Не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян:

План

1. Поняття господарського права та господарських правовідносин.

2. Поняття підприємницької діяльності, її ознаки, види та принципи.

3. Суб'єкти підприємницької діяльності та коло осіб, яким забороняється займатись підприємницькою діяльністю.

4. Досудове врегулювання господарських спорів.

5. Справи, підвідомчі господарським судам. Порушення справ у господарському суді.

Самостійна робота –год.

План

1. Поняття та способи захисту прав та законних інтересів суб'єктів господарської діяльності.

2.  Порядок розгляду справ господарськими судами.

3. Діяльність третейських судів в Україні. Міжнародні арбітражі.

Основні поняття теми: господарське право, предмет господарського права, господарська діяльність, господарські правовідносини, господарське законодавство, підприємництво, суб'єкти господарю­вання, філія, представництво, державна реєстрація суб'єктів підприємництва, припинення діяль­ності суб'єктів господарювання, право на захист, банкрутство, господарське судочинство,  місцеві господарські суди, апеляційні спеціалізовані суди, Вищий Господарський Суд України, третейський суд, претензія, претензійний порядок, підвідомчість, підсудність.

1. Поняття господарського права та господарських правовідносин.

Господарське право — це комплексна галузь права, яка є сукупніст ю правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері державного управління економікою, виробництва та реалізації про­дукції, виконання робіт і надання послуг з метою одер­жання прибутку або без такої мети.

Господарське право базується на нормах цивільного права щодо правоздатності фізичних та юридичних осіб, цивільно-правових угод і кон­кретизує їх, а також містить норми адміністративного, фі­нансового, трудового права, які регулюють господарську діяльність. Господарське право і найближче до нього за зміс­том цивільне право співвідносяться як загальне і спеціальне. Цивільне право визначає загальні засади регулювання май­нових та особистих немайнових відносин, в які вступають фізичні і юридичні особи, а господарське — конкретизує цивільно-правові норми відносно конкретних сфер і видів господарської діяльності.

Предметом правового регулювання господарського права є — суспільні відносини у сфері управління еко­номікою, виробництвом і реалізацією продукції, виконання робіт і надання послуг з метою отримання прибутків чи без такої мети.

З цього погляду господарське право становить систему норм, які регулюють господарську діяльність, господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснен­ня господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами й іншими учасниками від­носин у сфері господарювання. Тобто, зміст предмета госпо­дарського права визначається двома поняттями: " організа­ція господарської діяльності" та " здійснення господарської діяльності".

" Господарська діяльність -будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі якщо безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою.

Г осподарська діяльність - це суспільно-корисна діяльність суб'єктів господарювання на професійній основі стосовно виготовлення продукції, надання послуг, виконан­ня робіт не для власного споживання, а для задоволення потреб третіх осіб.

Зважаючи на вищезазначене, визначимо ознаки господар­ської діяльності:

- її здійснюють суб'єкти господарювання;

- вона полягає у виробництві продукції, виконанні робіт, наданні послуг не для власних потреб виробни­ка, а для задоволення потреб третіх осіб;

- вона здійснюється на професійних засадах;

- результати такої діяльності мають вартісний характер і реалізуються за плату, тобто функціонують як товар;

- ця діяльність поєднує і приватні інтереси виробника, і публічні інтереси держави та споживачів.

Господарська діяльність (господарювання), згідно зі ст. 6 ГК України здійснюється на таких загальних принципах (засадах):

1. забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання;

2. свобода підприємницької діяльності у межах, визна­чених законом;

3. вільний рух капіталів, товарів і послуг на території України;

4. обмеження державного регулювання економічних про­цесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, за­хисту прав споживачів і безпеки суспільства й держави;

5. захист національного товаровиробника;

6. заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх поса­дових осіб у господарські відносини.

Залежно від мети і способу організації та здійснення гос­подарської діяльності, згідно з ч. 2 ст. З ГК України, вона є двох видів - підприємницькою (комерційною) та некомерційною господарською діяльністю. Господарська діяль­ність, котра здійснюється суб'єктами господарювання для досягнення економічних і соціальних результатів та з ме­тою одержання прибутку, — це підприємництво, а суб'єкти такої діяльності — підприємці.

Господарська діяльність, яка здійснюється суб'єктами господарювання без мети отримання прибутку, - не комерційна господарська діяльність. Вона здійснюється з метою задоволення соціально-економічних потреб незалежно від прибутковості.

Організація господарської діяльності становить другу складову господарських відносин. ГК України не розкриває зміст поняття " організація госпо­дарської діяльності". Кодекс визначає це поняття як систе­му заходів, спрямованих на раціональне поєднання в часі та просторі всіх елементів господарської системи певного ре­гіону (Автономної Республіки Крим, певної територіальної громади), певного суб'єкта господарювання.

До елементів гос­подарської системи відносять:    1) суб'єкти,                     3) норма­тивну,

2) майнову базу,      4) інформаційну системи.

Сфера господарювання надзвичайно складна з огляду на різноманітність суспільних відносин, які виникають між її суб'єктами й іншими учасниками господарського життя, в яких зв'язок між ними складається з їх прав і обов'язків. Відносини, що створюються при цьому, попри свою багато­манітність, є господарськими, оскільки їм притаманні спіль­ні специфічні ознаки:

1) сфера — економіка (господарювання) різного рівня (дер­жавного, територіального, локального);

2)   зміст — безпосереднє здійснення господарської діяль­ності (виготовлення продукції, виконання робіт, на­дання послуг) та (або) організація (керівництво) такою діяльністю;

3) особливий суб'єктний склад (обов'язковим учасником цих відносин є суб'єкт господарювання - громадянин-підприємець або господарська організація; крім того, участь у цих відносинах також беруть (можуть брати) споживачі , органи державної влади й органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, котрі виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організацій­но-господарські повноваження на основі відносин влас­ності (ст. 2 ГК України);

4) поєднання майнових та організаційних елементів.

 

С т. 1 ГК Украї­ни, в якій господарські відносини – це відносини, що ви­никають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між ци­ми суб'єктами й іншими учасниками відносин у сфері гос­подарювання.

Різноманітність господарських відносин зумовлює необ­хідність їх класифікації (поділу на види за різними кри­теріями.

Так, згідно з ч. 4 ст. З ГК України, сферу господарських відносин становлять гос­подарсько-виробничі, організаційно-господарські та внут­рішньогосподарські відносини.

Поділ господарських відносин на господарсько-виробничі й організаційно-виробничі здійснюється за критерієм характе­ру правовідносин.

  Господарсько-виробничими відносинами згідно з ч. 5 ст. З ГК України є майнові та інші відносини, котрі виникають між суб'єктами господарювання при безпо­середньому здійсненні господарської діяльності.

Організа­ційно-господарськими називаються відносини, котрі склада­ються між суб'єктами господарювання та суб'єктами органі­заційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю (ч. 6 ст. З ГК України).

Виділення в окрему категорію внутрішньогосподарських відносин обумовлено їх виникненням і дією — всередині господарської організації (між її структурними підрозділа­ми, органами, між організацією в особі органів управління і їх посадових осіб та її учасниками, між організацією і її структурними підрозділами).

За взаємним становищем сторін розрізняють такі види господарських відносин:

- горизонтальні, учасники яких рівноправні;

- вертикальні, в яких одним із учасників правовідносин виступає орган господарського керівництва, у тому чис­лі власник майна іншого учасника.

За галузями економіки та сферами управління , в яких вони виникають, виділяють господарські відносини в агропромисловому комплексі, в галузі промисловості, галузі транс­порту, галузі капітального будівництва, у сфері приватиза­ції державного та комунального майна, сфері економічної конкуренції й антимонопольного регулювання тощо.

Господарське законодавство становить нормативну основу господарського правопорядку — правил організації, безпосереднього здійснення й управління господарською діяльністю. Воно розглядається як сукупність нормативно-правових актів і правових норм, які регулюють відносини щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності та керівництва (організації) такою діяльністю.

2. Поняття підприємницької діяльності, її ознаки та принципи.

Легітимне визначення поняття " підприємництво", сформульовано в ст. 42 ГК Украї­ни:

  " підприємництво — це самостійна, ініціативна, си­стематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку."

У ст. 44 ГК України закріплено принципи (основи) під­приємницької діяльності, а саме:

- вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності;

- самостійного формування підприємцем програм діяль­ності;

- вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється;

- залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом;

- встановлення цін на про­дукцію та послуги згідно зі законом;

- вільного найму підприємцем працівників;

- комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;

- самостійного здійснення підприємцем зовнішньоеко­номічної діяльності, використання підприємцем належ­ної йому частки валютної виручки на свій розсуд;

- вільного розпорядження прибутком, який залишаєть­ся у підприємця після сплати податків, зборів та ін­ших платежів, передбачених законом.

Основні ознаки підприєм­ницької діяльності:

1) її ініціа­тивність і самостійність, що відображено в нормі ст. 43 ГК України. Ініціативність і самостійність — це зорієнтована на дії самореалізація підприємців. Підприємці активно обирають ініціативу. Вони свідомо не уникають тієї ситуації, коли самі відповідають за успіх або невдачу справи.

2) творчий та інноваційний характери, що виявляється у пошуку нових можливостей, орієнтації на нововведення. Підприємець діє й оцінюється як незалежний і значною мірою такий, що покладається на самого себе, інноватор. У сучасній зарубіжній літературі інновація (нововведення) розуміється як основна функція процесу підприємництва.

3)  система­тичність (регулярність, професійність, постійність).

4) ризиковий характер, тобто перекладення на підприємця тягаря передбачення несприятливих наслідків (збитків) і вжиття заходів стосовно їх превенції або усунення, не пов'язане з поведінкою підприємця.

5)  цільове спрямування на отримання при­бутку. На думку декотрих авторів, метою підприємниць­кої діяльності є одержання не прибутку загалом, а саме підприємницького прибутку. Підприємницьким прибутком у літературі називають особливий вид доходу, винагороди за заповзятливість, специфічну творчу активність у сфері приватного бізнесу.

6) самостійна юридична відповідальність. Мається на увазі те, що підприємці зобов'язані дотриму­ватися чинного законодавства, і їх відповідальність не об­межується одним видом юридичної відповідальності, а є такою, яка поєднує всі її вияви.

7) соціально відповідальний характер. Соціальна відповідальність розу­міється як суспільна відповідальність, тобто очікування то­го, що компанії мають діяти в інтересах суспільства і робити свій внесок у розв'язання суспільних і соціальних проблем. Тут важливе розуміння підприємцями необхідності здійс­нювати власну діяльність вживаючи всі заходи для мінімалізації негативного впливу на навколишнє середовище (еко­логічний аспект).

Розмежування підприємницької діяльності за видами має здебільшого теоретичний, до того ж — неофіційний, характер. Тому допускається застосування різних ознак і, відповідно, критеріїв та видів підприємницької діяльності .

І. За ознакою предмета діяльності учасників відповідних право­відносин підприємницьку діяльність можна класифікувати на:

1. Виробничу підприємницьку діяльність, тобто діяльність, у процесі якої виробляється певна продукція.

2. Невиробничу підприємницьку діяльність, у межах якої виділяється:

- діяльність із виконання робіт, надання послуг (виконання ремонтних робіт, надання інформаційних послуг, здійснення транспортних перевезень);

- діяльність із зайняття торгівлею;

- інша невиробнича діяльність, зокрема діяльність на фі­нансовому ринку.

ІІ. За ознакою суб'єкта — учасника відповідних правовідносин підприємницька діяльність поділяється на:

1 . Підприємництво без створення юридичної особи (просте). Воно здійснюється фізичними особами, що набули в уста­новленому порядку статусу суб'єкта підприємницької діяль­ності.

2. Підприємництво зі створенням юридичної особи (складне).

ІІІ. Залежно від наявності обмежень у зайнятті підприємниць­кою діяльністю останню можна поділити на:

1. Вільну підприємницьку діяльність. Для провадження такої діяльності не потрібна згода (дозвіл) держави в особі уповнова­жених нею органів.

2. Дозвільну підприємницьку діяльність, провадження якої потребує певної згоди державних органів. Дозвільною є також діяльність, що провадиться з обмеженнями, встановленими за­конодавством, які, в свою чергу, можна поділити на:

2. Суб'єкти підприємницької діяльності та коло осіб, яким забороняється займатись підприємницькою діяльністю.

Важливе значення має визначення суб'єкта підприємни­цької діяльності.

З юридичного погляду, для характеристики суб'єкта підприємницької діяльності в Україні як суб'єкта господарю­вання найважливіший факт легітимації, тобто державного підтвердження законності його входження в підприємни­цьку сферу та заняття підприємницькою діяльністю, що за­свідчується фактом його державної реєстрації, а в окремих випадках також ліцензуванням і патентуванням певних видів діяльності.

Поняття суб'єкта господарського права обґрунтоване тео­рією господарського права, котра випливає з того, що суб'єк­тами господарського права є учасники господарських відносин.

Згідно зі ст. 2 ГК України, учасники відносин у сфері господарювання — це:

1) суб'єкти господарювання;

2) споживачі;

3) органи державної влади й органи місцевого самовря­дування, наділені господарською компетенцією;

4) громадяни, громадські й інші організації, які виступа­ють засновниками суб'єктів господарювання чи здійс­нюють щодо них організаційно-господарські повнова­ження на основі відносин власності.

Ст. 55 ГК України визначає, що суб'єктами господарю­вання визнаються учасники господарських відносини, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав і обов'яз­ків), мають відокремлене майно та несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Суб'єктами господарювання згідно, з ч. 2 ст. 55 ГК Украї­ни, є:

1) господарські організації — юридичні особи, створені згідно з ЦК України, державні, комунальні й інші підприємства, створені згідно з ГК України, а також інші юридичні особи, котрі здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

2) громадяни України, іноземці й особи без громадян­ства, які здійснюють господарську діяльність і зареє­стровані згідно зі законом як підприємці.

3) філії, представництва, інші відокремлені підрозділи госпо­дарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності без створення юридичної особи (через які суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарсько­го відання, права оперативного управління).

Філія — це відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій.

Представництво м є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи.

Отже, суб'єктами господарювання можуть бути громадяни та юридичні особи, які легітимно здійснюють господар­ську діяльність.

Правовий статус юридичної особи суттєво відрізняється від правового статусу громадянина - суб'єкта підприєм­ницької діяльності.

По-перше, юридичною особою є органі­зація, тобто колективне утворення, що характеризується організаційною єдністю. Організаційна єдність виявляєть­ся, насамперед, у визначеній установчими цілями юридич­ної особи внутрішній структурі, ієрархії, підлеглості орга­нів управління, що становлять цю структуру, а також чіт­кій регламентації відносин між усіма її складовими.

По-друге, юридична особа має відокремлене майно, осно­вою для формування якого є майно, що передається заснов­ником під час її створення. Тому юридична особа несе само­стійну майнову відповідальність за своїми зобов'язаннями, крім випадків, установлених законодавчими актами й уста­новчими документами юридичної особи — суб'єкта підприємництва.

Суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути гро­мадяни, не обмежені законом у правоздатності або дієздат­ності.

У такий спосіб, підприємцями можуть бути особи, котрі досягли віку цивільного повноліття — 18 років, із яким за­кон пов'язує настання повної дієздатності (єдиним винят­ком є досягнення повної дієздатності до досягнення 18 років особами, які вступили у шлюб або одержали згоду батьків чи опікунів на підприємництво).

Чинним законодавством і, насамперед, Конституцією України (ч. 2 ст. 42) обмежується підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної вла­ди та органів місцевого самоврядування.

У претензії зазначаються:

1. Повне найменування і поштові реквізити заявника претензії та підприємства, організації, яким претензія пред'являється; дата пред'явлення і номер претензії.

2. Обставини, на підставі яких пред'явлено претензію.

3. Докази, що підтверджують ці обставини; посилання на відповідні нормативні акти.

4. Вимоги заявника.

5. Сума претензії та її розрахунок, якщо претензія під­лягає грошовій оцінці; платіжні реквізити заявника претензії.

6. Перелік документів, які додаються до претензії, а та­кож інших доказів.

Документи, котрі підтверджують вимоги заявника, до­даються в оригіналах чи у належний спосіб засвідчених копіях. Документи, які є в іншої сторони, можуть не додаватись до претензії зі зазначенням про це у претензії. До претензії про сплату грошових коштів може додаватися пла­тіжна вимога-доручення на суму претензії.

Претензія підписується повноважною особою підприєм­ства, організації або їх представником та надсилається адресатові рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку.

Претензія розглядається в місячний строк, з дня одержан­ня претензії.

У тих випадках, коли обов'язковими для обох сторін пра­вилами або договором передбачено право переперевірки забракованої продукції (товарів) підприємством-виготовлювачем, претензії, пов'язані з якістю та комплектністю продук­ції (товарів), розглядаються впродовж двох місяців.

Якщо до претензії не додано всі документи, необхідні для її розгляду, вони витребуються у заявника зі зазначенням терміну їх подання, який не може бути менше п'яти днів, не враховуючи часу поштового обігу. При цьому перебіг стро­ку розгляду претензії зупиняється до отримання витребу­ваних документів або закінчення строку їх подання. Якщо витребувані документи у встановлений термін не надійшли, претензія розглядається за наявними документами.

При розгляді претензії підприємства й організації в разі необхідності повинні звірити розрахунки, провести судову експертизу або вчинити інші дії для забезпечення досудового врегулювання спору. Підприємства й організації, що одержали претензію, зо­бов'язані задовольнити обґрунтовані вимоги заявника.

Про результати розгляду претензії заявник повідомля­ється у письмовій формі.

Прийняття позовної заяви.

Питання про прийняття позовної заяви вирішується суд­дею.

Позов забезпечується:

- накладанням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві;

- забороною відповідачеві вчиняти певні дії;

- забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору;

- зупиненням стягнення на підставі виконавчого доку­мента або іншого документа, за яким стягнення здій­снюється у безспірному порядку.

Про забезпечення позову виноситься ухвала, котра може бути оскарженою.

 

Строк вирішення спору.

Спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви.

Спір про стягнення заборгованості за опротестованим векселем має бути вирішено господарським судом у термін не більше 1 місяця від дня одержання позовної заяви.

У виняткових випадках голова господарського суду чи заступник голови господарського суду має право продовжи­ти строк вирішення спору, але не більш як на місяць.

За клопотанням обох сторін чи клопотанням однієї сто­рони, погодженим з іншою стороною, спір може бути вирі­шено у більш тривалий термін. Про продовження строку вирішення спору виноситься ухвала.

 

Порядок ведення засідання.

Порядок ведення засідання визначається суддею, а у разі розгляду справи трьома суддями — суддею, головуючим у засіданні.

Суддя оголошує склад господарського суду, роз'яснює учасникам судового процесу їх права й обов'язки і сприяє у забезпеченню належних їм прав.

У засіданні заслуховують представників позивача і відпо­відача та інші особи, які беруть участь у засіданні.

Господарський суд України при виникненні встановлених законом обставин може залишити позов без розгляду, припинити провадження у справі або вирішити справу по суті.

Види третейських судів.

В Україні можуть утворюватися та діяти постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкрет­ного спору (суди ad hoc ).

Постійно діючі третейські суди та третейські суди для ви­рішення конкретного спору утворюються без статусу юридичної особи.

Такі суди очолює голова третейського суду, порядок об­рання якого визначає Положення про постійно діючий третейський суд.

Постійно діючі третейські суди можуть утворюватися та діяти, згідно з чинним законодавством України, при зареєстрованих:

- всеукраїнських громадських організаціях;

- всеукраїнських організаціях роботодавців;

- фондових і товарних біржах, саморегулювальних орга­нізаціях професійних учасників ринку цінних паперів;

- торгово-промислових палатах;

- всеукраїнських асоціаціях кредитних спілок, Цент­ральній спілці споживчих товариств України;

- об'єднаннях, асоціаціях суб'єктів підприємницької діяльності — юридичних осіб, у тому числі банків.

Постійно діючі третейські суди не можуть утворюватися та діяти при органах державної влади й органах місцевого самоврядування.

Міжнародні арбітражі.

Найвідомішими центрами з третейського розгляду внутрішньоекономічних спорів є Третейський суд при Київській третейській палаті, Міжрегіональний третейський суд України при Асоціації третейських судів України, Третейський суд при Київській торгово-промисловій палаті.

До міжнародного комерційного арбітражу відповідно до Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24.02.1994 можуть за угодою сторін передаватися: спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають під час здійснення зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї зі сторін знаходиться за кордоном, а також спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а також їх спори з іншими суб’єктами права України.

В Україні постійно діючими арбітражними установами є Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промис­ловій палаті України та Міжнародна морська комісія при Торгово-промисловій палаті України.

Крім того, останнім часом в Україні все більше поширюються альтернативні способи розв’язання конфліктів. До таких способів відносять посередництво (медіація), фасилітацію, міні-суди, приватний арбітраж та ін..

Зрозуміло, що винесення рішення компетентним органом ще не є гарантією свідомого виконання свого обов’язку правопоруш­ником. Саме з метою примусити виконувати свої обов’язки в Україні діє спеціалізований інститут — державна виконавча служ­ба, правовий статус якої визначений відповідним законом від
24 березня 1998 р. Державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції України і здійснює виконання рішень судів та інших органів відповідно до законів України. Отже, у разі відмови порушника від добровільного виконання свого обов’язку, підтвердженого рішенням компетентного органу, суб’єкт господарювання повинен звернутися саме до виконавчої служби.

Органами державної виконавчої служби є:

v Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України;

v відділи державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції;

v районні, міські (міст обласного значення), районні у містах відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.

Базовим законодавчим актом, який визначає процедуру здійснення виконавчих дій, є Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р. Його положення деталізують норми Інструкції про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції № 74/5 від 15 грудня 1999 р..

Крім цього, особливі процедури визнання і виконання рішень іноземних судів на території України визначаються відповідним законом від 29 листопада 2001 р.

 

 

План

1. Поняття господарського права та господарських правовідносин.

2. Поняття підприємницької діяльності, її ознаки, види та принципи.

3. Суб'єкти підприємницької діяльності та коло осіб, яким забороняється займатись підприємницькою діяльністю.

4. Досудове врегулювання господарських спорів.

5. Справи, підвідомчі господарським судам. Порушення справ у господарському суді.

Самостійна робота –год.

План

1. Поняття та способи захисту прав та законних інтересів суб'єктів господарської діяльності.

2.  Порядок розгляду справ господарськими судами.

3. Діяльність третейських судів в Україні. Міжнародні арбітражі.

Основні поняття теми: господарське право, предмет господарського права, господарська діяльність, господарські правовідносини, господарське законодавство, підприємництво, суб'єкти господарю­вання, філія, представництво, державна реєстрація суб'єктів підприємництва, припинення діяль­ності суб'єктів господарювання, право на захист, банкрутство, господарське судочинство,  місцеві господарські суди, апеляційні спеціалізовані суди, Вищий Господарський Суд України, третейський суд, претензія, претензійний порядок, підвідомчість, підсудність.

1. Поняття господарського права та господарських правовідносин.

Господарське право — це комплексна галузь права, яка є сукупніст ю правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері державного управління економікою, виробництва та реалізації про­дукції, виконання робіт і надання послуг з метою одер­жання прибутку або без такої мети.

Господарське право базується на нормах цивільного права щодо правоздатності фізичних та юридичних осіб, цивільно-правових угод і кон­кретизує їх, а також містить норми адміністративного, фі­нансового, трудового права, які регулюють господарську діяльність. Господарське право і найближче до нього за зміс­том цивільне право співвідносяться як загальне і спеціальне. Цивільне право визначає загальні засади регулювання май­нових та особистих немайнових відносин, в які вступають фізичні і юридичні особи, а господарське — конкретизує цивільно-правові норми відносно конкретних сфер і видів господарської діяльності.

Предметом правового регулювання господарського права є — суспільні відносини у сфері управління еко­номікою, виробництвом і реалізацією продукції, виконання робіт і надання послуг з метою отримання прибутків чи без такої мети.

З цього погляду господарське право становить систему норм, які регулюють господарську діяльність, господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснен­ня господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами й іншими учасниками від­носин у сфері господарювання. Тобто, зміст предмета госпо­дарського права визначається двома поняттями: " організа­ція господарської діяльності" та " здійснення господарської діяльності".

" Господарська діяльність -будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі якщо безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою.

Г осподарська діяльність - це суспільно-корисна діяльність суб'єктів господарювання на професійній основі стосовно виготовлення продукції, надання послуг, виконан­ня робіт не для власного споживання, а для задоволення потреб третіх осіб.

Зважаючи на вищезазначене, визначимо ознаки господар­ської діяльності:

- її здійснюють суб'єкти господарювання;

- вона полягає у виробництві продукції, виконанні робіт, наданні послуг не для власних потреб виробни­ка, а для задоволення потреб третіх осіб;

- вона здійснюється на професійних засадах;

- результати такої діяльності мають вартісний характер і реалізуються за плату, тобто функціонують як товар;

- ця діяльність поєднує і приватні інтереси виробника, і публічні інтереси держави та споживачів.

Господарська діяльність (господарювання), згідно зі ст. 6 ГК України здійснюється на таких загальних принципах (засадах):

1. забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання;

2. свобода підприємницької діяльності у межах, визна­чених законом;

3. вільний рух капіталів, товарів і послуг на території України;

4. обмеження державного регулювання економічних про­цесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, за­хисту прав споживачів і безпеки суспільства й держави;

5. захист національного товаровиробника;

6. заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх поса­дових осіб у господарські відносини.

Залежно від мети і способу організації та здійснення гос­подарської діяльності, згідно з ч. 2 ст. З ГК України, вона є двох видів - підприємницькою (комерційною) та некомерційною господарською діяльністю. Господарська діяль­ність, котра здійснюється суб'єктами господарювання для досягнення економічних і соціальних результатів та з ме­тою одержання прибутку, — це підприємництво, а суб'єкти такої діяльності — підприємці.

Господарська діяльність, яка здійснюється суб'єктами господарювання без мети отримання прибутку, - не комерційна господарська діяльність. Вона здійснюється з метою задоволення соціально-економічних потреб незалежно від прибутковості.

Організація господарської діяльності становить другу складову господарських відносин. ГК України не розкриває зміст поняття " організація госпо­дарської діяльності". Кодекс визначає це поняття як систе­му заходів, спрямованих на раціональне поєднання в часі та просторі всіх елементів господарської системи певного ре­гіону (Автономної Республіки Крим, певної територіальної громади), певного суб'єкта господарювання.

До елементів гос­подарської системи відносять:    1) суб'єкти,                     3) норма­тивну,

2) майнову базу,      4) інформаційну системи.

Сфера господарювання надзвичайно складна з огляду на різноманітність суспільних відносин, які виникають між її суб'єктами й іншими учасниками господарського життя, в яких зв'язок між ними складається з їх прав і обов'язків. Відносини, що створюються при цьому, попри свою багато­манітність, є господарськими, оскільки їм притаманні спіль­ні специфічні ознаки:

1) сфера — економіка (господарювання) різного рівня (дер­жавного, територіального, локального);

2)   зміст — безпосереднє здійснення господарської діяль­ності (виготовлення продукції, виконання робіт, на­дання послуг) та (або) організація (керівництво) такою діяльністю;

3) особливий суб'єктний склад (обов'язковим учасником цих відносин є суб'єкт господарювання - громадянин-підприємець або господарська організація; крім того, участь у цих відносинах також беруть (можуть брати) споживачі , органи державної влади й органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, котрі виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організацій­но-господарські повноваження на основі відносин влас­ності (ст. 2 ГК України);

4) поєднання майнових та організаційних елементів.

 

С т. 1 ГК Украї­ни, в якій господарські відносини – це відносини, що ви­никають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між ци­ми суб'єктами й іншими учасниками відносин у сфері гос­подарювання.

Різноманітність господарських відносин зумовлює необ­хідність їх класифікації (поділу на види за різними кри­теріями.

Так, згідно з ч. 4 ст. З ГК України, сферу господарських відносин становлять гос­подарсько-виробничі, організаційно-господарські та внут­рішньогосподарські відносини.

Поділ господарських відносин на господарсько-виробничі й організаційно-виробничі здійснюється за критерієм характе­ру правовідносин.

  Господарсько-виробничими відносинами згідно з ч. 5 ст. З ГК України є майнові та інші відносини, котрі виникають між суб'єктами господарювання при безпо­середньому здійсненні господарської діяльності.

Організа­ційно-господарськими називаються відносини, котрі склада­ються між суб'єктами господарювання та суб'єктами органі­заційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю (ч. 6 ст. З ГК України).

Виділення в окрему категорію внутрішньогосподарських відносин обумовлено їх виникненням і дією — всередині господарської організації (між її структурними підрозділа­ми, органами, між організацією в особі органів управління і їх посадових осіб та її учасниками, між організацією і її структурними підрозділами).

За взаємним становищем сторін розрізняють такі види господарських відносин:

- горизонтальні, учасники яких рівноправні;

- вертикальні, в яких одним із учасників правовідносин виступає орган господарського керівництва, у тому чис­лі власник майна іншого учасника.

За галузями економіки та сферами управління , в яких вони виникають, виділяють господарські відносини в агропромисловому комплексі, в галузі промисловості, галузі транс­порту, галузі капітального будівництва, у сфері приватиза­ції державного та комунального майна, сфері економічної конкуренції й антимонопольного регулювання тощо.

Господарське законодавство становить нормативну основу господарського правопорядку — правил організації, безпосереднього здійснення й управління господарською діяльністю. Воно розглядається як сукупність нормативно-правових актів і правових норм, які регулюють відносини щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності та керівництва (організації) такою діяльністю.

2. Поняття підприємницької діяльності, її ознаки та принципи.

Легітимне визначення поняття " підприємництво", сформульовано в ст. 42 ГК Украї­ни:

  " підприємництво — це самостійна, ініціативна, си­стематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку."

У ст. 44 ГК України закріплено принципи (основи) під­приємницької діяльності, а саме:

- вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності;

- самостійного формування підприємцем програм діяль­ності;

- вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється;

- залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом;

- встановлення цін на про­дукцію та послуги згідно зі законом;

- вільного найму підприємцем працівників;

- комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;

- самостійного здійснення підприємцем зовнішньоеко­номічної діяльності, використання підприємцем належ­ної йому частки валютної виручки на свій розсуд;

- вільного розпорядження прибутком, який залишаєть­ся у підприємця після сплати податків, зборів та ін­ших платежів, передбачених законом.

Основні ознаки підприєм­ницької діяльності:

1) її ініціа­тивність і самостійність, що відображено в нормі ст. 43 ГК України. Ініціативність і самостійність — це зорієнтована на дії самореалізація підприємців. Підприємці активно обирають ініціативу. Вони свідомо не уникають тієї ситуації, коли самі відповідають за успіх або невдачу справи.

2) творчий та інноваційний характери, що виявляється у пошуку нових можливостей, орієнтації на нововведення. Підприємець діє й оцінюється як незалежний і значною мірою такий, що покладається на самого себе, інноватор. У сучасній зарубіжній літературі інновація (нововведення) розуміється як основна функція процесу підприємництва.

3)  система­тичність (регулярність, професійність, постійність).

4) ризиковий характер, тобто перекладення на підприємця тягаря передбачення несприятливих наслідків (збитків) і вжиття заходів стосовно їх превенції або усунення, не пов'язане з поведінкою підприємця.

5)  цільове спрямування на отримання при­бутку. На думку декотрих авторів, метою підприємниць­кої діяльності є одержання не прибутку загалом, а саме підприємницького прибутку. Підприємницьким прибутком у літературі називають особливий вид доходу, винагороди за заповзятливість, специфічну творчу активність у сфері приватного бізнесу.

6) самостійна юридична відповідальність. Мається на увазі те, що підприємці зобов'язані дотриму­ватися чинного законодавства, і їх відповідальність не об­межується одним видом юридичної відповідальності, а є такою, яка поєднує всі її вияви.

7) соціально відповідальний характер. Соціальна відповідальність розу­міється як суспільна відповідальність, тобто очікування то­го, що компанії мають діяти в інтересах суспільства і робити свій внесок у розв'язання суспільних і соціальних проблем. Тут важливе розуміння підприємцями необхідності здійс­нювати власну діяльність вживаючи всі заходи для мінімалізації негативного впливу на навколишнє середовище (еко­логічний аспект).

Розмежування підприємницької діяльності за видами має здебільшого теоретичний, до того ж — неофіційний, характер. Тому допускається застосування різних ознак і, відповідно, критеріїв та видів підприємницької діяльності .

І. За ознакою предмета діяльності учасників відповідних право­відносин підприємницьку діяльність можна класифікувати на:

1. Виробничу підприємницьку діяльність, тобто діяльність, у процесі якої виробляється певна продукція.

2. Невиробничу підприємницьку діяльність, у межах якої виділяється:

- діяльність із виконання робіт, надання послуг (виконання ремонтних робіт, надання інформаційних послуг, здійснення транспортних перевезень);

- діяльність із зайняття торгівлею;

- інша невиробнича діяльність, зокрема діяльність на фі­нансовому ринку.

ІІ. За ознакою суб'єкта — учасника відповідних правовідносин підприємницька діяльність поділяється на:

1 . Підприємництво без створення юридичної особи (просте). Воно здійснюється фізичними особами, що набули в уста­новленому порядку статусу суб'єкта підприємницької діяль­ності.

2. Підприємництво зі створенням юридичної особи (складне).

ІІІ. Залежно від наявності обмежень у зайнятті підприємниць­кою діяльністю останню можна поділити на:

1. Вільну підприємницьку діяльність. Для провадження такої діяльності не потрібна згода (дозвіл) держави в особі уповнова­жених нею органів.

2. Дозвільну підприємницьку діяльність, провадження якої потребує певної згоди державних органів. Дозвільною є також діяльність, що провадиться з обмеженнями, встановленими за­конодавством, які, в свою чергу, можна поділити на:

2. Суб'єкти підприємницької діяльності та коло осіб, яким забороняється займатись підприємницькою діяльністю.

Важливе значення має визначення суб'єкта підприємни­цької діяльності.

З юридичного погляду, для характеристики суб'єкта підприємницької діяльності в Україні як суб'єкта господарю­вання найважливіший факт легітимації, тобто державного підтвердження законності його входження в підприємни­цьку сферу та заняття підприємницькою діяльністю, що за­свідчується фактом його державної реєстрації, а в окремих випадках також ліцензуванням і патентуванням певних видів діяльності.

Поняття суб'єкта господарського права обґрунтоване тео­рією господарського права, котра випливає з того, що суб'єк­тами господарського права є учасники господарських відносин.

Згідно зі ст. 2 ГК України, учасники відносин у сфері господарювання — це:

1) суб'єкти господарювання;

2) споживачі;

3) органи державної влади й органи місцевого самовря­дування, наділені господарською компетенцією;

4) громадяни, громадські й інші організації, які виступа­ють засновниками суб'єктів господарювання чи здійс­нюють щодо них організаційно-господарські повнова­ження на основі відносин власності.

Ст. 55 ГК України визначає, що суб'єктами господарю­вання визнаються учасники господарських відносини, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав і обов'яз­ків), мають відокремлене майно та несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Суб'єктами господарювання згідно, з ч. 2 ст. 55 ГК Украї­ни, є:

1) господарські організації — юридичні особи, створені згідно з ЦК України, державні, комунальні й інші підприємства, створені згідно з ГК України, а також інші юридичні особи, котрі здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

2) громадяни України, іноземці й особи без громадян­ства, які здійснюють господарську діяльність і зареє­стровані згідно зі законом як підприємці.

3) філії, представництва, інші відокремлені підрозділи госпо­дарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності без створення юридичної особи (через які суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарсько­го відання, права оперативного управління).

Філія — це відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій.

Представництво м є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи.

Отже, суб'єктами господарювання можуть бути громадяни та юридичні особи, які легітимно здійснюють господар­ську діяльність.

Правовий статус юридичної особи суттєво відрізняється від правового статусу громадянина - суб'єкта підприєм­ницької діяльності.

По-перше, юридичною особою є органі­зація, тобто колективне утворення, що характеризується організаційною єдністю. Організаційна єдність виявляєть­ся, насамперед, у визначеній установчими цілями юридич­ної особи внутрішній структурі, ієрархії, підлеглості орга­нів управління, що становлять цю структуру, а також чіт­кій регламентації відносин між усіма її складовими.

По-друге, юридична особа має відокремлене майно, осно­вою для формування якого є майно, що передається заснов­ником під час її створення. Тому юридична особа несе само­стійну майнову відповідальність за своїми зобов'язаннями, крім випадків, установлених законодавчими актами й уста­новчими документами юридичної особи — суб'єкта підприємництва.

Суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути гро­мадяни, не обмежені законом у правоздатності або дієздат­ності.

У такий спосіб, підприємцями можуть бути особи, котрі досягли віку цивільного повноліття — 18 років, із яким за­кон пов'язує настання повної дієздатності (єдиним винят­ком є досягнення повної дієздатності до досягнення 18 років особами, які вступили у шлюб або одержали згоду батьків чи опікунів на підприємництво).

Чинним законодавством і, насамперед, Конституцією України (ч. 2 ст. 42) обмежується підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної вла­ди та органів місцевого самоврядування.

Не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян:

- військовослужбовців, службових осіб органів проку­ратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного нотаріату, а також органів державної вла­ди й управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств;

- осіб, яким суд заборонив займатися певною діяльні­стю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду;

- осіб, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво й інші корисливі злочини, не можуть бути зареєстровані як підприємці, не можуть виступа­ти співзасновниками підприємницької організації, а також займати в підприємницьких товариствах та їх спілках (об'єднаннях) керівні посади і посади, по­в'язані з матеріальною відповідальністю.

1234567Следующая ⇒

Поделиться: