчальній та науковій діяльності, підготовці мистецьких і науково-педагогічних кадрів, велику роль у розробці методів підготовки фахівців Указом Президента України від 11 вересня 2000 року Академії образотворчого мистецтва і архітектури надано статус національної.

⇐ Предыдущая12131415161718192021Следующая ⇒

Поделиться: