Конституційне право – провідна галузь права України.

Конституційне право – провідна галузь права України.

КП – провідна галузь національного права, норми якої регулюють найважливіші суспільні відносини в усіх сферах суспільного життя під час здійснення влади народом. КП має загальні ознаки, властиві усій системі права: нормативність, формальна визначеність, спрямованість на досягнення результату, захист правових приписів засобами державного впливу..

КП має специфічні якісні ознаки: = відноситься до публічного права =його предметом є найбільш важливі політичні та інші суспільні відносини (політичні, економічні, соціальні, духовні тощо)

=КП закріплює основні принципи констит.ладу, визначає права і свободи людини, територіальний устрій держави, систему органів державної влади та місцевого самоврядування =має імперативно-владний та диспозитивний метод регулювання = система КП складається з інститутів та норм права, окремі його інститути набули ознаки галузей (гуманітарне, виборче, парламентське П.)

= має особливі джерела права, (Конституція України - основне джерело КП та пріоритетна цінність правової системи в цілому)

= суб’єктами КП є майже всі суб’єкти національного права, найголовнішим – народ (КП – право народу України)

= передбачає юрид. відповідальність (конституційно-правову) за порушення норм (та кримінальну, адміністративну, дисциплінарну)

= є основою нац. системи права, виступає одночасно соціальною цінністю та засобом пізнання діяльності. Визначає види актів, становить правову базу законодавства У

Врахування всіх характеристик дає узагальнену характеристику КП як галузі права.

Відповідає на питання: кому належить влада в суспільстві і яким чином вона здійснюється.

Предмет конституційного права - це суспільні відносини, які виникають і діють в процесі здійснення політичної влади народом України

§ відносини, що визначають устрій держави, організацію державної влади та основи місцевого самоврядування;

§ відносини, що виникають між людиною, колективами людей та державою

§ відносини, що складають основи народовладдя і суверенітету народу.

§ відносини, які опосередковують будову, устрій держави

§ відносини, що опосередковують основні засади функціонування держави

§ відносини, що визначають характер зв’язків з особою

Метод конституційно-правового регулювання.

Метод науки – це сукупність правил, прийомів, принципів пізнання, які забезпечують отримання об'єктивних, достовірних знань.

- владно імперативний(або метод підпорядкування)його суть полягає у тому, що за його застосування об’єкт управління повинен діяти лише так, як йому приписано, тобто в нього не має права вибору стосовно поведінки у конкретній ситуації)

- диспозитивний(тобто надання їм можливості вільно й самостійно регулювати свої взаємовідносини у встановлених межах)

- метод заборони(напр..ст15 КУ – заборона цензури)

- метод дозволу(ч1 ст41 КУ – кожен має право володіти користуватися і розпоряджатися своєю власністю…)

• установлення – закріплюють повноваження відповідних суб’єктів;

• зобов’язання – закріплюють обов’язок людини визначати свою поведінку відповідно до встановленого припису;

• дозволяння – дає можливість відповідному суб’єкту діяти за тих чи інших обставин на свій розсуд;

• заборони – суб’єктам конституційного права заборонено здійснювати дії, передбаченні приписами цих норм

Суть конституціоналізму.

З появою перших К-цій зародився конституціоналізм = ідейно-політичний рух, вчення про К-ії, що обґрунтовує призначення К., її природу і сутність, предмет констит.регулювання, форми та спосіб прийняття... = це правління, обмежене К. чи політична система, що спирається на конституційні методи управління.

Початок його становлення пов'язують з працями Гроція, Лейбніца, що виступали за обмеження держави природним правом людини. Монтеск’є пропонував поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову та систему «стримувань та противаг». Ідеї суспільного договору та народного суверенітету набули подальшого розвитку у працях Жан-Жака Руссо.

Теоретичні положення вчених використані при розробці писаних конституцій, актуальні і на сьогодні, зокрема конст-лізм передбачає Конституцію, що: = забезпечує рівність, захист та гарантованість природних прав і свобод людини= закріплює організацію державної влади на засадах поділу на законодавчу, виконавчу та судову, що ускладнить можливість узурпації всієї влади= встановлює межі здійснення публічної (державної) влади; = має найвищу юридичну силу щодо актів державної влади= є суспільним договором, компромісом між членами суспільства (класами, соціальними прошарками, територіальними або національними спільнотами...) щодо форми організації влади, = має письмову форму, що забезпечує чітке виконання умов договору, однозначне тлумачення його положень.

Конст-ізм - особлива система конституційно-правових відносин, які опосередковують у загальному вигляді повновладдя народу, його суверенітет. Є барометром прогресу і розвитку всього суспільства. Конст-ізм ширше конституційного законодавства.

Елементами конст-ізму є: фактична і юридична конституція, конституційна теорія, конституційні відносини, конституційна правосвідомість, конституційна законність і правопорядок

Розподіл державної влади.

Першочергове значення у становленні і функціонуванні демократичної держави має порядок формування органів державної влади (державного апарату).
Ряд органів державної влади України формується окремо представницьким органом державної влади – парламентом України (обираються безстроково судді судів загальної юриспруденції тощо) чи Президентом як главою держави (перше призначення на посаду професійного судді на п’ять років суду загальної юрисдикції) або спільно, за взаємною участю: за поданням, згодою одного органу державної влади щодо іншого, на паритетних засадах тощо.
Зокрема, Прем’єр-міністр і Генеральний прокурор призначаються Президентом України за згодою Верховної Ради.
Судді Конституційного Суду України (18 суддів) призначаються Президентом, Верховною Радою та з’їздом суддів України на паритетних засадах (по шість суддів).
Виборними органами державної влади в Україні є Верховна Рада і Президент.
Виборним представницьким органом державної влади є лише один орган державної влади – Верховна Рада України.
Виборними представницькими органами місцевого самоврядування є сільські, селищні та міські ради.

Виборчий процес в Україні.

Виборчий процес в Україні = – це здійснення суб'єктами виборчого права виборчих процедур, передбачених законом: Початок в.п. оголошує ЦВК у випадках та в строки, встановлені К.

Утворення виборчих дільниць

звичайні - від 20-2, 5 тис. (від 50 - 3 т. вибори Пр.) виборців:

1) малі - з кількістю виборців до 500 осіб;

2) середні - з кількістю виборців від 500 до 1500 осіб;

3) великі - з кількістю виборців понад 1500 осіб.

закордонні - дип. представництвах України за кордоном

спеціальні виборчі дільниці – в установах стаціонарного лікування, санаторіях, утворені на судні, на полярній станції, в установах виконання покарання слідчих ізоляторах та в інших місцях тимчасового перебування виборців з обмеженими можливостями пересування.

Утворення виборчих комісій

ЦВК - постійно діючий орган, юридична особа, склад - 15 осіб (затверджується ВР за поданням Президента (пропозиції вносять депутатські фракції) обирають голову, заступника, секретаря і 1/3 повинна мати вищу юридичну освіту. 1/3 протягом першого року не можна змінюватися.

Окружні виборчі комісії – юридичні особи вони утворюються ЦВК на території одномандатного округу за 60 днів до виборів + представники партій, блоків. (50 дн П)

Дільничні – за 31 днів + 1 представник від партій, блоків. Не менше 8 чоловік, де менше 50 чоловік (голова + секретар + 1-3 члени). Не є юридичними особами. (26дн П)

Голова, заступник, секретар не можуть бути членами однієї партії.

Голосування

Голосування виборців на виборах здійснюється за допомогою виборчого бюлетеня. Голосування проводиться:

у день виборів Президента України з 8 до 20 години;

у день виборів до Верховної Ради України – з 7 до 22 години;

у день виборів до місцевих рад та виборів сільських селищних та міських голів – з 8 до 22 години.

Покоління прав людини.

Конституційні та інші права і свободи забезпечують різні сфери життя людини: особисту, політичну, економічну, соціальну, культурну (духовну). Відповідно до цього вони структуруються за категоріями і найменуваннями. Ці права розрізняються не тільки за сферами життєдіяльності, але й за часом їх виникнення. Звідси й з’явився вислів – “три покоління прав людини”.

Перше покоління прав людини сягає витоків конституціоналізму. Воно виходило з традиційних ліберальних цінностей, які були сформульовані в процесі буржуазних революцій, а потім знайшли втілення у практиці законотворчості демократичних держав. Йдеться про громадянські і політичні права – право на свободу думки, совісті і релігії, право кожного громадянина на участь в державних справах, право на рівність перед законом, право на життя, свободу і безпеку особи, право на свободу від необґрунтованого арешту, затримання, право на гласний розгляд незалежним і неупередженим судом, з дотриманням усіх вимог справедливого розгляду справи, виборче право, свобода слова, друку і ряд інших.

Друге покоління прав людини сформувалися в процесі боротьби народів за покращення свого економічного життя, підвищення культурного статусу. Це так звані позитивні права, для реалізації яких необхідна організуюча діяльність держави щодо забезпечення цих прав. У ст. 151 Конституції встановлювалося, що лад господарської діяльності повинен відповідати засадам справедливості і цілям забезпечення для всіх існування, гідного людини. Так, були закладені основи другого покоління прав людини.

Поява третього покоління прав людини зумовлено загостренням у другій половині ХХ століття глобальних проблем, серед яких на одне з перших місць виходить екологічна, а також вступом найбільш розвинутих країн в епоху інформатизації. Звідси – такі права, як право на безпечне довкілля, право доступ до інформації. Особливість третього покоління прав полягає в тому, що вони є колективними і можуть реалізовуватися сумісно.В Конституції України знайшли закріплення всі категорії і покоління прав людини.

91. Поняття громадянства і засоби його набуття.

Громадянство = політична і правова приналежність особи до конкретної держави = особливий зв'язок між державою та особою, заснований на юридичному визнанні державою цієї особи своїм громадянином, та набутті ними взаємних прав і обов'язків.

Його ознаки: = невід’ємне право людини (ст.15 Декларації прав людини) = постійний правовий зв'язок особи з державою необмежений у просторі й часі; = подвійний зв’язок - максимальний характер взаємних прав та обов 'язків особи та держави; = поширення на особу суверенітету держави, незалежно від місця її проживання – у державі чи за межами; = документально підтверджений зв’язок – (паспорт У., дип.паспорт, проїздний документ дитини, посвідчення моряка, інший документ, що свідчить про громадянство). Засоби набуття громадянства:

1. за народженням (філіація) на = принципі права крові – набувається громадянство батьків незалежно від місця народження (притаманний більшості держав світу) = принципі права грунту набувається громадянство держави, на території якої народилася, незалежно від громадянства батьків (притаманний США та латиноамериканським державам)

2. внаслідок прийняття до громадянства (укорінення - натуралізація) у випадках: = набуття громадянства особою, яка його не має (апатридом) = зміни громадянства = суміщення, або кумуляції, коли особа зберігає колишнє громадянство і набуває нове. З урахуванням різних вимог: - терміну проживання на території держави, майнового стану особи, - родинних зв’язків особи тощо

3. внаслідок репатріації повернення емігрантів – осіб, які добровільно або примусово залишили батьківщину і виїхали в іншу країну на постійне чи тривале проживання, з поновленням їх у правах громадянства

4. внаслідок оптації добровільний вибір громадянства при зміні державою, громадянином якої була особа, території (оптанти, на власний розсуд, можуть або зберегти громадянство, або набути громадянства держави, до якої, за оптації переходить територія)

5. трансферт – автоматична зміна громадянства з передачею території

Ознаки громадянства.

Громадянство України - це стійкий, необмежений у просторі правовий зв'язок фізичної особи з Українською державою, заснований на юридичному визнанні державою цієї особи громадянином України, внаслідок чого особа і держава набувають взаємних прав і обов'язків в обсязі, передбаченому Конституцією та законами України.

Ознаками громадянства як певного зв'язку особи з державою є:

1) правовий характер;

2) необмеженість у просторі й часі;

3) максимальний характер взаємних прав та обов 'язків.

Найбільш оптимальним формулюванням громадянства представляється наступне: громадянство — це політико-правовий зв'язок особи і держави стійкого характеру, у результаті якого між ними виникають взаємні права й обов'язки.

Як уявляється, у цьому формулюванні містяться усі найважливіші ознаки громадянства:

— громадянство — це правовий зв'язок особи і держави (суб'єкти цього відношення пов'язані юридичними правами й обов'язками);

— юридичні права й обов'язки між суб'єктами правовідносин громадянства косять взаємний характер: держава вправі вимагати від особи поваги і дотримання своїх законів, але в той же час зобов'язана здійснювати захист цієї особи як на своїй

території, так і за її межами; особа ж, у свою чергу, має право вимагати від держави забезпечення такого захисту, але в той же самий час вона зобов'язана додержуватися її законів;

— громадянство — це політичний зв'язок особи і держави, тому що припускає той або інший ступінь участі особи в управлінні справами держави і суспільства: участь у виборах, референдумах, сплату податків та ін.;

— сталість такого зв'язку припускає наявність потенційної можливості його розірвання (особа вправі вийти з громадянства на підставі свого волевиявлення і на підставах, передбачених законодавством).

В’їзд іноземців в Україну.

Іноземці та особи без громадянства можуть в'їжджати в Україну за дійсними паспортними документами. При цьому іноземці та особи без громадянства повинні одержати у встановленому порядку в'їзну візу, якщо інше не передбачено законодавством України. Це правило не поширюється на іноземців та осіб без
громадянства, які перетинають державний кордон України з метою
визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового або
тимчасового захисту чи отримання притулку.

Стаття 9. В'їзд в Україну іноземців та осіб без громадянства

та строки їх перебування в Україні

1. Іноземці та особи без громадянства в'їжджають в Україну за наявності визначеного цим Законом чи міжнародним договором України паспортного документа та одержаної у встановленому порядку візи, якщо інше не передбачено законодавством чи міжнародними договорами України. Це правило не поширюється на іноземців та осіб без громадянства, які перетинають державний кордон України з метою визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту чи отримання притулку.

2. Іноземці та особи без громадянства під час проходження прикордонного контролю у пунктах пропуску через державний кордон зобов'язані подати свої біометричні дані для їх фіксації.

3. Строк перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлюється візою, законодавством України чи міжнародним договором України.

Стаття 10. Оформлення візи

1. Правила оформлення іноземцям та особам без громадянства візи та перелік документів, необхідних для її отримання, встановлюються Кабінетом Міністрів України.

2. Рішення щодо оформлення візи приймається в установленому порядку дипломатичним представництвом або консульською установою України, Міністерством закордонних справ України або представництвом Міністерства закордонних справ України на території України.

Стаття 11. Підстави для відмови в наданні візи

1. Іноземцю або особі без громадянства може бути відмовлено в наданні візи у разі:

загрози національній безпеці держави або охороні громадського порядку, забезпеченню охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають на території України;

перебування у базі даних осіб, яким згідно із законодавством України не дозволяється в'їзд в Україну або тимчасово обмежено право виїзду з України;

подання недійсного паспортного документа або паспортного документа, що належить іншій особі;

подання завідомо неправдивих відомостей або підроблених інших документів;

відсутності дійсного полісу медичного страхування за умови можливості його оформлення на території держави, в якій подається відповідне візове клопотання;

відсутності достатнього фінансового забезпечення на період запланованого перебування і для повернення до країни походження або транзиту до третьої країни чи можливості отримати достатнє фінансове забезпечення у законний спосіб на території України;

відсутності доказів, що підтверджують мету запланованого перебування;

відсутності документів, що дають можливість встановити намір заявника залишити територію України до закінчення дії візи;

звернення заявника про припинення розгляду клопотання щодо оформлення візи.

2. Рішення про відмову в наданні візи приймається уповноваженими органами, які прийняли рішення про її надання та оформлення.

Стаття 12. Підстави для скасування візи

1. Віза може бути скасована під час проходження прикордонного контролю на підставах та в порядку, визначених Законом України " Про прикордонний контроль" ( 1710-17 ).

2. Віза скасовується під час перебування іноземця або особи без громадянства на території України у разі:

виявлення факту подання особою під час оформлення візи недійсного чи виданого іншій особі паспортного документа або підроблених інших документів, або подання завідомо неправдивих відомостей;

прийняття рішення про примусове повернення або примусове видворення іноземця або особи без громадянства за межі території України.

3. Скасування візи здійснюється:

у випадках, передбачених абзацом другим частини другої цієї статті, - уповноваженими посадовими особами центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, або органу охорони державного кордону;

у випадках, передбачених абзацом третім частини другої цієї статті, - уповноваженими службовими особами органу, що прийняв рішення про примусове повернення або який подав позов до суду про прийняття рішення про примусове видворення, - після прийняття судом такого рішення.

4. Рішення про скасування візи може бути оскаржено в порядку, передбаченому законом.

Стаття 13. Підстави для заборони в'їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну

1. В'їзд в Україну іноземцю або особі без громадянства не дозволяється:

в інтересах забезпечення національної безпеки України або охорони громадського порядку;

якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні;

якщо при клопотанні про в'їзд в Україну така особа подала про себе завідомо неправдиві відомості або підроблені документи;

якщо паспортний документ такої особи, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають установленому зразку або належать іншій особі;

якщо така особа порушила у пункті пропуску через державний кордон України правила перетинання державного кордону України, митні правила, санітарні норми чи правила або не виконала законних вимог посадових та службових осіб органів охорони державного кордону, митних та інших органів, що здійснюють контроль на державному кордоні;

якщо під час попереднього перебування на території України іноземець або особа без громадянства не виконали рішення суду або органів державної влади, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або мають інші не виконані майнові зобов'язання перед державою, фізичними або юридичними особами, включаючи пов'язані з попереднім видворенням, у тому числі після закінчення терміну заборони подальшого в'їзду в Україну.

2. За наявності підстав, зазначених в абзацах другому і сьомому частини першої цієї статті, відомості про іноземця або особу без громадянства вносяться до бази даних осіб, яким згідно із законодавством України не дозволяється в'їзд в Україну або тимчасово обмежено право виїзду з України.

3. Рішення про заборону в'їзду в Україну приймається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, Службою безпеки України або органом охорони державного кордону.

Стаття 14. Повернення іноземців та осіб без громадянства, яким не дозволено в'їзд в Україну

1. Іноземці та особи без громадянства, яким не дозволяється в'їзд в Україну, при спробі в'їзду в Україну в пункті пропуску через державний кордон України не перетинають державний кордон України та в найкоротший строк повертаються в державу, з якої вони прибули, або в державу, яка видала паспортний документ.

У разі неможливості негайного повернення іноземця або особи без громадянства вони перебувають у пункті пропуску через державний кордон України до їх повернення.

Таким іноземцям та особам без громадянства у паспортному документі проставляється відмітка про заборону в'їзду в Україну на термін, зазначений у рішенні, прийнятому відповідно до частини третьої статті 13 цього Закону.

2. Іноземці та особи без громадянства в разі незаконного перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску через державний кордон України затримуються та в разі, якщо порушення ними законодавства України не передбачає кримінальної відповідальності, повертаються до країни попереднього перебування у встановленому порядку.

Таким іноземцям та особам без громадянства забороняється в'їзд в Україну строком на три роки. Відомості про них в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, вносяться до бази даних осіб, яким згідно із законодавством України не дозволяється в'їзд в Україну або тимчасово обмежується право виїзду з України.

3. Під час затримання органи охорони державного кордону забезпечують проведення дактилоскопії, а в разі потреби - взяття інших біометричних даних іноземців та осіб без громадянства відповідно до закону.

В'їзд в Україну іноземцю та особі без громадянства не дозволяється: - в інтересах забезпечення безпеки України або охорони громадського порядку; -якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні, охорони здоров'я, а також забезпечення екологічної безпеки та охорони довкілля; - якщо при порушенні клопотання про в'їзд або при в'їзді в Україну він подав про себе завідомо неправдиві відомості або підроблені чи зіпсовані документи; -якщо при в'їзді на територію України він не подав дійсний паспортний документ, візу або інші документи, необхідні для в'їзду в Україну відповідно до чинного законодавства; - якщо він у пункті пропуску через державний кордон України порушив умови та порядок перетинання державного кордону України, митні правила, санітарні норми; -якщо в становлено факти порушення ним законодавства України під час попереднього перебування в Україні;

- якщо є обґрунтовані підстави вважати, що він є носієм інфекційної чи іншої хвороби, включеної до переліку, затвердженого центральним органом виконавчої влади, або прибув із країни з особливо складною епідеміологічною ситуацією;

-якщо він в'їжджає в Україну з метою транзитного проїзду, але не має належним чином оформлених документів для в'їзду до країни призначення або наступних за Україною транзитних країн, ; - якщо є факти невиконання ним фінансових зобов'язань перед Україною, включаючи пов'язані з попереднім видворенням, у тому числі після закінчення терміну заборони подальшого в'їзду в Україну у зв'язку з видворенням, а також грошових стягнень; -якщо він не має достатнього фінансового забезпечення на період запланованого перебування Порядок підтвердження достатнього фінансового забезпечення для перебування в Україні, транзитного проїзду через територію України та виїзду за її межі, а також його розмір визначаються Кабінетом Міністрів України.(ЗУ Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.ст.25)

Виїзд іноземців з України.

Іноземці та особи без громадянства виїжджають з України за

дійсними паспортними документами

Іноземці та особи без громадянства, яким надано статус

біженця в Україні, мають рівні з громадянами України права на

вільне залишення території України, за винятком обмежень, які

встановлюються законом

Стаття 22. Виїзд з України

1. Іноземці та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, мають право у встановленому порядку вільно залишити територію України, крім випадків, встановлених законом.

2. Виїзд з України іноземцю або особі без громадянства не дозволяється, якщо:

йому повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення або кримінальна справа розглядається судом - до закінчення кримінального провадження; { Абзац другий частини другої статті 22 в редакції Закону N 4652-VI ( 4652-17 ) від 13.04.2012 }

його засуджено за вчинення кримінального правопорушення - до відбування покарання або звільнення від покарання; { Абзац третій частини другої статті 22 в редакції Закону N 4652-VI ( 4652-17 ) від 13.04.2012 }

його виїзд суперечить інтересам забезпечення національної безпеки України - до припинення обставин, що перешкоджають виїзду.

3. Виїзд з України іноземця або особи без громадянства може бути за рішенням суду тимчасово відкладено до виконання ним майнових зобов'язань перед фізичними та юридичними особами в Україні, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.

4. За наявності підстав, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, відомості про іноземця або особу без громадянства вносяться до бази даних осіб, яким згідно із законодавством України не дозволяється в'їзд в Україну або тимчасово обмежується право виїзду з України.

Відповідальність іноземців за правопорушення та захист їх прав.

За порушення законодавства У. іноземці несуть відповідальність: загальну - цивільно-правову, кримінальну та адміністративну - на загальних підставах як і громадяни У.; спеціальну – за порушення порядку перебування в Україні, транзитного проїзду через її територію.

Зокрема до іноземця може бути застосовано:

1. адміністративне видворення за межі У. (депортація) (Кодекс У. про адміністративні правопорушення) а) після відбування покарання, стягнення за злочин чи правопорушення за рішенням органу внутрішніх справ, одночасно може заборонятися на 5 років в'їзд в У. б) якщо його дії грубо порушують закон-во про статус іноземців, суперечать інтересам безпеки, охорони громадського порядку, здоров'я, захисту прав громадян У. за рішенням органів внутрішніх справ чи СБУ протягом ЗО днів. (до ВІЧ-інфі-кованих, СНІД хворих, що створюють загрозу здоров'я інших осіб). У разі ухиляння, вони затримуються та видворяються примусово. В У. є Пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в У. Згідно Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод не допускається колективного видворення іноземців.

2. скорочення терміну перебування в У., якщо порушення не передбачає адміністр.чи кримінальної відповідальності, чи в іноземця відпали підстави перебування в У. за рішенням органів внутрішніх справ чи Держприкордонслужби. 3. скасування дозволу на імміграцію (Закон «Про імміграцію») якщо: = з'ясовано, що дозвіл надано за свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів тощо; = іммігранта позбавлено волі в У. більше 1 року = його дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров'ю, захисту прав громадян Він видворяється, якщо за 1 місяць не виїхав з У. Якщо раніше іммігрант мав статус біженця, його не можна вислати чи примусово повернути туди, де загрожує небезпека через расу, національність, релігію, громадянство, політичні переконання.

Зазначені рішення можуть оскаржуватися у суді, їх виконання припиняється до прийняття судами остаточних висновків.

Стаття 23. Відповідальність за правопорушення іноземців

та осіб без громадянства

1. Нелегальні мігранти та інші іноземці та особи без громадянства, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність відповідно до закону.

Стаття 24. Скорочення строку тимчасового перебування на території України

1. Якщо в іноземця або особи без громадянства немає підстав для тимчасового проживання, встановлених частинами четвертою-дванадцятою статті 4 цього Закону, або для тимчасового перебування на території України, строк їх перебування скорочується.

2. Рішення про скорочення строку тимчасового перебування іноземця та особи без громадянства на території України приймається територіальними органами центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції або органами Служби безпеки України.

3. Положення цієї статті не застосовуються до осіб, на яких поширюється дія Закону України " Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" ( 3671-17 ).

Стаття 25. Добровільне повернення іноземців та осіб без громадянства

1. Іноземці та особи без громадянства, які отримали повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що втратили або позбавлені статусу біженця або додаткового захисту і не використали права на оскарження таких рішень, а також особи, які отримали повідомлення про відхилення скарги про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і не використали права на його оскарження до суду, особи, які отримали рішення суду про підтвердження рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, повинні добровільно повернутися в країну походження або третю країну в установлений строк, якщо вони не мають інших законних підстав для перебування в Україні, встановлених цим Законом.

2. Іноземці та особи без громадянства, які не мають законних підстав для перебування в Україні або які не можуть виконати обов'язок виїзду з України, не пізніше дня закінчення відповідного строку їх перебування у зв'язку з відсутністю коштів або втратою паспортного документа можуть добровільно повернутися в країну походження або третю країну, у тому числі за сприяння міжнародних організацій.

3. Рішення про добровільне повернення іноземців та осіб без громадянства, зазначених у частинах першій і другій цієї статті, приймається територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, за заявою іноземця та особи без громадянства про добровільне повернення.

Порядок провадження за заявами іноземців та осіб без громадянства про добровільне повернення ( 179-2012-п ) визначається Кабінетом Міністрів України.

4. У разі прийняття рішення про добровільне повернення іноземцю та особі без громадянства, зазначеним у частинах першій і другій цієї статті, видається довідка про особу, яка добровільно повертається. Зазначена довідка є підставою для тимчасового перебування іноземця та особи без громадянства на території України на строк до завершення процедури добровільного повернення. У разі завершення процедури добровільного повернення така довідка вилучається або визнається недійсною.

5. Строк здійснення процедури добровільного повернення не повинен перевищувати 60 днів.

6. У разі прийняття рішення про добровільне повернення іноземця або особи без громадянства, які не досягли вісімнадцятирічного віку, має бути з'ясовано, що в разі добровільного повернення така особа повертається до одного з членів сім'ї або опікуна.

7. Під час здійснення процедури добровільного повернення іноземця та особи без громадянства центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, співпрацює з міжнародними та громадськими організаціями, статутами яких передбачено сприяння у добровільному поверненні іноземців та осіб без громадянства.

Стаття 26. Примусове повернення іноземців та осіб без громадянства

1. Іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.

2. Рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства, зазначених у частині першій цієї статті, може супроводжуватися забороною щодо подальшого в'їзду в Україну строком на три роки. Строк заборони щодо подальшого в'їзду в Україну обчислюється з дня винесення такого рішення. Порядок виконання рішення про заборону щодо подальшого в'їзду в Україну визначає Кабінет Міністрів України.

3. Один із примірників рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства видається іноземцю або особі без громадянства, стосовно яких воно прийнято. У рішенні зазначаються підстави його прийняття, порядок оскарження та наслідки невиконання. Форма рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства затверджується спільним наказом Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України та спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах охорони державного кордону.

4. Рішення про примусове повернення може бути оскаржено до суду.

5. Іноземець або особа без громадянства зобов'язані самостійно залишити територію України у строк, зазначений у рішенні про примусове повернення.

6. Контроль за правильним і своєчасним виконанням рішення про примусове повернення іноземця або особи без громадянства здійснюється органом, що його прийняв.

З метою контролю за виконанням іноземцем та особою без громадянства рішення про примусове повернення службові особи органу охорони державного кордону чи територіального органу центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, можуть супроводжувати такого іноземця та особу без громадянства по території України.

7. У разі прийняття рішення про примусове повернення в паспортному документі іноземця або особи без громадянства скасовується віза і вилучаються документи, що підтверджують законні підстави перебування в Україні.

8. Примусове повернення не застосовується до іноземців та осіб без громадянства, які не досягли 18-річного віку, до іноземців та осіб без громадянства, на яких поширюється дія Закону України " Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" ( 3671-17 ).

Стаття 27. Видача іноземців та осіб без громадянства

1. Особа без громадянства, яка постійно проживає в Україні і вчинила злочин поза межами України, не може бути видана іншій державі для притягнення до кримінальної відповідальності чи для виконання вироку суду.

2. Питання стосовно видачі іноземців, які перебувають в Україні і вчинили злочин поза межами України, регулюється законодавчими актами України та міжнародними договорами України.

3. Положення частини другої цієї статті не застосовуються до осіб, на яких поширюється дія Закону України " Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" ( 3671-17

Стаття 28. Передача іноземців та осіб без громадянства для відбування покарання

1. Іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них відповідно до законодавчих актів України, можуть бути передані для відбування покарання тим державам, громадянами яких вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України.

2. Положення частини першої цієї статті не застосовуються до осіб, на яких поширюється дія Закону України " Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" ( 3671-17

Стаття 29. Міжнародні договори України про реадмісію

1. Передача з України або прийняття в Україну іноземця або особи без громадянства здійснюється відповідно до міжнародного договору про реадмісію.

2. Прийняття Україною іноземця або особи без громадянства відповідно до міжнародного договору про реадмісію не змінює підстав для перебування на території України, що існували до такого прийняття.

3. Іноземці або особи без громадянства, прийняті відповідно до міжнародного договору про реадмісію, які не мають законних підстав для перебування на території України, підлягають примусовому видворенню у разі, якщо між Україною і країною громадянської належності чи країною попереднього постійного проживання таких іноземців або осіб без громадянства відсутній договір про реадмісію.

Стаття 30. Примусове видворення іноземців та осіб без громадянства

1. Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органи охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України) або органи Служби безпеки України можуть лише на підставі винесеної за їх позовом постанови адміністративного суду примусово видворити з України іноземця та особу без громадянства, якщо вони не виконали в установлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення або якщо є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятимуться від виконання такого рішення, крім випадків затримання іноземця або особи без громадянства за незаконне перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску через державний кордон України та їх передачі прикордонним органам суміжної держави.

2. Рішення суду про примусове видворення іноземців та осіб без громадянства може бути оскаржено в порядку, передбаченому законом.

3. Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, або орган охорони державного кордону на підставі відповідного рішення з наступним повідомленням протягом 24 годин прокурора розміщує іноземців та осіб без громадянства, зазначених у частині першої цієї статті, у пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України.

4. Іноземці та особи без громадянства перебувають у пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України, протягом строку, необхідного для виконання рішення суду про примусове видворення, але не більш як дванадцять місяців.

5. Рішення суду про примусове видворення іноземця або особи без громадянства виконується територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, а стосовно іноземців та осіб без громадянства, затриманих ним у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України, - органом охорони державного кордону. Контроль за правильним і своєчасним виконанням рішення про примусове видворення здійснюється органом, за чиїм позовом суд прийняв рішення про примусове видворення. З метою контролю за виконанням іноземцем або особою без громадянства рішення про примусове видворення службові особи органу охорони державного кордону або центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, здійснюють супровід такого іноземця або особи без громадянства.

Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, службова особа якого супроводжувала іноземця та особу без громадянства, яку примусово видворено за зверненням органу Служби безпеки України, інформує такий орган про виконання рішення про примусове видворення.

6. Типове положення про пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, затверджується Кабінетом Міністрів України.

7. Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, орган Служби безпеки України або орган охорони державного кордону забезпечує проведення дактилоскопії іноземців та осіб без громадянства, зазначених у частині першій цієї статті, а в разі потреби взяття інших біометричних даних відповідно до закону.

8. Положення цієї статті не застосовуються до іноземців та осіб без громадянства, на яких поширюється дія Закону України " Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" ( 3671-17 ).

Стаття 31. Заборона щодо примусового повернення чи примусового видворення або видачі чи передачі іноземця та особи без громадянства

1. Іноземець або особа без громадянства не можуть бути примусово повернуті чи примусово видворені або видані чи передані до країн:

де їх життю або свободі загрожуватиме небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань;

де їм загрожує смертна кара або страта, катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання;

де їх життю або здоров'ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, або природного чи техногенного лиха, або відсутності медичного лікування чи догляду, який забезпечує життя;

де їм загрожує видворення або примусове повернення до країн, де можуть виникнути зазначені випадки.

2. Забороняється колективне примусове видворення іноземців та осіб без громадянства.

Стаття 32. Порядок відшкодування витрат, пов'язаних із примусовим видворенням іноземців та осіб без громадянства

1. Іноземці та особи без громадянства, які відповідно до рішення суду підлягають примусовому видворенню за межі України, відшкодовують витрати, пов'язані з видворенням, в установленому законом порядку.

Якщо зазначені іноземці та особи без громадянства не мають коштів для відшкодування витрат, пов'язаних із видворенням їх за межі України, видворення здійснюється за рахунок державного бюджету.

2. Фізичні або юридичні особи, які запрошували чи приймали іноземців та осіб без громадянства, влаштовували їх незаконний в'їзд, проживання, працевлаштування, сприяли в ухиленні від виїзду після закінчення строку перебування, за рішенням суду в установленому законом порядку відшкодовують витрати, завдані державі внаслідок видворення зазначених іноземців та осіб без громадянства.

3. До кошторису витрат, необхідних для виконання рішення про примусове видворення іноземця та особи без громадянства, включається вартість:

проїзних квитків для іноземця та особи без громадянства та осіб, які його супроводжують;

послуг з утримання іноземця та особи без громадянства в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні;

послуг з ідентифікації особи;

послуг з оформлення документів та вчинення інших дій, пов'язаних із примусовим видворенням, тощо.

4. Облік витрат, пов'язаних із примусовим видворенням, ведуть територіальні органи центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органи охорони державного кордону, про що у двох примірниках складається акт за встановленою формою відповідно Міністерством внутрішніх справ України, спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах охорони державного кордону.

5. Іноземець та особа без громадянства сповіщається під розписку про загальну суму витрат, пов'язаних із примусовим видворенням, обчислену в цінах на день розрахунку з ним. У разі відмови іноземця та особи без громадянства підтвердити пред'явлену йому для відшкодування суму витрат в акті робиться відповідна відмітка із зазначенням причини відмови.

6. У разі відмови іноземця або особи без громадянства відшкодувати витрати, необхідні для виконання рішення про його примусове видворення за межі України, відповідні кошти можуть бути стягнуті з нього в судовому порядку.

7. Якщо в іноземця або особи без громадянства, стосовно якого було прийнято рішення суду про примусове видворення, виявлено готівку, вона вилучається за актом та використовується для забезпечення виконання рішення про примусове видворення згідно з кошторисом витрат.

8. У разі відмови приймаючої сторони, яка запрошувала іноземців та осіб без громадянства в Україну, відшкодувати витрати, пов'язані з примусовим видворенням таких іноземців та осіб без громадянства, відповідні кошти можуть бути з них стягнені в судовому порядку.

Видворення за межі України.

Поняття права притулку.

Відповідно до Конституції та законодавства України іноземцям та особам без громадянства може надаватися притулок.

Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом. Право притулку — право держави надати можливість в'їзду і перебування на своїй території іноземцям, які у себе за батьківщині переслідуються за суспільно-політичну, наукову або релігійну діяльність. Передбачає право переслідуваної особи звертатися до будь-якої іноземної держави з проханням про надання притулку і правового захисту, а також право держави не видавати особу країні, яка вимагає її видачі. Надання права притулку є невід'ємним правом держави, яка відповідно до свого внутрішнього законодавства сама визначає, яким особам і на яких умовах надає притулок. Однак при цьому держави мають зважати на вимоги загальновизнаних норм і принципів міжнародного права. За цими нормами право притулку не може бути надано: воєнним злочинцям; кримінальним злочинцям, видачу яких передбачено багатосторонніми конвенціями по боротьбі з кримінальними злочинами або двосторонніми угодами окремих держав; особам, які здійснили злочинні дії, що суперечать цілям і принципам ООН.

Статус біженця в Україні.

біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;

Їх статус визначено Зу Про біженців та осіб, які потребують додаткового

або тимчасового захисту та міжнародними угодами (Конвенція ООН про статус біженців, Протокол щодо статусу біженців, ратифікованими у 2002 р. Правовий статус біженців має особливості:

1. вони не можуть бути вислані або примусово повернуті до країни, з якої вони прибули та де їхньому життю або свободі загрожує небезпека (основний принцип притулку)

2. У. сприяє збереженню єдності сімей біженців

3. Біженці мають рівні з громадянами У., зокрема на: пересування, вільний вибір місця проживання (за винятком обмежень); на працю, сімейні відносини, підприємницьку діяльність, охорону здоров'я, відпочинок; освіту; свободу віросповідання; право на власність та результатами інтелектуальної, творчої діяльності; судовий захист та звернення до Уповноваженого ВРУ з прав людини.

4. Право на соціальний захист у визначеному законодавством порядку та користування житлом, наданим у місці проживання.

5. Статус надається на період дії обставин, що стали підставою для його отримання, його підтвердженням є посвідчення біженця, що видається згідно рішення Держкомнацміграції. Закон встановлює підстави для заборони надання статусу біженця. Біженці мають у встановленому порядку ставати на облік в органі міграційної служби за місцем проживання, щорічно реєструватися, повідомляти про зміни прізвища, складу сім'ї, сімейного стану, місця проживання чи їх статусу.

Стаття 10. Умови, за яких статус біженця не надається

Статус біженця не надається особі:

яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів;

яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, відсутні;

яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала притулок в іншій країні;

яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених з сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їхніх нащадків (дітей, онуків).

Права

Парламентські процедури.

Парламентські процедури — це встановлений нормами права порядок розгляду і прийняття рішень у парламенті. Встановлені чинним законодавством процедури розгляду і прийняття актів Верховною радою України можна поділити на загальні і спеціальні.

До загальних парламентських процедур відносять процедури здійснення Верховною радою України функцій, в яких виявляється її соціальне призначення як законодавчого органу держави, а саме процедури законотворення, формування органів судової і виконавчої влади та здійснення парламентського контролю за діяльністю останніх.
Спеціальні парламентські процедури виявляються у спеціальному ускладненому чи спрощеному відносно загальних парламентських процедур порядку розгляду Верховною радою України окремих питань, віднесених до її повноважень. такі процедури розгляду питань і прийняття рішень застосовуються Верховною радою тоді, коли ці питання безпосередньо не обумовлені здійсненням нею законодавчої діяльності, участю у формуванні органів державної влади або здійсненням функцій парламентського контролю.
Спеціальний ускладнений порядок розгляду питань і прийняття рішень застосовується у парламенті з приводу питань, які мають надзвичайно важливе значення для держави та суспільства (наприклад, розгляд і прийняття державного бюджету, імпічмент президента, відправлення у відставку Кабінету Міністрів і т. ін.).
Спеціальний спрощений порядок розгляду питань і прийняття рішень застосовується у Верховній раді з приводу питань, які по суті своїй мають інформаційний, організаційний або представницький формалізований характер (наприклад, заслуховування щорічних і позачергових послань президента України), або питань, які потребують якнайшвидшого розв’язання (наприклад, розгляд питань про запровадження в Україні чи в окремих її місцевостях воєнного або надзвичайного стану, оголошення війни і укладення миру тощо).

Норми, що стосуються правового врегулювання спеціальних парламентських процедур у Верховній раді, містяться в Конституції України, регламенті Верховної ради України та інших актів законодавства України

Парламентські читання.

Законопроекти розглядаються Верховною Радою, як правило, за процедурою трьох читань з урахуванням особливостей,
встановлених у цій статті.Розгляд і прийняття законопроекту за процедурою трьох
читань включає:
1) перше читання - обговорення основних принципів, положень, критеріїв, структури законопроекту та прийняття його за основу;
2) друге читання - постатейне обговорення і прийняттязаконопроекту в другому читанні;
3) третє читання - прийняття законопроекту, який потребує доопрацювання та узгодження, в цілому.
Рішення про проведення повторних перших, других читань законопроектів Верховна Рада може приймати не більше двох разів.
За рішенням Верховної Ради допускається остаточне прийняття законопроекту (крім проектів кодексів і законопроектів, які містять понад 100 статей, пунктів) відразу після першого чи другого читання, якщо законопроект визнано таким, що не потребує доопрацювання, та якщо не надійшло зауважень щодо його змісту від народних депутатів, інших суб'єктів права законодавчої ініціативи, юридичного чи експертного підрозділів Апарату Верховної Ради.

Парламентські слухання.

Парламентські слухання у Верховній Раді України проводяться з метою вивчення питань внутрішньої та зовнішньої політики держави, що становлять суспільний інтерес та потребують законодавчого врегулювання, стану виконання Кабінетом Міністрів України Конституції України, законів України, постанов ВРУ. Парламентські слухання проводяться в сесійний період, як
правило, не більше одного разу на місяць у дні тижня, що відводиться для роботи в комітетах, депутатських фракціях. Проводяться із залученням представників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, політичних партій, інших об'єднань громадян, наукових установ, представників громадськості. Пропозиції про проведення парламентських слухань вносяться до Верховної Ради України суб'єктами права законодавчої ініціативи у вигляді проектів постанов Верховної Ради України. Під час парламентських слухань заслуховуються доповіді з обговорюваної теми, відповіді на запитання та проводиться обговорення. Для доповіді відводиться до 20 хвилин, для відповідей доповідача на усні чи письмові запитання - до 15 хвилинНа парламентські слухання може бути внесено лише одне тематичне питання.

Діяльність депутата.

ВРУ і уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження, передбачені Конституцією України та законами України. Народний депутат здійснює свої повноваження на постійній основі. Держава гарантує народному депутату забезпечення необхідними умовами для здійснення ним депутатських повноважень. Народний депутат у порядку, встановленому законом:
1) бере участь у засіданнях Верховної Ради України;
2) бере участь у роботі депутатських фракцій (груп);
3) бере участь у роботі комітетів, тимчасових спеціальних
комісій, тимчасових слідчих комісій, утворених Верховною Радою України; 4) виконує доручення Верховної Ради України та її органів; 5) бере участь у роботі над законопроектами, іншими актами; 6) бере участь у парламентських слуханнях; 7) звертається із депутатським запитом або депутатським зверненням до Президента України, органів Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ та організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності у порядку, передбаченому цим Законом і законом про регламент Верховної Ради України

Рахункова палата України.

Рахункова палата є постійно діючим органом контролю, який утворюється Верховною Радою України, підпорядкований і підзвітний їй. Рахункова палата здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від будь-яких інших органів держави.Завданнями Рахункової палати є: =організація і здійснення контролю за своєчасним виконанням
видаткової частини Державного бюджету України, витрачанням бюджетних коштів, у тому числі коштів загальнодержавних цільових фондів, за обсягами, структурою та їх цільовим призначенням; =здійснення контролю за утворенням і погашенням внутрішнього і
зовнішнього боргу України, визначення ефективності та доцільності видатків державних коштів, валютних та кредитно-фінансових ресурсів; = контроль за фінансуванням загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і національно-культурного розвитку, охорони довкілля; =контроль за дотриманням законності щодо надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам, міжнародним організаціям, передбачених у Державному бюджеті України; =контроль за дотриманням законності щодо надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам, міжнародним організаціям, передбачених у Державному бюджеті України; контроль за законністю та своєчасністю руху коштів Державного бюджету України та коштів позабюджетних фондів в установах Національного банку України та уповноважених банках;

Акти Президента України.

Державна активність Президента України реалізується через нормативно-правові акти: укази і розпорядження. Як встановлено частиною третьою ст. 106 Конституції, Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на всій території України.

Указ Президента України — це правовий акт, адресований до невизначеного кола юридичних та фізичних осіб, державних органів та організацій.

Укази Президента України можуть бути як нормативними, так і ненормативними. До останніх належать, наприклад, укази про призначення тієї або іншої особи на відповідну посаду.

Розпорядження Президента України — це акт індивідуально-організаційного характеру.

Акти Президента України видаються ним самостійно або на основі згоди парламенту України або Кабінету Міністрів України.

Акти Президента України не пізніш як у 15-денний строк після їх прийняття підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях.
Нормативні акти Президента України набирають чинності через десять днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні.
Ненормативні акти Президента України можуть не публікуватися. Ці акти та акти з обмежувальними грифами офіційно оприлюднюються шляхом надсилання відповідним державним органам та органам місцевого самоврядування і доведення ними до відома підприємств, установ, організацій та осіб, на яких поширюється їхня чинність.
Неопубліковані акти Президента України набирають чинності від моменту одержання їх державними органами або органами місцевого самоврядування, якщо не встановлено інший строк набрання ними чинності.
Рішення щодо конституційності актів Президента України приймає Конституційний Суд України. У разі визнання Конституційним Судом України акта Президента України неконституційним він утрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України відповідного рішення.

Право вето.

Вето — заборона, яка накладається одним органом державної влади (главою держави) на рішення іншого державного органу. В сучасних державах право вето, як правило, надається главі держави щодо законів, які приймає парламент. Право Президента України на вето щодо законів, прийнятих Верховною Радою України, - це закріплене КУ право Президента України на повернення отриманого ним закону до Верховної Ради України для повторного його розгляду в разі обгрунтованої незгоди з цим законом або його окремими положеннями.

Вища рада юстиції.

Конституція України передбачила створення нового державного органу - Вищої ради юстиції, яка відповідно до ЗаконуУкраїни " Про Вищу раду юстиції" є колегіальним, незалежним органом, відповідальним за формування високопрофесійного суддівського корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно та неупереджено здійснювати правосуддя на професійній основі.Відповідно до статті 131 Конституції України до завдань Вищої ради юстиції належать:

=внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад; =прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності; =здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.

Вища рада юстиції складається з двадцяти членів. Верховна Рада України, Президент України, з'їзд суддів України, з'їзд адвокатів України, з'їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, а всеукраїнська конференція працівників прокуратури - двох членів Вищої ради юстиції.До складу Вищої ради юстиції входять за посадою Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України.На посаду члена Вищої ради юстиції може бути рекомендований громадянин України, не молодший тридцяти п'яти років і не старший шістдесяти років, який проживає в Україні не менш як десять останніх років, володіє державною мовою, має вищу юридичну освіту та стаж роботи в галузі права не менше десяти років.Порядок призначення членів Вищої ради юстиції та припинення їхніх повноважень визначається Законом.

182. Органи прокуратури в системі державного апарату.

Прокуратура України становить єдину централізовану систему органів, пов’язаних спільними завданнями та функціями, система органів прокуратури будується згідно з державним устроєм та адміністративно-територіальним поділом України, а також за функціональними ознаками і визначається ст.. 13 Закону

Систему органів прокуратури становлять: Генеральна
прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим,
областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські,
районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також
військові прокуратури.
До органів військових прокуратур належать військові
прокуратури регіонів і військова прокуратура Військово-Морських
Сил України (на правах обласних), військові прокуратури гарнізонів
(Система органів прокуратури становлять: Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також військові прокуратури. Вищою ланкою системи є Генеральна прокуратура, яка під керівництвом Генерального прокурора визначає стратегію й тактику діяльності прокуратури, здійснює нагляд за дотриманням і правильним застосуванням законів юридичними та фізичними особами. Наступною ланкою системи є прокуратура Автономної Республіки Крим, прокуратури областей, прирівняні до них прокуратури міст Києва та Севастополя, військова прокуратура ВМС України та військові прокуратури регіонів, які підпорядковуються Генеральному прокурору України і здійснюють керівництво прокуратурами нижчої інстанції. До прокуратур нижчої ланки належать міські, районні, міжрайонні прокуратури та військові прокуратури и гарнізонів. Крім перелічених вище прокуратур Законом передбачено створення й інших прокуратур, до яких належать київська міжобласна спеціалізована прокуратура, спеціальні прокуратури, природоохоронні прокуратури та прокуратури з нагляду за додержаннями законів під час виконання судових рішень у кримінальних справах.

Законності.

Визначені законом повноваження прокуратури реалізують у формі актів прокурорського реагування. Особливістю цих актів є те, що їх слід розглядати не тільки як право, а й як обов'язок прокурора реагувати на порушення закону.

Протест на акт, що суперечить закону, незаконні рішення чи дії посадової особи, приноситься прокурором до органу, який його видав, чи вищестоящого. Ставиться питання про скасування акту чи припинення дій. Протест прокурора підлягає обов'язковому розгляду.

Письмовий припис про усунення порушень закону вноситься прокурором органу чи посадовій особі, які допустили порушення, або вищестоящому У випадках, коли порушення закону має очевидний характер і може завдати істотної шкоди інтересам держави, підприємства, установи, організації, а також громадянам, якщо не буде негайно усунуто. підлягає негайному виконанню, та може бути оскаржений. Подання з вимогами усунення порушень закону, причин цих порушень і умов, що їм сприяють, вносяться прокурором у державний орган, громадську організацію або посадовій особі, які наділені повноваженням усунути порушення закону, і підлягає невідкладному розгляду. має бути вжито заходів до усунення порушень закону, причин та умов, що їм сприяють, і про наслідки повідомлено прокурору. Залежно від характеру порушення закону, виноситься мотивована постанову про дисциплінарне провадження, провадження про адміністративне правопорушення або про порушення кримінальної справи щодо цих осіб. Постанова про порушення дисциплінарного провадження або провадження про адміністративне правопорушення підлягає розгляду повноважною посадовою особою або відповідним органом у десятиденний строк після її надходження, якщо інше не встановлено законом.

185. Поняття і значення територіального устрою держави.

Територіальний устрій – передбачена законами територіальна організація держави з метою забезпечення найоптимальнішого вирішення завдань та здійснення функцій суспільства і держави.

1.політико-територіальний – передбачає поділ держави на окремі самостійні частини, наявність політичних зв’язків держави та суб’єктів федерації (притаманний федераціям)

2.адміністративно-територіальний – внутрішній поділ території держави на адміністративно-територіальні одиниці, зв'язок між державою та адміністративними одиницями носить адміністративний характер (для унітарних держав). Адміністративно-територіальна одиниця - це частина єдиної території України, що є просторовою основою для організації та діяльності місцевих органів державної влади й органів місцевого самоврядування. Відповідно до Конституції України (ст. 133), адміністративно-територіальний поділ України становить цілісну систему адміністративно-територіальних одиниць, яка складається з Автономної Республіки Крим (далі - АРК), областей, районів, міст, районів у містах, селищ і сіл.

Відповідно до Конституції (ст. 2), Україна є унітарною державою. Це означає, що територія України у межах існуючих кордонів є цілісною і недоторканою, що складові частини цієї території перебувають в нерозривному взаємному зв'язку, відзначаються внутрішньою єдністю і не мають ознак державності, як це властиво складовим частинам, скажімо, федеративної держави.

Територіальний устрій України, відповідно до Конституції (ст. 132), ґрунтується на засадах цілісності та єдності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, із врахуванням їхніх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних та культурних традицій.

Ознаки унітарності України.

Уніта́ рна держа́ ва — це єдина цілісна держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають статусу державних утворень і не володіють суверенними правами.Україна є унітарною державою. На її території знаходиться особливе автономне утворення Автономна Республіка Крим.Найважливіші юридичні ознаки унітарної держави: =до складу унітарної держави не входять державні утворення, наділені ознаками суверенітету; =єдина система державних органів; =в унітарній державі діють єдина конституція і єдина система законодавства; =єдине громадянство; =у міжнародних стосунках унітарна держава виступає як єдиний представник. Отже, Україна має власну територію, яка є єдиною, неподільною, недоторканною і цілісною (ст. 2 Конституції);
Україна має свої державні кордони, зміна яких, як і зміна території України, без згоди народу України не дозволяється;
Україна, як незалежна держава розробляє і приймає свою Конституцію (Преамбула Конституції);
Україна має власну систему законодавства, на її території забезпечується верховенство права (ст. 8 Конституції);
Україна має власні законодавчі, виконавчі і судові органи (ст. 6 Конституції);
В Україні існує єдине громадянство (ст. 4 Конституції);
В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування (ст. 7 Конституції);
державною мовою України є українська мова (ст. 10 Конституції);
Україна має власні державні символи (ст. 20 Конституції).
Віданню України підлягає визначення обласного, районного поділу і вирішення інших питань адміністративно-територіального устрою.