Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Харківський національний університет радіоелектроніки

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

До семінарських занять з дисципліни «Історія української культури»

для студентів денної форми навчання всіх спеціальностей

 

Упорядники: Чорна Н. В., Бадєєва Л. І., Махоніна О. Г.

 

Харків - 2011

Загальні положення

Розвиток національної культури є однією з найскладніших і найактуальніших проблем сучасного українського державотворення. Сучасна українська суспільна думка розглядає національну культуру як нагальну потребу і дієвий аспект самоусвідомлення і самоствердження себе як народу, що має глибокі історичні корені, і як такого, що зробив великий внесок у загальний розвиток історично-культурного процесу Європи. Без високого рівня національної культури держава і народ не мають майбутнього.

Національна культура – це осмислення місця нації у загальному процесі розвитку людства, а для українського народу – історичне відкриття, яке утверджує його як самодостатню структуру у співдружності етнічних спільностей і визначає належне місце, роль і значення в історичному контексті.

Дисципліна «Історія української культури» дає уявлення про етапи історичного розвитку, забезпечує розуміння системного зв’язку всіх складових культури – мистецтва, літератури, релігії, етнографії, матеріальної культури, наукового знання, усіх духовних цінностей українського народу, формує світогляд. Курс передбачає висвітлення проблем розвитку культури українського народу у взаємозв’язку з іншими культурами світу. Така орієнтація відповідає крилатому вислову великого Т. Г. Шевченка: «…і чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь».

Сьогодні видано чимало історичних праць, підручників як вчених минулого, так і сучасних, тих, котрі живуть в Україні і поза нею, але багато матеріалів друкується в дискусійному плані і вимагає уточнення й поглиблення. Допомогти студенту в правильному виборі та оцінці історичного матеріалу – така мета лекцій й семінарських занять з нормативної навчальної дисципліни «Історія української культури».

Мета курсу: ознайомити студентів з основами сучасних підходів до історії національної культури, особливостями історичного розвитку української культури, виявити її зв’язок із соціальними, політичними, цивілізаційними, побутовими, мистецькими явищами і процесами, навчити студентів вільно оперувати сучасними концептами історичної культурології та широким фактологічним матеріалом.

Вимоги до знань та умінь

За результатом вивчення дисципліни студенти повинні

знати:

· загальні відомості щодо культурно-історичного процесу;

· особливості культурних епох, їх духовні цінності та пріоритети;

· досягнення у різних галузях духовної культури, художні стилі й шедеври культури;

· види та жанри мистецтв, їхню художню мову;

· провідних діячів науки і культури, які визначають характер й особливості культури епохи;

 уміти:

· аналізувати явища духовного життя;

· усвідомлювати природу різних жанрів художньої творчості й видів мистецтв; орієнтуватися у багатому світі духовної культури;

· розрізняти світобачення і світорозуміння кожної культурно-історичної епохи;

· збагачувати власну духовну культуру шляхом самоосвіти, творчо працювати над поглибленням і вдосконаленням культурно-освітніх знань.

 

                                          МОДУЛЬ 1

Семінар № 1

План

1. Культура дослов’янського населення: скіфо-сарматська культура, античні міста-держави Північного Причорномор’я.
2. Дохристиянські вірування на Русі. Запровадження християнства, його значення.
3. Давньоруська писемність. Літописання. Освіта.
4. Архітектура та мистецтво Київської Русі.

.

При розгляді першого питання варто зупинитись на характеристиці скіфо-сарматської культури. Студентам варто знати дату появи на наших землях скіфів: VІІ ст. до н.е.

Кочівницькі поховання скіфського типу нерідко багаті на предмети розкоші місцевого виробництва, виконані у так званому “звіриному стилі”. Кочовики покладали тіла своїх царів і знать у катакомбах, над якими насипали курган. Скіфські курганні коштовності здобули у наш час всесвітню славу. Найвідомішими з них є пектораль і гребінь з “царських” курганів, розташованих у Придніпров’ї в районі луки Дніпра. Вірогідно, що від скіфського часу нам залишилися і назви найбільших річок – Дніпра, Дунаю, Дністра і Дону. Як доводять прихильники іранського походження скіфів, слово “дан” перекладалося як “вода”, а “дан-апр” перекладалося як “вода глибока”, хоча зрозуміло, що не тільки іранські мови мають корінь “дан”.

Пантеон скіфів очолювала богиня Табіті. Вона була богинею домашнього вогнища і вважалася як матір’ю першої людини-царя, так і богинею вогню небесного.

За легендою, що її переказував Геродот, сармати походили від союзу скіфів з амазонками – міфічним жіночим племенем, яке жило без чоловіків, народжуючи дітей від своїх полонеників і залишаючи в живих тільки дівчат. Судячи із залишків матеріальної культури, сармати скористалися загостренням відносин між скіфами-кочівниками і землеробами, викликаним посиленням визиску землеробського населення. Зруйнувавши стару систему взаємовідносин між античним світом і теперішніми українськими землями, сармати не організували своєї. Тому про сарматів лишилося мало відомостей в античних джерелах, оскільки елліністичні автори нічого цікавого для себе в житті цього племені чи союзу племен не знаходили. Згадки про сарматські племена язигів, роксолан, аорсів з’являються лише там, де йдеться про їх грабіжницькі напади на культурну Ойкумену Середземномор’я, часто спільно з іншими “варварськими” народами. До І–ІІ ст. н.е. сармати все життя проводили у сідлі й не дбали про постійне житло та зайве в мандрах майно. Все, що їм було необхідно, вони намагалися здобувати в бою, а не створювати власноруч.

Студентам варто знати, що з кінця VІІ ст. до н.е. греки засновують на Північному Причорномор’ї свої міста-колонії: Тір (в гирлі Дністра), Ольвію (на Південному Бузі), Херсонес, Пантікапей, Феодосію (в Криму).Найбільшою з них була Ольвія, розташована в гирлі Дніпра, поблизу сучасного Миколаєва. Колонії греків були аграрно-торгівельними поселеннями. Для заснування колонії вимагалася не лише ініціатива торгівельно-ремісничих кіл міста, але й наявність достатньої кількості колоністів, здатних захопити родючі ділянки землі.

Осідаючи на цих землях, греки заводили своє господарство, садили виноградники, ловили рибу та головне – вели торгівлю з місцевим населенням. Це сприяло жвавому культурному обміну між народами й поширювало здобутки середземноморської культури на наших теренах, адже греки тоді мали зв’язки з усіма регіонами Середземномор’я. Археологи знаходять численні грецькі вироби не тільки на півдні України, а й на території Київської, Полтавської, Харківської областей. В старих могилах, що вивчалися в різних куточках України, зустрічають гроші, які карбувалися в грецьких містах-колоніях, античні глиняні амфори з-під вина й оливи, грецькі вази й різні інші вироби античних майстрів, у першу чергу, з золота та срібла. З грецькими товарами приходила на наші землі й культура, нові технології, майстерність передових у тогочасному світі виробників. Разом із крамом тутешні мешканці набували відомостей про світ, про побут та звичаї греків. Цей побут вельми приваблював місцевих жителів, формував у них критерії так званого престижного споживання.

Розглядаючи друге питання плану, необхідно пам’ятати, що з часів палеоліту племена, що населяли територію сучасної України, дотримувалися політеїзму – тобто первісних примітивних вірувань – тотемізму, фетишизму,анімізму тощо. Такі вірування прийнято називати язичництвом або поганством.

Язичництво давніх слов’ян давно привертає пильну увагу дослідників. Однак жодну з сучасних реконструкцій світу давньослов’янських вірувань не можна вважати остаточно доведеною. На те існує декілька причин. По-перше, протягом тисячоліття від прийняття християнства церква ретельно викорінювала будь-які сліди язичництва з життя та побуту народу. Це стосувалося матеріальних пам’яток тогочасної релігійної культури. По-друге, кожне слов’янське плем’я, імовірно, сповідувало своїх богів, культ яких не поширювався на значні території. Самі племена часто утворювалися і розпадалися, отже змінювалися й релігійні вірування. Через це загальнослов’янське язичництво не стало універсальною системою, а лише відображало досвід життя в конкретних природних умовах. Досить обмежені відомості про релігійні вірування стародавніх предків слов’ян дозволяють впевнено говорити лише про те, що вони були органічною частиною духовного життя всієї індоєвропейської праспільноти. Праслов’яни обожнювали сили природи, серед яких найважливішими були ті, що зумовлювали річний господарський цикл: уособлювали життєдайні можливості землі й забезпечували її родючість. У релігійних віруваннях стародавніх слов’ян існували дві течії: обожнення природи в різних формах та культ роду.

Слов’яни мали священні гаї та поклонялися старим ясеням, дубам, липам, ліщині. Під деревами вони здійснювали різні жертвоприношення. У цих гаях стояли ідоли.

Студентам бажано знати про те, що язичництво мало й жорстокі риси. З ним пов’язані різні жертвоприношення, у тому числі й людські. Йдеться, зокрема, про ритуальні вбивства людей похилого віку. Це пояснювалося забобонною вірою в магічність цього ритуалу.

Традиційно в історіографії вважалось, що реформа язичництва була покликана зримо об’єднати різнорідні місцеві культи різних частин нещодавно об’єднаної Русі в єдиний державний культ, аби в такий спосіб ствердити і зміцнити державну єдність Давньоруської держави. Подібні твердження є загальноприйнятими й нині. Історики віднайшли джерельні доводи того, що Володимир насправді запровадив не цілий пантеон язичницьких богів, а лише намагався зробити загальноприйнятим на Русі культ язичницького бога Перуна. Загалом же Русь у цей час характеризувалась значною віротерпимістю.

Прийняття населенням Давньоруської держави християнства справило вплив на подальшу її історію. Хрещення Русі прилучило її до греко-візантійської цивілізації. Повсюди на Русі почали влаштовуватися школи, книгописемні майстерні, і дуже швидко Русь стала однією з розвинутих в культурному відношенні середньовічних держав. Християнізація вводила Давньоруську державу до кола християнських країн світу, зробивши можливими рівноправні й плідні взаємовідносини між нею, Візантією та іншими тогочасними державами Європи.

Розгляд третьогопитання потребує з′ясування дати виникнення писемності. Тривалий час існувала версія про те, що писемність на Русі з’явилася із запровадженням християнства. Проте дослідження вітчизняних істориків культури спростовують ці твердження і доводять, що писемність на Русі з’явилася ще задовго до прийняття нею християнства. Розвиток дипломатичних стосунків, торгівельних зв’язків вимагали укладення відповідних угод, які обов’язково оформлювалися в писемній формі.

Одна із найдавніших згадок про існування писемності на території сучасної України відноситься до 858 р. (з інших джерел – до 848 р.). Мова йде про те, що слов’янський священик і філософ Костянтин (більш відомий сучасникам як Кирило, брат іншого священика Мефодія) повідомляє про знайдені ним у кримському місті Херсонесі (Корсуні) «Псалтир» та «Євангеліє». Обидві книги, за його словами, «руськими письмени писано».

Про те, що своя писемність існувала в Київській Русі, свідчать і договори з Візантією: укладений у 911 р. князем Олегом, і у 944 р. підтверджений князем Ігорем. Обидва документи, як повідомляє «Повість минулих літ», були написані у двох примірниках, один грецькою, другий – давньоруською мовами. Літопис також свідчить, що руською мовою були написані грамоти у руських послів, що їх підписав князь, під час укладення договорів.

Відомо, що задовго до винайдення глаголиці на Русі існували знаки, які відтворювали на письмі звуки. Вони виявлені видряпаними на штукатурці Софії Київської ХІ ст. З писемних пам’яток давньої Русі, що дійшли до нас на папері, найдавнішими слід, очевидно, вважати так звані київські глаголичні листки. Датуються вони кінцем Х– початком ХІ ст. Знаходяться ці сім невеликих аркушів паперу, списаних глаголичним письмом, у Центральній науковій бібліотеці Національної академії наук у Києві.

Студенти повинні пам’ятати, що неоціненний внесок в розвиток слов’янської писемності зробили просвітителі брати Кирило та Мефодій. На основі давньоболгарської мови вони створили абетку і розповсюдили її між слов’янами. Користуючись цією абеткою, Кирило переклав на слов’янську мову основні християнські книги для богослужіння, звідси й назва писемності, яка слугує і нам, кирилиця.

Діяльність Кирила та Мефодія, їх учнів Климента, Агеларія, Наума та інших поклала початок бурхливому розвитку писемності та культури слов’янських народів. І це в той час, коли церковна догматика визнавала лише три священні мови: латинь, грецьку та єврейську.

Студентам слід зрозуміти, що з появою своєї писемності розпочинається розвиток на Русі книгописання. Унікальними, безцінними пам’ятками давньоруської писемності є літописи. Особливе місце серед них належить «Літопису руському», який писався впродовж трьох століть дванадцятьма поколіннями літописців. Цей твір включає в себе всесвітньовідомі «Повість минулих літ», Київський та Галицько-Волинський літописи.

Студентам варто знати, що одним з видатних шедеврів світового мистецтва, гордістю давньоруської літератури є «Слово про похід Ігорів» – лірико-епічна розповідь про похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців у квітні-травні 1185 р. Більшість вчених схиляються до того, що «Слово ...» написане не пізніше 1187 р.

«Слово...» являє собою твір, що не «вписується» в жанрову систему свого часу. Подібні йому поетичні образи і звороти зустрічаються і в проповідницьких промовах, і в князівських житіях, і у воїнських повістях. «Слово ...» має нерозривний зв’язок з традиціями усної словесності, поєднує властивості долітературних поетичних жанрів – плачу і слави.

«Слово про похід Ігорів» до нашого часу зберігає безліч мовних, географічних та інших загадок. Загадковими, не перекладеними на сучасну мову до сих пір є багато давньоруських слів, метафор. Невідомим залишається і автор поеми: щоб написати такий твір, треба багато знати, бачити, можливо і бути учасником цього походу. Припускається думка: а чи не сам Ігор є автором поеми? Вивчення «Слова...» для багатьох дослідників перетворилося в справжню науку.

Не мають аналогів у світовій літературі й інші давньоруські літописні твори – «Поучення Володимира Мономаха», «Моління Данила Заточника» та ін. В них, зокрема, у мові та образності проглядаються східнослов’янська самобутність, ідейно-тематичний зміст.

Поширеними на Русі були і перекладні твори. Відомими були на Русі твори античних авторів – Аристотеля, Платона, Софокла, Геродота, Епікура, Плутарха, Демокріта та інших.

Помітний вплив на давньоруську літературу справила усна народна творчість, зокрема епос. Література не тільки вбирала в себе фольклор, а й доповнювала його, продовжувала кращі традиції. З тих часів дійшло до нас небагато імен тих, хто залишив помітний слід в давньоруській літературі. Це літописець Нестор, який залишив нам неперевершену «Повість минулих літ»

Студентам варто знати, що помітний слід у давньоруській літературі, а також в освіті залишив князь Ярослав Мудрий. Літописець Нестор у рік 1037 р. пише, що мав він до книг нахил, читаючи часто вдень і вночі. Списавши багато книг, Ярослав поклав їх у церкві Святої Софії, яку сам спорудив. Отже, мова йде про книгозбірню Ярослава у Софійському соборі – першу бібліотеку в Київській Русі. При соборі була майстерня художників, майстерня переписувачів книг. Здебільшого книги тут були богослужбові, церковні, але серед них можна було знайти і літературу світського характеру: з історії, філософії, права, природознавства. У 1037-1039 рр., за часів Ярослава Мудрого, було також створено у Києві перший літописний звід.

Крім бібліотеки при Софійському соборі книгозбірні існували при Києво-Печерській лаврі (зібрання Миколи Святоші), в Переяславі, Галичі, інших містах Київської Русі. Книжкова майстерня з книгозбіркою була створена в Чернігові.

Бібліотека Ярослава Мудрого не збереглася до нашого часу, безповоротно втрачена значна кількість літературних творів Х-ХІІІ століть. Відомо лише, що існувало не менше 150 рукописів цієї епохи, з яких близько 80 належало до релігійної літератури. Збереглися в основному богослужбові книги, оскільки знаходилися переважно в монастирях, за них перш за все турбувалися служителі церкви. З давньоруських писемних пам’яток збереглися писане у 1056-1057 рр. у Києві уставом «Остромирове Євангеліє», «Ізборник Святослава Ярославовича» 1073 р. та «Ізборник» 1076 р., «Архангельське Євангеліє» 1092р., «Синайський патерик» ХІ ст., «Добрилове Євангеліє» 1164 р.

Монголо-татарська навала, а потім поневолення українських земель польськими, литовськими, угорськими, турецькими та іншими загарбниками призупинили книговидавничий процес на українських землях. Заборони, що стосувалися мови, книжок, змусили освічених людей, які прагнули висловлювати свої думки, оприлюднювати наукові праці, користуючись чужими мовами.

Важливими знахідками археологів, що доповнюють наші знання про поширення в Київській Русі писемності, є берестяні грамоти. До появи паперу берестяні грамоти на Русі посідали таке місце, як і дерев’яні таблички в Римі чи папірус у Єгипті. Берестяні грамоти відкриті вперше у Новгороді, усього їх відомо понад 600. На них видряпані абетки, шкільні вправи, дитячі малюнки, є тут і приватні листи.

Студентам бажано знати, що писемними пам’ятками часів Київської Русі та періоду її феодальної роздробленості є також граффіті. Це написи, видряпані твердими предметами на поверхнях цегли (плінфи), вапняних блоків, штукатурки. Граффіті мають вигляд літер або окремих слів, ліній чи малюнків, але майже всі вони несуть певну смислову інформацію. Серед виявлених відомих написів – граффіті з Софії Київської, руїн стін Успенського собору, Михайлівської церкви, Видубицького монастиря, Кирилівської церкви у Києві, соборів Чернігова, церкви Святого Пантелеймона поблизу Галича. Понад десяток написів, датованих другою половиною ХІІ ст. і зроблених уставним письмометодом, віднайдено у с. Крилосі на Івано-Франківщині.

З появою на Русі писемності, книг з’являється шкільна освіта. Літописне оповідання про Володимира Великого під 988 р. повідомляє, що князь, запровадивши християнство, засновує школу для дітей вищих верств суспільства. Великого значення надавав шкільній освіті Ярослав Мудрий. За часів свого князювання у Новгороді він звелів звести школу і вчити дітей грамоті. Черниця Ганна (Яна) Всеволодівна у 1086 р. заснувала при Андріївському монастирі у Києві школу для дівчат – перше у Європі жіноче училище, де навчали не лише грамоті, а й співу, рукоділлю.

Впродовж ХІ та ХІІ ст. школи, окрім Києва, поширюються по всій Русі, в першу чергу при церквах, монастирях, князівських дворах. В ХІ ст. виникають перші приватні початкові школи. Учителями в тих школах були переважно священики, та і навчання носило церковний напрям. Школярі, крім церковних наук, вчилися писати, рахувати, вивчали грецьку мову та візантійську літературу.

Цікаво, що батьки дітей, яких віддавали до шкільного навчання, неоднозначно сприймали цю новизну. Літопис повідомляє, що матері голосили над своїми дітьми-школярами, неначе над померлими, «еще бо ся бяху не утвердилъ верою». Але шкільна освіта досить швидко поширилася на Русі і незабаром стала суттєвою складовою духовного процесу в державі.

Отже, писемність на Русі з’явилася задовго до запровадження християнства, християнізація ж стимулювала цей процес. Літописання, як і вся література Київської Русі, формувалося і розвивалося в умовах поширення християнської ідеології і православної церкви, прогресувало як вид мистецтва. У Х ст. в Києві запроваджується шкільне навчання дітей, яке згодом поширюється по всій державі.

Вивчаючи четверте питання, потрібно знати: при будівництві житла й оборонних споруд слов’яни споконвіку використовували місцеві матеріали (дерево, глину) та спиралися на традиції, що сягали ще трипільської доби. До прийняття християнства кам’яні будівлі у східнослов’янських землях майже не зводилися.

Християнство потребувало дотримання певних канонів релігійної служби, яка обов’язково мала проходити в храмі. Тому одразу ж після хрещення Русі з’являються й перші церкви: Василівська, побудована з дерева за зразком храму в Корсуні, і Десятинна, або Богородицька – перша кам’яна церква у Києві.

Серед світських кам’яних будівель Києва найвідомішою пам’яткою є збудовані Ярославом Мудрим Золоті ворота, які завершувалися домовою церквою. Ці ворота, реконструйовані 1982 р., досі є окрасою української столиці. Однак першою з відомих досі світською будівлею з каменю в Києві був палац князя Володимира, зведений в кінці Х – на початку ХІ ст. Палац було збудовано з поєднанням візантійських та ранньороманських традицій зодчества.

Студентам варто звернути увагу на те, що у Київській Русі сформувалася власна культура будівництва, що відрізнялася від іноземних технологій. У місцевій архітектурі почали використовувати глибокі, на 2–4 метри, і широкі фундаменти, що викладалися з грубого каміння, залитого цементом (так звана рустика). Стіни мурувалися з тонких смуг цегли, які чергувалися із товстими шарами цементу особливого складу, де основним компонентом служило вапно. Для полегшення будівлі, а також для поліпшення акустики всередині споруди в стінах лишалися порожнечі, утворені закладеними в їх товщу глиняними глечиками.

Зовні церкви майже не прикрашалися. Красу храму створювала гармонія його форми в цілому, яка мала символізувати гармонію світобудови. Для цього ретельно вибиралося місце під будівництво, частіше на узвишші, щоб будову було видно здалеку і на фоні неба. Головним структурним елементом храму був його центральний купол, що розташовувався на восьмикутному або циліндричному барабані над вівтарем у східній частині споруди або в самому її центрі, якщо форма храму була округлою. Зсередини саме тут розміщувався образ Христа-Пантократора, (тобто Вседержителя) З півдня на північ храм перетинав поперечний неф – трансепт, що надавав споруді хрестоподібного вигляду, але цей хрест можна було побачити тільки з неба, оскільки в плані будова мала вигляд квадрата або прямокутника. Такий тип храмової споруди отримав назву хрестово-купольного. Всередині церковні стіни вкривали розписи або мозаїка. Оздоблення частіше за все мало характер сюжетних малюнків і портретів святих, що чергувалися із орнаментами, відповідно до візантійських традицій. Храмовий простір поділявся на три частини. За вертикаллю верхня частина належала Богові, середня – ангелам, а нижча – святителям з числа людей. Посередником між світами бачилася Божа Матір, що заступалася за грішне людство перед своїм божественним Сином. Типове зображення Богоматері – з піднятими на рівень голови руками – канонічна поза Оранти (Благаючої), оздоблювало завівтарні стіни багатьох храмів Київської Русі.

Студентам слід знати, що перлиною давньоруської архітектури стала церква Святої Софії, будівництво якої було започатковано 1037 р. й тривало 5–7 років поспіль. Вона також зводилася візантійськими майстрами, хоча до будівництва залучалися й місцеві сили. За задумом, Свята Софія мала символізувати Дім Премудрості Божої, Небесної Софії, яку уособлювали і вселенська християнська Церква, як зібрання вірних, і як її прообраз – Матір Божа. Київська Софія будувалася за хрестово-купольною моделлю. П’ять її нефів та тринадцять (на думку деяких реставраторів, – двадцять п’ять) куполів утворювали символ шатра, що повільно підіймається знизу вгору до грандіозного центрального купола, розташованого на величному циліндрі, з прорізями витончених аркових вікон.

З кінця XI ст. в архітектурі настає новий етап, який характеризується відмовою від грандіозних форм. Храми стають меншими за розмірами, але строкатішими в оздобленні, що надає їм своєрідної довершеності й краси. Найпоширенішим стає кубічний однокупольний храм. Перлиною такого типу церков є храм Покрови на Нерлі, закладений 1165 р. Серед багатьох українських однокупольних одним із найцікавіших є собор у Володимирі-Волинському, а також П’ятницька церква у Чернігові.

Студентам варто знати, що розвиток живопису в Київській Русі цілком пов’язаний із поширенням християнства. Оздоблення церков здійснювалося спочатку грецькими й малоазійськими майстрами. З Візантії спочатку завозилися ікони. Так, відому тепер під назвою Володимирської Божої Матері ікону, яка була копією більш давньої ікони, написаної нібито ще євангелістом Лукою, було подаровано з Візантії молодому тоді Великому київському князю Володимиру Мономаху на початку XII ст. У 1155 р. цей шедевр візантійського іконопису було вивезено з Вишгорода до Володимира-на-Клязьмі князем Андрієм Боголюбським.

З другої половини ХІ ст. при давньоруських монастирях починають плідно працювати й власні іконописні майстерні. І хоча в ті часи живописці не підписували своїх робіт, а лишали тільки знаки приналежності ікони до тієї чи іншої майстерні, до нас дійшли імена київських іконописців Григорія та Аліпія, що жили на межі XI–XII ст. при Києво-Печерській лаврі – одному з найбільших центрів іконопису (їх твори не збереглися).

Мистецтво масштабних мозаїчних композицій, як і саме слово “мозаїка”, також прийшло з Візантії. Це мистецтво й сьогодні справляє на людину неабияке враження, а для середньовічних русичів воно було наочним дивом. Мозаїка несе в собі ідею гармонійної єдності безлічі різноманітних одиничних компонентів, їх стрункої організації в цілісну картину, де кожен камінчик взаємодіє із сусідніми і взаємодоповнює їх, не втрачаючи своїх одиничних властивостей – кольору і блиску.

Безперечно, мозаїка “Нерушимої стіни” і виконані місцевими київськими майстрами мозаїки Михайлівського Золотоверхого монастиря (1113 р.), 1934 р. вивезені до Москви, є перлинами давнього вітчизняного мистецтва, здатними задовольнити найвибагливіші художні смаки як минулого, так і майбутнього.

Але оскільки мозаїки були досить дорогими у виконанні, більшість зображень у храмах і в князівських палатах (до нашого часу, на жаль, не збереглися) виконувалися у вигляді розписів фарбою – фресок. Майстри фрескових розписів працювали не лише над релігійними сюжетами. Світськими за характером були фрески, що прикрашали стіни княжих палат, а в церквах з’являлися розписи, побутові за тематикою, наприклад, сцени полювання та княжого життя в галереях Київської Софії (на мал. праворуч – фрагмент фрески з портретом княжича). Серед інших малюнків тут можна було зустріти й зображення виступу скоморохів, і це не дивно. Храм на той час був не лише місцем молитви, сюди приходили, як у клуб, проводити години дозвілля.

 

Проблемно-пошукові питання

1. Які особливості скіфо-сарматської культури?

2. Які характерні ознаки язичницьких релігійних поглядів східних слов’ян?

3. За яких умов культура Київської Русі досягла світового рівня?

4. Яким чином проникала антична культура на Русь?

5. Чи можна вважати літописи історичним твором?

6. Як розвивалась архітектура та мистецтво Київської Русі?

 

 

 

Теми доповідей та рефератів

1. Запровадження християнства на Русі та його вплив на розвиток культури.

2. Особливості розвитку християнського культового мистецтва княжої доби.

 

Основна література:

1. Абрамович С. Д. Світова та українська культура / С. Д. Абрамович. – Львів: Світ, 2004. – С. 260–267, 271–284.

2. Кордон М. В. Історія української культури: Навч. посібник / М. В. Кордон. – Львів: Магнолія, 2011. – С. 24–57.

3. Лекції з історії світової та вітчизняної культури / За заг. ред. А. В. Яртися, С. М. Шендрика, С. О. Черепанової. – Львів: Світ, 1994. – С.272–287.

4. Попович М. В. Нарис історії культури України / М. В. Попович. – К.: АртЕк, 1999. – С. 38–55, 92–102, 104–119.

5. Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Курс лекцій / А. К. Бичко, Б. І. Бичко, Н. О. Бондар та ін. – К.: Либідь, 1992. – С. 163–170.

6. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник / За ред. Л. Є. Дещинського. – [4-те вид., перероб. і допов.]. – Львів: Бескид Біт, 2005. – С. 51–56, 75–85.

Додаткова література:

1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник / Олександр Дмитрович Бойко. – [3-тє вид., допов.]. – К.: Академія, 2006. – С. 78–84.

2. Історія української культури / За заг. ред. І. Крип’якевича. – К.: Либідь, 2002. – С. 36–48, 208–232, 432–467.

3. Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу / І. Огієнко. – К.: Довіра, 1992. – С. 21–23.

4. Українська культура в європейському контексті / Ю. П. Богуцький, В. П. Андрущенко., Ж. О. Безвершук, Л. М. Новохатько / За ред. Ю. П. Богуцького. – К.: Знання, 2007. – С. 47–74.

5. Уривалкін О. М. Довідник з історії України / О. М. Уривалкін. – К.: Дакор, 2009. – С. 76–95.

Семінар №2

План

1. Ренесансно-реформаційні ідеї в українській культурі.

2. Освіта, наука, книгодрукування. Просвітницька діяльність братств.

3. Розвиток мистецтва та архітектури.

 

Вивчаючи перше питання, слід пам'ятати, що у XVI ст. фактором культурного розвитку України стають ідеї європейського Відродження.

Відродження (франц. Ренесанс) – західноєвропейська культура на межі середньовіччя і нового часу, заснована на глибокому інтересі до античності, класичних стародавніх мов, стародавньої філософії, історії та літератури. Використовуючи античну ідеологію, – продукт жвавих економічних відносин та політичної демократії античних міст-держав – Відродження по-новому визначило мету людського життя.

Друга назва Відродження – гуманізм. Гуманістична культура в центрі свого світогляду ставила саму людину, а не божественне, потойбічне, як це було в середньовічній ідеології. У культурі гуманізму аскетизму не залишалося місця. Людина, її пристрасті та потреби розглядалися гуманістами не як щось гріховне, що треба придушувати й упокорювати, а як самоціль, як найголовніше в житті. Земне існування визнавалося єдино реальним. Пізнання природи і людини стало сутністю науки. Світогляд гуманістів був перейнятий оптимізмом, глибокою вірою в людину та її розум, у прогрес. Відродження було елітарною культурною течією, що ускладнила проникнення гуманістичних ідей у широкі верстви населення. Основними засобами розповсюдження його ідей були культурні зв'язки, основними центрами – міста й університети, двори гуманістично налаштованої знаті.

Слід звернути увагу студентів на те, що Ренесанс в українській культурі хронологічно не співпадає з італійським чи західноєвропейським. Помітним явищем у вітчизняній культурі ренесансні ідеї стали в XVI – першій половині XVII ст. Причини пізнього проникнення гуманістичних ідей в українську культуру пов'язані, по-перше, з відмінностями православно-культурного простору від католицького світу, по-друге, зі слабкістю залучення України та всієї Східної Європи в процеси великих географічних відкриттів, колонізації Нового Світу, бурхливого розвитку міст і промисловості мануфактурного типу. Крім того, в Україну ідеї Відродження проникали за допомогою польської культури й зустрічали опір української православної культури.

У XVI–XVII ст. ідеї Ренесансу виявлялися в містобудуванні, архітектурі та живописі. Під впливом Відродження побудовані міста-фортеці Броди, Жолква, Бережани, Меджибож, Тернопіль та інші. Глибоке розуміння основ ренесансного мистецтва притаманне оновленому у другій половині XVI ст. середньовічному замку в м. Острозі. Кращі споруди замку – Кругла Башта і Луцькі ворота принесли місту загальноєвропейську популярність. Власники замку – князі Острозькі поєднували турботу про багатство з турботою просвіти, що й дало привід називати Острог «волинськими Афінами».

У другій половині XVI ст. перебудовується Кам'янець-Подільська фортеця. Її будівництво було здійснено згідно з новим типом фортифікації – бастіонної системи. Оборонну міць фортеці посилили численні вежі, традиційний рів зі стоячою водою замінили складні шлюзові споруди. Фортечні споруди були прикрашені кам'яною різьбою й арматурними фризами.

У 70-90-ті роки XVI ст. найбільшого розквіту цивільне та культове будівництво ренесансного типу досягло у Львові. Студенти повинні знати, що поширенню ренесансної культури в українських землях сприяв розвиток освіти. Протягом XVI ст. помітно зростає кількість українців, які навчалися в західноєвропейських університетах. Наприклад, у списках Краківського університету значаться понад ста імен вихідців з руських земель. Зустрічаються імена русичів і у списках студентів та випускників Празького університету, а також ряду навчальних закладів Італії, Німеччини та Франції. Серед них – основоположники гуманістичної культури в Україні вчені Юрій Дрогобич, Павло Русин та Станіслав Оріховский.

На відміну від гуманізму, реформаційні ідеї мали більший вплив на українську культуру XVI–перш. пол. XVII ст. Студентам варто знати, що реформація – соціально-політичний та релігійний рух. З другої чверті XVI ст. ареною реформації стали ряд країн Європи.

Під гаслами реформації проходить селянська війна в Німеччині, національно-визвольна війна в Нідерландах, Чехії та Угорщині; Реформація принесла глибокі політичні зміни у Франції, Швейцарії, Швеції, революції в Нідерландах та Англії. Наслідком Реформації став розрив з католицизмом ряду церков (лютеранська, кальвіністська, англіканська) і сект (анабаптизм, антитринітаризм), що отримали назву протестантських. Створивши доктрину порятунку за допомогою однієї віри, прихильники Реформації запропонували радикальне оновлення догматів з метою наближення до духу раннього християнства. Був відкинутий авторитет церковної традиції, джерелом релігійної істини визнавалася тільки Біблія.

З протестантських церков найбільший вплив в Україні отримала кальвіністська. Гаслом кальвіністів була «дешева» церква: спрощення церковних обрядів, зменшення витрат на утримання священиків. В Україні, Польщі та Угорщині головними прихильниками кальвінізму виступали шляхтичі. Шляхта була незадоволена королівсько-магнатським пануванням, привілеями та земельними багатствами католицької церкви. Крім шляхтичів до громад кальвіністів належали міщани. Мали місце випадки примусового запису в протестанти селян з володінь шляхтичів-кальвіністів. Однак селянство і велика частина міщан залишилися вірні православній вірі.

Кальвіністи залишили помітний слід у розвитку освіти та політичної літератури. Саме в кальвіністському середовищі був створений перший релігійний твір, написаний слов'яно-руською мовою – «Катехізис» Симона Будного. В кінці XVI ст. – першій половині XVII ст. кальвіністи разом з православною церквою України та Білої Русі боролися проти наступу католицизму.

У другому питанні слід зупинитись на розвитку освіти, книгодрукування, науки в ХІV - І пол. ХVІІ ст.

Українська культура зазначеного періоду, особливо з другої половини ХVІ ст., була підпорядкована інтересам визвольної боротьби українського народу проти гніту шляхетської Польщі, проти наступу католицизму і унії. Водночас зі збройною боротьбою в Україні дедалі ширше розгорталась ідеологічна боротьба проти намагань польських феодалів і католицького духовенства денаціоналізувати і окатоличити українське населення. В центрі цієї боротьби стояли братства – громадські союзи православного українського населення, духовенства, міщан, шляхти, козаків. Ці організації протистояли католицизму й унії, дбали про підтримку православних церков і монастирів, про створення шкіл і розвиток освіти, про заснування друкарень і видання літератури, особливо полемічної, а також підручників і таке інше. Перші братства виникли у Львові (1586 р.), Києві (1615 р.). Київ з початку ХVІІ ст. стає центром освіти в Україні.

Треба розуміти, що необхідною умовою розвитку національної культури є наявність єдиної мови. Вже в літературних пам’ятках ХІV-ХV ст. чітко відбиті риси, властиві українській мові. У ХVІ - першій половині ХVІІ ст. українська мова, особливо розмовна, розвивалася далі. Офіційно канцелярською, державною мовою в Литовській державі була «руська мова» (або слов’яно-руська), що склалася на основі староруської та церковно-слов’янської мов часів Київської Русі. «Руська мова» стала важливим етапом у формуванні української та білоруської національних мов. До цієї мови дедалі активніше вливалися елементи народної мови, якою розмовляли народні маси і які все більше наближали її до сучасної української.

Благотворний вплив на формування української літературної мови справляла усна народна творчість. У ХV - першій половині ХVІІ ст. продовжувала розвиватися обрядова народна поезія, що своїми початками сягає в давніші часи. Це весільні пісні, поховальні голосіння, колядки, щедрівки, веснянки тощо. Відомо, що в одній чеській граматиці 1571 р. була вміщена українська пісня, яка належала, очевидно, до ХV ст.

Та особливе місце в усній народній творчості цього періоду займають історичні пісні та народні думи – героїчний епос України. Найбільш ранні думи належать до ХV-ХVІІ ст. Співалися вони під акомпанемент кобзи (бандури). Думи оспівували подвиги козацтва в боротьбі з турками і татарами, розповідали про тягар турецької неволі, втечу з неї і таке інше («Втеча трьох братів з Азова», «Маруся Богуславка», «Самійло Кішка» та інші). Образи частини дум подібні до билинних образів богатирів («Козак Голота»), в інших думах змальовується витримка і мудрість народних героїв («Самійло Кішка»). Всі думи відзначаються певною ліричністю.

Пісні й думи впливали на визвольний рух, антифеодальну боротьбу народних мас. У той же час фольклор відіграв видатну роль у формуванні української мови, духовної культури. Розвиток української мови в другій половині ХVІ - першій половині ХVІІ ст. був могутнім фактором консолідації української народності та посилення опору зовнішнім ворожим силам.

Про стан шкільної освіти в Україні в ХV ст. документальних даних дуже мало. Перша українська школа (ще до появи братських шкіл) виникла у 1550 р. у містечку Красноставі (Східна Галичина). Тоді школи існували при монастирях, церквах, благодійних установах. Учителями були здебільшого дяки, що навчали дітей елементарної грамоти, молитвам, церковному співу.

В другій половині ХVІ - першій половині ХVІІ ст. у зв’язку з наступом католицизму й насадженням на Україні уніатства, з одного боку, та розгортанням визвольного руху, з другого, загострюється боротьба і в галузі шкільної освіти. Єзуїти (члени чернецького ордену, створеного у 1534 р. для зміцнення могутності католицької церкви) в кінці ХVІ - на початку ХVІІ ст. для боротьби з «руським духом» відкрили в містах України й Білорусії цілу низку своїх колегій – у Замості, Львові, Луцьку, Кам’янці-Подільському, Острозі та в деяких інших містах. Суворо регламентоване навчання в єзуїтських колегіях було схоластичним, підпорядкованим вихованню фанатичної відданості католицизму. Відкривалися й уніатські школи. Та основна маса українського народу (за винятком частини найбільших феодалів) залишалася вірною православ’ю і не посилала дітей навчатись до єзуїтських колегій чи уніатських шкіл.

Важливе значення мали слов’яно-руські школи, що були дієвим знаряддям у боротьбі українського народу проти польсько-католицького наступу. Серед цих шкіл одне з провідних місць належало Острозькій школі, відкритій у 1578 р. зусиллями й на кошти українського князя Костянтина Острозького (1526-1608 рр.). Першим ректором цієї школи був відомий письменник Герасим Смотрицький. Острозька школа існувала до 1640 р. і справила помітний вплив на подальший розвиток освіти в Україні, підготувала певні умови для появи братських шкіл (тобто шкіл, які відкривали братства) у Львові, Кам’янці-Подільському, Вінниці, Луцьку, Києві й інших містах. Братські школи являли собою різку протилежність польсько-католицьким. У них вчилися головним чином діти міщан, нижчого духовенства, дрібної шляхти, козаків. У школах вивчали старослов’янську, а часто й народну українську мову, польську й латинську мови, а також «сім вільних наук».

При розгляді питання про розвиток освіти студентам необхідно звернути увагу на питання заснування Києво-Могилянської колегії. У першій половині ХVІІ ст. Києво-Могилянська колегія стала своєрідним центром розвитку наукових знань в Україні, навколо неї згуртувались найкращі наукові та літературні сили.

Студентам варто зрозуміти, що важливим матеріальним чинником поширення освіченості й знань в Україні було книгодрукування, що виникло в другій половині ХVІ ст. Перші слов’яно-руські книги були надруковані в Кракові в 1491 р. Перша слов’яно-руська друкарня в межах Литовської держави була заснована у Вільно в 20-х роках ХVІ ст. Франциском Скориною. Діяльність Ф.Скорини мала значення і для України, де були поширені його видання.

Студентам варто знати, що основоположником друкарства в Україні був російський першодрукар Іван Федоров, який заснував першу в Україні друкарню у Львові (1573 р.), де й побачили світ перші українські книги – «Апостол» (повторення московського видання) і «Буквар» для навчання дітей слов’яноруської грамоти.

В кінці ХVІ - на початку ХVІІ ст. в містах України діяли вже близько 40 друкарень. Відомими послідовниками І.Федорова стали друкарі В.Сужарський, Д.Наливайко, Т.Вербицький, Т.Земка та інші. Значним центром книгодрукування став Київ, де на початку ХVІІ ст. при Печерському монастирі заснував друкарню Овсій Плетенецький. Першою його книгою був «Часослов» (1617 р.). Українські друкарні видали чимало книг антикатолицької й антиуніатської спрямованості.

Третє питання плану слід розглядати в контексті розвитку світової культури. У Західній Україні починається пов’язаний із західноєвропейськими впливами розвиток скульптури. Скульптура в цей період розвивається як елемент архітектурного оздоблення ззовні та зсередини, а також на надгробках заможних шляхтичів, не тільки католиків, але й православних. Погребальна скульптура цікава тим, що вона не виліплювалася, а вирізалася з м’яких порід каменю, що споріднює її з різьбою. Але це саме скульптура, оскільки вона передає об’ємність зображених у повний зріст фігур з портретними подробицями їх зовнішності.

Починає розвиватися ліпна скульптура і ливарна скульптурна пластика з металу. Цікавим зразком останньої є фігура архістратига Михаїла, що перемагає диявола. Ця композиція прикрашала будівлю королівського арсеналу у Львові.

Значні зміни попередніх традицій характеризують розвиток українського живопису. Одним із найяскравіших взірців нового іконопису є ікона “Різдво Богородиці”, що зберігалася у П’ятницькій церкві Львова. Художники звертаються до реального життя, малюють природу, побутові сцени, але провідне місце у світській творчості посідають портрети.

В другій половині XVI ст. у зв’язку з поширенням книгодрукарства виникає граверство на дереві (так званий дереворит), яке мало два основні центри: Львів та Острог. Перші друковані видання І.Федоровича оздоблювалися здебільшого багатим ренесансним рослинним орнаментом. Найдавніший зразок образотворчого граверства – дереворит “Ісус Христос” у Євангелії XVI ст.

Перші в історії українського друкарства сюжетні гравюри-ілюстрації впровадив П.Беринда, подавши їх до кожного казання з “Євангелія учительного” (Крилос, 1606).

З початку XVIІ ст. виникає новий граверський жанр – так звана народна гравюра. Ці гравюри тиражувалися як листівки-плакати, а їх змістом стали складні алегоричні сюжети раннього бароко (“Чистота яко дівиця…”, “Смерть на блідому коні”, “Ліствиця райська” та ін.).

Студентам треба мати уявлення про зародження театрального мистецтва. Воно виявляється в появі справжніх віршованих шкільних драм з режисурою, декораціями та костюмами, де переважали релігійні та міфологічні сюжети, а акторами були учні братських шкіл та студенти колегій. На жаль, жодна з цих драм періоду національно-культурного піднесення до нашого часу в повному обсязі не дійшла. Формується такий жанр театрального мистецтва як комедія у формі інтермедій на побутові теми, які виконувались в антрактах між актами поважної релігійної драми. Перші дві українські інтермедії, що дійшли до нашого часу, датуються 1619 р.

Студентам варто знати, що з XVII ст. починається історія українського вертепу – лялькової театральної вистави з різдвяним сюжетом.

Розвиваються народні ігри та мистецтвоскоморохів (виконавців і творців розважальної усної поезії, музичного фольклору). Якісний стрибок у розвитку пережила в Україні музична культура, основою якої залишалась усна народна пісенна творчість. Тексти та мелодії пісень і дум складали народні поети та композитори – кобзарі та бандуристи, які самі ж і виконували ці твори. Найпоширенішими народними інструментами були бандура, кобза, цимбали, скрипка, сопілка, дудка, в Карпатах – трембіта. Найпопулярнішими танцями були “козачок”, “метелиця”, “веснянка”. З XVI ст. у багатьох українських містах виникли ремісничі цехи, що спеціалізувалися на виготовленні музичних інструментів.

При церквах і монастирях, в братських школах та маєтках магнатів існували хорові капели. До XVI ст. церковний хор був одноголосним, нотний спів –безлінійним і позначався спеціальними знаками, знаменами, поставленими над складами і словами тексту богослужбових книг. З XVI ст. церковний спів стає багатоголосим або партесним (з лат. – партія для окремих голосів).

Вивчаючи питання розвитку архітектури, студентам слід з'ясувати, що в архітектурі другої половини ХVІ – початку ХVІІ ст., особливо у Львові, панував стиль пізнього Ренесансу. Архітекторами та будівельниками були переважно італійці з Венеціанської республіки та Швейцарії. Але відомі й імена українських митців: Мартин Люшня, Лука Пряшів (відбудував у 1541 р. Луцький замок), Амвросій Прихильний (1582 р. збудував у Львові “Золоту Розу” – синагогу).

Своєрідним було дерев’яне будівництво ХVІ–ХVІІІ ст. на західноукраїнських землях, передусім у Карпатах і на Прикарпатті. Поступовий перехід до архітектури бароко в перші десятиліття ХVІІ ст. позначається відмовою від ренесансної пропорційності форм, деталі й прикраси занадто перевантажують стіни. До таких будівель у Львові належать каплиці-усипальниці Боїмів (1617) і Кампіанів (1619), ціла низка приватних будинків та костелів у західноукраїнських містах (зокрема, Бернардинський костел у Львові, 1600–1630). Надзвичайно своєрідними рисами відзначаються й православні будівлі, в яких починають відбиватися риси раннього бароко, передусім вежі Манявського монастиря в Карпатах і П’ятницька церква у Львові (1643). Виразні риси бароко помітні у реконструйованій італійцями в 1613 р. Успенській церкві Києво-Печерської лаври.

Таким чином, незважаючи на складні політичні умови, культура українського народу була оригінальна та досягла високохудожніх успіхів у багатьох сферах. Цей період можна охарактеризувати як добу розквіту української національної культури. Її основними центрами були Львів, Острог і Київ, які за короткий час дали так багато культурних цінностей, яких не дали попередні століття.

 

Проблемно-пошукові питання

1. У чому полягає роль братств у розвитку освіти в Україні?

2. Які нові явища та характерні ознаки виникли у розвитку літератури, музики у ХVІ-ХVІІ ст.?

3. Перечисліть нові явища та характерні ознаки у розвитку живопису в ХVІ-ХVІІ ст.

4. Назвіть характерні ознаки розвитку архітектури у ХVІ-ХVІІ ст.

5. Якими були зміст і наслідки релігійної боротьби в Україні у ХVІ-ХVІІ ст.?

6. Яку роль відіграло українське козацтво у міжконфесійних конфліктах кінця ХVІ - поч. ХVІІ ст.?

Теми доповідей та рефератів

1. Братства та їх роль у піднесенні національної культури у ХVІ-на поч. ХVІІ ст.

2. Ренесансні ідеї в українській культурі ХVІ-ХVІІ ст.

Основна література:

1. Абрамович С. Д. Світова та українська культура / С. Д. Абрамович. – Львів: Світ, 2004. – С. 288–296.

2. Кордон М. В. Історія української культури: Навч. посібник / М. В. Кордон. – Львів: Магнолія, 2011. – С. 63–88, 94–97.

3. Лекції з історії світової та вітчизняної культури / За заг. ред. А. В. Яртися, С. М. Шендрика, С. О. Черепанової. – Львів: Світ, 1994. – С. 291–294, 299–321.

4. Попович М. В. Нарис історії культури України / М. В. Попович. – К.: АртЕк, 1999. – С. 170–186.

5. Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Курс лекцій / А. К. Бичко, Б. І. Бичко, Н. О. Бондар та ін. – К.: Либідь, 1992. – С. 170–187.

6. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник / За ред. Л. Є. Дещинського. – [4-те вид., перероб. і допов.]. – Львів: Бескид Біт, 2005. – С. 115–145.

Додаткова література:

1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник / Олександр Дмитрович Бойко. – [3-тє вид., допов.]. –  К.: Академія, 2006. – С. 78–84.

2. Історія світової культури. Культурні регіони: Навч. посібник / Керівник авт. колективу Л. Т. Левчук. – [3-тє вид., перероб. і допов.]. – К.: Либідь, 2000. – С. 483–489.

3. Історія української культури / За заг. ред. І. Крип’якевича. – К.: Либідь, 2002. – С. 238–258, 468–478, 486–500.

4. Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу / І. Огієнко. – К.: Довіра, 1992. – С. 24–38.

5. Українська культура в європейському контексті / Ю. П. Богуцький, В. П. Андрущенко., Ж. О. Безвершук, Л. М. Новохатько / За ред. Ю. П. Богуцького. – К.: Знання, 2007. – С.119–134.

6. Уривалкін О. М. Довідник з історії України / О. М. Уривалкін. – К.: Дакор, 2009. – С. 239–246.

Семінар №3

План

1. Вплив Просвітництва на Україну: розвиток освіти та наукових знань.

2. Козацькі літописи та їх роль у формуванні національної свідомості.

3. Феномен українського бароко та його прояви в архітектурі та мистецтві.

 

У першому питанні студентам важливо з’ясувати, що в ХVІІІ ст. розгорнувся широкий соціально-політичний рух, що отримав назву Просвітництво. Вся культура Європи цього століття мала просвітницький, антифеодальний характер.

Визначальним моментом культурного життя епохи Просвітництва була безмежна віра в перетворювальні можливості освіти. Просвітництво розумілося не лише як просте розповсюдження знань і освіти, воно включало в себе моральне та громадянське виховання, а також утвердження «істинних» уявлень про світ, суспільство та людину – на противагу «хибним» ідеям старого світу. Постулати Просвітництва не несли в собі революційного запалу, проте вони започаткували те соціальне піднесення, яке завершилося Французькою буржуазною революцією.

Події політичного та соціального життя, наукові досягнення та відкриття, виникнення нових філософських систем не могли не викликати певних процесів у культурі. У ХVІІІ ст. виникає просвітницький реалізм, що в цілому продовжував традиції класицизму і сприяв появі сентименталізму. У ХVІІІ ст. виникає таке культурне явище як рококо.

Студентам варто знати, що центром культурного життя України у цей період залишається Київ. Це багато в чому було зумовлено освітньою діяльністю Києво-Могилянського колегіуму, який набув статусу академії 1701 р.

У стінах Академії відбуваються численні публічні диспути з різних наук, затверджується звичай рекреацій – культурно-мистецьких свят з виставами та іграми, приуроченими до завершення навчального року. Академічний курс навчання передбачав існування 8 ординарних класів і тривав 12 років. Вчилися діти всіх станів: починаючи від аристократів до дітей простих козаків і селян.

У нижчих граматичних класах вивчались слов’янська, українська книжна, грецька, латинська і польська мови, а також арифметика, геометрія, нотний спів і катехізис. Спочатку науки викладалися майже виключно латинською мовою, а польська і українська були допоміжними. Але згодом слов’яноруський напрямок зміцнюється, що було пов’язано з формуванням української національної держави, а потім входженням України під протекторат Росії. Книжна українська мова десь на 70 років стає однією з мов освіти, науки і літератури, через численних представників української культури в Росії та поширення українських друкованих видань активно впливає на формування російської літературної мови. Але, на жаль, процеси подальшого зближення книжної мови із народнорозмовною в цей час загальмувалися. Відтак вже з першої половини XVIIІ ст. у Київській академії систематично вивчали лише іноземні мови. У другій половині ХVІІІ ст. Академія заходами Катерини ІІ поступово перетворюється на замкнений становий освітній заклад для дітей духівництва, позбавлений матеріальної бази.

Студенти повинні знати, що на Лівобережжі вищу освіту надавали колегії, які були засновані в Чернігові (1700), Харкові (1726), Переяславі (1738). Після закінчення навчання в колегіях студенти могли продовжувати навчання в Києво-Могилянській Академії та навчальних закладах Росії.

Певний внесок і в розвиток української філософії зробив Ф. Прокопович. Він засуджував схоластику, неодноразово висловлював думку про безліч світів. Визнаючи Бога як основу всього існуючого, він разом з тим вважав, що предмети матеріального світу не можна ані створити, ані знищити, ані зменшити, ані збільшити: вони розвиваються за своїми законами. Матерія притаманна всім речам – і живим, і неживим. Таким чином Прокопович підійшов до розуміння єдності світу на основі його матеріальності.

Студентам варто знати, що феноменальним явищем в історії української культури була творчість Григорія Савича Сковороди (1722–1794). Г.Сковорода є найяскравішим і найхарактернішим представником української національної філософської думки. Філософія, на його думку, є квінтесенцією самого життя, тому головним у людині є не стільки її “теоретичні”, пізнавальні здібності, скільки емоційно-вольове єство її духу, серце, з якого виростає й думка, й почуття. Характерним для філософської позиції Сковороди є широке використання мови образів, символів, а не чітких раціоналістичних понять, які не в змозі відповідно розкрити сутність філософської та життєвої істини.

У філософії Сковороди домінантні лінії української світоглядної ментальності – антеїзм (потенційна “сродність” Людини всього світу), екзистенціальність (орієнтованість на неповторне в своїй окремішності людське існування, плюралістичність і водночас діалогічна гармонійність реальності), кордоцентризм (зосередження і наголос на категорії “серця”) вперше набули завершеної форми.

 Вивчаючи друге питання, слід розуміти, що визначними історичними творами, які вперше з’явилися наприкінці XVII ст., були так звані козацькі літописи. Провідне місце серед творів цього жанру займають літописи Самовидця, Григорія Грабянки і Самійла Величка. Їх праці знаменують перехід від літописання до власне історичної науки, від хронологічного переліку подій до їх осмислення й прагматичної інтерпретації. Джерелами для авторів були мемуарні, господарські, військові, дипломатичні та інші документи, тому їх праці називають літописами лише умовно. В центрі уваги козацьких літописців були передусім бурхливі події Національно-визвольної війни та Руїни. Визначальні історичні події відтворено у цих працях із загальнонародних патріотичних позицій, хоча автори були виразниками старшинських станових інтересів, негативно ставлячись до виступів “черні”. Українське козацтво виступає у цих творах рушійною силою національної історії. Союз із Москвою в цілому схвалювався, однак висловлювалося невдоволення утисками царських воєвод і фаворитів, відстоювалися давні права і вольності козацтва. Українці називаються окремим “козако-руським” народом. Центральними постатями козацьких літописів стають українські гетьмани (передусім Б.Хмельницький), кошові, полковники та інша старшина, які відстоюють свободу і честь “козацької вітчизни”.

Літописом Самовидця назвав цей твір Пантелеймон Куліш, бо неназваний автор (вважається, що ним був представник козацької старшини Роман Ракушка) став очевидцем подій, які описав живо, ясно й об’єктивно. Він охоплює події від початку Визвольної війни і до 1702 р.

Літопис Григорія Грабянки – (з 1730 р. гадяцького полковника) – теж починається з Хмельниччини і закінчується подіями 1709 р. Літературно він дещо слабший за “Літопис Самовидця”, бо Грабянка намагався писати “високим стилем”, тобто з численними церковнослов’янізмами, які роблять мову його твору ускладненою для сприйняття. Автор брав участь в Азовських походах та Північній війні. 1738 р. загинув під час походу на татар.

Найвизначнішим істориком першої половини ХVІІІ ст. слід визнати Самійла Величка (1670 – після 1728), який працював писарем у генеральній канцелярії, потім у генерального судді В. Кочубея. Літопис Величка не завершено, вочевидь через хворобу очей, яка призвела до цілковитої втрати зору. Але й недописаний, твір складається з чотирьох томів, які систематично охоплюють події 1648–1700 рр., а також вибірково більш ранні історичні події. Твір написано емоційно, образною книжною українською мовою з використанням народної фразеології, поетичних творів українських авторів. Свій рукопис Величко прикрасив портретами десятьох гетьманів. Оповідання Величка про похід І. Сірка на Крим і про листування Сірка послужили мотивом для створення картини І. Рєпіна “Запорожці пишуть листа турецькому султану”.

Важливе значення для розвитку історичної науки в Україні та піднесення національної самосвідомості мала “Історія Русов”, автор якої невідомий. Написана вона близько 1770 р., але друком вийшла лише у 1846 р., хоча до цього розходилася у сотнях рукописних списків по всій Україні та імперії. Цей твір, що написано тогочасною російською мовою, глибоко патріотичних позицій. Автор відстоює думку про самостійність українського народу, виділяє ті моменти в історії, де народ боровся за свою свободу. Вперше чітко сформульована ідея відновлення державності України. Під впливом цього твору писали українські й російські поети і прозаїки: Є. Гребінка, Т. Шевченко, С. Руданський, М. Гоголь (“Тарас Бульба”), К. Рилєєв (поема “Войнаровський”), О.Пушкін (поема “Полтава”) та ін.

Вивчаючи третє питання, необхідно зрозуміти, що в архітектурі XVII–XVIIІ ст. спостерігається співіснування та переплетіння різних стилів з виразним домінуванням стилю бароко.

Другу половину XVII ст. знаменує розквіт нового своєрідного стилю, який носить назву козацьке бароко. Це найменування покликане підкреслити, що в Україні архітектура бароко набуває своєрідних мистецьких форм і національного колориту. Новий архітектурний стиль у другій половині XVII ст. швидко поширюється містами Лівобережжя і Слобожанщини. Найціннішою групою пам’яток слобідського козацького будівництва другої половини XVII – початку XVIII ст. є низка мурованих церков, форма й конструкція яких переведені живцем з дерев’яної архітектури: Покровська і Воскресенська церкви в Сумах, собор у Лебедині, Преображенський собор в Ізюмі (1685), Покровський собор у Харкові (1686). На відміну від давньоруських та іноземних храмів козацькі собори часто (коли кількість бань на церкві дорівнює п’яти, семи або дев’яти,) не мають вираженого фасаду, вони однакові з усіх чотирьох боків, повернуті водночас до всіх частин світу, до всіх присутніх на майдані. Характерної форми бані та інші елементи мідного покриття фарбувалися переважно у зелений або синій колір, хоча інколи, особливо у Києві, вкривалися позолотою.

Протягом 90-х рр. ХVІІ ст. під безпосереднім наглядом гетьмана Мазепи виникає окремий різновид барокового церковного будівництва, який відмовляється від первісного демократизму козацького бароко і втілює собою ідею величі авторитарного гетьманського самодержавства Як приклад, це – Військово-Микільський собор і перебудована Богоявленська церква Братського монастиря (1690–1695) у Києві. Лише у Києві Мазепа вибудував чи відновив 20 споруд.

В Україні з’являється низка споруд, що, зберігаючи основні ознаки стилю бароко, вже помітно наближаються до більш світського й безтурботного стилю рококо (Покровська церква на Подолі 1722 р., дзвіниці Михайлівського Золотоверхого монастиря і кафедрального Софійського собору, собор у Козельці). У 1731–1745 рр. під керівництвом німецького архітектора Й. Шеделя перебудовано приміщення Київської академії та збудовано 93-метрову дзвіницю Києво-Печерської лаври. За проектом В. Рaстреллі у 1747–1753 рр. вже цілком у стилі рококо збудовано Андріївську церкву і Маріїнський палац . Перевага стилістики рококо відчувається і в архітектурній композиції Свято-Юрського собору у Львові (1744–1767), а також у головній Успенській церкві Почаївської лаври. У цілому ж стиль рококо в Україні ніби накладається на барокову основу, немовби доповнюючи його.

Серед українських архітекторів у стилі бароко і рококо найвидатнішими були С. Ковнір (ряд будівель Києво-Печерської лаври), І. Григорович-Бaрський (перший київський водогін, архітектурно-скульптурний “фонтан Самсона”, церкви Покровська і Миколи Набережного в Києві, а також ціла низка споруд в інших містах і монастирських комплексах) та Ф. Старченко. Найвизначніша пам’ятка дерев’яної української церковної архітектури XVIII ст. – запорізький Троїцький собор в Новобогородицьку (тепер – Новомосковськ), 65 м у висоту – найвища дерев’яна споруда того часу в Україні була споруджена народним майстром Я.Погрібняком.

Архітектура з виразними елементами класицизму виникає вже в середині ХVІІІ ст. Для класицизму були характерні суворість і чіткість архітектурних форм, відмова від пишного оздоблення, світлі барви (здебільшого, жовтий колір стін, білі колони). У таких спокійних, раціональних і дещо сухих формах виведено палату у Вишнівці на Волині (1730–1740), прибудову 1753 р. кафедральної Успенської церкви у Володимирі-Волинському та низку менших будинків і брам у багатьох містах Західної України. Яскравими зразками класицизму в архітектурі Гетьманщини були палац Румянцева-Задунайського 70-х рр. ХVІІІ ст. в с. Качанівці Чернігівської області і величаві палати кінця століття колишнього гетьмана Розумовського в Почепі, Яготині, Глухові та відбудованому Батурині. У батуринській палаті, збудованій за проектом англійця Ч. Камерона у 1799–1803 рр., вже помітний вплив французького стилю ампір.

Розглядаючи питання розвитку живопису, необхідно акцентувати увагу студентів на тому, що у живописі українська культура даного періоду також послідовно пережила етапи бароко, рококо і класицизму.

Для українського барокового живопису визначальним став виразний вплив фламандської аристократичної школи Рубенса, захоплення якою докорінно змінило попередні національні традиції. Стилістика українського живопису цього періоду є досить різноманітною і нерівноцінною за майстерністю. Більшість парадних портретів (парсун) козацьких полковників, які уціліли, написані місцевими козаками-умільцями, які, однак, уміли передати настрій та вдачу зображуваних старшин.

Студентам варто знати, що у другій половині XVII ст. вже цілком оформлюються школи іконописців і граверів, найбільшою з яких була школа Києво-Печерської лаври. Найвідомішими зразками київської школи монументального живопису є розписи Успенського собору й Троїцької надбрамної церкви у Києво-Печерській лаврі, яким притаманні м’яка, пастельна форма письма, чуттєвість, округла плавність ліній.

Характерною складовою храмового живопису стає в цей час так званий ктиторський портрет. Ктиторами (народною мовою – титарями) називали фундаторів, жертводавців і опікунів тієї чи іншої церкви, а також діючих церковних старост (голів парафіяльної ради). У київських церков таких опікунів протягом їх історії було дуже багато. У вівтарній частині Успенської церкви Києво-Печерської лаври до її підриву в 1941 р. було зображено 85 історичних осіб – від князів Київської Русі до Петра I (зрозуміло, що це далеко не всі ктитори, а лише ті, чиїм опікунством лавра особливо пишалася). Вони зображені на повен зріст, причому малярська фактура портретів була пристосована до сану, що його займали портретовані в житті та історії.

Досить рано в іконописання потрапляють елементи стилю рококо. Доба рококо вносить в парсунний портрет легкість і галантність, додає характеристичні дрібні деталі, з’являється мода на виконання жіночих парсун. Яскравим зразком модернізованого в дусі рококо іконописання і монументального фрескового живопису є розписи Андріївської церкви у Києві, виконані О. Антроповим і Г. Левицьким.

З часом дедалі сильнішими ставали в живописі елементи класицистичного реалізму. Найвидатнішими майстрами українського класицистичного живопису у XVIII ст. були Дмитро Левицький (1735–1822) та Володимир Боровиковський (1757–1825). Їх портрети є кращими зразками живопису того часу в Російській імперії.

 

Проблемно-пошукові питання

1. Які зміни відбулися в освіті України у середині ХVІІ-ХVІІІ ст.?

2. Яку роль відіграла Києво-Могилянська академія в культурному житті України?

3. Назвіть видатних українських науковців, охарактеризуйте їх погляди та досягнення.

4. Доведіть, що козацькі літописи сприяли формуванню національної свідомості українців.

5. Чим характеризується розвиток архітектури в Україні у ХVІІІ ст.?

6. Назвіть характерні риси українського живопису в цей період.

 

Теми доповідей і рефератів

1. Нові явища в освіті Гетьманщини та Слобожанщини. Харківський колегіум.

2. Українське бароко як системотворчий чинник української культури середини ХVІІ-ХVІІІ ст.

 

Основна література:

1. Абрамович С. Д. Світова та українська культура / С. Д. Абрамович. – Львів: Світ, 2004. – С. 296–299, 302–303, 306–307.

2. Кордон М. В. Історія української культури: Навч. посібник / М. В. Кордон. – Львів: Магнолія, 2011. – С. 97–104, 106–115, 120–137.

3. Лекції з історії світової та вітчизняної культури / За заг. ред. А. В. Яртися, С. М. Шендрика, С.О. Черепанової. – Львів: Світ, 1994. – С. 325–350.

4. Попович М. В. Нарис історії культури України / М. В. Попович. – К.: АртЕк, 1999. – С. 190–197, 246–249, 263–289.

5. Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Курс лекцій / А. К. Бичко, Б. І. Бичко, Н. О. Бондар та ін. – К.: Либідь, 1992. – С. 176–190.

6. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник / За ред. Л. Є. Дещинського. – [4-те вид., перероб. і допов.]. – Львів: Бескид Біт, 2005. – С. 165–184.

Додаткова література:

1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник / Олександр Дмитрович Бойко. – [3-тє вид., допов.]. – К.: Академія, 2006. – С. 201–208.

2. Історія світової культури. Культурні регіони: Навч. посібник / Керівник авт. колективу Л. Т. Левчук. – [3-тє вид., перероб. і допов.]. – К.: Либідь, 2000. – С. 489–493.

3. Історія української культури / За заг. ред. І. Крип’якевича. – К.: Либідь, 2002. – С. 258–281, 500–528, 629–636.

4. Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу / І. Огієнко. – К.: Довіра, 1992. – С. 40–64.

5. Українська культура в європейському контексті / Ю. П. Богуцький, В. П. Андрущенко., Ж. О. Безвершук, Л. М. Новохатько / За ред. Ю. П. Богуцького. – К.: Знання, 2007. – С. 166–203.

6. Уривалкін О. М. Довідник з історії України / О. М. Уривалкін. – К.: Дакор, 2009. – С. 394–396.

7. Яворницький Д. Історія запорозьких козаків: у 3-х т. / Дмитро Яворницький. – К.: Наукова думка, 1999.

 

МОДУЛЬ 2

 

Семінар №4

План

1. Сутність національно-культурного відродження та його періодизація.

2. Роль інтелігенції в національно-культурному відродженні. Розвиток української літератури.

3. Розвиток мистецтва.

4. Архітектура ХІХ ст.

 

Відповідаючи на перше питання, слід звернути увагу на поняття “українське національно-культурне відродження”, яке відображає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України протягом кінця XVIII – початку XX ст.

Студентам варто знати, що українське національне відродження розпочалося на східноукраїнських землях в кінці XVІІI ст. Воно стимулювалося, з одного боку, процесами загальнокультурного розвитку, з іншого – необхідністю протидії політиці російського царизму. Тяжке політичне, соціально-економічне становище, культурний занепад викликали “захисну реакцію”, поширення в масах національної свідомості, активізацію українського національного руху.

Національне відродження як поняття окреслює процес набуття етносом таких якісних рис, які дозволяють йому усвідомити себе нацією, дійовою особою історії і сучасного світу. Воно було характерним для тих етнічних спільнот, які в попередні часи втратили власну державність і самостійне національне життя. За власне відродження, починаючи з межі XVIII–XIХ ст. боролись усі слов’янські народи, за винятком хіба що росіян. Об’єктивна мета процесу національного відродження полягала в оздоровленні і консолідації української нації та відтворенні української державності.

Українське національне відродження базувалось на попередніх здобутках українського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальній та духовній культурі. Соціальним підґрунтям для потенційного відродження було українське село, яке зберігало головну його цінність – рідну мову.

Необхідно акцентувати увагу студентів на періодизації процесу українського національного відродження :

 - період збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVІІІ – 40-і рр. XIX ст.);

- українофільський або культурницький етап (40-і рр. XIX ст. – кінець XIX ст.);

- політичний етап (з кінця XIX ст.).

Істотно вплинула на початок українського національного відродження революція у Франції, яка проголосила “права народів”. Це стимулювало інтерес до неповторних рис своєї етнічної спільноти, таких як фольклор, історія, мова та література.

Національному відродженню сприяло й поширення романтизму. Романтизм був антитезою просвітництву і класицизму XVIII ст. Він зруйнував зверхнє ставлення до народної культури, стверджуючи, що саме з народного джерела інтелектуальна еліта може черпати кращі зразки для своєї творчості. Українські сюжети, насамперед пов’язані з козаччиною, стали джерелом наснаги для провідних романтиків (зокрема, постать Івана Мазепи була оспівана Байроном, Гюґо, Пушкіним).

Вивчаючи друге питання, слід звернути увагу на те, що престиж української мови, віру в її можливості стверджувала нова українська література. “Батьком” нової української літератури часто називають Івана Котляревського (1769–1838). Поема Котляревського “Енеїда” (1798) була першою поемою, написаною живою українською мовою, в якій поєдналися жанрові та художньо-поетичні традиції старої української літератури з новою, підкреслено демократичною національною ідеологією.

Цей бурлескно-травестійний твір є однією з найбільш талановитих переробок поеми римського поета Вергілія, в якій автор подав панорамну картину українського народного життя.

Гумористично-сатирична форма літературної творчості І.Котляревського мала багато послідовників. Найбільш яскравими серед них були Петро Гулак-Артемовський та Євген Гребінка, які часто користувались у своїй творчості формою байки, але писали також ліричні поезії, історичні поеми, повісті тощо як українською, так і російською мовами.

Григорій Квітка-Основ’яненко (1778–1843) є основоположником української художньої прози. В його прозі виділяються дві основні стильові течії: перша – це потяг до сентименталізму (у творах “Маруся”, “Сердешна Оксана”, “Щира любов”, “Козир-дівка” переважають життєві почуття та переживання, християнсько-релігійний світогляд); друга – це перші кроки до етнографічного реалізму крізь романтичну канву. В повістях “Солдатський патрет”, “Конотопська відьма”, “Мертвецький великдень” Квітка виступає колоритним гумористом, звертаючись до бурлескних традицій, народної фантастики та іронії.

З творчістю І. Котляревського та Г. Квітки-Основ’яненка пов’язане становлення нової української драми. Обидва письменники були визначними організаторами театрального життя першої половини XIX ст., режисерами й акторами полтавського та харківського театрів. П’єси І. Котляревського “Наталка Полтавка”, “Москаль-чарівник”, комедії Г. Квітки “Сватання на Гончарівці” та “Шельменко-денщик” до цього часу зберегли популярність в театральному репертуарі.

20-ті – 40-ві рр. позначаються розвитком етнографії, мовознавства та журналістики. Так, при Харківському університеті з’являються такі журнали, як “Харьковский Демокрит”, “Украинский вестник”, Украинский журнал”, альманахи “Сніп”, “Молодик”, зміст яких становив собою зібрання місцевих новин, мандрівних нотаток, етнографічних матеріалів і окремих літературних творів.

Першість серед українських письменників у російській літературі безумовно належить Миколі Гоголю (1809–1852). Два цикли його повістей “Вечори на хуторі біля Диканьки” (1831–1832) та “Миргород” (1835) зробили цілу епоху в розвитку російської літератури і водночас справили значний вплив на українське культурно-національне відродження. Поетизація Гоголем українського життя і національного характеру, романтичне зображення минулого українського народу сприяли широкому зацікавленню історією та етнографією України, збуджували патріотичні почуття і стверджували гуманістичні цінності в українській культурі.

Розглядаючи питання розвитку літератури в ХІХ ст., необхідно зосередити увагу на творчості Т. Г. Шевченка. Поява у 1840 р. “Кобзаря” Тараса Шевченка відкрила перед українською культурою нові ідейні та художні горизонти, які зумовили її самобутній розвиток у майбутньому. Т. Шевченко перебував на висотах передової думки свого часу. Починав Шевченко свій літературний шлях як романтик. Головними опорними символами його поетичної творчості виступають “слово” (національна культура), “слава” (культурно-національна спадщина) і “правда” (загальнолюдська мета-ідеал).

У ранніх баладах поета “Тополя”, “Причинна”, “Утоплена”, “Русалка” сплітається світ реальний з казково-фантастичним, побутові образи з образами уявними. Не менш романтичними є й історичні поеми Шевченка (“До Основ’яненка”, “Іван Підкова”, “Гамалія”, “Тарасова ніч”, “Гайдамаки” ).

Студентам варто знати, що Шевченка вважають також основоположником критичного реалізму в українській літературі. Його побутові поеми (“Катерина”, “Наймичка”, “Сон”), суспільно-політичні (“Єретик”, “Сліпій”, “Кавказ”, “Посланіє…”) безжально таврували кривдників народу. Поезія Шевченка будила національно-патріотичні настрої української молоді. Творчість Т.Шевченка – настільки велике явище в історії української культури, що можна говорити про її визначальний вплив на формування національної свідомості й духовності українців ХІХ – першої половини ХХ ст.

Відбувається кількісне зростання визначних письменницьких індивідуальностей, збагачується тематика літературних творів, розширюється жанрове коло, зростає зв’язок зі світовим досвідом через переклад та художній синтез.

50–60-і рр. XIX ст. стали підготовчим етапом до періоду “великого реалізму”. Після смерті Т.Шевченка провід у літературній праці перейняв Пантелеймон Куліш. Він не тільки був поетом, перекладачем, критиком й літературознавцем, істориком і мовознавцем, а й створив перший класичний український роман “Чорна Рада”. П. Куліш змальовує яскраву картину суспільних, соціальних, політичних відносин в Україні кінця XVII ст., дотримуючись так званого “етнографічного” реалізму, який належало розуміти як вірність у відображенні національних рис народу, його етико-морального обличчя, національної вдачі, світогляду, емоційності тощо. Поруч з П. Кулішом відзначилися силою свого таланту прозаїки: Марко Вовчок (Марія Вілінська-Маркевич), Ганна Барвінок (Олександра Куліш), Олекса Стороженко, байкар Леонід Глібов, буковинський поет і прозаїк Юрій Федькович.

Романтизм у цей час поступово занепадає. Письменники звернулися до нового літературного напряму – реалізму. На початку 60-х рр. XIX ст. з’являється перший український соціальний роман “Люборацькі” А. Свидницького, опублікований І.Франком.

70-і – 80-і рр. XIX ст. – початок епохи “великого” реалізму. Все ще зберігаючи певні елементи романтизму, зокрема зосередженість на житті селян, український реалізм сягнув за межі етнографічності, розпочавши дослідження соціальних і психологічних проблем. У літературі представлені прозаїки європейського рівня: І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний (Рудченко), Б. Грінченко, І. Франко

Одним із перших видатних письменників-реалістів був Іван Нечуй-Левицький (1838–1918), котрий створив новаторські форми прози, дав широку панораму соціального буття, розгорнуті характеристики персонажів, чудові багатобарвні пейзажі всієї української землі. В центрі уваги митця – волелюбна вдача народу, його непримиренність з неправдою і злом, здатність постояти за себе (“Микола Джеря”, “Бурлачка”, “Кайдашева сім’я”).

Талановито опис життя українського селянства подав у своїх творах Панас Мирний (1849–1920). На відміну від Нечуя-Левицького, він не обмежився аналізом соціальної нерівності, а глибоко досліджував те, який психологічний вплив справляє на людину соціальна несправедливість. Тонкий, вдумливий аналіз психології своїх героїв – Чіпки (“Хіба ревуть воли, як ясла повні?”), Івана Ливадного (“П’яниця”), Телепня (“Лихі люди”), Христі (“Повія”) – надає творам Мирного великої художньої вартості.

З’являються нові теми, нові образи, нові жанри (філософська поема, нарис, мелодрама, соціально-побутові, психологічні, філософські повісті та романи, історичні драми тощо).

Студентам бажано знати, що видатною особистістю цього періоду був Іван Франко (1856–1916). Політика й поезія, публіцистика й новелістика, літературна критика й повість, драма й комедія, переклади літературних творів й редагування часописів, філософія й історія, етнографія й соціологія – все це стало полем його багатогранної діяльності.

Найвиразніше роль І.Франка проявлена в літературній творчості. Він творив у широкому діапазоні тем і жанрів. Поряд з традиційними тоді описами селянських злиднів (“Борислав сміється”, “Воа Constrictor”), він відтворює тяжке життя робітників нафтових промислів (“Нефтянник”, “На роботі”). Поряд з психологічно тонкими й сповненими тепла оповіданнями про дітей (“До світла”, “Під оборогом”), ретельно змальовані картини тюремного життя (“На дні”, “Панталаха”), яскраво оброблено історичні сюжети (“Захар Беркут”, “Великий шум”). У своїй поетичній творчості Франко зміг сягнути вершин філософської думки (“Смерть Каїна”, “Мойсей”) й ніжної любовної лірики (збірка “Зів’яле листя”).

При підготовці до трет ього питання плану студентам треба приділити увагу розвитку образотворчого мистецтва.

У другій половині XIX ст. народно-ужиткове мистецтво розвивалося за законами консервативного збереження усіх його видів і форм. Українському народно-ужитковому мистецтву притаманні оригінальні композиції з фантастичних квітів, звірів та птахів, вибагливий рослинний та геометричний орнамент, різьбляні інкрустації (бісером, перламутром, рогом, різнокольоровим деревом), барвистість вишиванок і килимів. До найвідоміших осередків народного мистецтва названого періоду відносять Решетилівку на Полтавщині (килимарство), Ічню на Чернігівщині (гончарство), Косів на Івано-Франківщині (кераміка, різьбярство), Кам’яні броди на Житомирщині (фаянс).

 Художники вперше докладно зупиняються на народних типажах і яскравих особистостях з народної маси, намагаючись передати їх багатий внутрішній світ, довести, всупереч соціально-майновим відмінностям, рівноцінність для мистецтва простих людей та еліти суспільства. Українська тематика активно розробляється не тільки власне українськими художниками (друзями Т. Шевченка А. Мокрицьким, І. Сошенком, В. Яненком, Г. Васьком), а й росіянами, що певний час жили й працювали в Україні, – В.Тропініним, К. Павловим, М. Сажиним.

Найбільш прикметною в живописі першої половини ХІХ ст. постаттю визнаний В. Тропінін, якого обрано академіком Петербурзької академії мистецтв. Художник створив узагальнений образ представника українського народу (“Українець”, припускають, що на портреті зображено Устима Кармелюка), низку портретів селян-кріпаків (“Українка”, “Молодий український селянин”, “Пряля” та ін.). Справжнім шедевром портретного мистецтва є його “Дівчина з Поділля”.

Продовжувачами демократичних традицій Т. Шевченка у живописі були К. Трутовський, Л. Жемчужников, І. Соколов. Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко. Неповторним і самобутнім явищем у світовому мистецтві стала творчість Івана Айвазовського, який уславився передусім як метр вражаючих маріністичних полотен, але писав також надзвичайно характерні пейзажі українських степів (“Чумацька валка”, “Комиші на Дніпрі” та ін.). На західноукраїнських землях одним із найвидатніших майстрів живопису був Ю.Брандт (“Приборкання дикого коня”, “Пісня перемоги”, цикл акварелей “Козаки” та ін.).

Студентам бажано знати, що великого значення для українського образотворчого мистецтва набув рух “передвижників” – Товариства пересувних художніх виставок (1870). Одним із основоположників руху передвижників був Костянтин Трутовський, який присвятив українській тематиці безліч робіт (“Майська ніч”, “Сорочинський ярмарок”, “Танок кріпачок перед поміщиком”, “Дівчата біля криниці”, “Вибілювання полотна” та ін.).

До “передвижників” належали талановитий передекспресіоніст Микола Ге (картини філософсько-релігійної тематики: “Христос перед Пілатом”, “Розп’яття”), Олександр Литовченко (драматичні сюжети з московської історії: “Стрілецький бунт”, “Сокольничий”), Микола Ярошенко (портрети та “ідейні” полотна “Крізь життя”, “В’язень”), Ілля Рєпін (картини з історії “Козацької вольниці”, “Мотря Кочубеївна”, “Козацькі тили”, “Запорожці пишуть листа турецькому султану”, “Бокша).

Сергій Васильківський, творчість якого щільно пов’язана з Харківщиною, відкрив український живопис Європі; він був удостоєний честі виставляти свої картини у паризькому салоні “поза чергою. З Парижем пов’язана також творчість талановитої художниці з України М. Башкирцевої.

Український монументальний живопис у цю добу представлений досить слабко, але його здобутки значні. Великою художньою цінністю відзначаються розписи інтер’єру палацу митрополита у Чернівцях (Й. Бокшай), реставрація фресок у Кирилівській церкві (М. Врубель), розпис будинку Земства у Полтаві (С. Васильківський, В. Кричевський), розпис Володимирського собору Києва (М. Пимоненко, Васнєцов та ін.).

Щодо монументальної скульптури, то в цей період з’являються пам’ятники Володимиру Святому (Клодт і Демут-Малиновський), Б. Хмельницькому (М. Микешин), І. Котляревському і М. Гоголю в Полтаві (Л. Позен). Для пам’ятника І. Котляревському Л. Позен виконав горельєфи на теми “Енеїди”, “Наталки-Полтавки”, “Москаля-чарівника”, де тонко відтворив характери відомих літературних персонажів. Цей скульптор створив також низку реалістичних композицій станкового характеру на теми з життя українського села та історії (“Кобзар”, “Запорожець у розвідці”, “Скіф” )

При розгляді четвертого питання необхідно підкреслити, що у добу романтизму архітектура тяжіє до відродження традиційних стилів минулого, які переосмислюються вже як національні. У Західній Європі знов повертаються до ґотики й романського стилю, в Росії – до візантійського і московського стилю ХV–ХVІ ст.

Творчий розвиток традицій національної архітектури в Україні, у свідомості українців пов’язаних передусім з “козацьким бароко”, було загальмовано офіційними розпорядженнями. Офіційно схвалюваними архітектурними стилями залишалися на той час класицизм та російський ампір, які в Україні набули певних національних особливостей. Найбільш відомими архітекторами, що працювали на українській землі, були Меленський (церква-ротонда на Аскольдовій могилі), Беретті (головний корпус Київського університету), Боффо (Потьомкінські сходи в Одесі, Воронцовський палац). Серед українських архітекторів східноукраїнських земель виділяються харків’янин П. Ярославський і чернігівець П. Дубровський. У класицистичній манері будуються численні споруди в західноукраїнських містах. Романтичні тенденції в загальному масиві класицистичних архітектурних пам’яток характерні для заміських палаців, парків та резиденцій заможних аристократів і поміщиків. Найвідомішим в Україні комплексом такого типу є Софіївка під Уманню – осідок графів Потоцьких, забудований і засаджений деревами кількасот порід у кінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст.; на Харківщині - осідок Каразіних під Краснокутськом зі своїм екзотичним дендропарком, мальовничим ставком і печерами запустілого козацького монастиря.

В архітектурі з середини ХІХ ст. втрачається стильова єдність. Виникають найнеможливіші комбінації різноманітних стильових елементів минулого. Виникає так званий еклектизм, котрий панує до 80-х рр. XIX ст. Це зумовлено швидкими темпами зростання міст, великими масштабами забудови, передусім житлової й промислової, появою численних господарських приміщень, складів, магазинів, контор, банків, вокзалів тощо. На формі споруд позначилося впровадження нових будівельних матеріалів і технологій. Загальний вигляд забудови визначали особисті смаки замовників – власників землі.

Можливість застосування нових будівельних матеріалів спричиняє раціоналістично-практичний напрям (за принципом “вигідно й зручно”), а еклектизм дозволяє поєднувати різні стилі в одній будівлі. До української культури на віки увійшли такі архітектурні споруди, як Одеський та Львівський оперні театри (Г. Гельмер, Ф. Фельнер), Володимирський собор (І. Шторм, О. Беретті, А. Прахов), Львівський університет (раніш крайовий сейм – Ю. Гохбергер). Серед різних фаз еклектизму та різноманітних мистецьких напрямів особливо поширюються віденські неоренесанс і необароко. Загальне архітектурне обличчя центральних частин українських міст – Києва, Одеси, Харкова, Херсона, Львова, Чернівців, Перемишля тощо – завдячує переважно саме цій віденській моді.

Проблемно-пошукові питання

1. Які були умови та причини виникнення національно-культурного відродження на Східній Україні?

2. Охарактеризуйте національне відродження та його особливості в першій половині ХІХ ст.?

3. Який літературний твір започаткував нову добу в історії українського письменства?

4. Романтизм в літературі та мистецтві. Роль Харківського університету в його розвиткові.

5. Чому Т.Г. Шевченко є уособленням національного генія?

6. Кого можна вважати провідними драматургами України в ХІХ ст.?

 

Теми доповідей та рефератів

1. Класицизм і романтизм в українській культурі ХІХ ст.

2. Реалістичні традиції у творчості Т.Шевченка-художника.

 

Основна література:

1. Абрамович С. Д. Світова та українська культура / С. Д. Абрамович. – Львів: Світ, 2004. – С. 300–316.

2. Кордон М. В. Історія української культури: Навч. посібник / М. В. Кордон. – Львів: Магнолія, 2011. – С. 141–155, 158–180, 185–212.

3. Лекції з історії світової та вітчизняної культури / За заг. ред. А. В. Яртися, С. М. Шендрика, С. О. Черепанової. – Львів: Світ, 1994. – С. 351–389.

4. Попович М. В. Нарис історії культури України / М. В. Попович. – К.: АртЕк, 1999. – С. 308–331, 448–462.

5. Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Курс лекцій / А. К. Бичко, Б. І. Бичко, Н. О. Бондар та ін. – К.: Либідь, 1992. – С. 191–211.

6. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник / За ред. Л. Є. Дещинського. – [4-те вид., перероб. і допов.]. – Львів: Бескид Біт, 2005. – С. 191–205, 231–247.

Додаткова література:

1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник / Олександр Дмитрович Бойко. – [3-тє вид., допов.]. –  К.: Академія, 2006. – С. 269–280.

2. Історія української культури / За заг. ред. І. Крип’якевича. – К.: Либідь, 2002. – С. 282–351, 380–412, 636–648.

3. Історія української культури. Українська культура ХІХ століття [у 5 ти т. ] / М. П. Бондар, М. П. Загайкевич, Р. Я. Пилипчук та ін. – К.: Наукова думка, 2005 – Т.4. Книга 2. – 1294с.

4. Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу / І. Огієнко. – К.: Довіра, 1992. – С. 116–126.

5. Українська культура в європейському контексті / Ю. П. Богуцький, В. П. Андрущенко, Ж. О. Безвершук, Л. М. Новохатько / За ред. Ю. П. Богуцького. – К.: Знання, 2007. – С. 231–264.

6. Уривалкін О. М. Довідник з історії України / О. М. Уривалкін. – К.: Дакор, 2009. – С. 427–432, 452–456, 480–483, 502–504 .

Семінар № 5

План

 

1. Модернізм – культурний феномен ХХ ст.

2. Українська культура в період ідеологічного тиску.

3. Нові явища в культурі 50-80-х років ХХ ст. Масова та популярна культура.

4. Сучасна соціокультурна ситуація в Україні. Постмодернізм.

 

Розглядаючи перше питання семінару, слід з’ясувати, що в архітектурі на початку XX ст. поширився стиль модерн (з французької – новітній, сучасний). Він характеризується асиметричністю планування, використанням залізних конструкцій і оздоблювальних матеріалів (прикраси з литого заліза), ламаних ліній. Однією з кращих споруд у цьому стилі є Бесарабський критий ринок у Києві (1910, архітектор Г. Ю. Гай). Проте використовувались і мотиви класичного стилю. У Харкові архітектор О. М. Бекетов створив будинки Харківського медичного товариства з Бактеріологічним інститутом ім. Л. Пастера на Пушкінській вулиці (1911–1913) і Комерційного інституту.

У цей час робилися спроби поєднати принципи модерну з прийомами народної дерев’яної архітектури і народного прикладного мистецтва (форми дерев’яних хат, національний орнамент, барвиста кераміка). У цьому стилі українського модерну споруджено будинок Полтавського земства (арх. Ф. Кричевський, сучасний краєзнавчий музей) і, за проектом архітектора К. М. Жукова, будинок художнього училища в Харкові. Значний слід в українській архітектурі початку ХХ ст. залишив Владислав Городецький (уславлений “Будинок з химерами” 1911 р. та кілька інших оригінальних споруд).

Виразніших національних рис набуває образотворче мистецтво. Продовжував працювати С. І. Васильківський, який разом з іншими художниками написав для будинку Полтавського земства три монументальні композиції: “Чумацький Ромоданівський шлях”, “Вибори полковником Мартина Пушкаря”, “Козак Голота. Низку високохудожніх полотен створив О.О. Мурашко (1875–1919), який віддав данину як неоромантичній історичній тематиці (“Похорон кошового”), так і захопленню тогочасної публіки імпресіонізмом (“Портрет Н.А. Нестерової”, “Дівчина в червоному капелюшку” та ін.). Видатними майстрами пейзажного, жанрового та портретного живопису були також Іван Tруш, Олекса Новаківський, брати Федір та Василь Кричевські. Серед українських скульпторів європейську славу здобув Михайло Паращук, який разом з Антоном Попелем створив пам’ятник Адамові Міцкевичу у Львові та скульптурні портрети І.Франка, В.Стефаника, М.Лисенка і С.Людкевича.

Найславетнішим українським скульптором зі світовим ім’ям став киянин Олександр Архипенко. Творчість Архипенка становить собою одну з найяскравіших сторінок в історії світового модернізму. Архипенко принципово змінив попередні погляди на скульптуру, перебуваючи у постійному пошуку нових виражальних засобів у цьому виді мистецтва. Митець змушував свої твори рухатися, оздоблював їх кольоровим склом і металоконструкціями, створював концептуальні моделі, що передавали художні ідеї автора у лаконічний, гранично формалізований спосіб. Однак сучасну скульптуру, особливо починаючи з середини ХХ ст., важко уявити собі без тих новацій, які запровадив у цей вид мистецтва О.Архипенко.

Вивчаючи друге питання, треба звернути увагу на погіршення становища культури у зв’язку з ідеологічним тиском. У 30-ті рр. XX ст. культурне будівництво мало суперечливий характер. Поряд з безсумнівними успіхами в країні в умовах тоталітарного режиму насаджувався ідеологічний монополізм, культивувались особисті смаки Сталіна, переслідувались ті вчені, освітяни, літератори, чиї погляди чи творчість не вписувались у “прокрустове ложе” сталінізму. Індустріалізація вимагала кваліфікованих кадрів, тому значна увага приділялась ліквідації неписьменності та розвитку освітніх установ. Однак добре розвивалася лише технічна і природознавча освітня діяльність, тоді як гуманітарні науки викладалися вкрай тенденційно і обмежено. З 1932 р. встановилось три типи шкіл: початкова (4 роки), неповна середня (7), середня (10). Були запроваджені єдиний день початку навчального року – 1 вересня, тривалість уроку, затверджено п’ятибальну систему оцінки знань. Основною формою викладання став урок, а замість комплексної системи запроваджувалась предметна. Напередодні війни в містах України в цілому сформувалась система обов’язкової семирічної освіти. Спочатку переважна більшість учнів зосереджувалась у школах з українською мовою навчання. Разом з тим в Україні на початку 30-х рр. діяли національні школи з польською, болгарською, молдавською, німецькою та іншими мовами навчання залежно від національного складу місцевого населення. Але після одержання телеграми Сталіна і Молотова (грудень 1932 р.) з вимогою “припинити українізацію” всі ці школи були переведені в основному на російську мову навчання

Студентам варто зрозуміти, що на початку 30-х рр. було здійснено уніфікацію вищої та середньої освіти. Вищим навчальним  закладом став інститут, а середнім спеціальним – технікум, у 1934 р. запроваджено наукові ступені кандидата й доктора наук, вчені звання професора, доцента. Ліквідовано бригадно-лабораторний метод навчання, введено індивідуальну оцінку знань, обов’язкове складання заліків та іспитів.

У розвитку різних галузей науки було досягнуто суттєвих успіхів. Розробками з теоретичної фізики займався Харківський Український фізико-технічний інститут, де у 1932 р. вперше в СРСР було штучно розщеплене атомне ядро. У цьому ж році електрозварювальна лабораторія Є.О. Патона була реорганізована в Інститут електрозварювання. Всесвітньої слави здобув офтальмолог В. П. Філатов. У 1936 р. ВУАН було перейменовано на АН УРСР, багато його співробітників репресували. Репресії стали невід’ємною частиною сталінської “культурної політики”.

Студентам слід зрозуміти, що діяльність митців стала настільки регламентованою, що почала втрачати ознаки творчості. Негативне значення мала їх відірваність від здобутків зарубіжних майстрів. Серед досягнень української історичної прози 30-х років слід відзначити романи “Людолови” Зінаїди Тулуб, “Наливайко” Івана Ле. Проблеми виховання молоді порушувалися в книгах “Педагогічна поема” А.Макаренка, “Десятикласники” О.Копиленка, “Школа над морем” О.Донченка. У пригодницькому та фантастичному жанрах створені повість М. Трублаїні “Шхуна Колумб”, “Нащадки скіфів” В. Владка.

У драматургії на провідні позиції вийшов О. Корнійчук, п’єси якого “Загибель ескадри”, “В степах України” ставилися в багатьох театрах. Продовжували писати вірші П. Тичина, М. Бажан. Але свободи творчості вони не мали. Обставини життя змушували їх прославляти Сталіна, компартію.

У 1934 р. різноманітні літературні об’єднання були примусово закриті і злиті в Спілку письменників України. За письменниками об’єдналися й інші працівники мистецтва. Так державній партії легше було керувати “культурним фронтом”.

Культурні процеси уніфікувались за допомогою загального методу “соціалістичного реалізму”, який передбачив, перш за все, оспівування досягнень соціалізму. Під час сталінщини було репресовано близько 500 письменників, які працювали в Україні. Національно-культурне Відродження 20-х рр. було жорстоко придушене сталінізмом і увійшло в історію як “розстріляне Відродження”.

Вивчаючи третє питання, слід з’ясувати, що тенденція до денаціоналізації та дегуманізації культури в постсталінську добу знайшла своє продовження та логічне завершення в масовій поп-культурі, зорієнтованій на міщанина, що за своєю антинаціональною спрямованістю поєднувалось з ідеологією доби соціалістичного реалізму. Поп-культура поширювалась на рівні масової свідомості населення, соцреалізм – на офіційному. Проте в 70 – 80-ті роки ХХ ст. ортодоксальний, заідеологізований соцреалізм здає свої позиції під тиском так званого арт-бізнесу, який виникає на хвилі бездумного запобігання перед чужинською мовою. Пошук власних національних творчих резервів відходить на другий план, поступається місцем численним кліше та стереотипам комерційної спрямованості.

Проте й за умов ідеологічного диктату та поширення денаціоналізованої масової культури зберігалася тенденція до відродження української духовності та культури. Розвиткові такої тенденції сприяли передові українські громадські діячі.

У період політичної відлиги (1956 – 1961 рр.) відбулась відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур, зокрема української. Під впливом громадської думки, яка, зокрема, створювалась зусиллями таких провідних діячів української культури, як М. Рильський, А. Хижняк, М. Шумило, П. Плющ, П. Тимошенко, відбулося деяке поліпшення мовної ситуації, зокрема був перевиданий “Словник української мови” Б. Грінченка, зроблені деякі кроки в напрямі українізації системи вищої та середньої спеціальної освіти, передусім в західних областях України. Проте головним наслідком “відлиги” було формування генерації молодих українських письменників, поетів, публіцистів, митців, так званих “шістдесятників”, які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися усіма доступними засобами проти тоталітарної системи.

Творча та громадська діяльність І. Світличного, Є. Сверстюка, В. Стуса, В. Марченка, Л. Костенко, В. Симоненка, І. Драча, М. Вінграновського, М. Руденка, Є. Гуцала, В. Мороза, В. Чорновола, М. Осадчого, П. Заливахи та багатьох інших, яка була спрямована на відродження національної самосвідомості та гідності, становить одну з героїчних сторінок в історії української культури. “Відлига” скінчилась трагічно для покоління “шістдесятників”. Більшість з них були репресовані, а В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин загинули в ув’язненні.

У другій половині 80-х років ХХ ст. відбувається значне оновлення національної культури, пов’язане з протестом проти ідеологічної регламентації культурного життя, з орієнтацією на загальнолюдські вартості світової культури. Розпочинається нове відродження, передусім як заперечення штучних догм соціалістичного реалізму, а також космополітичних вартостей комерційної поп-культури. Цей етап в історії української культури ХХ ст. органічно пов’язаний з відродженням національної державності.

Розглядаючи четверте питання, необхідно зазначити, що постмодернізм виник у 50-х роках і проіснував майже до кінця ХХ ст. Світогляд постмодернізму відзначається переосмисленням традиційного способу нашого життя не через заперечення і відмову від попередніх культур (як це було в модернізмі), а, навпаки, об’єднуючи, вбираючи в себе всі їх протилежності, проблеми, ідеали і погляди. Отже, постмодернізм – це не новий напрям, що змінив модернізм, а творча переробка, переосмислення того, що було створено раніше. Це певний еклектизм нашого життя, основним завданням якого є всезагальність культури, позбавлення розриву між високим мистецтвом і низьким, елітарною культурою і масовою, витонченим і банальним.

Варто звернути увагу студентів на той факт, що у культурі постмодернізму формуються певні загальні принципи:

- еклектизм (змішання всіх існуючих форм, течій, художніх манер);

- використання культурної спадщини минулого за допомогою прийомів колажу, цитування, повторення;

- театралізація (всім подіям надається форма яскравого видовища, шоу, використання пародії, іронії);

- толерантність (шанобливо-терпиме ставлення до інших методів і течій, поглядів і смаків);

- багаторівневість, згідно з якою під кожним зображенням (текстом) знаходиться інше, а розуміння залежить від ерудиції того, хто читає (дивиться, слухає) твір.

Отже, культура постмодернізму – це культура деталей, невеликих нюансів, епізодів. У ній все, як у мініатюрі: банальні почуття, помірні пристрасті, примітивні думки. Замість величного, значного, героїчного, постмодернізм віддає перевагу іронії, пародії, гротеску, жартам. Для мистецтва постмодернізму не існує жодних правил (жанрових, стильових). Це справжній гібрид, синтез модернізму з кітчем. Але, на відміну від незрозумілого, під час абсурдного модернізму, постмодерністські твори мають приємний, красивий вигляд.

Постмодернізм з’явився як архітектурний напрям, а згодом знайшов втілення у всіх сферах культури. Архітектори постмодернізму Р. Вентурі, Р. Боффіл, Ч. Дженкс основним принципом висунули підпорядкування будівлі довкіллю, включення натяків на архітектуру минулого, повернення орнаменту. Прихильники постмодернізму почали будувати житло, що задовольняло потреби «середньої людини», без усяких претензій на величність, оригінальність і значущість.

У постмодернізмі головним стає не сам твір, не процес його творення, а сприйняття людиною, вплив на людське життя. Засоби комунікації зробили банальною, доступною будь-яку інформацію, тобто позбавили художній твір глибини, справжності, винятковості, зближаючи його з буденними речами, з кітчем. На жаль, разом з цим втрачаються багато які з функцій культури.

Надзвичайно цікавою є література постмодернізму, в основі якої завжди – гра, стильова анархія, непередбачуваний сюжет. Прикладом постмодерністської літератури стали твори «Ім’я троянди» і «Маятник Фуко» Умберто Еко, «Подруга французького лейтенанта» Джона Фаулза, «Хазарський словник» Мілорда Павича, «Білий альбом» Джоуна Дідона, «Проти життя» Філіпа Рота, «Чапаєв і Пустота» Віктора Пелевіна, «Блакитне Сало» Володимира Сорокіна та інші.

Нові можливості відкриваються перед українською культурою у зв'язку з формуванням в Україні громадянського суспільства. Новий громадський (так званий “третій” – на відміну від перших двох – державного та комерційного, бізнесового) суспільний сектор – це сума недержавних неприбуткових організацій, які сьогодні вже здатні впливати на хід суспільних, зокрема культурних процесів.

Як і в усьому світі, в Україні спостерігається тенденція комерціалізації культури, особливо масової. Зокрема за роки незалежності виник вітчизняний шоу-бізнес. Популярними стали пісні Таїсії Повалій, Наталії Могилевської, Олександра Пономарьова, Руслани (2004 р. перемогла на пісенному конкурсі "Євробачення"), групи "Воплі Відоплясова", "Океан Ельзи", "Пікардійська терція" тощо. Однак разом із тим він програє поки що у конкурентній боротьбі російському шоу-бізнесові, краще організованому, з великою кількістю талановитих виконавців.

Як вже відзначалося, головним набутком мистецького життя за роки незалежності стали обнадійливі процеси оновлення та утвердження плюралізму. Зокрема, в музиці все частіше лунали твори різних жанрів і стилів, дзвінко зазвучала українська пісня. Плідно працювали композитори О. Білаш, І. Карабиць, А. Горчинський, Л. Дичко, Є. Станкович та ін.

Далеко за межами України стали відомі імена вітчизняних оперних співаків В. Гришка, А. Кочерги, В. Лук'янець, В. Степової та ін. Їхні голоси звучать на сценах Метрополітен опера, Віденської та Женевської операх.

Зник державний контроль, який багато років тяжів над творчою інтелігенцією. Розширилися можливості гастрольної діяльності. Однак багато театрів, творчих колективів через скорочення державного фінансування опинилися у складній ситуації. Відбувається, з одного боку, усвідомлення необхідності їх підтримки органами влади, в тому числі місцевої, з іншого боку, йде пошук спонсорів, меценатів. Прикладом може служити Донецький оперний театр ім. А. Солов’яненка, художнім керівником якого є В. Писарєв. Тут не припиняються прем'єри спектаклів, з успіхом проходять зарубіжні гастролі, організовуються національні та міжнародні фестивалі.

Розвиток театрального мистецтва в Україні пов'язаний з новаторськими пошуками режисерів І. Бориса, С. Донченка, А. Жолдака, В. Петрова, С. Моїсеєва, Б. Шарварка та ін. Світове визнання здобув Р. Віктюк, який розпочинав творчу діяльність у Львові, а згодом створив власний театр у Москві. Серед акторів виділяються такі майстри як А. Роговцева, Б. Ступка, сестри Сумські, А. Хостікоєв, Б. Бенюк, Л. Задніпровський та ін.

Від засилля американських і російських фільмів потерпав вітчизняний кінематограф. Проте і в таких умовах яскравим явищем стали екранізації творів української літератури: "Сад Гетсиманський", "Пастка", "Царівна", "Чорна рада"; схвально зустріли глядачі фільми "Роксолана", "Атентат" та ін. Певних успіхів українські кіномитці досягли на міжнародних кінофорумах. Зокрема, Гран-прі на фестивалі в Сан-Ремо дістався фільму "Ізгой" режисерів В. Савельєва і А. Браунера. В угорському м. Д’єрдь із 10 призів 4 отримали українці: С.Лисенко ("Кордон на замку"), Й. Дулевська ("Хронік: повстання у Варшавському Гетто"), С. Бусовський ("Портрет, пейзаж, натюрморт"), О. Столяров ("Спілка одноногих"). Значний резонанс на кінофестивалях у Каннах, Роттердамі, Берліні мали фільми "Фучжоу" Ю. Ільєнка, "Астенічний синдром" К. Муратової, "Голос трави" Н. Мотузка, "Приятель небіжчика" В. Криштофовича.

Українське образотворче мистецтво останніми роками збагатилося картинами А. Антонюка ("На Голгофу"), В. Зарецького ("Чорний струмок"), І. Марчука (цикл картин "Шевченкіана") та ін. Широке визнання здобула творчість одного із засновників нового напрямку в монументальному живописі ("національна колористична школа") Г. Синиці.

Плідно працюють українські скульптори, зусиллями яких споруджено пам'ятники Т. Шевченку у Львові, Чернігові, Луцьку, Б. Хмельницькому в Черкасах, Суботові, княгині Ользі в Луцьку, Ярославу Мудрому в Києві, Данилу Галицькому у Львові, героям Берестецької битви у Берестечку тощо.

 

Проблемно-пошукові питання

1.  Якими були особливості розвитку української культури в 1930-1953 рр.?

2. Чому період розвитку української культури в 1930-ті роки називають «розстріляним відродженням»?

3. Якими новими явищами в культурі позначені 50-80-ті роки ХХ століття?

4. Що таке постмодернізм, перечисліть його принципи?

5. Що нового принесла в життя української культури «перебудова»? Яку роль відіграла українська інтелігенція в розвиткові «перебудови»?

6. Як змінились правові основи культури в незалежній Україні?

 

Теми доповідей та рефератів

1. Розвиток українського кіномистецтва у ХХ ст.

2. Розвиток українського музичного мистецтва у ХХI ст.: естрадна, класична, альтернативна музика.

Основна література:

1. Абрамович С. Д. Світова та українська культура / С. Д. Абрамович. – Львів: Світ, 2004. – С. 317–335.

2. Кордон М. В. Історія української культури: Навч. посібник / М. В. Кордон. – Львів: Магнолія, 2011. – С. 227–252, 256–271, 274–286.

3. Лекції з історії світової та вітчизняної культури / За заг. ред. А. В. Яртися, С. М. Шендрика, С. О. Черепанової. – Львів: Світ, 1994. – С.390–409.

4. Попович М. В. Нарис історії культури України / М. В. Попович. – К.: АртЕк, 1999. – С. 504–510.

5. Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Курс лекцій / А. К. Бичко, Б.І. Бичко, Н.О. Бондар та ін. – К.: Либідь, 1992. – С. 205–215.

6. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник / За ред. Л. Є. Дещинського. – [4-те вид., перероб. і допов.]. – Львів: Бескид Біт, 2005. – С. 268–297.

Додаткова література:

1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник / Олександр Дмитрович Бойко. – [3-тє вид., допов.]. – К.: Академія, 2006. – С. 269–280.

2. Етнографія України: Навч. посібник / За ред. С. А. Макарчука. – Львів: Світ, 1994. – С. 407–425, 438–453.

3. Історія української культури / За заг. ред. І. Крип’якевича. – К.: Либідь, 2002. – С. 416–424.

4. Українська культура в європейському контексті / Ю. П. Богуцький, В. П. Андрущенко, Ж. О. Безвершук, Л. М. Новохатько / За ред. Ю. П. Богуцького. – К.: Знання, 2007. – С. 273–415.

5. Уривалкін О. М. Довідник з історії України / О. М. Уривалкін. – К.: Дакор, 2009. – С. 594–595, 635–639, 743–746, 761–767, 784–787, 838–841.

6.  Юрій М. Ф. Етногенез українського народу / М. Ф. Юрій. – [3-тє вид., допов. і перероб.]. – К.: Кондор, 2008. – С. 252–258.

 

 

РЕКОМЕНДАЦІЇ

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

1234567Следующая ⇒

Поделиться: