ОБЄКТИ ТА СУБ’ЄКТИ ЛІЗИНГУ

ОБЄКТИ ТА СУБ’ЄКТИ ЛІЗИНГУ

Лізинг — це підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізинго одержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

П.3. ст. 292 ГК - об’єктом лізингу може бути нерухоме і рухоме майно, призначене для використання як основні фонди, не заборонене законом до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг.

Не можуть бути об’єктами лізингу ( П.5. ст. 292 ГК) :

- земельні ділянки;

- інші природні об’єкти;

- майнові комплекси державних (комунальних) підприємств та їх структурних підрозділів.

Визначення основних фондів та їх груп дає ст.8.2. ЗУ „Про оподаткування прибутку підприємств”.

. Під терміном "основні фонди" слід розуміти матеріальні цінності, що призначаються платником податку для використання у господарській діяльності платника податку протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів з дати введення в експлуатацію таких матеріальних цінностей, та вартість яких поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом.

Ця стаття не регулює порядок віднесення на витрати виробництва (обігу) платника податку витрат на придбання матеріальних цінностей, віднесених згідно з рішенням Кабінету Міністрів України до категорії малоцінних та швидкозношуваних предметів.

Основні фонди підлягають розподілу за такими групами:

Група 1 - будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої, в тому числі жилі будинки та їх частини (квартири і місця загального користування, вартість капітального поліпшення землі);

група 2 - автомобільний транспорт та вузли (запасні частини) до нього; меблі; побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, інше конторське (офісне) обладнання, устаткування та приладдя до них;

Група 3 - будь-які інші основні фонди, не включені до груп 1, 2 і 4.

група 4 - електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, їх програмне забезпечення, пов'язані з ними засоби зчитування або друку інформації, інші інформаційні системи, телефони (у тому числі стільникові), мікрофони і рації, вартість яких перевищує вартість малоцінних товарів (предметів).

Суб’єкти лізингу – сторони лізингової угоди,що мають безпосереднє відношення до об’єкта угоди.

Сторони можна поділити на прямих і непрямих учасників угоди.

Прямі учасникі угоди:

1). Лізингові фірми і компанії (лізингодавці, орендодавці);

2). Виробничі (промислові, сільськогосподарські), торгові, транспортні підприємства, фізичні особи – підприємці (лізингоодержувачі, орендарі);

Постачальники об’єктів угоди – виробничі, промислові, торгові компанії.

Непрямі учасники лізингових угод:

1). Інші банки, інвестиційні банки – кредитують лізингодавця і виступають гарантами угод;

2). Страхові компанії;

Брокерські, інші посередницькі фірми.

„Лізинговими” називають усі фірми, що здійснюють орендні відношення незалежно від виду – короткострокові, середньострокові, довгострокові.

По характеру своєї діяльності вони поділяються:

1). Вузькоспеціалізовані компанії:

- мають справу з одним видом товару, легкові автомобілі, контейнери;

- мають справу з товарами однієї групи стандартних видів – будівельне устаткування, устаткування для підприємств;

Універсальні лізингові фірми, передають в оренду найрізноманітніші види машин і устаткування.

ВИДИ ТА ФОРМИ ЛІЗИНГУ

Після закінчення терміну оперативного лізингу він може бути продовжений або об’єкт лізингу підлягає поверненню лізингодавцю і може бути повторно наданий у користування іншому лізингоотримувачу за договором лізингу.

Фінансовий лізинг - найбільш поширений вид лізингу, що передбачає здачу об’єктів в оренду на тривалий термін і повне або майже повне відшкодування їх вартості за період використання. Після закінчення терміну дії договору користувач може придбати майно у власність, відновити угоду на пільгових умовах або припинити відносини. Фінансовий лізинг не передбачає сервісного обслуговування майна лізингодавцем, не допускається дострокового припинення договору.

Фінансовий лізинг має ряд істотних особливостей, що відрізняють його від інших видів (табл. 12.1).

На практиці застосовуються три основних варіанти відносин при покупці-продажу об’єкта лізингу:

1) лізингоотримувач самостійно обирає продавця і предмет лізингу, а лізингодавець тільки оплачує операцію купівлі-продажу і передає право користування лізингоотримувачу;

2) продавця вибирає лізингодавець, тоді він несе відповідальність перед лізингоотримувачем за виконання зобов’язань за договором купівлі-продажу об’єкта лізингу;

Оперативний лізинг характеризується тим, що витрати лізингодавця, пов’язані з придбанням майна, що здається в лізинг, не окупаються повністю протягом первинного терміну лізингу.Оперативний лізинг використовується звичайно в тих випадках, коли лізингоотримувач готовий швидше виплачувати вищі лізингові платежі, ніж нести ризик, пов’язаний з володінням

Прямий лізинг має місце в тому випадку, якщо виробник устаткування самостійно здає його в оренду без посередництва лізингової компанії. Для здійснення таких лізингових операцій підприємства-виробники устаткування створюють у своїй структурі спеціальний підрозділ маркетингової служби. Робота без посередників спрощує механізм операції і знижує витрати на її проведення, дозволяє товаровиробнику одержувати всі економічні переваги від лізингу своєї продукції

Непрямий лізинг - це передача майна в лізинг через посередників. Посередник, він же лізингодавець, спочатку фінансує покупку продукціївиробника і поставляє її лізингоотримувачу, а потім періодично одержує лізингові платежі від нього. У непрямому лізингу бере участь як мінімум три особи - постачальник, лізингова компанія і лізингоотримувач. Він може бути і багатостороннім. При такому лізингу в договорі може бути передбачено, що у разі тимчасової неплатоспроможності або банкрутства посередника лізингові платежі повинні надходити до основного лізингодавця.

Поворотний лізинг - є різновидом двосторонньої операції. Підприємство (майбутній лізингоотримувач) має устаткування, але йому не вистачає засобів для виробничої діяльності. Тоді підприємство знаходить лізингову компанію і продає їй своє устаткування, а останнясвою чергу, здає у лізинг устаткування цьому ж підприємству. Не виключена можливість подальшого викупу майна і відновлення права власності на нього. При формі поворотного лізингу в оренду можуть здаватися і цілі підприємства, а постачальник і лізингоотримувач є однією і тією ж особою.

Предмет,ціна,строк

Договір майнового найму (оренди). За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк (ст. 759 ЦК України).

Предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ). Предметом договору найму можуть бути майнові права. Право пере-дання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму.

Договір лізингу. Регулювання відносин, що складаються в процесі укладення та виконання договору лізингу, здійснюється відповідними нормами ГК (ст. 292), ЦК (статті 806-809), Закону України (в редакції Закону від 11.12.2003 р.) «Про фінансовий лізинг», Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» та ін.

За договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає ^або зобов'язується передати іншій стороні (лізингоодержува-Чеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на ^цРаві власності і було набуто ним без попередньої домовленості ¹³ лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально

придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі) (ст. 806 ЦК).

Відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про лізинг» предметом цього Закону визначено фінансовий лізинг - вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі) (ч. 2 ст. 1 Закону).

Предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена до основних фондів. Не можуть бути предметом лізингу земельні ділянки та інші природні об'єкти, єдині майнові комплекси підприємств та їх відокремлені структурні підрозділи (філії, цехи, дільниці).

ЗУ: Про фінансовий лізинг

Лізингодавець має право:

Лізингодавець зобов'язаний:

Попередити лізингоодержувача про відомі йому особливі властивості та недоліки предмета лізингу, що можуть становити небезпеку для життя, здоров'я, майна лізингоодержувача чи інших осіб або призводити до пошкодження самого предмета лізингу під час користування ним;

Лізингоодержувач має право: 1) обирати предмет лізингу та продавця або встановити специфікацію предмета лізингу і доручити вибір лізингодавцю; 2) відмовитися від прийняття предмета лізингу, який не відповідає його призначенню та/або умовам договору, специфікаціям; 3) вимагати розірвання договору лізингу або відмовитися від нього у передбачених законом та договором лізингу випадках;

Письмово повідомляти про порушення строків проведення або непроведення поточного чи сезонного технічного обслуговування та про будь-які інші обставини, що можуть негативно позначитися на стані предмета лізингу, - негайно, але у будь-якому разі не пізніше другого робочого дня після дня настання вищезазначених подій чи фактів, якщо інше не встановлено договором;

7) у разі закінчення строку лізингу, а також у разі дострокового розірвання договору лізингу та в інших випадках дострокового повернення предмета лізингу - повернути предмет лізингу у стані, в якому його було прийнято у володіння, з урахуванням нормального зносу, або у стані, обумовленому договором.
3. Умови ремонту і технічного обслуговування предмета лізингу можуть визначатися окремим договором.
4. Лізингоодержувач може мати інші права та обов'язки відповідно до умов договору лізингу, цього Закону та нормативно-правових актів.

ОФОРМЛЕННЯ ІПОТЕКИ

Посилання на випуск заставної або її відсутність. У разі відсутності в іпотечному договорі однієї з вказаних вище істотних умов він вважається неукладеним. Іпотечний договір може містити інші положення, зокрема, визначення вартості предмета іпотеки, посилання на документ, що підтверджує право власності іпотекодавця на предмет іпотеки, відомості про обмеження та обтяження прав іпотекодавця на предмет іпотеки, визначення способу звернення стягнення на предмет іпотеки. Іпотечний договір та договір, що обумовлює основне зобов’язання, можуть бути оформлені у вигляді одного документа. Цей документ за формою і змістом повинен відповідати вимогам, встановленим у цій статті, та вимогам, встановленим законом, длядоговору, який визначає основне зобов’язання. У разі якщо іпотекою забезпечується повернення позики, кредиту для придбання нерухомого майна, яке передається в іпотеку, договір купівлі-продажу цього нерухомого майна та іпотечний договір можуть укладатися одночасно.

Відповідні відомості про зміну умов обтяження нерухомого майна іпотекою підлягають державній реєстрації у встановленому законом порядку. Після оформлення заставної зміни і доповнення до іпотечного договору і договору, яким обумовлене основне зобов’язання, можуть вноситися лише після анулювання заставної і видачі нової заставної в порядку, встановленому частиною четвертою статті 20 цього Закону.

Заставна — це борговий цінний папір, який засвідчує безумовне право його власника на отримання від боржника виконання за основним зобов’язанням, за умови, що воно підлягає виконанню в грошовій формі, а в разі невиконання основного зобов’язання — право звернути стягнення на предмет іпотеки.

Заставна складається в письмовій формі в одному примірнику на бланку стандартної форми, яка встановлюється Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. На всіх оригінальних примірниках іпотечного договору робиться відмітка про оформлення заставної.

Зу Про іпотеку

У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки

У разі порушення провадження у справі про відновлення платоспроможності іпотекодавця або визнання його банкрутом або при ліквідації юридичної особи - іпотекодавця іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання строку виконання основного зобов'язання, якщо іпотекодержатель і правонаступник іпотекодавця не досягнуть згоди про інше.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Звернення стягнення на майно, що є предметом іпотеки і належить державному чи комунальному підприємству або підприємству, більш як 50 відсотків акцій якого перебуває у державній власності, здійснюється на підставі рішення суду.

Якщо предметом іпотеки є два або більше об'єкти нерухомого майна, стягнення звертається в обсязі, необхідному для повного задоволення вимог іпотекодержателя. Якщо предметом іпотеки є об'єкти, які належать різним особам, та задоволення отримується за рахунок частини переданого в іпотеку майна, ті іпотекодавці, на майно яких було звернено стягнення, мають право на пропорційне відшкодування від іпотекодавців, на майно яких не зверталось стягнення, і набувають прав іпотекодержателя на частину майна, на яку не було звернено стягнення, для забезпечення такого відшкодування.

Продаж заставної із зобов’язанням зворотного викупу є угодою, згідно з якою будь-яка особа-кредитор зобов’язується сплатити іпотекодержателю (власнику заставної) грошові кошти, а іпотекодержатель (власник заставної) зобов’язується передати заставну цьому кредитору і викупити її за погодженою сторонами ціною у визначений строк у майбутньому, але не пізніше строку повного виконання основного зобов’язання боржником.

Іпотекодержатель (власник заставної) і кредитор можуть укласти договір, який встановлюватиме інші умови продажу заставної із зобов’язанням зворотного викупу. Зокрема, договором може бути встановлений обов’язок іпотекодержателя (власника заставної) викупити заставну до вказаного в індосаменті строку у разі настання визначених договором обставин.

Заставна може бути передана у заставу для забезпечення виконання зобов’язань її власника перед іншою особою — кредитором.Застава заставної здійснюється шляхом вчинення індосаменту, в якому зазначається, що заставна передається тільки у заставу, та ідентифікується забезпечене заставою зобов’язання.При заставі заставна передається у володіння заставодержателю.

Іпотекодержатель (власник заставної) зобов’язаний письмово повідомити боржника про передачу заставної у заставу. У разі порушення зобов’язання, забезпеченого заставою заставної, до заставодержателя переходять всі права за заставною з наслідками, встановленими у розділі III цього Закону.

Іпотекодержатель (власник заставної) має право проводити операції з заставними для рефінансування власної діяльності самостійно або з залученням спеціалізованих фінансових установ, які на підставі договору з іпотекодержателем (власником заставної) надають відповідне рефінансування шляхом проведення операцій з іпотечними активами такого іпотекодержателя (власника заставної), що забезпечують надходження грошових коштів від будь-яких інших осіб-кредиторів.

Емісія іпотечних сертифікатів - сукупність дій емітента іпотечних сертифікатів щодо забезпечення проведення випуску, розміщення, обігу іпотечних сертифікатів, виплати їх номінальної вартості та процентів (за сертифікатами з фіксованою дохідністю) та платежів (за сертифікатами участі).

Про затвердження Положення про порядок реєстрації випуску іпотечних сертифікатів, що випускаються в бездокументарній формі, інформації про їх випуск та звіту про підсумки випуску іпотечних сертифікатів 21.03.2006 N 187

Дозвіл видає Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України).
Емісія іпотечних сертифікатів без відповідного дозволу Держфінпослуг не допускається.
Дозвіл не підлягає передачі для використання третім особам.

Держфінпослуг видає заявнику дозвіл уразі дотримання ним таких обов'язкових умов: 1. Наявності в заявника свідоцтва про реєстрацію фінансової установи, отриманого відповідно до вимог чинного законодавства. 2. Дотримання ним нормативів щодо власного капіталу, ліквідності, платоспроможності та якості активів заявника, установлених законодавством України для небанківських фінансових установ. 3. Незастосовування заходів впливу протягом року, що передує поданню ним заяви. При цьому не враховується застосування заходів впливу у вигляді винесення рішень Держфінпослуг щодо вжиття заходів для усунення порушень законів та інших нормативно-правових актів, що регулюють діяльність з надання фінансових послуг, у разі їх усунення у строки, визначені цими рішеннями. 4. Розробки та затвердження заявником в установленому порядку: - порядку ведення реєстру забезпечення сертифікатів, яким передбачено ведення такого реєстру в електронному та паперовому
вигляді; - положення про внутрішній контроль за здійсненням діяльності з емісії іпотечних сертифікатів.
Документи, які подає заявник для отримання дозволу
1. Заяву про видачу дозволу 2. Копії установчих документів з усіма доповненнями і змінами до них, засвідчені в установленому порядку 3. Бухгалтерську звітність за останній звітний рік, підтверджену аудиторським висновком. 4. Бухгалтерську звітність на останню звітну дату перед поданням заяви на одержання дозволу. 5. Порядок ведення реєстру забезпечення сертифікатів

При випуску іпотечних сертифікатів з фіксованою дохідністю, забезпечених іпотечними активами, іпотеки, що забезпечують виконання основних зобов'язань за договорами про іпотечний кредит, реформованих у відповідний консолідований іпотечний борг, не можуть бути одночасно забезпеченням випуску сертифікатів участі.

У разі невиконання боржником основного зобов'язання керуючий іпотекою здійснює заходи щодо стягнення платежів за цим зобов'язанням та звертає стягнення на предмет іпотеки, зокрема щодо примусового стягнення. Керуючий іпотекою перераховує кошти, що надійшли від реалізації предмета іпотеки, розпоряднику платежів.

Не можуть виступати забезпеченням випуску сертифікатів вимоги за зобов'язаннями, забезпеченими наступною іпотекою, вимоги за зобов'язаннями, забезпеченими іпотекою, яка перебуває у власності обмежено дієздатних чи недієздатних осіб. Забезпеченням випуску іпотечних сертифікатів не можуть виступати іпотечні активи, які перебувають у заставі або обмежені іншим чином та є забезпеченням виконання інших зобов'язань, ніж зобов'язання емітента за відповідним випуском іпотечних сертифікатів, та іпотечні активи, які входять до складу забезпечення іншого випуску іпотечних сертифікатів.

Прилюдні торги проводяться в двомісячний строк з дня одержання організатором прилюдних торгів заявки державного виконавця на їх проведення. Організатор прилюдних торгів не пізніше ніж за 15 днів до дня початку прилюдних торгів публікує за місцезнаходженням предмета іпотеки принаймні в двох місцевих друкованих засобах масової інформації повідомлення про проведення прилюдних торгів. У повідомленні зазначається інформація про день, час, місце проведення прилюдних торгів, опис предмета іпотеки, що підлягає продажу, місце, де можна отримати додаткову інформацію про умови проведення прилюдних торгів та іншу необхідну інформацію.

У прилюдних торгах мають право брати участь фізичні і юридичні особи, які сплатили гарантійний внесок і можуть відповідно до закону бути покупцями нерухомого майна, що реалізується. Розмір гарантійних внесків не може перевищувати 5 відсотків початкової ціни продажу предмета іпотеки.

Будь-який учасник може бути покупцем предмета іпотеки, якщо він запропонує найвищу ціну. Якщо покупцем є іпотекодержатель, він зобов'язаний сплатити лише різницю між запропонованою ним ціною і розміром невиконаного основного зобов'язання.

Відповідно до ч. 1 ст. 295 Господарського кодексу України, комерційним посередництвом (агентською діяльністю) є підприємницька діяльність, що полягає в наданні комерційним агентом юслуг суб'єктам господарювання при здійсненні ними господар-:ької діяльності шляхом посередництва від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок суб'єкта, якого він представляє.

Характерні ознаки агентських відносин:

• різновид підприємницької діяльності;

• спеціальний суб'єктний склад:

1) комерційний агент - суб'єкт господарювання (громадянин або юридична особа), який відповідно до визначених агентським поговором повноважень здійснює комерційне посередництво в інтересах та від імені другої сторони за договором (принципала), вступаючи при цьому у відносини з третіми особами; відтак не є комерційними агентами (а) підприємці, що діють хоча і в інтересах іншої сторони агентського договору (принципала), але від власного імені та (б) підприємці, які укладають угоди від імені принципала стосовно себе особисто; залежно від сфер господарювання, в яких діють комерційні агенти, та пов'язаною з цим специфікою правового становища, можна класифікувати комерційних агентів за сферами їх діяльності: агент у сфері страхування; агент у сфері банківської діяльності; агент у сфері транспорту; агент з туризму; агент у сфері приватизації; митний агент; агент з проведення грошової лотереї; агент з виставок; агент з розміщення та викупу цінних паперів ІСІ1;

2) принципал (в ГК України іменується суб'єктом господарювання, від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок якого діє комерційний агент) - особа (фізична або юридична), якій комерційний агент надає посередницькі послуги щодо укладення угод або виконання фактичних дій у сфері господарювання відповідно до агентського договору); згідно із ГК (ч.1 ст. 295) принципалом може бути лише суб'єкт господарювання, проте в спеціальних нормативно-правових актах щодо специфіки агентських відносин у певних сферах господарювання може бути передбачене й інше; так, наприклад, агенти з туризму, агенти з розміщення лотерей, страхові агенти вправі діяти (і зазвичай діють) в інтересах негос-подарюючих суб'єктів - громадян;

3) треті особи - це учасники відносин у сфері господарювання, з якими (щодо яких) комерційний агент укладає договори (виконує фактичні дії) від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок принципала; Господарський кодекс не встановлює вимог до таких осіб, а відтак - ними можуть бути будь-які учасники господарських відносин (якщо інше не встановлено спеціальним законодавством) незалежно від наявності у них статусу суб'єкта господарювання;

• підстави виникнення агентських відносин (ст. 296 ГК України) - агентський договір (у разі надання принципалом на підставі договору повноважень комерційному агентові на вчинення відповідних дій) або схвалені принципалом фактичні дії комерційного агента (у разі схвалення принципалом угоди, укладеної в його інтересах комерційним) агентом без повноваження на її укладення

АГЕНТСЬКИЙ ДОГОВІР

Відносинам комерційного посередництва (агентським відносинам) у сфері господарювання та відповідним договорам, що їх оформляють, безпосередньо присвячено гл. 31 ГК України та ст. 243 ЦК України щодо комерційного представництва; також на загальному рівні відповідні відносини регулює гл. 68 ЦК України.
Згідно зі ст. 297 ГК України за агентським договором одна сторона (комерційний агент) зобов'язується надати послуги другій стороні (суб'єкту, якого представляє агент) в укладенні угод чи сприяти їх укладенню (надання фактичних послуг) від імені цього суб'єкта і за його рахунок.
Характеристика агентського договору (договору доручення). Сферою застосування агентських договорів є винятково господарська (підприємницька) діяльність. На це, насамперед, вказує те, що агентською діяльністю, за визначенням, є підприємницька діяльність, що, в свою чергу, обумовлює наявність певного статусу у суб'єктів, які надають відповідні Цей вид договору за своєю природою є оплатним, консенсуальним і двостороннім. Якщо агент проводить свої дії від імені принципала — договір схожий з договором доручення, а коли агент здійснює дії від свого імені — схожість з договором комісії.

Сторонами агентського договору є комерційний агент і суб'єкт, інтереси якого він представляє (клієнт).
Згідно з ч. 2 ст. 295 ГК України комерційним агентом може бути суб'єкт господарювання (громадянин або юридична особа), який за повноваженням, основаним на агентському договорі, здійснює комерційне посередництво. Наявність статусу суб'єкта господарської (підприємницької) діяльності у агента обумовлена визнанням агентської діяльності підприємницькою (ч. 1 ст. 295 ГК України).
Прямих вимог щодо наявності у клієнта за агентським договором статусу суб'єкта господарської (підприємницької) діяльності законодавство не містить. Проте вказівка у визначенні агентської діяльності на здійснення господарської діяльності, в процесі чи з приводу якої укладається агентський договір, свідчить про необхідність мати статус суб'єктів господарської (підприємницької) діяльності обома сторонами агентського договору: як агентом, так і клієнтом.
. Згідно зі ст. 296 ГК України агентські відносини виникають у разі:
- надання суб'єктом господарювання на підставі договору повноважень комерційному агентові на вчинення відповідних дій;
- схвалення суб'єктом господарювання, якого представляє комерційний агент, угоди, укладеної в інтересах цього суб'єкта агентом без повноваження на її укладення або з перевищенням наданого йому повноваження. Така угода, за ч. 2 ст. 298 ГК України, вважається схваленою клієнтом за умови, якщо він не відхилить перед третьою особою дії комерційного агента. Наступне схвалення угоди суб'єктом, якого представляє агент, робить угоду дійсною з дня її укладення.
5. Агент надає послуги від імені клієнта. Згідно зі ст. 239 ЦК України угода, вчинена представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє. Це означає, що агент ніяких прав та обов'язків за угодами, які він уклав на виконання агентського договору, не набуває. Крім того, ч. 4 ст. 295 ГК України передбачає, що комерційний агент не може укладати угоди від імені того, кого він представляє, стосовно себе особисто.
Не є комерційними агентами підприємці, що діють хоча і в чужих інтересах, але від власного імені. В цьому разі відносини між ними та клієнтами регулюються не агентськими договорами (договорами доручення), а договорами комісії, про що йдеться далі.
На практиці агентський договір, спрямований на надання послуг, в основному використовується для покупки / продажу рухомого майна або нерухомості. Найпоширеніший цей вид договору при операціях з квартирами, земельними ділянками, будівлями, спорудами, а також при наданні різних послуг (турагенти, послуги антрепренерів, юридичні послуги, патентних повірених, імпресаріо).

Здійснити приватизацію й акціонування так, щоб контроль над крупними корпораціями потрапив у руки тих приватних осіб або інститутів, що зацікавлені в розвитку виробництва, а не в спекулятивному перепродажі власності.

Скористатися приватизацією для максимального “розпорошення” акцій серед робітників і дрібних службовців. Цей захід розглядається як складовий елемент загальної соціальної політики, яка стимулює участь трудящих у капіталі або управлінні підприємства.

Посередники.

Державну політику в сфері приватизації здійснюють Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва у районах і містах, органи приватизації в Автономній Республіці Крим, що становлять єдину систему державних органів приватизації в Україні.

2. Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва у районах і містах, органи приватизації в Автономній Республіці Крим діють на підставі Закону України "Про Фонд державного майна України", цього Закону, інших законів України з питань приватизації.

Стаття 8. Покупці

1. Покупцями об'єктів приватизації можуть бути:

громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства;

юридичні особи, зареєстровані на території України, крім передбачених частиною третьою цієї статті;

Господарське товариство членів трудового колективу підприємства, що приватизується, засновується на підставі рішення загальних зборів, у яких брало участь більше 50 відсотків працівників підприємства або їх уповноважених представників.

Разом із заявою для участі в приватизації об’єкта державної власності подається інформація про потенційних покупців об’єктів приватизації або осіб, в інтересах яких придбаваються державні об’єкти, їх засновників, учасників, у тому числі фізичних осіб - кінцевих власників.

З метою забезпечення контролю за здійсненням Державної програми приватизації, додержанням законодавства України про приватизацію та аналізу її наслідків з числа депутатів створюється Спеціальна контрольна комісія Верховної Ради України з питань приватизації.

З метою забезпечення контролю за здійсненням Державної програми приватизації, додержанням законодавства України про приватизацію та аналізу її наслідків з числа депутатів створюється Спеціальна контрольнаКомісія з приватизації державних підприємств

Комісія з приватизації створюється Фондом державного майна України, його регіональними відділеннями, Наказом Фонду державного майна N 456 від 04.04.2012 } Комісія з приватизації створюється протягом місяця з дня прийняття рішення про приватизацію об'єкта. Державний орган приватизації письмово інформує організації, установи та осіб, які зазначені про рішення щодо створення комісії та необхідність делегування до комісії своїх представників. До складу комісії входять за принципом однакового представництва представники: державного підприємства (господарського товариства, створеного членами трудового колективу підприємства, що приватизується), в тому числі й від представницького органу трудового колективу - виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) або іншого уповноваженого ним органу осіб (або безпосередньо особи), які подали заяву на
приватизацію; місцевих рад; фінансових органів; державного органу приватизації; центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів; центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів України або його територіальних органів; Антимонопольного комітету України або його територіальних відділень Голова та персональний склад комісії затверджується наказом відповідного державного органу приватизації. Цим самим наказом встановлюється строк подання проекту плану приватизації. Представники, які увійшли до складу комісії, діють на підставі доручення, що оформлене належним чином та видане відповідним органом чи особою, які їх направили для роботи в комісії.Основними завданнями комісії є: контроль за проведенням інвентаризації майна об'єкта приватизації; розробка проекту плану приватизації об'єкта та подання його на затвердження державному органу приватизації; у випадках, передбачених законодавством, визначення розміру статутного капіталу господарського товариства та розробка акта оцінки; розробка, при необхідності, рекомендацій щодо реорганізації об'єктів;

ПОНЯТТЯ І ВИДИ ІНВЕСТИЦІЙ

Термін "інвестиція" походить від латинського " invest "- "вкладати". Відповідно до Закону України «Про інвестиційну діяльність» інвестиції розглядаються як вкладення капіталу (майнових та інтелектуальних цінностей) в об'єкти підприємницького та іншого видів діяльності з метою його подальшого збільшення, отримання соціального, економічного та ін. ефекту. Джерелом приросту капіталу і головним мотивом інвестування є одержуваний інвестором прибуток (доход).

Стаття 1. Інвестиції Інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. Такими цінностями можуть бути: кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери (крім векселів рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності); майнові права інтелектуальної власності; сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих ("ноу-хау"); права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права; інші цінності. Інвестиції у відтворення основних фондів і на приріст матеріально-виробничих запасів здійснюються у формі капітальних вкладень.

За об'єктами вкладання коштів (майна) розрізняють інвестиції реальні й фінансові.

Реальні інвестиції – це вкладання коштів (майна) у реальні активи - матеріальні й нематеріальні. Вкладання коштів у різні фінансові активи, насамперед цінні папери або інші інструменти фінансового ринку розглядають як фінансові інвестиції. Інвестиції в нематеріальні активи, пов'язані з науково-технічним прогресом (патенти, ліцензії, ноу-хау, пакети програм, сукупність науково-технічних знань і практичного досвіду; прав використання землі, води, ресурсів, споруд і ін. майнових прав), відносять до інновацій.

Поняття "капітальні вкладення" трактується більш вузько, ніж "інвестиції". У відповідності до своєї назви капітальні вкладення являють собою вкладення тільки в основний капітал, тоді як вкладення у інші види економічних ресурсів, такі як інформаційні ресурси, цінні папери, духовний потенціал, матеріальні запаси іменувати капітальними вкладеннями не прийнято або це робиться з застереженнями. Вони складаються із витрат на реконструкцію, розширення, технічне переоснащення діючих та спорудження нових підприємств, заміни основних фондів, що вибули, новими.

Загальний обсяг інвестування , що спрямоване на нове будівництво, реконструкцію або розширення, придбання товарно-матеріальних засобів виробництва за розрахунковий період називають - валовими інвестиціями.

На відміну від них, чисті інвестиції – це сума валових інвестицій зменшена на величину амортизаційних відрахувань.

За характером участі в інвестуванні розрізняють прямі й непрямі інвестиції. Пряме інвестуваннявиконують інвестори, які безпосередньо беруть участь у виборі об'єктів інвестування та вкладанні в них коштів (майна, активів). Непрямі інвестиції здійснюють інвестиційні чи фінансові посередники.

За періодом інвестування - короткострокові інвестиції здійснюються на період до одного року( короткострокові депозитні вклади, придбання короткострокових ощадних сертифікатів тощо).Довгострокові інвестиції проводяться на період понад рік (до 2 , від 2 до 3; від 3 до 5; понад 5 років.)

За формами власності інвесторів розрізняють інвестиції приватні, державні, іноземні й спільні.Приватніздійснюються фізичними особами, а також юридичними особами з приватним капіталом, державні— державними й місцевими органами влади, державними (казенними) підприємствами з бюджетних і позабюджетних фондів, власних і позичкових коштів,іноземні — фізичними та юридичними особами іноземних держав, спільні — суб'єктами цієї держави та іноземних держав.За регіональною ознакою розрізняють внутрішні й іноземні інвестиції. До них належить також придбання різних фінансових інструментів інших держав — акцій закордонних компаній, облігацій тощо.

ВИДИ БАНКІВСЬКИХ РАХУНКІВ.

Банки відкривають своїм клієнтам за договором банківського рахунка поточні рахунки, за договором банківського вкладу — вкладні (депозитні) рахунки. Законодавством визначаються також інші види банківських рахунків.

Поточний рахунок — рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей і здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов договору та вимог законодавства України.

До поточних рахунків також належать:

— рахунки за спеціальними режимами їх використання, що відкриваються у випадках, передбачених законами України або актами Кабінету Міністрів України;

— поточні рахунки типу «Н», що відкриваються в національній валюті офіційним представництвам і представництвам юридичних осіб — нерезидентів, які не займаються підприємницькою діяльністю на території України;

— поточні рахунки типу «П», що відкриваються в національній валюті постійним представництвам;

— карткові рахунки, що відкриваються для обліку операцій за платіжними картками відповідно до встановлених вимог. Операції за цими рахунками здійснюються з урахуванням особливостей, визначених відповідними нормативно-правовими актами Національного банку, що регулюють здійснення операцій із застосуванням платіжних карток;

— поточні (накопичувальні) рахунки виборчих фондів;

— інвестиційні рахунки, що відкриваються нерезидентам-інвесторам в уповноважених банках України для здійснення інвестиційної діяльності в Україні, а також для повернення іноземної інвестиції та прибутків, доходів, інших коштів, одержаних іноземним інвестором від інвестиційної діяльності в Україні.

Вкладний (депозитний) рахунок — це рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей, що передаються клієнтом в управління на встановлений строк або без зазначення такого строку під визначений процент (дохід) і підлягають поверненню клієнту відповідно до законодавства України та умов договору.

До вкладних (депозитних) рахунків також належать пенсійні депозитні рахунки, що відкриваються фізичним особам відповідно до Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення» для накопичення заощаджень на виплату пенсії.

Кореспондентський рахунок — рахунок, що відкривається одним банком іншому банку для здійснення міжбанківських переказів. Відкриття кореспондентських рахунків здійснюється встановленням між банками кореспондентських відносин у порядку, що визначається Національним банком України, та на підставі відповідного договору.

Право першого підпису належить керівнику підприємства, якому відкривається рахунок, а також службовим особам, які уповноважені керівником. Право другого підпису належить головному бухгалтеру та уповноваженим ним особам. По рахунках юридичних осіб, у штаті яких відсутні особи, яким може бути надане право другого підпису, а також підприємців (без створення юридичної особи) в установу банку подається нотаріально засвідчена картка зі зразком підпису лише власника рахунка. Зазначена картка може прийматися банком без відбитку печатки.

Цей перелік документів для відкриття рахунка в установі банку є загальним. Для деяких видів підприємств законодавством передбачено подання додаткових документів (наприклад, для орендного підприємства — нотаріально засвідчену копію договору оренди, а колективні сільськогосподарські підприємства, товариства споживчої кооперації, політичні партії, громадські та релігійні організації подають протокол загальних зборів про створення або копію протоколу, засвідчену нотаріально.

Платіжна вимога — це документ, що містить вимогу господарюючого суб'єкта на безакцентне списання грошових коштів у випадках, встановлених законодавством. Підставами для здійснення безспірного стягнення коштів відповідно до чинного законодав-

ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ КРЕДИТУ.

У юридичній літературі під кредитними правовідносинами розуміють всі кредитні відносини, що виникають при наданні (передачі, використанні і поверненні) грошових коштів або інших речей, визначених родовими ознаками, на умовах повернення. Стаття 1 Закону України "Про банки і банківську діяльність" визначає банківський кредит як будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми.

Суб'єкти господарської діяльності можуть використовувати такі форми кредиту: банківський, комерційний, лізинговий, іпотечний, бланковий, консорціумний. Банківський кредит надається суб'єктам кредитування усіх форм власності у тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором.Кредити, які надаються банками, поділяються:

за строками користування на:

а) короткострокові - до 1 року; можуть надаватися банками у разі тимчасових фінансових труднощів, що виникають у зв'язку з витратами виробництва та обігу, не забезпечених надходженням коштів у відповідному періоді;

б) середньострокові - до 3 років; можуть надаватися на оплату обладнання, поточні витрати, на фінансування капітальних вкладень;

в) довгострокові - понад 3 роки; можуть надаватися для формування основних фондів. за забезпеченням на:

а) забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами);

б) гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи);

в) з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової організації);

г) незабезпечені (бланкові);

за ступенем ризику на:

а) стандартні кредити;

б) кредити з підвищеним ризиком;

за методами надання на:

а) кредити, що надаються у разовому порядку;

б) кредити, що надаються відповідно до кредитної лінії. Під кредитною лінією розуміється згода банку-кредитора надати кредит у майбутньому в розмірах, які не перевищують заздалегідь обумовлені розміри за певний проміжок часу без проведення додаткових спеціальних переговорів;

в) гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання, за потребою, із стягненням комісії за зобов'язання);

за строками погашення на:

а) кредити, що погашаються водночас;

б) кредити, що погашаються у розстрочку;

в) кредити, що погашаються достроково (на вимогу кредитора або за заявою позичальника);

г) кредити, що погашаються з регресією платежів;

д) кредити, що погашаються після обумовленого періоду (місяця, кварталу).

КРЕДИТНИЙ ДОГОВІР.

Розрахунки за платіжними дорученнями. Ця форма безготівкових розрахунків застосовується для здійснення попередньої оплати за отримання поставлених товарів, наданих послуг. Підприємства за допомогою платіжних доручень, акцептованих банком, можуть переказувати через підприємства зв'язку пенсії, аліменти, заробітну плату, витрати на відрядження, авторський гонорар окремим громадянам, а юридичним особам — на виплату зарплати, за організований набір робітників для заготівлі сільськогосподарської продукції у населених пунктах, де немає банків.

Платіжне доручення приймається банком до виконання протягом 10 календарних днів з дати його заповнення. Доручення застосовуються також при розрахунках у порядку планових платежів на підставі договорів та угод при рівномірних і постійних поставках між постачальниками й покупцями.

Розрахунки платіжними вимогами-дорученнями. За цією формою розрахунків постачальник заповнює вимогу на сплату коштів і безпосередньо надсилає її покупцеві (платникові). У випадку згоди оплатити платіжну вимогу платник заповнює доручення — бланк банківського документу, який складається з двох частин — вимоги й доручення, і здає його в обслуговуючий банк. Банк приймає до оплати вимогу-доручення в сумі, Що може бути оплачена за наявними коштами на рахунку платника чи за рахунок кредиту. Порядок і строки подання платником у банк платіжної вимоги-доручення визначаються сторонами у договорі й банком не контролюються. У разі відмови оплатити вимогу-доручення мотиви відмови платник повідомляє безпосередньо постачальнику в порядку та строки, що зазначені у договорі. Відповідальність платника за несвоєчасне подання платіжної вимоги-доручення передбачається у договорі сторін. Ця форма розрахунків може застосовуватися для здійснення попередньої оплати.

Розрахунки чеками. Чек — це письмове розпорядження володаря рахунку (чекодавця) банку', де відкрито його рахунок, оплатити чекодержателю вказану в чеку суму коштів. Чеки використовуються юридичними та фізичними особами, проте не допускаються розрахунки чеками між фізичними особам

ПОНЯТТЯ ФУНКЦІЇ ТА ВИДИ ЦІН

Ціна є грошовим вираженням вартості товару. Роль ціни полягає в тому, що вона повинна покривати витрати на виробництво товарів (послуг) і приносити товаровиробнику гарантований прибуток, забезпечуючи справедливий рівень рентабельності.

Функції'цін:

1) вимірювально-інформаційна функція полягає у вираженні в єдиній грошовій формі різних за своєю натуральною формою товарів (послуг).

Ціна є критеріальним орієнтиром при обґрунтуванні підприємством рішення щодо доцільності і вигідності виробництва визначеного виду товарів (послуг), а також щодо розширення чи скорочення виробництва;

2) розподільна функція передбачає, що за її допомогою здійснюється перерозподіл доходів між товаровиробником і споживачем;

3) стимулююча функція полягає в тому, що ціна має інтенсифікувати виробництво, спрямовуючи його на залучення додаткового капіталу для розширення та розбудови діяльності підприємства;

Рухлива ціна - це ціна, яка переглядається, якщо ринкова ціна певного товару до моменту його постачання зміниться. Рухливі ціни, на відміну від періодично твердих, за умов істотних змін на ринку передбачають перегляд і коригування на певний відсоток.

Оптові (відпускні) ціни включають в себе с/в, прибуток і податок на додану вартість. Роздрібні ціни на товари формуються, виходячи з оптової ціни, шляхом включення до неї торговельної надбавки (націнки).

Ще одним видом цін є комунальні, тобто ціни на продукцію та послуги, виробництво яких здійснюється комунальними підприємствами. Чинне законодавство надає місцевим державним адміністраціям право регулювати ціни та тарифи. Так, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації встановлюють, зокрема:

Поряд із згаданими видами цін і тарифів у зовнішньоекономічній сфері застосовують індикативні ціни, які слід враховувати під час формування ціни продукції, робіт, послуг, що є предметом зовнішньоекономічного контракту.

Контроль за додержанням державної дисципліни цін здійснюється органами, які уповноважені на це урядом України. Координація роботи щодо здійснення політики цін, проведення економічного аналізу рівня та динаміки цін, вжиття заходів щодо коригування цін і тарифів здійснюється відповідними державними органами управління України та їх структурними підрозділами, зокрема, Державною комісією з контролю за цінами, Державною податковою адміністрацією, відділами цін при облдержадміністраціях та ін. Ці органи здійснюють контроль за цінами у взаємодії з профспілками, спілками споживачів та іншими громадськими організаціями.

Втручання держави у процеси ціноутворення передбачає насамперед спостереження за рівнем цін. Цим займаються центральні статистичні управління, а також соціальні партнери (науково-дослідні центри профспілок, спеціальні комісії за завданням голів різних партій, міжнародні організації). Органи статистики забезпечують нагляд за динамікою цін і тарифів в Україні, розробляють індекси їх зміни, обчислюють вплив зміни цін і тарифів на рівень життя населення. В організації статистичного нагляду беруть участь органи, які встановлюють ціни і тарифи, та фінансові органи. Господарські суб'єкти зобов'язані у встановленому порядку подавати необхідну інформацію для здійснення контролю за правильністю встановлення і застосування цін.

Органи державної влади уповноважені здійснювати контроль за додержанням державної дисципліни цін. Державний контроль за цінами здійснюється при встановленні і застосуванні державних фіксованих та регульованих цін і тарифів. При цьому в сфері дії вільних цін контролюється правомірність їх застосування та додержання вимог антимонопольного законодавства.

Визначимо, які саме дії суб'єкта господарювання регламентуються як порушення порядку встановлення і застосування цін та за які накладаються економічні санкції. До них, зокрема, належать:

нарахування непередбачених законодавством націнок до цін і тарифів, що регулюються;

застосування вільних цін і тарифів на продукцію (послуги, роботи) за умови запровадження для них режиму державного регулювання;

застосування цін на продукцію (послуги, роботи) з рентабельністю, рівень якої перевищує встановлений відповідно до законодавства граничний;

застосування цін (тарифів) з порушенням запровадженого порядку обов'язкового декларування їх зміни;

завищення або заниження розміру передбачених законодавством податків та обов'язкових зборів, що включаються до структури ціни, або їх невключеня до структури ціни, що регулюється;

включення до структури у регульованих цін (тарифів) непередбачених законодавством витрат або витрат понад установлені розміри;

включення у вартість продукції та послуг, ціни на які регулюються, фактично невиконаних або виконаних не в повному обсязі послуг (робіт);

Регулювання.

Державна інспекція контролю за цінами Міністерства економіки України, державні інспекції з контролю за цінами в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі на підставі проведених ними перевірок і матеріалів перевірок, здійснених фінансовими та іншими контрольними органами, приймають рішення про вилучення суми, необґрунтовано одержаної суб'єктами господарювання внаслідок порушення державної дисципліни цін, і застосовують штрафні санкції. Рішення складається за формою у трьох примірниках (за зразком, поданим у додатку М), один з яких направляється порушнику, другий залишається у справах органу державного контролю за цінами, який прийняв це рішення.

Державні ціни повинні враховувати середньогалузеву собівартість продукції і забезпечувати мінімальний рівень рентабельності продукції, на яку вони поширюються. Якщо цей рівень рентабельності не забезпечується державними цінами, то держава повинна забезпечити його дотацію за умови, що продукція підприємства є суспільне необхідною.

Оптова ціна — ціна відпускна, по якій підприємства фірми й інших суб'єктів, що хазяюють, незалежно від підпорядкованості і форм власності, реалізують (відпускають, продають) продукцію виробничо-технічного призначення і товари народного споживання всім покупцям, крім населення.

Включає:

? повну собівартість продукції (з податками і неподатковими платежами);

? прибуток (нормативну рентабельність);

? непрямі податки (наприклад, акцизи, податок на паливо, на додану вартість, на експорт і ін.).

Повинна забезпечувати нормально працюючому підприємству відшкодування витрат виробництва, внесення платежів у бюджет і позабюджетні фонди, фінансування інших витрат і одержання прибутку.

До переходу до ринкових відносин використовувалися два її види:

Оптова ціна підприємства, по якій виготовлювач реалізовував свою продукцію безпосередньо чи споживачу збутовим організаціям;

Оптова ціна промисловості, по якій оптові (постачальницько-збутові й ін.) організації продавали її споживачу. Оптова ціна промисловості включала ціну підприємства, податок з обороту і націнку постачальницько-збутових організацій. В даний час вона встановлюється за згодою сторін (покупця і продавця) з урахуванням попиту і чи пропозиції декларується в органи ціноутворення, що реєструють неї. Порядок декларування цін встановлюється урядом, виходячи з економічної і соціальної значимості товару. Можуть установлюватися граничні коефіцієнти підвищення чи цін граничні рівні рентабельності.

Роздрібна ціна (фіксована або вільна)– ціна по якій товар реалізується населенню. Фіксована – установлюється органами ціноутворення, вільна – формується роздрібними торговцями (іншими господарюючими суб’єктами) виходячи з:

• ціни відпускної підприємства-виробника;

• ціни, сформованої споживачем, який здійснює ввіз продукції (товару) в державу;

• сплаченої оптової надбавки (при закупівлі у оптових постачальників);

• торгівельної надбавки, яка самостійно визначається роздрібними торговими та іншими підприємствами, виходячи з планових витрат обігу;

• встановлених податків і неподаткових сплат;

• необхідного прибутку.

Страхова діяльність - це врегульована нормами права господарська діяльність страхових організацій з надання страхових послуг за рахунок сформованих страхових фондів, що здійснюється на підставі ліцензії, як правило, з метою отримання прибутку.

Принципи, на яких базується здійснення страхової діяльності наступні:

- конкурентність — вільний вибір страховою компанією - виду страхування, а страхувальником - страховика;

- страховий ризик - потенційна можливість збитку чи втрати доходу при настанні визначених подій;

- страховий інтерес страхувальника і страховика як законна вимога відшкодувати майновий збиток, пов'язаний із правом власності, володіння, розпорядження і використання об'єкта страхування та права вимоги від страховика дотримання умов договору;

- максимальна сумлінність - надання повної інформації з предмета укладеного договору страхування як на етапі його укладання, так і на етапі виконання, тобто це повна довіра між сторонами страхування (страхувальником, страховиком);

- страхове відшкодування на рівні збитку не повинно приносити страхувальнику прибуток, а повинно лише відновити його майнове становище до того рівня, який був безпосередньо перед страховим випадком що відбувся;

- застереження, тобто включення додоговору страхування особливих клаузул (франшиза);

- суброгація (зустрічний регресний позов) означає можливий позов до третьої (винної) особи в збитку з метою компенсації матеріальних витрат страховика в обсязі виплаченого ним страхового відшкодування;

- диверсифікованість законодавча можливість розширення ділової активності страховиків за рамками страхової діяльності;

- контрибуція - це право страховика звернутися до інших страховиків, які за проданими полісами несуть відповідальність перед одним і тим самим конкретним страхувальником, з пропозицією розділити витрати з відшкодування збитків. Страхування є економічною категорією, яка обумовлена рухом грошової форми

Головними учасниками, які здійснюють страхову діяльність, є страховики визнаються фінансові установи, які створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю згідно з Законом України "Про господарські товаристваз урахуванням особливостей, передбачених цим Законом, а також одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Учасників страховика повинно бути не менше трьох.Забороняється здійснювати страхову діяльність на території України страховиками-нерезидентами, крім деяких видів страхової Діяльності. В окремих випадках, встановлених законодавством України, страховиками визнаються державні організації, які створені і діють відповідно до Закону Укра їни Про страхування . Страхувальниками визнаються юридичні особи та дієздатні фізичні особи, які уклали із страховиками договори страхування або є страхувальниками відповідно до законодавства України.

Комерційна концесія - це підприємницька діяльність, що здійснюється на підставі договору комерційної концесії і полягає у наданні однією стороною концесійних відносин (правоволодільцем) другій стороні (користувачеві) на строк або без визначення строку права використання на платній основі комплексу належних право-володільцеві виключних прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг.

Комерційна концесія (зарубіжні аналоги - франчайзинг, франшиза) - оптимальний засіб забезпечення розширення бізнесу комерційних організацій (зазвичай крупних) без тягаря створення філій та дочірніх підприємств в певній місцевості (на території іншої держави). За допомогою системи договорів комерційної концесії комерційна організація - правоволоділець отримує можливість збільшити виробництво певних товарів (надання певних послуг) з підтриманням відповідних (зазвичай високих) стандартів їх якості, залучивши до цього інших суб'єктів підприємництва та контролюючи їх діяльність. У такий спосіб швидко створюється розгалужена мережа бізнесу комерційної організації - право-володільця.

специфічні риси договору комерційної концесії (франчайзингу, франшизи), що відрізняють його від інших договорів, в т. ч. концесійних, ліцензійних:

спеціальний суб'єктний склад: сторонами договору можуть бути лише суб'єкти підприємницької діяльності;

необхідним елементом предмета договору є надання право- володільцем користувачеві комплексу виключних прав;

за договором комерційної концесії користувачеві надається лише право використовувати відповідні виключні права, що нале жать правоволодільцеві, без їх передання (уступки) контрагенту;

метою є надання користувачеві комплексу виключних прав, що належать правоволодільцеві,- їх використання у підприємни цькій діяльності користувача;

З метою захисту інтересів правоволодільця і відповідно - ви ключення посилення конкуренції на ринку товару, для виробницт ва якого користувачеві передається комплекс виключних прав, в договір включаються різного роду обмежувальні умови щодо дія льності користувача1. договір комерційної субконцесії, за яким він надає іншій особі (субкорис-тувачу) право користування наданим йому правоволодільцем комплексом прав або частиною комплексу прав на умовах, погоджених із правоволодільцем або визначених договором комерційної концесії.

КОНЦЕСІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ.

Ідносини щодо надання в концесію об'єктів права державної чи комунальної власності регулюються концесійним договором, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами України.Спеціальними законами можуть визначатися особливості здійснення концесійної діяльності в окремих сферах господарської діяльності.

Якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цим Законом, застосовуються правила міжнародного договору.

Суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності не несуть відповідальності за дії України як держави. Якщо Україна бере участь у зовнішньоекономічній діяльності як суб'єкт такої діяльності згідно з статтею 3 цього Закону, вона несе відповідальність на загальних та рівноправних засадах з іншими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності.

Всі справи та питання щодо визначення відповідальності, які виникають при застосуванні цього та пов'язаних з ним законів України, підсудні судовим органам України. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності та іноземні суб'єкти господарської діяльності мають право на судовий розгляд зазначених справ та питань.

Спеціальні (вільні) економічні зони створюються Верховною Радою України за ініціативою Президента України, Кабінету Міністрів України або місцевих Рад народних депутатів України та місцевої державної адміністрації. В такому ж порядку відбуваються зміни статусу і території ВЕЗ. Слід, проте, зазначити, що певні ВЕЗ (“Донецьк”, “Азов”, “Порт Крим”, “Закарпаття”, Славутич”, “Миколаїв”, “Порто-франко”) створювалися не законом, а на підставі указів Президента в період дії Перехідних положень Конституції України. Пізніше були прийняті відповідні закони про ці ВЕЗ, хоча до цього часу одна ВЕЗ (“Інтерпорт Ковель”) діє на підставі Указу Президента за відсутності відповідного закону.

У Загальному законі встановлюються певні вимоги до документів про створення ВЕЗ щодо їх складу та змісту. Ці документи повинні містити:

а) рішення місцевої Ради та місцевої державної адміністрації з клопотанням про створення спеціальної (вільної) економічної зони (у разі створення ВЕЗ за їх ініціативою) або письмову згоду відповідних місцевих Рад народних депутатів та місцевих державних адміністрацій, на території яких має бути розташована спеціальна (вільна) економічна зона (у разі створення ВЕЗ за ініціативою Президента України або Кабінету Міністрів України);

б) проект положення про статус та систему управління, офіційну назву ВЕЗ;

в) точний опис кордонів ВЕЗ та карту її території;

г) техніко-економічне обґрунтування доцільності створення і функціонування ВЕЗ, в якому визначаються: мета, функціональне призначення та галузева спрямованість її діяльності; етапи розвитку із зазначенням часу їх здійснення; ступінь розвитку виробничої й соціальної інфраструктури, інфраструктури підприємств та можливості їх розвитку в майбутньому; вихідний рівень розвитку економічного, наукового та іншого потенціалу з урахуванням специфічних умов створення ВЕЗ; рівень забезпеченості кваліфікованими кадрами; обсяги, джерела та форми фінансування на кожному етапі створення і розвитку ВЕЗ; обґрунтування режиму ціноутворення, оподаткування, митного регулювання, валютно-фінансового та кредитного механізму;

д) проект Закону про створення конкретної ВЕЗ.

Процес створення ВЕЗ не обмежується прийняттям спеціального закону про конкретну ВЕЗ. Для забезпечення функціонування ВЕЗ необхідно:

- створити органи управління ВЕЗ;

- здійснити облаштування митної інфраструктури, огородження спеціальної митної зони та затвердити акт прийому-передачі в експлуатацію Держмитслужбою об'єктів митної інфраструктури відповідно до встановленого порядку (наказ Державної митної служби України від 19 жовтня 2000 р. № 579 “Про затвердження Порядку прийняття на територіях спеціальних (вільних) економічних зон, на яких запроваджується режим спеціальної митної зони”) у разі запровадження на території ВЕЗ спеціальної митної зони (спеціального митного режиму).

ВЕЗ вважається створеною за умови прийняття відповідного закону та організаційного забезпечення функціонування ВЕЗ. Ліквідація ВЕЗ відбувається у разі:

- закінчення встановленого законом строку її функціонування (строку, на який вона була створена; можливо й подовження строку функціонування ВЕЗ на підставі відповідного закону);

- дострокової ліквідації ВЕЗ Верховною Радою України на підставі подання Президента України чи Кабінету Міністрів України.

- У разі ліквідації ВЕЗ держава, відповідно до законодавства України, гарантує збереження у повному обсязі всіх майнових і немайнових прав суб'єктів ВЕЗ. Спори, що виникають у зв'язку з ліквідацією спеціальної (вільної) економічної зони між органом господарського розвитку і управління, суб'єктами економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони та ліквідаційною комісією, підлягають розгляду в судах України, а спори за участю іноземного суб'єкта економічної діяльності, що діє в цій зоні, - в судових та арбітражних органах за погодженням сторін, в тому числі за кордоном.

Загальний Закон та ГК України не містять положень про можливість реорганізації ВЕЗ (зокрема, у формі зміни типу ВЕЗ, тобто перетворення ВЕЗ одного типу на ВЕЗ іншого типу), проте таку можливість законодавець не виключає, не встановивши відповідної заборони. Подібне перетворення ВЕЗ має відбуватися на підставі спеціального закону.