Теми доповідей і рефератів

1. Нові явища в освіті Гетьманщини та Слобожанщини. Харківський колегіум.

2. Українське бароко як системотворчий чинник української культури середини ХVІІ-ХVІІІ ст.

 

Основна література:

1. Абрамович С. Д. Світова та українська культура / С. Д. Абрамович. – Львів: Світ, 2004. – С. 296–299, 302–303, 306–307.

2. Кордон М. В. Історія української культури: Навч. посібник / М. В. Кордон. – Львів: Магнолія, 2011. – С. 97–104, 106–115, 120–137.

3. Лекції з історії світової та вітчизняної культури / За заг. ред. А. В. Яртися, С. М. Шендрика, С.О. Черепанової. – Львів: Світ, 1994. – С. 325–350.

4. Попович М. В. Нарис історії культури України / М. В. Попович. – К.: АртЕк, 1999. – С. 190–197, 246–249, 263–289.

5. Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Курс лекцій / А. К. Бичко, Б. І. Бичко, Н. О. Бондар та ін. – К.: Либідь, 1992. – С. 176–190.

6. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник / За ред. Л. Є. Дещинського. – [4-те вид., перероб. і допов.]. – Львів: Бескид Біт, 2005. – С. 165–184.

Додаткова література:

1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник / Олександр Дмитрович Бойко. – [3-тє вид., допов.]. – К.: Академія, 2006. – С. 201–208.

2. Історія світової культури. Культурні регіони: Навч. посібник / Керівник авт. колективу Л. Т. Левчук. – [3-тє вид., перероб. і допов.]. – К.: Либідь, 2000. – С. 489–493.

3. Історія української культури / За заг. ред. І. Крип’якевича. – К.: Либідь, 2002. – С. 258–281, 500–528, 629–636.

4. Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу / І. Огієнко. – К.: Довіра, 1992. – С. 40–64.

5. Українська культура в європейському контексті / Ю. П. Богуцький, В. П. Андрущенко., Ж. О. Безвершук, Л. М. Новохатько / За ред. Ю. П. Богуцького. – К.: Знання, 2007. – С. 166–203.

6. Уривалкін О. М. Довідник з історії України / О. М. Уривалкін. – К.: Дакор, 2009. – С. 394–396.

7. Яворницький Д. Історія запорозьких козаків: у 3-х т. / Дмитро Яворницький. – К.: Наукова думка, 1999.

 

МОДУЛЬ 2

 

Семінар №4

Національно-культурне відродження ( к. Х V ІІІ - поч. ХХ ст.)

План

1. Сутність національно-культурного відродження та його періодизація.

2. Роль інтелігенції в національно-культурному відродженні. Розвиток української літератури.

3. Розвиток мистецтва.

4. Архітектура ХІХ ст.

 

Відповідаючи на перше питання, слід звернути увагу на поняття “українське національно-культурне відродження”, яке відображає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України протягом кінця XVIII – початку XX ст.

Студентам варто знати, що українське національне відродження розпочалося на східноукраїнських землях в кінці XVІІI ст. Воно стимулювалося, з одного боку, процесами загальнокультурного розвитку, з іншого – необхідністю протидії політиці російського царизму. Тяжке політичне, соціально-економічне становище, культурний занепад викликали “захисну реакцію”, поширення в масах національної свідомості, активізацію українського національного руху.

Національне відродження як поняття окреслює процес набуття етносом таких якісних рис, які дозволяють йому усвідомити себе нацією, дійовою особою історії і сучасного світу. Воно було характерним для тих етнічних спільнот, які в попередні часи втратили власну державність і самостійне національне життя. За власне відродження, починаючи з межі XVIII–XIХ ст. боролись усі слов’янські народи, за винятком хіба що росіян. Об’єктивна мета процесу національного відродження полягала в оздоровленні і консолідації української нації та відтворенні української державності.

Українське національне відродження базувалось на попередніх здобутках українського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальній та духовній культурі. Соціальним підґрунтям для потенційного відродження було українське село, яке зберігало головну його цінність – рідну мову.

Необхідно акцентувати увагу студентів на періодизації процесу українського національного відродження :

 - період збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVІІІ – 40-і рр. XIX ст.);

- українофільський або культурницький етап (40-і рр. XIX ст. – кінець XIX ст.);

- політичний етап (з кінця XIX ст.).

Істотно вплинула на початок українського національного відродження революція у Франції, яка проголосила “права народів”. Це стимулювало інтерес до неповторних рис своєї етнічної спільноти, таких як фольклор, історія, мова та література.

Національному відродженню сприяло й поширення романтизму. Романтизм був антитезою просвітництву і класицизму XVIII ст. Він зруйнував зверхнє ставлення до народної культури, стверджуючи, що саме з народного джерела інтелектуальна еліта може черпати кращі зразки для своєї творчості. Українські сюжети, насамперед пов’язані з козаччиною, стали джерелом наснаги для провідних романтиків (зокрема, постать Івана Мазепи була оспівана Байроном, Гюґо, Пушкіним).

Вивчаючи друге питання, слід звернути увагу на те, що престиж української мови, віру в її можливості стверджувала нова українська література. “Батьком” нової української літератури часто називають Івана Котляревського (1769–1838). Поема Котляревського “Енеїда” (1798) була першою поемою, написаною живою українською мовою, в якій поєдналися жанрові та художньо-поетичні традиції старої української літератури з новою, підкреслено демократичною національною ідеологією.

Цей бурлескно-травестійний твір є однією з найбільш талановитих переробок поеми римського поета Вергілія, в якій автор подав панорамну картину українського народного життя.

Гумористично-сатирична форма літературної творчості І.Котляревського мала багато послідовників. Найбільш яскравими серед них були Петро Гулак-Артемовський та Євген Гребінка, які часто користувались у своїй творчості формою байки, але писали також ліричні поезії, історичні поеми, повісті тощо як українською, так і російською мовами.

Григорій Квітка-Основ’яненко (1778–1843) є основоположником української художньої прози. В його прозі виділяються дві основні стильові течії: перша – це потяг до сентименталізму (у творах “Маруся”, “Сердешна Оксана”, “Щира любов”, “Козир-дівка” переважають життєві почуття та переживання, християнсько-релігійний світогляд); друга – це перші кроки до етнографічного реалізму крізь романтичну канву. В повістях “Солдатський патрет”, “Конотопська відьма”, “Мертвецький великдень” Квітка виступає колоритним гумористом, звертаючись до бурлескних традицій, народної фантастики та іронії.

З творчістю І. Котляревського та Г. Квітки-Основ’яненка пов’язане становлення нової української драми. Обидва письменники були визначними організаторами театрального життя першої половини XIX ст., режисерами й акторами полтавського та харківського театрів. П’єси І. Котляревського “Наталка Полтавка”, “Москаль-чарівник”, комедії Г. Квітки “Сватання на Гончарівці” та “Шельменко-денщик” до цього часу зберегли популярність в театральному репертуарі.

20-ті – 40-ві рр. позначаються розвитком етнографії, мовознавства та журналістики. Так, при Харківському університеті з’являються такі журнали, як “Харьковский Демокрит”, “Украинский вестник”, Украинский журнал”, альманахи “Сніп”, “Молодик”, зміст яких становив собою зібрання місцевих новин, мандрівних нотаток, етнографічних матеріалів і окремих літературних творів.

Першість серед українських письменників у російській літературі безумовно належить Миколі Гоголю (1809–1852). Два цикли його повістей “Вечори на хуторі біля Диканьки” (1831–1832) та “Миргород” (1835) зробили цілу епоху в розвитку російської літератури і водночас справили значний вплив на українське культурно-національне відродження. Поетизація Гоголем українського життя і національного характеру, романтичне зображення минулого українського народу сприяли широкому зацікавленню історією та етнографією України, збуджували патріотичні почуття і стверджували гуманістичні цінності в українській культурі.

Розглядаючи питання розвитку літератури в ХІХ ст., необхідно зосередити увагу на творчості Т. Г. Шевченка. Поява у 1840 р. “Кобзаря” Тараса Шевченка відкрила перед українською культурою нові ідейні та художні горизонти, які зумовили її самобутній розвиток у майбутньому. Т. Шевченко перебував на висотах передової думки свого часу. Починав Шевченко свій літературний шлях як романтик. Головними опорними символами його поетичної творчості виступають “слово” (національна культура), “слава” (культурно-національна спадщина) і “правда” (загальнолюдська мета-ідеал).

У ранніх баладах поета “Тополя”, “Причинна”, “Утоплена”, “Русалка” сплітається світ реальний з казково-фантастичним, побутові образи з образами уявними. Не менш романтичними є й історичні поеми Шевченка (“До Основ’яненка”, “Іван Підкова”, “Гамалія”, “Тарасова ніч”, “Гайдамаки” ).

Студентам варто знати, що Шевченка вважають також основоположником критичного реалізму в українській літературі. Його побутові поеми (“Катерина”, “Наймичка”, “Сон”), суспільно-політичні (“Єретик”, “Сліпій”, “Кавказ”, “Посланіє…”) безжально таврували кривдників народу. Поезія Шевченка будила національно-патріотичні настрої української молоді. Творчість Т.Шевченка – настільки велике явище в історії української культури, що можна говорити про її визначальний вплив на формування національної свідомості й духовності українців ХІХ – першої половини ХХ ст.

Відбувається кількісне зростання визначних письменницьких індивідуальностей, збагачується тематика літературних творів, розширюється жанрове коло, зростає зв’язок зі світовим досвідом через переклад та художній синтез.

50–60-і рр. XIX ст. стали підготовчим етапом до періоду “великого реалізму”. Після смерті Т.Шевченка провід у літературній праці перейняв Пантелеймон Куліш. Він не тільки був поетом, перекладачем, критиком й літературознавцем, істориком і мовознавцем, а й створив перший класичний український роман “Чорна Рада”. П. Куліш змальовує яскраву картину суспільних, соціальних, політичних відносин в Україні кінця XVII ст., дотримуючись так званого “етнографічного” реалізму, який належало розуміти як вірність у відображенні національних рис народу, його етико-морального обличчя, національної вдачі, світогляду, емоційності тощо. Поруч з П. Кулішом відзначилися силою свого таланту прозаїки: Марко Вовчок (Марія Вілінська-Маркевич), Ганна Барвінок (Олександра Куліш), Олекса Стороженко, байкар Леонід Глібов, буковинський поет і прозаїк Юрій Федькович.

Романтизм у цей час поступово занепадає. Письменники звернулися до нового літературного напряму – реалізму. На початку 60-х рр. XIX ст. з’являється перший український соціальний роман “Люборацькі” А. Свидницького, опублікований І.Франком.

70-і – 80-і рр. XIX ст. – початок епохи “великого” реалізму. Все ще зберігаючи певні елементи романтизму, зокрема зосередженість на житті селян, український реалізм сягнув за межі етнографічності, розпочавши дослідження соціальних і психологічних проблем. У літературі представлені прозаїки європейського рівня: І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний (Рудченко), Б. Грінченко, І. Франко

Одним із перших видатних письменників-реалістів був Іван Нечуй-Левицький (1838–1918), котрий створив новаторські форми прози, дав широку панораму соціального буття, розгорнуті характеристики персонажів, чудові багатобарвні пейзажі всієї української землі. В центрі уваги митця – волелюбна вдача народу, його непримиренність з неправдою і злом, здатність постояти за себе (“Микола Джеря”, “Бурлачка”, “Кайдашева сім’я”).

Талановито опис життя українського селянства подав у своїх творах Панас Мирний (1849–1920). На відміну від Нечуя-Левицького, він не обмежився аналізом соціальної нерівності, а глибоко досліджував те, який психологічний вплив справляє на людину соціальна несправедливість. Тонкий, вдумливий аналіз психології своїх героїв – Чіпки (“Хіба ревуть воли, як ясла повні?”), Івана Ливадного (“П’яниця”), Телепня (“Лихі люди”), Христі (“Повія”) – надає творам Мирного великої художньої вартості.

З’являються нові теми, нові образи, нові жанри (філософська поема, нарис, мелодрама, соціально-побутові, психологічні, філософські повісті та романи, історичні драми тощо).

Студентам бажано знати, що видатною особистістю цього періоду був Іван Франко (1856–1916). Політика й поезія, публіцистика й новелістика, літературна критика й повість, драма й комедія, переклади літературних творів й редагування часописів, філософія й історія, етнографія й соціологія – все це стало полем його багатогранної діяльності.

Найвиразніше роль І.Франка проявлена в літературній творчості. Він творив у широкому діапазоні тем і жанрів. Поряд з традиційними тоді описами селянських злиднів (“Борислав сміється”, “Воа Constrictor”), він відтворює тяжке життя робітників нафтових промислів (“Нефтянник”, “На роботі”). Поряд з психологічно тонкими й сповненими тепла оповіданнями про дітей (“До світла”, “Під оборогом”), ретельно змальовані картини тюремного життя (“На дні”, “Панталаха”), яскраво оброблено історичні сюжети (“Захар Беркут”, “Великий шум”). У своїй поетичній творчості Франко зміг сягнути вершин філософської думки (“Смерть Каїна”, “Мойсей”) й ніжної любовної лірики (збірка “Зів’яле листя”).

При підготовці до трет ього питання плану студентам треба приділити увагу розвитку образотворчого мистецтва.

У другій половині XIX ст. народно-ужиткове мистецтво розвивалося за законами консервативного збереження усіх його видів і форм. Українському народно-ужитковому мистецтву притаманні оригінальні композиції з фантастичних квітів, звірів та птахів, вибагливий рослинний та геометричний орнамент, різьбляні інкрустації (бісером, перламутром, рогом, різнокольоровим деревом), барвистість вишиванок і килимів. До найвідоміших осередків народного мистецтва названого періоду відносять Решетилівку на Полтавщині (килимарство), Ічню на Чернігівщині (гончарство), Косів на Івано-Франківщині (кераміка, різьбярство), Кам’яні броди на Житомирщині (фаянс).

 Художники вперше докладно зупиняються на народних типажах і яскравих особистостях з народної маси, намагаючись передати їх багатий внутрішній світ, довести, всупереч соціально-майновим відмінностям, рівноцінність для мистецтва простих людей та еліти суспільства. Українська тематика активно розробляється не тільки власне українськими художниками (друзями Т. Шевченка А. Мокрицьким, І. Сошенком, В. Яненком, Г. Васьком), а й росіянами, що певний час жили й працювали в Україні, – В.Тропініним, К. Павловим, М. Сажиним.

Найбільш прикметною в живописі першої половини ХІХ ст. постаттю визнаний В. Тропінін, якого обрано академіком Петербурзької академії мистецтв. Художник створив узагальнений образ представника українського народу (“Українець”, припускають, що на портреті зображено Устима Кармелюка), низку портретів селян-кріпаків (“Українка”, “Молодий український селянин”, “Пряля” та ін.). Справжнім шедевром портретного мистецтва є його “Дівчина з Поділля”.

Продовжувачами демократичних традицій Т. Шевченка у живописі були К. Трутовський, Л. Жемчужников, І. Соколов. Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко. Неповторним і самобутнім явищем у світовому мистецтві стала творчість Івана Айвазовського, який уславився передусім як метр вражаючих маріністичних полотен, але писав також надзвичайно характерні пейзажі українських степів (“Чумацька валка”, “Комиші на Дніпрі” та ін.). На західноукраїнських землях одним із найвидатніших майстрів живопису був Ю.Брандт (“Приборкання дикого коня”, “Пісня перемоги”, цикл акварелей “Козаки” та ін.).

Студентам бажано знати, що великого значення для українського образотворчого мистецтва набув рух “передвижників” – Товариства пересувних художніх виставок (1870). Одним із основоположників руху передвижників був Костянтин Трутовський, який присвятив українській тематиці безліч робіт (“Майська ніч”, “Сорочинський ярмарок”, “Танок кріпачок перед поміщиком”, “Дівчата біля криниці”, “Вибілювання полотна” та ін.).

До “передвижників” належали талановитий передекспресіоніст Микола Ге (картини філософсько-релігійної тематики: “Христос перед Пілатом”, “Розп’яття”), Олександр Литовченко (драматичні сюжети з московської історії: “Стрілецький бунт”, “Сокольничий”), Микола Ярошенко (портрети та “ідейні” полотна “Крізь життя”, “В’язень”), Ілля Рєпін (картини з історії “Козацької вольниці”, “Мотря Кочубеївна”, “Козацькі тили”, “Запорожці пишуть листа турецькому султану”, “Бокша).

Сергій Васильківський, творчість якого щільно пов’язана з Харківщиною, відкрив український живопис Європі; він був удостоєний честі виставляти свої картини у паризькому салоні “поза чергою. З Парижем пов’язана також творчість талановитої художниці з України М. Башкирцевої.

Український монументальний живопис у цю добу представлений досить слабко, але його здобутки значні. Великою художньою цінністю відзначаються розписи інтер’єру палацу митрополита у Чернівцях (Й. Бокшай), реставрація фресок у Кирилівській церкві (М. Врубель), розпис будинку Земства у Полтаві (С. Васильківський, В. Кричевський), розпис Володимирського собору Києва (М. Пимоненко, Васнєцов та ін.).

Щодо монументальної скульптури, то в цей період з’являються пам’ятники Володимиру Святому (Клодт і Демут-Малиновський), Б. Хмельницькому (М. Микешин), І. Котляревському і М. Гоголю в Полтаві (Л. Позен). Для пам’ятника І. Котляревському Л. Позен виконав горельєфи на теми “Енеїди”, “Наталки-Полтавки”, “Москаля-чарівника”, де тонко відтворив характери відомих літературних персонажів. Цей скульптор створив також низку реалістичних композицій станкового характеру на теми з життя українського села та історії (“Кобзар”, “Запорожець у розвідці”, “Скіф” )

При розгляді четвертого питання необхідно підкреслити, що у добу романтизму архітектура тяжіє до відродження традиційних стилів минулого, які переосмислюються вже як національні. У Західній Європі знов повертаються до ґотики й романського стилю, в Росії – до візантійського і московського стилю ХV–ХVІ ст.

Творчий розвиток традицій національної архітектури в Україні, у свідомості українців пов’язаних передусім з “козацьким бароко”, було загальмовано офіційними розпорядженнями. Офіційно схвалюваними архітектурними стилями залишалися на той час класицизм та російський ампір, які в Україні набули певних національних особливостей. Найбільш відомими архітекторами, що працювали на українській землі, були Меленський (церква-ротонда на Аскольдовій могилі), Беретті (головний корпус Київського університету), Боффо (Потьомкінські сходи в Одесі, Воронцовський палац). Серед українських архітекторів східноукраїнських земель виділяються харків’янин П. Ярославський і чернігівець П. Дубровський. У класицистичній манері будуються численні споруди в західноукраїнських містах. Романтичні тенденції в загальному масиві класицистичних архітектурних пам’яток характерні для заміських палаців, парків та резиденцій заможних аристократів і поміщиків. Найвідомішим в Україні комплексом такого типу є Софіївка під Уманню – осідок графів Потоцьких, забудований і засаджений деревами кількасот порід у кінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст.; на Харківщині - осідок Каразіних під Краснокутськом зі своїм екзотичним дендропарком, мальовничим ставком і печерами запустілого козацького монастиря.

В архітектурі з середини ХІХ ст. втрачається стильова єдність. Виникають найнеможливіші комбінації різноманітних стильових елементів минулого. Виникає так званий еклектизм, котрий панує до 80-х рр. XIX ст. Це зумовлено швидкими темпами зростання міст, великими масштабами забудови, передусім житлової й промислової, появою численних господарських приміщень, складів, магазинів, контор, банків, вокзалів тощо. На формі споруд позначилося впровадження нових будівельних матеріалів і технологій. Загальний вигляд забудови визначали особисті смаки замовників – власників землі.

Можливість застосування нових будівельних матеріалів спричиняє раціоналістично-практичний напрям (за принципом “вигідно й зручно”), а еклектизм дозволяє поєднувати різні стилі в одній будівлі. До української культури на віки увійшли такі архітектурні споруди, як Одеський та Львівський оперні театри (Г. Гельмер, Ф. Фельнер), Володимирський собор (І. Шторм, О. Беретті, А. Прахов), Львівський університет (раніш крайовий сейм – Ю. Гохбергер). Серед різних фаз еклектизму та різноманітних мистецьких напрямів особливо поширюються віденські неоренесанс і необароко. Загальне архітектурне обличчя центральних частин українських міст – Києва, Одеси, Харкова, Херсона, Львова, Чернівців, Перемишля тощо – завдячує переважно саме цій віденській моді.

Проблемно-пошукові питання

1. Які були умови та причини виникнення національно-культурного відродження на Східній Україні?

2. Охарактеризуйте національне відродження та його особливості в першій половині ХІХ ст.?

3. Який літературний твір започаткував нову добу в історії українського письменства?

4. Романтизм в літературі та мистецтві. Роль Харківського університету в його розвиткові.

5. Чому Т.Г. Шевченко є уособленням національного генія?

6. Кого можна вважати провідними драматургами України в ХІХ ст.?

 

⇐ Предыдущая1234567Следующая ⇒

Поделиться: