Виїзд з України іноземців та осіб без громадянства

Виїзд з України іноземців та осіб без громадянства

Закон України " Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" (ст. 25) визначає, що іноземці та особи без громадянства можуть в'їжджати в Україну за дійсними паспортними документами. При цьому іноземці та особи без громадянства повинні одержати у встановленому порядку в'їзну візу, якщо інше не передбачено законодавством України.

В'їзд в Україну іноземцю та особі без громадянства забороняється:

* в інтересах забезпечення безпеки України чи охорони громадського порядку;

* якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України;

o якщо при порушенні клопотання про в'їзд в Україну він подав про себе завідомо неправдиві відомості або підроблені документи;

* якщо його паспортний документ, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають встановленому зразку або належать іншій особі;

o якщо він у пункті пропуску через Державний кордон України порушив правила перетинання Державного кордону України, митні правила, санітарні норми чи правила або не виконав законних вимог посадових осіб Державної прикордонної служби України, митних та інших органів, що здійснюють контроль на Державному кордоні;

* якщо встановлено факти порушення ним законодавства України під час попереднього перебування в Україні.

Виїзд з України іноземцю та особі без громадянства не дозволяється:

* якщо щодо нього ведеться дізнання чи попереднє слідство або кримінальна справа розглядається судом (до закінчення провадження у справі);

* якщо його засуджено за вчинення злочину (до відбування покарання або звільнення від покарання);

* його виїзд суперечить інтересам забезпечення безпеки України (до припинення обставин, що перешкоджають виїзду).

Крім того, виїзд з України іноземця та особи без громадянства може бути відкладено до виконання ним майнових зобов'язань перед фізичними та юридичними особами в Україні.

Правила в'їзду в Україну іноземців та осіб без громадянства, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію встановлюються Кабінетом Міністрів України і підлягають опублікуванню.

Іноземець може отримати дозвіл на імміграцію та іммігрувати на постійне проживання, якщо:

а) має в Україні законне джерело існування;

б) перебуває у близьких родинних стосунках з громадянами України;

в) перебуває на утриманні громадянина України;

г) має на своєму утриманні громадянина України;

д) в інших передбачених законами України випадках.

Визнання особи біженцем

Біженець – особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Біженець чи особа, яка потребує додаткового захисту або якій надано тимчасовий захист, не може бути вислана або примусово повернута до країни, де їх життю або свободі загрожує небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також з інших причин, що визнаються міжнародними договорами чи міжнародними організаціями, учасниками яких є Україна, як такі, що не можуть бути повернуті до країн походження.

Біженець чи особа, яка потребує додаткового захисту або якій надано тимчасовий захист, не може бути вислана або примусово повернута до країн, де вони можуть зазнати катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання або з яких вони можуть бути вислані або примусово повернуті до країн, де їх життю або свободі загрожує небезпека за ознаками віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також з інших причин, що визнаються міжнародними договорами чи міжнародними організаціями, учасниками яких є Україна, як такі, що не можуть бути повернуті до країн походження.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п’яти робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У разі якщо така особа під час незаконного перетинання державного кордону України звернулася із зазначеною заявою до посадової особи Державної прикордонної служби України, вона зобов’язана надати цій посадовій особі пояснення про причини незаконного перетинання державного кордону України. У разі відсутності у такої особи документів, що посвідчують її особу, або якщо такі документи є фальшивими, вона повинна повідомити в поясненні про цю обставину, а також викласти причини зазначених обставин. Під час надання пояснень особою, яка не володіє українською або російською мовами, орган Державної прикордонної служби України повинен забезпечити перекладача з мови, якою така особа може спілкуватися. Після надання пояснень особа, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна бути протягом 24 годин передана посадовими особами Державної прикордонної служби України представнику органу міграційної служби.

Особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в Законі, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Орган міграційної служби може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених Законом, якщо зазначені умови не змінилися.

Вимога про подання заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, установлена частиною другою цієї статті, а також вимога щодо строку подання такої заяви, передбаченого частиною п’ятою цієї статті, не поширюються на випадки, коли такі заяви подаються законними представниками дітей, розлучених із сім’єю.

Права та обов’язки біженця

Відповідно ст. 18. Закону України «Про біженців» особа, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, має право на:

- тимчасове працевлаштування, навчання, медичну допомогу у
порядку, встановленому законодавством України;

- проживання у родичів, у готелі, піднайом житлового приміщення або користування житлом, наданим у пункті тимчасового розміщення біженців;

- безоплатну правову допомогу в порядку, встановленому Законом України " Про безоплатну правову допомогу" .

Особа, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, зобов'язана:

- подати до відповідного органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо надання статусу біженця;

- у разі одержання направлення органу міграційної служби відбути до визначеного місця тимчасового проживання і протягом трьох робочих днів зареєструватися у відповідному органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб;

Особа, яка отримала повідомлення суду про підтвердження рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця чи у наданні статусу біженця, або втрату чи позбавлення статусу біженця, повинна залишити територію України в установлений строк, якщо вона не має інших законних підстав для перебування в Україні.

- стати на облік у відповідному органі міграційної служби за новим місцем проживання. Взяття на облік у органі міграційної служби за
новим місцем проживання є підставою для реєстрації у відповідному
органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб;

- проходити щорічну перереєстрацію у строки, встановлені органом міграційної служби за місцем проживання.
Особа, якій відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця за відсутності умов,
зазначених у абзаці другому статті 1 цього Закону, у разі виникнення зазначених умов може повторно звернутися із заявою про
надання статусу біженця.

Особа, стосовно якої прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу
біженця, про відмову у наданні, втрату або позбавлення статусу біженця і яка оскаржує відповідне рішення до спеціально
уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції або до суду, до прийняття рішення за скаргою має права та
обов'язки, передбачені статтею 18 цього Закону.

- проходити медичне обстеження на вимогу органів міграційної служби;

-з'являтися до відповідного органу міграційної служби у визначений ним строк;

повідомляти органу міграційної служби, до якого було подано заяву, про свої виїзди за межі території адміністративно-територіальної одиниці України, на яку поширюються повноваження цього органу.

Особи, яким надано статус біженця в Україні, є іноземцями чи особами без громадянства, які перебувають в Україні на законних
підставах. Такі особи користуються тими ж правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією та законами України, а також
міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Особа, якій надано статус біженця, має рівні з громадянами України права на: пересування, вільний вибір місця проживання, вільне залишення території України, за винятком обмежень, які встановлюються законом;
працю; підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом;
охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування; відпочинок;
освіту; свободу світогляду і віросповідання;
направлення індивідуальних чи колективних письмових звернень або особисте звернення до органів державної влади, органів
місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів;
володіння, користування і розпорядження своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності;
оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб;
звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;
безоплатну правову допомогу в порядку, встановленому Законом України " Про безоплатну правову допомогу".

Особа, якій надано статус біженця в Україні, має рівні з громадянами України права у шлюбних та сімейних відносинах.

Особа, якій надано статус біженця в Україні, має право на одержання грошової допомоги, пенсії та інших видів соціального забезпечення в порядку, встановленому законодавством України, та
користування житлом, наданим у місці проживання.

Особа, якій надано статус біженця в Україні, користується іншими правами і свободами, які передбачені Конституцією та законами України.

Особа, якій надано статус біженця в Україні, зобов'язана:

- повідомляти протягом десяти робочих днів органу міграційної служби за місцем проживання про зміни прізвища, складу сім'ї,
сімейного стану, місця проживання, набуття громадянства України або іншої держави, надання притулку або дозволу на постійне
проживання в іншій державі;

Принципи виборчого права

Принцип загального виборчого права означає, що виборчі права (або хоча б активне виборче право) визнається за всіма дорослими й психічно здоровими людьми. Загальність означає відсутність дискримінації за будь-якими підставами (статтю, національністю тощо), тобто неможливість відсторонення від виборів яких-небудь громадян або груп населення.

Застосування принципів прямого або непрямого виборчого права або їх певне поєднання залежить від порядку формування виборного органу.

Пряме (безпосереднє) виборче право означає право виборця обирати й бути обраним безпосередньо у виборний орган або на виборну посаду. Цей принцип діє в переважній більшості випадків на виборах нижніх палат, іноді верхніх палат парламентів – у США, Італії, Польщі, президентів – у Мексиці, Австрії, Болгарії, практично повсюдно у виборах органів місцевого самоврядування.

Непряме (багатоступеневе) виборче право означає, що виборець обирає лише членів колегії, яка потім уже обирає виборний орган.

Принцип рівного виборчого права передбачає рівну для кожного виборця можливість впливати на результати виборів. Він є наслідком і одним із найважливіших проявів конституційно гарантованої рівноправності громадян.

Принципу рівного виборчого права суперечить плюральний вотум (буквально – множинне голосування). Відповідно до цього принципу одні виборці можуть мати залежно від обставин більше голосів, ніж інші.

Принцип таємного голосування полягає у виключенні зовнішнього спостереження й контролю за волевиявленням виборця.

Принцип вільних виборів означає, що виборець сам вирішує, чи брати йому участь у виборчому процесі, а якщо брати, то якою мірою.

У деяких державах існує обов'язковий вотум, тобто юридичний обов'язок виборця взяти участь у голосуванні. За його невиконання передбачаються штрафи (Австралія, Бельгія), позбавлення волі (Греція, Туреччина), штраф разом із позбавленням права обіймати протягом трьох років державні посади (Аргентина).

Під принципом альтернативності розуміється висування як мінімум двох кандидатів на виборну посаду або участь у виборчому процесі як мінімум двох політичних партій.

Мажоритарна виборча система

Виборча система — це сукупність правил, прийомів, процесів, що забезпечують і регулюють легітимне формування органів політичної влади.
Виборчі системи пройшли тривалий еволюційний шлях. У наслідок майже трьох століть розвитку представницька демократія виробила дві основні форми участі громадян у формуванні органів державної влади й місцевого самоврядування: мажоритарну й пропорційну виборчі системи.
Мажоритарна виборча система характеризується тим, що обраним у той або інший виборний орган вважається кандидат (або список кандидатів), що набрав передбачену законом більшість голосів. Залежно від того, яка більшість потрібна для перемоги на виборах, мажоритарні виборчі системи діляться на систему відносної й абсолютної більшості.
Мажоритарна система відносної більшості — це система, при якій обраним уважається той кандидат, який одержав найбільшу кількість голосів, тобто більше голосів, ніж кожний з його суперників. Це найпростіша система. Вона завжди результативна, тому що хто-небудь завжди набирає відносну більшість голосів. Величезна перевага цієї системи — виключення другого туру.
Мажоритарна система абсолютної більшості вимагає для обрання абсолютної більшості голосів виборців, тобто більше половини (50 % + 1) загального їхнього числа. Достоїнство даної системи в порівнянні із системою відносної більшості полягає в тім, що обраними вважаються кандидати, підтримані дійсною більшістю виборців, що проголосували, навіть якщо ця більшість становила один голос. У випадку, якщо жоден кандидат не одержав понад половину голосів, проводиться другий тур виборів, на якому, як правило, представлені два кандидати, що одержали найбільшу кількість голосів. У другому турі переможець, як правило, визначається по системі відносної більшості.

Пропорційна виборча система

Пропорційна система припускає розподіл мандатів пропорційно голосам, отриманим партіями або партійними блоками.
Як і мажоритарна, пропорційна система має різновиди. Існує два її види:
• голосування по закритих партійних списках. У цьому випадку виборець голосує за партійний список у цілому, не міняючи порядку розташування кандидатів;
голосування за відкритими партійними списками. У цьому випадку виборець має право голосувати не тільки за партійний список у цілому, але й переставляти кандидатів у списку за своїм вибором.
Для того, щоб перебороти надмірне партійне дроблення складу парламенту, обмежити можливість проникнення в нього дрібних партій, багато країн використовують так звані «виборчі пороги», що встановлюють необхідний для одержання депутатських мандатів мінімум голосів виборців. У різних країнах, що використовують пропорційну систему цей «поріг» коливається від 1 % до 10 % (в Україні — 3 %). Кандидати тих партій або партійних блоків, які не перебороли цей «поріг», автоматично виключаються зі списку претендентів.
Мажоритарна й пропорційна системи мають свої достоїнства й недоліки.
При мажоритарній виборчій системі населення голосує за конкретних депутатів. У результаті виникають міцні стійкі зв’язки між депутатами й виборцями. Разом з тим мажоритарна виборча система створює можливість формування уряду, що опирається на більшість у парламенті, але не користується підтримкою більшості населення. Вона сильно обмежує доступ у парламент представників меншості. У результаті мажоритарна виборча система може послабити легітимність влади, викликати в громадян недовіру до політичного ладу, пасивність на виборах.
До достоїнств пропорційної виборчої системи відноситься те, що в сформованих за її допомогою органах влади представлена реальна картина розміщення політичних сил. До недоліків цієї системи варто віднести відносно меншу стабільність уряду. Характерне для неї широке представництво в парламенті різних політичних сил дуже часто не дозволяє якій-небудь партії сформувати однопартійний уряд і спонукає до утворення коаліцій. Об’єднання ж різнорідних по своїм цілям партій може приводити до загострення протиріч між ними, до розпаду коаліцій і відставки уряду. Оскільки при пропорційній виборчій системі голосування здійснюється не за конкретних кандидатів, а за списки партій, об’єднань, остільки досить слабкий безпосередній зв’язок між депутатами й виборцями. Ця обставина також сприяє більшій залежності депутатів від своїх партій, чим від виборців.
У ряді країн з метою поєднати позитивні сторони різних систем і звести до мінімуму їхні недоліки створюються виборчі системи змішаного типу, у яких тим або іншим способом сполучаються елементи мажоритарної й пропорційної систем. Практична реалізація змішаної виборчої системи в процесі голосування полягає в тому, що кожен виборець одержує два бюлетені. Відповідно в нього два голоси: одним він голосує за конкретного кандидата, що балотується по даному виборчому округу, іншим — за політичну партію, об’єднання.

Склад та структура ВРУ

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України.

Згідно з чинною Конституцією України конституційний склад Верховної Ради України - 450 народних депутатів.

Народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років.

Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.

Конституція 1996 року, на відміну від попередніх конституційних актів, значно понизила віковий ценз народних депутатів - з 25 до 21 року і підвищила ценз осілості з двох до п'яти років, а також встановила обмеження для осіб, які мають судимість.

Формування чисельного складу Верховної Ради відбувається на основі Закону України " Про вибори народних депутатів України ".

Ефективність діяльності Верховної Ради України значно залежить як від її складу, так і від структури. Конституція України та Закон України " Про Регламент Верховної Ради України" визначають, що парламент України складається з кількох підрозділів.

1. Керівні особи: Голова Верховної Ради України, Перший заступник і заступник голови Верховної Ради України, що обираються та відкликаються Верховною Радою України зі свого складу. Голова Верховної Ради України веде засідання Верховної Ради України; організовує підготовку питань до розгляду на засіданнях Верховної Ради та ін.

2. Комітети Верховної Ради України. Вони здійснюють розгляд питань, належних до повноважень Верховної Ради України, здійснюють законопроектну роботу, сприяють втіленню в життя законів України й інших рішень парламенту та ін.

3. За рішенням Верховної Ради України для розгляду питань, які мають тимчасовий характер або не належать до профілю вже наявних комітетів, можуть створюватися тимчасові спеціальні комісії. Вони є незалежними в своїй діяльності. Оцінку їхній роботі дає лише Верховна Рада України.

4. За необхідності проведення розслідувань, пов´ язаних з питаннями, що торкаються інтересів усього суспільства, Верховна Рада України може створювати тимчасові слідчі комісії (за це повинні проголосувати не менш як 150 народних депутатів).

5. Апарат Верховної Ради України. На нього покладається здійснення правового, наукового, організаційного, документального, інформаційного, фінансово-господарського, матеріально-технічного, соціально-побутового й іншого забезпечення діяльності парламенту та народних депутатів України.

Завдання міністерства

1. Основними завданнями міністерства як органу, що забезпечує формування та реалізує державну політику в одній чи декількох сферах, є:

1) забезпечення нормативно-правового регулювання;

2) визначення пріоритетних напрямів розвитку;

3) інформування та надання роз'яснень щодо здійснення державної політики;

4) узагальнення практики застосування законодавства, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення та внесення в установленому порядку проектів законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України;

Завдання центральних органів виконавчої влади

1. Основними завданнями центральних органів виконавчої влади є:

1) надання адміністративних послуг;

2) здійснення державного нагляду (контролю);

3) управління об'єктами державної власності;

4) внесення пропозицій щодо забезпечення формування державної політики на розгляд міністрів, які спрямовують та координують їх діяльність;

5) здійснення інших завдань, визначених законами України та покладених на них Президентом України.

Повноваження міністерств, інших центральних органів виконавчої влади поширюються на всю територію держави

Питання, що вирішуються місцевими державними адміністраціями

До відання місцевих державних адміністрацій у межах і формах, визначених Конституцією і законами України, належить вирішення питань:

1) забезпечення законності, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян;

2) соціально-економічного розвитку відповідних територій;

3) бюджету, фінансів та обліку;

4) управління майном, приватизації, сприяння розвитку підприємництва та здійснення державної регуляторної політики;

5) промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту і зв'язку;

6) науки, освіти, культури, охорони здоров'я, фізкультури і спорту, сім'ї, жінок, молоді та неповнолітніх;

7) використання землі, природних ресурсів, охорони довкілля;

8) зовнішньоекономічної діяльності;

9) оборонної роботи та мобілізаційної підготовки;

10) соціального захисту, зайнятості населення, праці та заробітної плати.

Виборчі дільниці

Для підготовки організації і проведення голосування та підрахунку голосів виборців утворюються виборчі дільниці.

Виборча дільниця може бути звичайною, спеціальною або закордонною.

Виборчі дільниці утворюються з кількістю виборців від двадцяти осіб до двох тисяч п'ятисот осіб. Виборчі дільниці поділяються на:

1) малі - з кількістю виборців до 500 осіб;

2) середні - з кількістю виборців від 500 до 1500 осіб;

3) великі - з кількістю виборців понад 1500 осіб. Виборчі дільниці утворюються не пізніш як за п'ятдесят днів до дня виборів.

Система виборчих комісій

Систему виборчих комісій, що здійснюють підготовку та проведення виборів депутатів, становлять:

1) Центральна виборча комісія;

2) окружні виборчі комісії;

3) дільничні виборчі комісії.

Списки виборців

Для підготовки проведення голосування виборців до 1 жовтня року, який передує року проведення чергових виборів народних депутатів України, складаються загальні списки виборців за формою, затвердженою Центральною виборчою комісією.

Поняття прокуратури України

Прокуратура - єдина централізована система державних органів, від імені України здійснюють нагляд за точним виконанням і єдиним застосуванням законів через своєчасне виявлення правопорушень, вжиття заходів щодо їх усунення та притягнення винних до відповідальності.

Прокуратура України - самостійний централізований орган державної влади, що діє в системі правоохоронних органів держави і забезпечує захист від неправомірних посягань на суспільний і державний лад, права і свободи людини, а також основи демократичного устрою засобами і методами, які передбачені законом. Прокуратура не підпорядковується виконавчій чи судової влади, оскільки її діяльність є елементом системи стримувань і противаг між гілками влади, які формуються і затверджуються в державі після прийняття нової Конституції.

У відповідності зі ст. 121 Конституції України на прокуратуру покладено:

- Підтримання державного обвинувачення в суді;

- Представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;

- Нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

- Нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.