Стаття 111-25. Постанова Верховного Суду України про задоволення заяви
Суд задовольняє заяву у випадку наявності однієї з підстав, передбачених статтею 111-16 цього Кодексу.
У разі якщо суд установить, що судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 111-16 цього Кодексу, є незаконним, він скасовує його повністю або частково і приймає нове судове рішення, яке має містити висновок про правильне застосування норми матеріального права щодо спірних правовідносин та обґрунтування помилковості висновків суду касаційної інстанції з цього питання.
У разі якщо судове рішення у справі переглядається з підстави, визначеної пунктом 2 частини першої статті 111-16 цього Кодексу, суд скасовує оскаржуване рішення повністю або частково і має право прийняти нове судове рішення або направити справу на новий розгляд до суду, який виніс оскаржуване рішення.
Постанова Верховного Суду України про задоволення заяви має бути вмотивованою.
Стаття 111-26. Постанова Верховного Суду України про відмову в задоволенні заяви
Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
Постанова про відмову в задоволенні заяви має бути вмотивованою.
Стаття 111-27. Повідомлення про ухвалення рішення та його виготовлення
Постанова Верховного Суду України має бути виготовлена та направлена особам, які беруть участь у справі, не пізніше п'яти днів з дня закінчення розгляду справи.
Стаття 111-28. Обов'язковість судових рішень Верховного Суду України
Рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України.
Невиконання судових рішень Верховного Суду України тягне за собою відповідальність, установлену законом.
Рішення Верховного Суду України, прийняті за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстав, передбачених статтею 111-16 цього Кодексу, підлягають опублікуванню на офіційному веб-сайті Верховного Суду України не пізніш як через десять днів з дня їх прийняття.
76.
Тема 18. Особливості розгляду справ про банкрутство
Питання теми розкриті з урахуванням Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” та розділу ХІV навчального посібника “Арбітражний процес”.
Банкрутство — це комплексний правовий інститут. Він складається з норм як матеріального, так і процесуального права.
Згідно з Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” під неплатоспроможністю розуміється “...неспроможність суб’єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов’язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов’язання щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності” (стаття 1 зазначеного закону. Далі по тексту всі посилання на цей закон).
За цим законом суб’єктом банкрутства не можуть бути тільки відокремлені структурні підрозділи юридичної особи — філії, представництва, відділення тощо (ст. 1) та казенні підприємства (ст. 5). До кола суб’єктів банкрутства за новою редакцією закону включені навіть юридичні особи, які діють у формі споживчого товариства, благодійного чи іншого фонду (ст. 5) та фізичні особи — підприємці (ст.ст. 47—49). Окрім того, перелік можливих суб’єктів банкрутства розширено також за рахунок підприємств, що знаходяться в стані приватизації, згідно зі ст. 11, суддя своєю ухвалою зупиняє процес приватизації до припинення провадження у справі про банкрутство цього підприємства.
Сторонами у процедурі банкрутства (згідно зі ст. 1) є кредитори (представник комітету кредиторів) та боржник (банкрут). Боржник визначається як “...суб’єкт підприємницької діяльності, неспроможний виконати свої грошові зобов’язання перед кредиторами, у тому числі зобов’язання щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати” (ст. 1). Після встановлення його неплатоспроможності боржник постановою суду визнається банкрутом. Боржники можуть і самі виступати ініціаторами порушення справи про банкрутство у випадку власної неплатоспроможності або загрози її настання.
Кредиторами у процедурі банкрутства можуть виступати юридичні й фізичні особи (у тому числі іноземні), які мають “...у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов’язань до боржника, щодо виплати заборгованості по заробітній платі працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов’язкових платежів)”, окрім кредиторів, майнові вимоги яких повністю забезпечені заставою. Кредитор, майнові вимоги якого забезпечені заставою, може звернутися із заявою до господарського суду тільки на суму, яка не забезпечена заставою, або на суму, яка дорівнює різниці між повною сумою боргу, та “...виручкою, яка може бути отримана при продажу предмета застави, якщо вартість предмета застави недостатня для повного задоволення його вимоги...” (ст. 11).
Кредиторам надано право звертатися до господарського суду із заявою про визнання боржника банкрутом та задоволення їхніх майнових вимог за рахунок майна боржника. Крім того, вони наділені цілим рядом специфічних повноважень. Так, тільки за узгодження з обраним кредиторами комітетом можливе відкриття процедури санації та укладення мирової угоди (господарський суд лише затверджує план санації боржника, звіт керуючого санацією, мирову угоду чи ліквідаційний баланс); комітет кредиторів приймає рішення про спосіб та порядок продажу майна боржника і таке інше. Кредитори, майнові вимоги яких визнані господарським судом, усі рішення приймають на своїх зборах. Рішення набирає сили, якщо за нього проголосували кредитори, майнові вимоги яких становлять більше половини сукупної визнаної судом суми заборгованості боржника. Перші збори кредиторів, які звернулися з майновими вимогами до боржника, призначаються господарським судом. Всі наступні збори проводяться кредиторами у міру необхідності. Кредитори на зборах обирають свій повноважний орган — комітет кредиторів. Майнові вимоги кредиторів повинні бути пред’явлені тільки в національній валюті України за курсом Національного банку України на день звернення до господарського суду.
Суміжним з поняттям сторін банкрутства, але більш широким порівняно з ним, є поняття учасників процедури банкрутства.
До числа учасників процедури банкрутства законом віднесені “...сторони, арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, а також у випадках, передбачених цим законом, інші особи, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство, Фонд державного майна України, державний орган з питань банкрутства, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника” (ст. 1).
Особлива роль у процедурі банкрутства належить арбітражному керуючому. На різних стадіях процедури банкрутства він наділяється повноваженнями по розпорядженню й контролю за майном боржника, керує фінансовим оздоровленням підприємства або безпосередньо організовує продаж майна банкрута, особисто очолює ліквідаційну комісію. Арбітражний керуючий вправі давати приписи, що мають обов’язкову силу для боржника, накладати заборону на дії адміністрації по відчуженню майна боржника та по здійсненню інших господарчих операцій підприємства, або навіть особисто очолити неплатоспроможне підприємство на час проведення окремих процедур банкрутства. Арбітражний керуючий на кожну зі стадій провадження у справах про банкрутство призначається господарським судом за пропозицією кредиторів із числа осіб, які отримали в установленому порядку ліцензії на цей вид діяльності. Арбітражний керуючий реєструється як суб’єкт підприємницької діяльності й отримує винагороду за участь у процедурі банкрутства.
Судовий розгляд справи про банкрутство відбувається протягом трьох засідань: підготовчого, попереднього та засідання, яке є визначальним для долі боржника.
У підготовчому засіданні суд остаточно визначає розмір вимог кредитора — ініціатора процедури банкрутства, призначає арбітражного керуючого підприємства-боржника, дату складення арбітражним керуючим (на цій стадії провадження він називається розпорядником майна боржника) реєстру вимог усіх інших кредиторів боржника, для виявлення яких зобов’язує кредитора-ініціатора подати оголошення про порушення справи до офіційних друкованих органів, призначає дату скликання перших загальних зборів кредиторів та дату засідання господарського суду, на якому буде винесено ухвалу про санацію боржника чи про визнання його банкрутом, уживає заходів щодо забезпечення грошових вимог кредиторів, а також вводить мораторій на задоволення вимог кредиторів.
У попередньому засіданні господарський суд розглядає реєстр вимог кредиторів та заперечення щодо них боржника і остаточно визначає розмір вимог до боржника кожного із виявлених кредиторів. Після проведення попереднього засідання розпорядник майна боржника скликає загальні збори кредиторів, де кредитори визначаються з подальшою долею боржника (основне питання, яке при цьому вирішується: чи доцільно проводити процедуру санації боржника, чи потрібно одразу перейти до ліквідаційної процедури) та обирають зі свого складу комітет кредиторів, який представляє у процедурі банкрутства їхні інтереси.
У наступному засіданні суд розглядає клопотання комітету кредиторів про відкриття процедури санації боржника, якщо таке рішення було прийнято на зборах кредиторів і відкриває процедуру санації боржника, призначаючи для безпосереднього здійснення цієї процедури господарського керуючого, який у цій стадії провадження називається керуючим санацією. Після завершення процедури санації боржника керуючий санацією подає до господарського суду звіт і протокол зборів кредиторів, де звіт був розглянутий. У випадку затвердження вказаного звіту суд припиняє провадження у справі про банкрутство боржника.
Якщо ж кредитори боржника на зборах вирішили наполягати на визнанні боржника банкрутом, або процедура санації не привела до бажаного результату, або у встановлений судом у підготовчому засіданні термін кредитори не дійшли згоди про подальшу долю підприємства-боржника (а також в інших, передбачених законом випадках), суд виносить постанову про визнання боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру, доручаючи безпосереднє її виконання арбітражному керуючому, який на цій стадії провадження називається ліквідатором. Після завершення ліквідаційної процедури ліквідатор подає до господарського суду звіт та ліквідаційний баланс. У випадку затвердження ліквідаційного балансу суд припиняє провадження у справі про банкрутство.
На будь-якій стадії процедури банкрутства сторони можуть дійти мирової угоди, у випадку затвердження якої суд припиняє провадження у справі про банкрутство.
Механізм порушення провадження у справі про банкрутство доволі простий. Досить кредитору не отримати від боржника задоволення безспірної грошової вимоги вартістю не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати протягом трьох місяців після настання встановленого строку для її сплати, він може звернутися в господарський суд за місцезнаходженням боржника із заявою про порушення справи про банкрутство боржника. Господарський суд, отримавши таку заяву, не пізніше п’яти днів з дня надходження заяви виносить ухвалу про порушення провадження у справі про банкрутство боржника, в якій вказується про прийняття заяви до розгляду, про введення процедури розпорядження майном боржника та призначення розпорядника майна, дату проведення підготовчого засідання суду та про введення мораторію на задоволення вимог кредиторів. При недодержанні заявником вимог законодавства, а також у певних, передбачених законом, випадках його заява може бути повернута без розгляду або у її прийнятті може бути відмовлено.
Заява про порушення справи про банкрутство подається у письмовій формі, підписується керівником боржника чи кредитора, громадянином — суб’єктом підприємницької діяльності і повинна містити найменування господарського суду, до якого подається заява; найменування боржника, його поштову адресу; найменування кредитора, його поштову адресу; номер, що ідентифікує кредитора як платника податків і зборів (обов’язкових платежів); виклад обставин, які підтверджують неплатоспроможність боржника із зазначенням суми боргових вимог кредиторів, а також строку їх виконання, розміру неустойки (штрафів, пені), реквізитів розрахункового документа про списання коштів з банківського або кореспондентського рахунка боржника та дату його прийняття банківською установою боржника до виконання; перелік документів, що додаються до заяви.
Крім зазначених вище положень, заява кредитора повинна містити також відомості про розмір вимог кредитора до боржника із зазначенням суми неустойки (штрафу, пені), яка підлягає сплаті; виклад обставин, що підтверджують наявність зобов’язання боржника перед кредитором, з якого виникла вимога, а також строк його виконання; докази того, що сума підтверджених вимог перевищує суму в триста мінімальних розмірів заробітної плати; докази обґрунтованості вимог кредитора; інші обставини, на яких ґрунтується заява кредитора. До заяви кредитора додаються документи, що підтверджують безперечність заявлених вимог.
Закон дозволяє боржнику звернутись до господарського суду із заявою про власну неплатоспроможність у разі його фінансової неспроможності або реальної загрози такої неспроможності. Але треба мати на увазі, що боржник може звернутися до суду із заявою про порушення провадження у справі про своє банкрутство тільки в тому випадку, коли наявного у нього майна достатньо для покриття судових витрат (ст. 7).
Заява боржника, окрім загальних положень, спільних для заяви боржника і заяви кредитора, повинна містити суму вимог кредиторів за грошовими зобов’язаннями у розмірі, який не оспорюється боржником; розмір заборгованості по податках і зборах (обов’язкових платежах); розмір заборгованості по відшкодуванню шкоди, заподіяної життю та здоров’ю, виплаті заробітної плати та вихідної допомоги працівникам боржника, виплаті авторської винагороди; відомості про наявність у боржника майна, в тому числі грошових сум і дебіторської заборгованості; найменування банків, що здійснюють розрахунково-касове обслуговування боржника.
До заяви боржника додаються рішення власника майна боржника про звернення боржника до господарського суду із заявою; бухгалтерський баланс на останню звітну дату, перелік і повний опис заставленого майна із зазначенням його місцезнаходження та вартості на момент виникнення права застави; протокол загальних зборів працівників боржника, на якому обрано представника працівників боржника для участі в господарському процесі під час провадження у справі про банкрутство; інші документи, що підтверджують неплатоспроможність боржника.
Із заяв про порушення провадження у справі про банкрутство справляється державне мито. Розмір мита, яке справляється із таких заяв, становить п’ять неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і сплачується заявником до державного бюджету.
Згідно зі статтею 4 “...до боржника можуть застосовуватися такі судові процедури банкрутства: розпорядження майном боржника; мирова угода, санація (відновлення платоспроможності); ліквідація банкрута”.
Процедура розпорядження майном боржника визначається як “... система заходів щодо нагляду й контролю за управлінням та розпорядженням майном боржника, з метою забезпечення збереження та ефективного використання майнових активів боржника та проведення аналізу його фінансового становища” (ст. 1). Безпосередньо процедуру розпорядження майном боржника здійснює арбітражний керуючий, який призначається судом.
“...З метою забезпечення майнових інтересів кредиторів в ухвалі господарського суду про порушення провадження у справі про банкрутство або в ухвалі, прийнятій на підготовчому засіданні, вказується про введення процедури розпорядження майном боржника і призначається розпорядник майна...” (ст. 13).
Санація визначається як “...система заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнання боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміну організаційно-правової та виробничої структури боржника” (ст. 1).
Безпосередньо процедуру санації здійснює арбітражний керуючий, призначений судом, за планом санації, схваленим комітетом кредиторів і затвердженим господарським судом.
З дня винесення ухвали про санацію боржника припиняються повноваження керівника боржника (за винятком, коли він сам і призначається керуючим санацією); припиняються повноваження органів управління боржника, які протягом трьох днів зобов’язані забезпечити передачу керуючому санацією бухгалтерської та іншої документації боржника, печаток і штампів, матеріальних та інших цінностей; арешт на майно боржника та інші обмеження дій боржника щодо розпорядження його майном можуть бути накладені лише в межах процедури санації.
За результатами виконання плану відновлення платоспроможності боржника складається і подається на розгляд зборів кредиторів звіт керуючого санацією. Звіт має містити “...баланс боржника на останню звітну дату; рахунок прибутків і збитків боржника; відомості про наявність у боржника грошових коштів, які можуть бути спрямовані на задоволення вимог кредиторів; відомості про дебіторську заборгованість боржника на дату подання звіту та про нереалізовані права вимоги боржника; інші відомості про можливості погашення кредиторської заборгованості, що залишилася” (ст. 21). До звіту керуючого санацією додається реєстр вимог кредиторів.
Одночасно зі звітом керуючий санацією вносить на збори кредиторів одну з пропозицій: про прийняття рішення про припинення процедури санації у зв’язку з відновленням платоспроможності боржника; про укладення мирової угоди; про звернення до господарського суду з клопотанням про продовження процедури санації; про звернення до господарського суду з клопотанням про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.
Стаття 1 Закону “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” не містить визначення ліквідаційної процедури, але, виходячи із змісту закону, ліквідаційну процедуру можна визначити як систему заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство після визнання боржника банкрутом з метою задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом продажу майна банкрута.
Ліквідаційна процедура відкривається з дня винесення господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом. З дня винесення цієї постанови підприємницька діяльність банкрута завершується закінченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можливості її продажу; строк виконання всіх грошових зобов’язань банкрута вважається таким, що настав; припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших економічних санкцій по всіх видах заборгованості банкрута; відомості про фінансове становище банкрута перестають бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю; укладення угод, пов’язаних із відчуженням майна банкрута чи передачею його майна третім особам, допускається в порядку, передбаченому для здійснення ліквідаційної процедури; скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном банкрута; накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається; вимоги за зобов’язаннями банкрута, що виникли під час проведення процедури банкрутства, можуть пред’являтися тільки в межах ліквідаційної процедури; виконання зобов’язань банкрута здійснюється в порядку проведення ліквідаційної процедури (ст. 23).
Згідно із ст. 35 “під мировою угодою у справі про банкрутство розуміється домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки та (або) розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється угодою сторін”. Рішення про укладення мирової угоди від імені кредиторів приймає комітет кредиторів більшістю голосів його членів. Мирову угоду від імені кредиторів підписує голова комітету кредиторів. Рішення про укладення мирової угоди від імені боржника приймає керівник боржника чи господарський керуючий, який її й підписує.
Про затвердження умов мирової угоди або про відмову у її затвердженні господарським судом виноситься ухвала. Затвердження умов мирової угоди є підставою для припинення провадження у справі про банкрутство і початку проведення розрахунків боржника з кредиторами. Особливу увагу варто звернути на те, що у разі невиконання мирової угоди кредитори можуть у порядку позовного провадження пред’явити свої вимоги до боржника, але тільки в обсязі, встановленому мировою угодою. Навіть у разі порушення провадження у новій справі про банкрутство боржника обсяг їхніх вимог до боржника має відповідати умовам мирової угоди.
Порядок припинення провадження у справах про банкрутство встановлено ст. 40, якою визначено, що господарський суд має припинити провадження у справі про банкрутство і винести відповідну ухвалу, якщо:
“... 1) боржник не включений до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України або до Реєстру суб’єктів підприємницької діяльності;
2) подано заяву про визнання банкрутом ліквідованої або реорганізованої (крім реорганізації у формі перетворення) юридичної особи;
3) у провадженні господарського суду є справа про банкрутство того самого боржника;
4) затверджено звіт керуючого санацією боржника“...”;
5) затверджено мирову угоду;
6) затверджено звіт ліквідатора“...”;
7) боржник виконав усі зобов’язання перед кредиторами;
8) кредитори не висунули вимог до боржника після порушення провадження у справі про банкрутство за заявою боржника”.
У випадках, передбачених пунктами 1, 2 та 5, провадження у справі про банкрутство припиняється на всіх стадіях провадження у справі про банкрутство; у випадках, передбачених пунктами 3, 4, 7 і 8, провадження у справі про банкрутство припиняється тільки до визнання боржника банкрутом; у випадку, передбаченому пунктом 6, — тільки після визнання боржника банкрутом.
77.
Провадження за цією категорією справ здійснюють органи правосуддя у господарських відносинах - арбітражні суди. Підвідомчість цих справ арбітражним судам встановлюють п. 1 ст. 6 Закону України " Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", згідно з яким справи про банкрутство підвідомчі арбітражним судам і розглядаються ними за місцезнаходженням боржника, та ст. 6 Закону України " Про арбітражний суд". Провадження у справах про банкрутство регулюється Законом України " Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", Арбітражним процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами.
Провадження у справах про банкрутство можна поділити на кілька стадій:
- порушення провадження у справі;
- підготовче засідання арбітражного суду;
- виявлення кредиторів та інвесторів;
- попереднє засідання арбітражного суду;
- проведення зборів кредиторів і утворення комітету кредиторів;
- винесення ухвали про санацію;
- визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури;
- припинення провадження у справі про банкрутство.
Розглянемо зазначені стадії детальніше.
На стадії порушення провадження у справі арбітражний суд розглядає заяву на предмет того, чи підлягає вона прийняттю, а справа - порушенню.
Заява про порушення справи про банкрутство подається у письмовій формі і повинна містити відомості, зазначені в ст. 7 Закону. Крім того, до заяви мають бути додані документи, перелік яких визначений ст. 7 Закону залежно від особи заявника (кредитор, боржник, орган державної податкової служби). Із заяв про порушення справи про банкрутство справляється державне мито відповідно до Закону. Суддя арбітражного суду приймає заяву про порушення справи про банкрутство, якщо її подано з додержанням встановлених вимог. Згідно з п. 2 ст. 8 Закону, суддя відмовляє у прийнятті заяви про порушення справи про банкрутство, виносячи при цьому відповідну ухвалу, якщо:
- боржник не включений до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України або до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності;
- подано заяву про порушення справи про банкрутство ліквідованої або реорганізованої (крім реорганізації у формі перетворення) юридичної особи;
- стосовно боржника юридичної чи фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності вже порушено справу про банкрутство;
- якщо вимоги кредиторів, які подали заяву про порушення справи про банкрутство, в сумі становлять менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, якщо інше не передбачено цим Законом;
- вимоги кредиторів повністю забезпечені заставою.
Суддя не пізніше п'яти днів з дня надходження повертає заяву про порушення справи про банкрутство і додані до неї документи без розгляду, про що виносить ухвалу, якщо є порушення, передбачені п. 1 ст. 9 Закону. Повернення заяви не перешкоджає повторному зверненню з нею до арбітражного суду в загальному порядку після усунення допущеного порушення.
Заява про порушення справи про банкрутство може бути відкликана заявниками до опублікування в офіційному друкованому органі оголошення про порушення справи про банкрутство або після такого опублікування, якщо протягом місячного строку не надійшло інших заяв кредиторів щодо задоволення вимог.
При позитивному вирішенні питання щодо прийняття заяви суддя виносить ухвалу про порушення провадження у справі про банкрутство. Ухвала має бути винесена не пізніше 5 днів з дня надходження заяви. В ухвалі вказується про прийняття заяви до розгляду, про введення процедури розпорядження майном боржника, призначення розпорядника майна, дату проведення підготовчого засідання суду, яке має відбутися не пізніше ніж на тридцятий день з дня прийняття заяви про порушення справи про банкрутство, введення мораторію на задоволення вимог кредиторів.
Ухвала направляється сторонам та державному органові з питань банкрутства.
Підготовче засідання арбітражного суду необхідне для:
оцінки поданих документів;
заслуховування пояснення сторін;
розгляду обгрунтованості заперечень боржника;
призначення розпорядника майна, якщо при прийнятті заяви про порушення справи про банкрутство призначити його було неможливо;
розгляду та вирішення інших питань, передбачених Законом.
Щоб виявити всіх кредиторів та осіб, які виявили бажання взяти участь у санації боржника, суддя у підготовчому засіданні виносить ухвалу, якою зобов'язує заявника подати до офіційних друкованих органів (газети Верховної Ради України " Голос України" та газети Кабінету Міністрів України " Урядовий кур'єр", друкованих видань відповідної обласної ради за місцезнаходженням боржника) у 10-денний строк за його рахунок оголошення про порушення справи про банкрутство визначеного змісту.
За результатами розгляду заяви кредитора та відзиву боржника у підготовчому засіданні виноситься ухвала, в якій, зокрема, мають бути визначені розмір вимог кредиторів, дата складання розпорядником майна реєстру вимог кредиторів, дата попереднього засідання суду, дата скликання перших загальних зборів кредиторів, дата засідання суду, на якому буде винесено ухвалу про санацію боржника, чи про визнання його банкрутом, чи припинення провадження у справі (п. 11 ст. 11 Закону).
Арбітражний суд має право за клопотанням сторін або учасників провадження у справі про банкрутство чи за своєю ініціативою вживати заходів щодо забезпечення грошових вимог кредиторів згідно з Арбітражним процесуальним кодексом України та п. 1 ст. 12 Закону, а також вводити мораторій на задоволення вимог кредиторів.
Щоб забезпечити майнові інтереси кредиторів, арбітражний суд вводить процедуру розпорядження майном боржника і призначає з числа осіб, зареєстрованих державним органом з питань банкрутства як арбітражні керуючі, розпорядника майна. Правовий статус розпорядника майна визначений, зокрема, ст. 13 Закону.
Виявлення кредиторів здійснюється шляхом подання ними у місячний строк з дня опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство до арбітражного суду письмових заяв про грошові вимоги до боржника та документів, що їх підтверджують.
Інвестори (фізичні та юридичні особи, які виявлять бажання взяти участь у процедурі санації боржника) подають розпорядникові майна заяву про участь у санації боржника.
Попереднє засідання арбітражного суду проводиться не пізніше трьох місяців після проведення підготовчого засідання суду. Про попереднє засідання суду повідомляються сторони, а також інші учасники провадження у справі про банкрутство, до яких, крім сторін, згідно із Законом належать арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, а також у випадках, передбачених Законом, інші особи, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство, Фонд державного майна України, державний орган з питань банкрутства, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника.
У попередньому засіданні арбітражний суд розглядає реєстр вимог кредиторів, вимоги кредиторів, щодо яких були заперечення боржника і які не були включені розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів. За результатами розгляду арбітражний суд виносить ухвалу, в якій зазначається розмір визнаних судом вимог кредиторів, які включаються розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів, та призначається дата проведення зборів кредиторів.
Протягом десяти днів після винесення ухвали за результатами попереднього засідання арбітражного суду розпорядник майна повідомляє кредиторів згідно з реєстром вимог кредиторів про місце і час проведення зборів кредиторів та організує їх проведення.
До компетенції зборів кредиторів належить прийняття рішення про:
вибори членів комітету кредиторів;
визначення кількісного складу комітету кредиторів, визначення його повноважень, дострокове припинення повноважень комітету кредиторів або окремих його членів;
інші питання, передбачені Законом.
Обраний на час дії процедур банкрутства зборами кредиторів комітет кредиторів (у складі не більше семи осіб) приймає рішення про:
вибори голови комітету;
скликання зборів кредиторів;
підготовку та укладення мирової угоди;
внесення пропозицій до арбітражного суду щодо продовження або скорочення строку процедур розпорядження майном боржника чи санації боржника;
звернення до арбітражного суду з клопотанням про відкриття процедури санації, визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, припинення повноважень арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) та про призначення нового арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), надання згоди на укладення арбітражним керуючим значних угод боржника чи угод боржника, щодо яких є заінтересованість;
інші питання, передбачені Законом.
Арбітражний суд за клопотанням комітету кредиторів має право винести ухвалу про проведення санації боржника та призначення керуючого санацією.
Санація вводиться на строк не більше дванадцяти місяців, який може бути подовжений ще до шести місяців або скорочений.
З дня винесення ухвали про санацію:
припиняються повноваження керівника боржника, управління боржником переходить до керуючого санацією, якщо інше не передбачено Законом;
припиняються повноваження органів управління боржника - юридичної особи;
арешт на майно боржника та інші обмеження дій боржника щодо розпорядження його майном можуть бути накладені лише в межах процедури санації.
Здійснення санації боржника організовує керуючий санацією, правовий статус якого визначено положеннями ст. 17 Закону. Зокрема, керуючий санацією в 3-місячний строк з дня прийняття рішення про санацію має право відмовитися від виконання договорів боржника, укладених до порушення провадження у справі про банкрутство, не виконаних повністю або частково, якщо:
виконання договору завдає збитків боржникові порівняно з аналогічними договорами, що укладаються за таких самих умов; договір є довгостроковим (понад один рік) або розрахованим на одержання позитивних результатів для боржника в довгостроковій перспективі, крім випадків випуску продукції з технологічним циклом, більшим за строки санації боржника;
виконання договору створює умови, що перешкоджають відновленню платоспроможності боржника.
Крім того, за заявою керуючого санацією арбітражний суд може визнати недійсними угоди боржника, у тому числі укладені до прийняття судом рішення про санацію, у разі якщо:
- угода укладена боржником із заінтересованими особами та в результаті якої кредиторам завдані або можуть бути завдані збитки;
- угода укладена боржником з окремим кредитором чи іншою особою протягом шести місяців до прийняття рішення про санацію, надає перевагу одному кредитору перед іншими або пов'язана з виплатою (видачею) частки (паю) в майні боржника у зв'язку з його виходом зі складу учасників боржника.
Одним з основних обов'язків керуючого санацією є підготовка і подання комітету кредиторів для схвалення плану санації боржника. Якщо у майні підприємства-боржника частка державної власності перевищує п'ятдесят відсотків, керуючий санацією зобов'язаний попередньо погодити план санації боржника з органом, уповноваженим управляти державним майном.
План санації повинен містити:
- заходи щодо відновлення платоспроможності боржника (перелік таких можливих заходів містить ч. 2 ст. 18 Закону);
- умови участі інвесторів, за їх наявності, у повному або частковому задоволенні вимог кредиторів, зокрема шляхом переведення боргу (частини боргу) на інвестора;
- строк та черговість виплати боржником або інвестором боргу кредиторам;
- умови відповідальності інвестора за невиконання взятих згідно з планом санації зобов'язань.
План санації повинен передбачати строк відновлення платоспроможності боржника, яка вважається відновленою за відсутності ознак банкрутства, визначених Законом.
План санації розглядається комітетом кредиторів, який скликається керуючим санацією в чотирьохмісячний строк з дня винесення арбітражним судом ухвали про санацію, і вважається схваленим, якщо за нього таке рішення було підтримано більшістю голосів кредиторів - членів комітету кредиторів.
Комітет кредиторів може відхилити план санації і звернутися до арбітражного суду з клопотанням: а) про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури або б) про звільнення керуючого санацією від виконання ним обов'язків і призначення нового керуючого санацією.
Якщо протягом шести місяців з дня винесення ухвали про санацію в арбітражний суд не буде поданий план санації боржника, арбітражний суд має право прийняти рішення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.
За п'ятнадцять днів до закінчення санації, а також за наявності підстав для дострокового припинення санації керуючий санацією зобов'язаний надати зборам кредиторів письмовий звіт і повідомити їх про час і місце проведення зборів.
За результатами розгляду звіту керуючого санацією збори кредиторів приймають одне з таких рішень:
- про виконання плану санації, закінчення процедури санації та відновлення платоспроможності боржника;
- про звернення до арбітражного суду з клопотанням про дострокове припинення процедури санації у зв'язку з відновленням платоспроможності боржника та переходом до розрахунків з кредиторами;
- про звернення до арбітражного суду з клопотанням про продовження встановленого строку процедури санації;
- про звернення до арбітражного суду з клопотанням про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури;
- про укладення мирової угоди.
Припинення провадження у справі про банкрутство. Відповідно до ст. 40 Закону арбітражний суд припиняє провадження у справі про банкрутство, якщо:
1) боржник не включений до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України або до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності;
2) подано заяву про визнання банкрутом ліквідованої або реорганізованої (крім реорганізації у формі перетворення) юридичної особи;
3) у провадженні арбітражного суду є справа про банкрутство того ж боржника;
4) затверджено звіт керуючого санацією боржника в порядку, передбаченому Законом;
5) затверджено мирову угоду;
6) затверджено звіт ліквідатора в порядку, передбаченому ст. 32 Закону;
7) боржник виконав усі зобов'язання перед кредиторами;
8) кредитори не висунули вимог до боржника після порушення провадження у справі про банкрутство за заявою боржника.
Про припинення провадження у справі про банкрутство виноситься ухвала, яка може бути перевірена в порядку нагляду.
Провадження у справах про банкрутство може бути припинено у випадках, передбачених пунктами 1, 2 та 5 ч. 1 ст. 40 Закону, на всіх стадіях провадження у справі про банкрутство, тобто як до, так і після визнання боржника банкрутом; у випадках, передбачених пунктами 3, 4, 7 і 8, - лише до визнання боржника банкрутом, а у випадку, передбаченому п. 6, - лише після визнання боржника банкрутом.
78.
Учасники провадження у справі про банкрутство
учасники провадження у справі про банкрутство - сторони, арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, а також у випадках, передбачених цим Законом, інші особи, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство, Фонд державного майна України, державний орган з питань банкрутства, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника;
82.
Виконавче провадження як завершальна стадія судового
провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових
осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у
цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та
інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в
межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими
нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону
та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону
підлягають примусовому виконанню (далі - рішення).
86.
Інститут третейських судів в Україні існує на основі певних положень цивільного, цивільного процесуального та господарського процесуального права.
За чинним законодавством можуть створюватися такі види третейських судів:
— третейський суд для вирішення господарських спорів між об’єднаннями, підприємствами, організаціями, установами (створюються та діють на підставі Положення про третейський суд для вирішення господарських спорів між об’єднаннями, підприємствами, організаціями та установами, затвердженого 30 грудня 1975 р.);
— третейський суд для вирішення спорів між громадянами (може бути створений згідно з Положенням про третейський суд. Додаток № 2 до Цивільного процесуального кодексу України);
— третейські суди, які відповідно до законодавства України забезпечують вирішення спорів, що виникають у сфері міжнародних зв’язків, до яких відносяться Міжнародний комерційний господарський суд, Морська арбітражна комісія при Торговельно-промисловій палаті України (їх діяльність регулює Закон України “Про міжнародний комерційний арбітраж” від 24 лютого 1994 р.);
— в теорії міжнародного права також виокремлюють і четвертий тип третейських судів: це міжнародний третейський суд для вирішення спору між двома країнами за посередництвом третьої країни чи групи країн.
В Україні відсутній законодавчий акт, що регулює діяльність третейського суду, за виключенням Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж”, який регулює діяльність окремого виду третейського суду. Відповідно до Закону України “Про правонаступництво в Україні” від 12 вересня 1991 р. та постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р., до прийняття відповідних актів законодавства України застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не суперечать Конституції і законам України, тож на цей час діє Положення про третейський суд для вирішення господарських спорів між об’єднаннями, підприємствами, організаціями і установами, затверджене постановою Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР від 30 грудня 1975 р. (зі змінами та доповненнями).
Це положення, разом з іншими нормами чинного законодавства, визначає третейські суди для суб’єктів господарювання як альтернативу господарському суду в разі звернення для вирішення господарських спорів.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 6 Цивільного кодексу України захист цивільних прав здійснюється судом, арбітражем (господарським судом) або третейським судом.
Роль і місце третейських судів у системі юрисдикційних органів України зумовлюються особливостями розвитку процесуального права, що обслуговує господарський оборот в державі.
Третейський суд — форма вирішення правових спорів, яке здійснює не державний суд, а треті відносно сторін спору приватні фізичні особи або особи (третейські судді), які обрані самими сторонами, або обраними (призначеними) у порядку, узгодженому сторонами чи певними законами, міжнародними договорами. Третейські суди не включені в судову систему України, встановлену в VІІІ розділі, “Правосуддя” Конституції України, та не є державними органами, які здійснюють правосуддя.
Третейський суд на підставі угоди сторін розглядає правові спори, підвідомчі, за відсутності такої угоди, державним судам. Саме тому третейський розгляд називають також альтернативою (відносно державних судів) формою вирішення спору. Третейський суд — суд, обраний за угодою сторін для вирішення спору, який виник між ними.
Сутність третейського розгляду спору полягає в тому, що сторони, які сперечаються, обирають третіх осіб, яким довіряють вирішення спору і винесення рішення. При цьому сторони заздалегідь зобов’язуються підкоритися рішенню третейського суду.
Третейські суди діють як недержавний механізм вирішення спору і мають, у порівнянні з державними господарськими судами, певні переваги, такі як оперативність, економічність, спеціалізація, довіра, конфіденційність, зручність для сторін щодо часу й місця вирішення спору, відсутність публічності та інші. В Україні можуть створюватись третейські суди ad hoc та постійно діючі третейські суди.
Третейський суд для розгляду конкретної справи аd hoc створюється сторонами для розгляду конкретного спору. Склад такого третейського суду формується сторонами, і самі сторони можуть встановлювати практично всі процесуальні правила, які застосовуються при розгляді й вирішенні спору, за виключенням правил, що визначені законодавством як імперативні, тобто такі, що не підлягають зміні за угодою сторін. Після винесення рішення такий суд припиняє своє існування. Такі третейські суди називають тимчасовими, ізольованими, аd hoc (з латини перекладається як “на даний випадок, до даної мети”).
Постійно діючі третейські суди створюються при певних організаціях — юридичних особах. Порядок утворення, структури та функціонування постійно діючих третейських судів регламентується їх правилами (положення, статути, регламенти, інші установчі документи), затвердженими засновниками.
Постійно діючі третейські суди — це органи, яким за угодою сторін доручено організувати третейське вирішення певного спору. За своєю суттю постійно діючий третейський суд є органом, який на підставі угоди сторін формує склад третейського суду для вирішення спору і організує розгляд справ. Сторони, які погодились на передачу їхнього спору до постійно діючого третейського суду, вже не мають тієї свободи в окремих процесуальних аспектах розгляду справи, як у третейських тимчасових судах. Можна вважати, що коли сторони уклали угоду про передачу спору на розгляд постійно діючого суду, вони вже погодили між собою той порядок розгляду і вирішення спору, який передбачений його правилами (положенням, регламентом тощо).
Залежно від обсягу компетенції (кола, категорій спорів, які можуть бути розглянуті відповідно до положення і регламенту) серед постійно діючих виокремлюють суди: 1) відкритого типу (загальної і спеціальної компетенції); 2) закритого типу; 3) змішані, що об’єднують у собі ознаки першого й другого типу.
Третейські суди відкритого типу загальної компетенції мають право розглядати будь-які суперечки, які мають бути передані до третейського суду за угодою сторін. Третейські суди відкритого типу спеціальної компетенції мають право розглядати лише категорії спорів, які визначені в їх затвердженому положенні, регламенті. Третейські суди закритого типу розглядають суперечки лише між членами — організаціями-засновниками (асоціації, біржі тощо).
На вирішення третейського суду може бути передано спір, який виник або міг виникнути із цивільних (господарських) правовідносин і підвідомчий господарському суду згідно із законодавством. Підвідомчий господарському суду господарський (економічний) спір, який виник з адміністративних відносин, не може бути переданий на розгляд третейського суду. У ст. 12 ГПК України законодавець визначає дві категорії спорів, які не можуть бути передані сторонами на вирішення третейського суду: спори про визнання актів недійсними; спори, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб.
До міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї зі сторін знаходиться за кордоном; а також спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб’єктами права України.
Третейський суд вправі розглядати і вирішувати спори лише за наявністю відповідної угоди сторін. Угода про передачу спору до третейського суду — це угода сторін про передачу третейському суду певного спору, окремих категорій або всіх спорів, які виникли чи можуть виникнути між ними у зв’язку з будь-якими правовідносинами, незалежно від того, чи мали вони договірний характер.
Законодавство передбачає певні вимоги до форми угоди про передачу спору третейському суду. Така угода має бути зафіксована у письмовій формі. Недодержання письмової форми угоди тягне визнання її неукладання.
Угода сторін про передачу спору на вирішення третейського суду (третейська, арбітражна угода) може бути висловлена умовою договору (третейське, арбітражне застереження) або окремою угодою (третейський, арбітражний запис).
Третейське (арбітражне) застереження розглядається як автономна від інших умов основного договору умова. Це означає, що визнання недійсності основного договору не тягне за собою недійсності третейського (арбітражне) застереження, що було умовою цього договору.
Слід звернути увагу, що між третейським (арбітражним) застереженням і третейським (арбітражним) записом немає суттєвих відмінностей, тому в законодавстві та на практиці частіше використовується узагальнююче поняття — третейська (арбітражна) угода.
Третейський суд вирішує питання про наявність або дійсність угоди між сторонами про передачу спору на його розгляд. Якщо третейський суд визнає відсутність або недійсність угоди сторін, спір може бути переданий на вирішення господарського суду.
Угода про передачу спору третейському суду може бути анульована лише за взаємною згодою сторін. Одностороння відмова від угоди про передачу спору до третейського суду не допускається.
Процесуальний ефект угоди про передачу спору до третейського суду полягає в тому, що її укладення виключає можливість розгляду спору в державному господарському суді. Згідно з п. 5 ст. 80 ГПК України господарський суд припиняє провадження у справі, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду.
Склад третейського суду визначається відповідно до угоди сторін про передачу спору до третейського суду. Сторони на свій розсуд можуть домовитись про кількісний та персональний склад суддів або погоджуються з умовами регламенту чи іншого установчого документа постійно діючого третейського суду щодо формування складу суддів. Але в будь-якому разі кількість третейських суддів має бути непарною. Третейський суд формується у складі одного або будь-якого непарного числа суддів. Третейський суд вважається сформованим, коли сторони погодили його склад.
Третейські судді не є представниками сторін. Вони повинні бути незалежними і неупередженими при здійсненні своїх повноважень, а також мати необхідні знання для вирішення спору. Третейським суддею може бути фізична особа, яка є дієздатною, тобто досягла повноліття і не перебуває під опікою чи піклуванням. Для обрання (призначення) третейського судді необхідна його згода. В угоді сторін або в установчих документах можуть бути визначені додаткові вимоги до третейських суддів.
Спори можуть передаватися на розгляд третейського суду у випадках, передбачених законодавством, після прийняття заходів до безпосереднього їх урегулювання. В разі неподання доказів застосування таких заходів позовна заява до розгляду не приймається і повертається позивачеві.
Сторони самостійно погоджують порядок розгляду спору, або доручають третейському суду визначити порядок на свій розсуд, або погоджуються з умовами регламенту постійно діючого третейського суд.
Порядок розгляду спору обов’язково повинен визначити місце, строки і мову третейського розгляду.
Після досягнення угоди про розгляд спору у третейському суді та склад суду заінтересована сторона зобов’язана викласти свої вимоги у формі письмової заяви. Заява передається в третейський суд і вважається поданою в день її вручення третейському суду або подання на пошту у випадку надсилання. В заяві мають бути вказані:
— дата і номер позовної заяви;
— найменування сторін, поштова адреса;
— ціна позову, якщо позов підлягає оцінці;
— обставини, які є підставою позову; посилання на відповідні нормативно-правові акти та вказівка на докази, які підтверджують такі обставини;
— обґрунтований розрахунок позовних вимог;
— чи отримана відповідь на претензію, якщо законодавством передбачено пред’явлення претензії;
— мотиви, за якими позивач відхиляє доводи відповідача, викладені у відповіді на претензію, або інших документах, отриманих від відповідача;
— вимога позивача відносно кожного з відповідачів, якщо їх декілька;
— перелік документів, які додаються до заяви.
Позовна заява обов’язково повинна бути підписана керівником. До заяви додаються документи, що підтверджують обґрунтованість вимоги й відсилку копії заяви іншій стороні. Відповідач повинен заявити свої заперечення.
Про день, час і місце розгляду спору третейський суд повідомляє сторони. Спори розглядаються третейським судом за місцем знаходження однієї зі сторін або на розсуд третейського суду в іншому місці, виходячи з інтересів справи. Спір підлягає розглядові протягом одного місяця від дня передачі позовної заяви до третейського суду.
По справах, які розглядаються в третейських судах, державне мито не стягується. В третейській угоді сторін або в установчих документах постійно діючих третейських судів передбачають порядок відшкодування витрат, пов’язаних з діяльністю третейського суду, виплату гонорарів суддям та інших виплат. В установчих документах може бути встановлений арбітражний збір — грошова сума, що сплачується по кожній прийнятій до розгляду справі для покриття загальних витрат, пов’язаних з діяльністю суду.
Приймаючи позов, третейський суд вирішує питання про наявність і дійсність угоди про передачу спору третейському суду. В разі, коли третейський суд прийшов до висновку про відсутність або недійсність зазначеної угоди, він повинен відмовитись від розгляду справи.
Третейський суд зобов’язаний відмовитись від розгляду справи про спір, який відповідно до законодавства України вирішується виключно господарськими судами або іншими державними органами України. Тобто, якщо третейський суд не уповноважений розглядати справу, він відмовляється у прийнятті позовної заяви та повертає її позивачеві. Третейський суд вирішує спір у межах, визначених третейською угодою.
Третейський суд розглядає справи за участю сторін і рішення по справі виносить за дослідженням усіх обставин справи. Коли суд складається з трьох і більше суддів, рішення приймається більшістю голосів.
Рішення викладається у письмовій формі та підписується всіма суддями, які брали участь у засіданні.
У рішенні третейського суду повинні бути вказані:
— дата винесення рішення, склад третейського суду, місце розгляду справи;
— найменування учасників спору, прізвища та посади їх представників;
— суть спору заяви та пояснення осіб, що беруть участь у розгляді спору;
— обставини справи та мотиви, які стали підставою для рішення;
— суть прийнятого рішення, на яку сторону і в якому розмірі відносяться витрати, пов’язані з відрядженням третейських суддів, проведенням експертизи, інші витрати, які третейський суд визнав доцільним віднести на сторони;
— строк та порядок виконання прийнятого рішення.
Рішення третейського суду за господарськими спорами є обов’язковим до виконання. Порядок виконання рішень третейських судів встановлений Законом України “Про виконавче провадження”. Як виконавчий документ рішення третейського суду з господарського спору щодо стягнення грошових сум обов’язкове для виконання банківськими установами у безспірному порядку, встановленому Національним банком України, а решта — державними виконавцями відповідно до Закону України “Про виконавче провадження”.
