ОСОБЛИВОСТІ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ

В ОСИРОТІЛІЙ СІМ’Ї

Осиротіла сім`я – найменш вразлива у виховному плані серед неповних сімей. Проте, в багатьох випадках смерть одного з батьків руйнує правильний стиль життя сім`ї, є могутнім фактором невротизації її членів, викликає нестабільність бать­ківських почуттів, збільшує число труднощів, що виникає перед осиротілою сім`єю. Надзвичайно важливими постають у такій сім`ї деякі особливості виховання дітей: 1) мобілізація любові й турботи за всіх, пригальмування егоїзму дітей; 2) болісність сприйняття членами сім`ї обстановки горя й можливість виник­нення додаткових проблем; 3) можливість збереження цілісності та єдності сімейної групи, колективістських стосунків у почат­ковий період функціонування осиротілої сім`ї; необхідність збе­реження раніше встановленого ритму життя сім`ї, довірливих стосунків із дітьми дорослих членів сім`ї; 4) небезпека змінено­го ставлення до дитини з боку матері (батька) у випадку втрати того з батьків, котрий був вищим авторитетом для дитини.

У ролі сильного негативного фактора у виховному плані є утворення осиротілої сім`ї. Дослідження показали: не дивлячись на те, що лиш незначна доля дітей, які направляються в психі­атричні лікарні, втратила одного з батьків у результаті його смерті, серед них ця доля вища, ніж серед населення взагалі. Існує збільшення ризику появи в таких випадках психічного порушення. За результатами дослідження М. Раттера, цей ризик є максимальним, коли один із батьків помирає протягом третього чи четвертого року життя дитини, й існують деякі докази того, що риск є підвищеним, якщо стать померлого співпадає зі статтю дитини [1987, 199].

Потрібно сказати, що осиротіла сім’я – досить динамічна мала соціальна група. Як правило, овдовіння, особливо, коли це сталося в більш молодому віці, веде до збільшення числа повних змінених сімей (із появою в сім’ї вітчима чи мачухи).

В осиротілій сім’ї особливо важливою постає проблема збереження сімейно групи на тому рівні колективістських сто­сунків, який склався до цього. Смерть одного з батьків, як під­креслює А. Макаренко, “в більшості випадків... не призводить до катастроф і розпорошення колективу”, бо “як правило, члени сім’ї, котрі залишилися, можуть підтримати її цілісність” [Т. 5, 76-77]. При розумній позиції матері (батька) загальне сімейне горе ще більше згуртовує членів сім’ї, допомагає формуванню однієї з найкращих якостей – бережливого ставлення один до одного. Піклування про благополуччя близьких має для дитини характер життєвої цінності, сприяє ранньому формуванню добрих моральних переконань, власної лінії поведінки.

Вирішальним для дитини постає приклад матері (батька), її (його) особисте й громадське життя. Дитина рівняється на дорослого як на взірець, займає позицію його помічника. Участь у праці, поруч і нарівні з дорослими членами сім’ї, при великій довірі з їх боку формує в дітей почуття відповідальності, самостійності. Якщо ж у сім’ї мати (батько) обмежує дитину від трудових справ, оберігає від труднощів, – виростає черствий бездушний егоїст.

З урахуванням ознак сімейного колективу, сформованих взаємин у сім’ї вивчені нами сім’ї (40 – за результатами методики “Лист в редакцію”; 20 сімей учнів Тисменицької, Угринівської № 1, № 2 загальноосвітніх шкіл, 1992-1994 роки) розподілені на такі групи:

1. Демократичні стосунки між членами сім’ї, обстановка відкритості, колективне виконання спільних справ, взаємодопо­мога, взаємоповага, атмосфера життєрадісності й оптимізму, єдність і згода стосовно дітей (у тому числі і з боку рідних померлого).

Для школярів цієї групи сімей (35 відсотків нашої вибір­ки) характерні стійкі, глибокі емоційні стосунки з матір’ю (батьком). Люблять, поважають, гордяться традиціями своєї родини. В сім’ї Валентина Ф. (13 років) на момент утворення осиротілої сім’ї мати не побоялася показати себе перед сином “слабкою”. Підліток гордо відчув значення власної фізичної й духовної сили. Це ніскільки не заважало матері зберегти провід­ну роль, вміло спрямовувати дії сина своїми порадами, не користуючись ніякими покараннями.

2. Демократичні відносини в сім’ї, колективне виконання справ, відповідальна залежність й повага членів сім’ї, але відсутність єдності вимог щодо змісту й методів виховання дитини (в умовах розширеної осиротілої сім’ї).

У школярів цієї групи (30 відсотків вибірки) разом із від­ношенням поваги до членів сім’ї проявляються в окремих випадках спроби зробити вигоду для себе від розходжень матері й бабусі. Моральна атмосфера сімей добре, але спільна сімейна діяльність проявляється слабо.

3. Атмосфера напруженості в сім’ї, зміна демократичних і авторитарних методів дії, атмосфера крайнощів – песимізму чи оптимістичного настрою.

Підлітки цієї групи сімей (20 відсотків вибірки) нестійкі у взаєминах із матір’ю (батьком), родичами, їх відношення харак­теризуються неоднозначністю, імпульсивністю. У цих сім’ях бувають то сварки, то теплі й дружні стосунки. Частий прояв внутрішньої єдності сім’ї має егоїстичний, замкнутий характер і спрямований на те, щоб “показати іншим, на що ми здатні”. Так, у сім’ї Володі П. мати прагне перетворити дитину більше в інструмент, аніж у мету своїх прагнень. Бажаючи, щоб її дитина будь-якою ціною добилась у житті того, чого не вдалось їй здійснити, мати діє з прямолінійністю тирана: її дитина повинна бути найкрасивішою, найбільш розумною, користуватись успі­хом в оточення, усі повинні бігати навколо неї – тільки це буде нагородою для матері за її зусилля. Записавши підлітка водно­час у 4 секції (заняття музикою, англійська мова, секція вільної боротьби, художня студія) мати мучиться разом із ним. Посту­пово Володя скочується на “трійки”, безуспішно займається й вище означеними видами діяльності.

4. Конфліктна обстановка в сім’ї, аморальний спосіб життя матері (батька), відсутність взаємного піклування, поваги, розбещеність членів сім’ї.

Діти з цієї групи сімей (15 відсотків вибірки) часто терп­лять через відсутність уваги до них із боку дорослих, часто проживають у різних місцях (у бабусі, по лінії батька, чи бабусі й дідуся, по лінії покійної матері і т. ін.). У сім’ї виникають кон­флікти, в тому числі й прояви з боку підлітків грубості, неслух­няності, втеч із дому тощо. Більшість батьків у таких сім’ях піклується про задоволення своїх вузько егоїстичних інтересів, турбота про дітей проявляється в тому, щоб вони були одягнуті, нагодовані, хоча й стосовно цього бувають зриви.

Важливою умовою покращання взаємин в осиротілій сім’ї є розуміння батьками й рідними ходу життєвою циклу сім’ї, поетапного дотримання ними основних вимог до нормалізації життєдіяльності сім’ї, згуртування членів сімейної групи як ко­лективу. Розрізняють такі етапи життєвого циклу осиротілої сім’ї: 1) утворення сім’ї; 2) період нестійкості сімейних відно­син; 3) період стабілізації сімейних стосунків; 4) період дестабі­лізації; 5) руйнування сім’ї та її перехід у новий тип сім’ї (повну змінену сім’ю тощо).

На кожному з етапів необхідно дотримуватись деяких вимог, які вели б до мінімальної шкоди в реалізації виховних можливостей сім’ї. На першому актуальним постає таке: змен­шення тривалості ситуації переживання горя в сім’ї; залучення дітей до розв’язання проблемних питань сімейних взаємин, позиція матері (батька) щодо ситуації, яка склалась, вік дитини та ін.

Другий етап життєвого циклу сім’ї характеризується не­стійкістю родинних відносин, пошуками оптимальних шляхів виходу з ситуації, що склалась. Нерідка мати (батько) зразу ж вибирає педагогічно недоцільний стиль взаємин, що у наступ­ному призводить до плачевних результатів. Після читання однієї з лекцій А. Макаренка попросили проконсультувати ситуацію, що виникла в одній осиротілій сім’ї. З гарного дванадцятиріч­ного хлопчика, після смерті батька, виріс грубий шістнадцяти­річний парубок. І це, не дивлячись на те, що “мати дуже любила дітей і останнє їм віддавала, вона сама не з’їсть, а сина нагодує”. А. Макаренко відповідає, що мати в цьому випадку допустила не тільки педагогічну помилку: “Якщо мати відказує собі в усьому, віддає синові навіть свою їжу, – це найбільший злочин”. Педагог радить батькам виховувати й піклуватися про дітей так, щоб діти були переконані: в першу чергу має бути піклування про батьків. Неправа мати, коли вважає, що дитина – це все або, конкретніше, єдине, що в неї залишилось на світі після нещастя. Вона оберігає цей свій скарб для себе, забуваючи про те, що дитина – самостійна особистість зі своїми особливими бажан­нями та інтересами. Прив’язавши себе всім серцем, вона стає хворобливо ревнивою, оберігаючи його від всіляких “нездоро­вих” впливів і, врешті-решт, якщо й добивається чогось, то тільки тупої байдужості до всіх, включаючи й до матері, чи від­критого вибуху незадоволення, також спрямованого насамперед проти рідної матері.

Зведення до мінімуму тривалості перебування дитини (підлітка) в умовах перших двох етапів, правильний вихід із ситуації, що склалась, утвердження у взаєминах із дитиною авторитету покійного батька (матері), включення підлітка як повноправного члена колективу нарівні з дорослими в усі аспекти життєдіяльності сім’ї складають суть важливих вимог, які дозволяють попередити в дітей емоційне неблагополуччя.

Найбільш сприятливий для різнобічного розвитку шко­лярів четвертий період життєвого циклу осиротілої сім’ї. Тут на перший план висуваються такі фактори сімейного середовища як особистий приклад батьків, згуртування сімейної групи як колективу та інше. При цьому важливе значення має привчання дітей до праці. С.В. після смерті чоловіка продовжує його тради­цію, привчає дітей до виконання різних трудових обов’язків. Вона говорить: “Я завжди пам’ятаю слова вчителя учителів К. Ушинського, який вважав, що саме виховання, якщо воно бажає щастя людині, повинно виховувати його не для щастя (святковості), а готувати до праці життя”.

Останні два періоди можуть виникати у різних ситуаціях, найчастіше внаслідок появи в сім’ї майбутнього вітчима (мачухи). Особливо дестабілізуються сімейні стосунки в тих випадках, коли школяра, який добре знав і пам’ятав батька (матір) ставлять перед фактом утворення нової сім’ї, не по­свячуючи до цього в стосунки матері й нового батька і не налаштовуючи його попередньо до себе. Необачність, черствість до його внутрішнього стану веде, в кінцевому результаті, до різних порушень і загалом впливає на рівень його загальної культури.

Спостереження, аналіз дій, учинків показують, що в перехідні періоди утворення та руйнування осиротілої сім’ї здійснюється багато правопорушень. Ці ж періоди мають стати предметом постійної пильної уваги сім’ї, школи, суспільства. Своєчасна допомога дитині в цих випадках повинна включати: попередження можливих несприятливих обставин у сім’ї і шко­лі, перебудову виховної позиції батька (матері) через самокри­тичний перегляд власних стосунків у сім’ї, через зміну своїх ставлень до дитини, спілкування її з дорослою людиною, яка для неї є авторитетом, з метою подолання ситуації відчуження.

Як показує практика, така допомога ускладнена, оскільки класні керівники, вчителі обставин життя сім’ї не вивчають і не знають, а батьки не тільки не зауважують, що спричиняють дитині шкоду, але й не діляться своїми тривогами, приховують від учителя істинні причини зривів поведінки дітей, що проявля­ються у сім’ї і школі.

Розв’язання проблем, що виникають у перехідні етапи життєдіяльності осиротілої сім’ї, буде сприяти не тільки форму­ванню колективістських стосунків у сім’ї, але й правильному нормальному вихованню молодого покоління.

В умовах осиротілої сім`ї немалу роль у вихованні віді­грає використання ефекту присутності позитивного автори­тету покійного батька (матері). Світла пам`ять про померлого традиційно наставляє говорити про нього тільки хороше, його авторитет постійно присутній у сім`ї. Це пробуджує в дітей бажання бути гідними його справ, подібними на нього. Досвід осиротілих сімей підтверджує: якщо батько відсутній – це ще не означає, що його немає в сім`ї. Мати старається говорити з дітьми про нього так, ніби він насправді поруч. У дитячій кімнаті висить його фотографія. “У розмові з дітьми я часто посилаюсь на авторитет батька: “Батько на твоєму місці вирішив би ось так. І це дуже діє. Так він допомагає виховувати мені синів...” (М.В., 34 роки).

З Афганістану, в сім`ю С. прийшла гірка звістка: чоловік (батько) під час бою пропав безвісти. Довго не вірила, що його нема. Осиротілим серцем чіплялась за маленьку надію. Грається Івасик, погрожуючи: “Ось прийде тато, всім бублики привезе, а бешкетнику – дірку від бублика”. Дитина притихає. “Дивлюсь я на тебе і бачу його. Точно таким він був. І очі ті, й обличчя, й постава”. Гордістю спалахує обличчя хлопчика, в усьому він копіює свого батька. З тривогою слідкує мати – в якому напрямі росте дитина, не хочеться в майбутньому загубити і його...

Важко, мало можливостей спілкуватись одному з батьків інтенсивно й змістовно з дитиною. Тут більше чинників, які створюють песимістичний пригнічений настрій. Часто поруше­не особисте життя матері породжує невротизацію її поведінки, нічого радісного в перспективі немає. Такий настрій швидко передається дитині й тоді ще важче переносити те, що на неї звалилось.

Про створення оптимістичної атмосфери в такій сім`ї муд­ро говорив А. Макаренко. У відповідях на запитання матерів він нагадував, що деякі батьки, бажаючи щастя своїм дітям, забу­вають, що для цього вони насамперед самі мають бути щасли­вими. Практика підтверджує, що деякі матері, зберігаючи віру в себе, у життя, в можливість щастя, заражають своїм почуттям і енергією дітей. У таких випадках сім`я живе повнокровним жит­тям, організованим за законами дружби, взаємної любові й під­тримки, які діють у звичайних сімейних групах. У сім`ї, де шко­ляр живе “завтрашньою радістю”, перед ним поставлена система чітких перспектив, – і легше долати труднощі, які виникають.

Для школяра з осиротілої сім`ї важливо, щоб у сім`ї була не тільки атмосфера турботливого ставлення до нього з боку старших, але й обстановка відвертості, довіри, підвищення по­чуття власної гідності. В цьому напрямку батьки одержують добрі виховні результати, коли обговорюють разом з ними важ­ливі моменти в житті сім’ї, класу, школи, країни, дають їм пра­вильну оцінку, спонукають дітей до висловлювання власних по­глядів, терпеливо роз’яснюють те, що сприйнято ними невірно.

Таким чином, деформація нормальної структури сім’ї, яка супроводжується морально-психологічною згуртованістю її чле­нів, підвищенням почуття відповідальності за долю сім’ї, дітей, зростанням значення власного прикладу матері (батька), розши­ренням кола соціального спілкування та інтересів дітей, ство­ренням особистісно-значущих перспектив їхньої життєдіяльно­сті, використанням ефекту присутності покійного батька, значно збільшує шанси нормального проходження процесу різнобіч­ного розвитку дітей в осиротілій сім’ї, досягнення нею необхід­них результатів виховної діяльності.

ТЕМА 18

ОСОБЛИВОСТІ РОДИННОГО ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ У ПОЗАШЛЮБНІЙ СІМ`Ї

Позашлюбна сім'я – один із типів неповної сім’ї, що виникає в результаті народження дитини жінкою поза шлюбом. Бажання скрасити самотність, прагнення задовольнити потребу материнства й інші причини ведуть до того, що багато жінок вирішуються сьогодні на такий крок свідомо.

Ще зовсім недавно народження дитини в незамужньої жінки вважалося соціально-аномальним явищем і було негожим із погляду моральності. Тепер, коли деякі жінки й чоловіки вибирають нетрадиційні форми сумісного життя, а нерідко жінки навмисно ухвалюють рішення мати дитину й виховувати її без батька, позашлюбні народження стали реальністю, причому їх частка в загальному числі народжень за всіма регіонами з року в рік зростає.

Встановити позашлюбні сім’ї досить важко, оскільки в де­яких випадках відсутність офіційної реєстрації шлюбу не зава­жає батькам жити разом (цивільний шлюб), а дитині вихову­ватися в повній сім'ї; з іншого, „встановлене батьківство” може бути зафіксовано в момент реєстрації, а реально батько не бере ніякої участі в утриманні й вихованні дитини. Крім того, деякі самотні мами згодом виходять заміж, але в актах запису цвіль­ного стану статус їх дітей не змінюється (за винятком випадків усиновлення), вони продовжують „рахуватися” позашлюбними дітьми.

Головний мотив позашлюбного народження дитини – пра­гнення до материнства, до сімейного життя. При цьому невступ до шлюбу, народження дитини без чоловіка зовсім не є для жінок „демонстрацією незалежності”. Велика частина опитаних матерів були цілком щасливими в партнерстві-співжитті з батьком майбутньої дитини, й хотіли б, і збиралися мати повну сім’ю, але з різних причин союз розпадався після народження дитини. Інша група – жінки, що залишилися без наречених, партнерів через нещасні випадки (загибель нареченого, батька майбутньої дитини). Ще інша – ті, хто після народження дитини, і другої, і третьої, і четвертої продовжують залишатися в незареєстрованому союзі з батьком дітей.

Відійшло в минуле зневажливе ставлення до дитини, на­родженої поза шлюбом, та до її матері. Однак відбиток мину­лого певною мірою й сьогодні позначається на формуванні й вияві громадської думки стосовно позашлюбної сім’ї. Нерідко непосильним для дитини стає психічне навантаження, коли вона в спотвореному вигляді дізнається про факт позашлюбності. Сприйняття дитиною факту свого позашлюбного народження виступає в ролі сильного негативного чинника у виховному плані, особливо коли вона дізнається про це на межі молодшого шкільного й підліткового віку. Як правило, це може різко змінити морально-психологічний світ дитини й нерідко створює руйнівний вплив на її моральний розвиток і поведінку. Щоб уникнути цього, матері правильно чинять, відкриваючи дитині правду якомога раніше, щоб вона засвоїла її, перш ніж навчиться аналізувати всі складнощі життя.

У багатьох випадках народження матір’ю позашлюбної дитини руйнує правильний стиль життя сім`ї, є могутнім чин­ником невротизації самої матері та її батьків, викликає неста­більність батьківських почуттів, збільшує число труднощів, що виникає перед позашлюбною сім`єю.

Окреслимо головні напрями проблемних питань, які по­стають перед позашлюбною сім’єю: 1) розумне задоволення по­треб і бажань дитини з метою попередження грубого індивіду­алізму й викривлень у розвитку особистості; 2) формування свідомості й почуття міри в домаганнях особи, їх зіставлення з можливостями суспільства; 3) формування аномальних із су­спільної точки зору уявлень та звичок вихованців у випадку порушень у виховному дозуванні матір`ю любові й строгості, піклування й вимогливості, близькості й відстані, нестатків і забезпеченості, підпорядкування чужій волі й самостійності дитини; 4) необхідність дотримання міри в сімейних стосунках – шкідливість “простого сусідства”, байдужого ставлення матері до позашлюбної дитини й надмірної опіки, “сліпої” материн­ської любові.

Виховання дітей у позашлюбній сім’ї, стає ефективнішим, якщо мати усвідомлює становище й враховує обставини й труд­нощі, що виникають на їхньому життєвому шляху. У розвитку дитини важливим постає задоволення її насущних потреб, зок­рема, потреби в емоційному самоутвердженні, в соціальній орі­єнтації. Труднощі для позашлюбної сім’ї полягають в основно­му в тому, що мати зазвичай переобтяжена роботою і не приді­ляє дитині достатньої уваги. У такій сім'ї утруднено ознайомлен­ня дитини з соціальною роллю батька: вона не може знайти при­клад для наслідування, засвоїти належні зразки батьківської по­ведінки. Нерідко самотня мати тремтить над дитиною й виховує її за своїм образом і подобою. Дитина ж крок за кроком повто­рює особистісне життя матері, з дитинства засвоює стандарти її поведінки. І не дивно, що більше половини жінок, які зважилися на позашлюбну дитину, самі народилися поза шлюбом.

Хлопчики реагують на відсутність батька хворобливіше, ніж дівчатка, й при цьому більше уразливі. У міру дорослішання дедалі гостріше стикаються вони з проблемою відсутності авто­ритету, що уособлюється батьком, не мають зразка чоловіка, здатного задовольнити їх спортивні, технічні та інші інтереси. Дівчатка ж легше адаптуються до обстановки, що змінюється, з ними зовні менше клопоту, але „образ чоловіка” виявляється для них збідненим, що призводить пізніше до спрощеності в особистісних стосунках. Особливо несприятливо відсутність батьківської опіки відбивається на підготовці дівчаток до майбутнього сімейного життя.

У позашлюбній сім’ї вельми небажані крайнощі в ставлен­ні до дитини. В окремих випадках жінка дивиться на свою дити­ну як на лишній тягар, перешкоду для укладення офіційного шлюбу. Переносячи свої особисті нелади на ставлення до дити­ни, мати мимоволі виховує дочку так, щоб вона „помстилася” за всі її розчарування, а сина так, щоб і він підготував жінкам таку ж долю, яка випала на її частку. В умовах невдач, численних труднощів у матері досить часто складається неприязне, а іноді й вороже ставлення до дитини, хоча зовнішньо це проявляється як гаряче прагнення виростити з неї гідну людину. Внаслідок цього виникає грубе, почасти несправедливе поводження з дитиною, що згубним чином позначається на її моральному розвитку. Негативно впливає на дитину й бездумна материнська любов, що нерідко виникає, коли в самотньої жінки народжу­ється бажане дитя.

Основними умовами успішного виховання дітей у поза­шлюбній сім’ї є: усвідомлення матір’ю становища сім’ї і враху­вання обставин і труднощів, що виникають на їх життєвому шляху; повідомлення дитині доступної для її віку правди сто­совно її позашлюбного народження; задоволення насущних потреб дитини, зокрема потреби в емоційному самоутвердженні, в соціальній орієнтації; налагодження збалансованого режиму праці (усунення переобтяжень у роботі й приділення належної уваги дитині); організація ознайомлення дитини з соціальною роллю батька з метою наведення батьківського прикладу для наслідування, засвоєння зразків і моделей поведінки; усунення симбіотичної прив’язаності до дитини; відкидання стандартів поведінки дитини за своїм образом і подобою; усунення неба­жаних крайнощів у ставленні до дитини (неприязного і воро­жого ставлення, бездумної материнської любові).

ТЕМА 19

⇐ Предыдущая15161718192021222324Следующая ⇒

Поделиться: