Теми доповідей та рефератів. Культура доби бароко та Просвітництва. Основна література

1. Братства та їх роль у піднесенні національної культури у ХVІ-на поч. ХVІІ ст.

2. Ренесансні ідеї в українській культурі ХVІ-ХVІІ ст.

Основна література:

1. Абрамович С. Д. Світова та українська культура / С. Д. Абрамович. – Львів: Світ, 2004. – С. 288–296.

2. Кордон М. В. Історія української культури: Навч. посібник / М. В. Кордон. – Львів: Магнолія, 2011. – С. 63–88, 94–97.

3. Лекції з історії світової та вітчизняної культури / За заг. ред. А. В. Яртися, С. М. Шендрика, С. О. Черепанової. – Львів: Світ, 1994. – С. 291–294, 299–321.

4. Попович М. В. Нарис історії культури України / М. В. Попович. – К.: АртЕк, 1999. – С. 170–186.

5. Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Курс лекцій / А. К. Бичко, Б. І. Бичко, Н. О. Бондар та ін. – К.: Либідь, 1992. – С. 170–187.

6. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник / За ред. Л. Є. Дещинського. – [4-те вид., перероб. і допов.]. – Львів: Бескид Біт, 2005. – С. 115–145.

Додаткова література:

1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник / Олександр Дмитрович Бойко. – [3-тє вид., допов.]. –  К.: Академія, 2006. – С. 78–84.

2. Історія світової культури. Культурні регіони: Навч. посібник / Керівник авт. колективу Л. Т. Левчук. – [3-тє вид., перероб. і допов.]. – К.: Либідь, 2000. – С. 483–489.

3. Історія української культури / За заг. ред. І. Крип’якевича. – К.: Либідь, 2002. – С. 238–258, 468–478, 486–500.

4. Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу / І. Огієнко. – К.: Довіра, 1992. – С. 24–38.

5. Українська культура в європейському контексті / Ю. П. Богуцький, В. П. Андрущенко., Ж. О. Безвершук, Л. М. Новохатько / За ред. Ю. П. Богуцького. – К.: Знання, 2007. – С.119–134.

6. Уривалкін О. М. Довідник з історії України / О. М. Уривалкін. – К.: Дакор, 2009. – С. 239–246.

Семінар №3

Культура доби бароко та Просвітництва

Мета та завдання: розгляд питання розвитку освіти та наукових знань в ІІ половині ХVІІ-ХVІІІ ст.; аналіз козацьких літописів та з’ясування їх впливу на формування національної свідомості українців; аналіз стилю бароко; характеристика розвитку архітектури та живопису в ІІ пол. ХVІІ-ХVІІІ ст.

План

1. Вплив Просвітництва на Україну: розвиток освіти та наукових знань.

2. Козацькі літописи та їх роль у формуванні національної свідомості.

3. Феномен українського бароко та його прояви в архітектурі та мистецтві.

 

У першому питанні студентам важливо з’ясувати, що в ХVІІІ ст. розгорнувся широкий соціально-політичний рух, що отримав назву Просвітництво. Вся культура Європи цього століття мала просвітницький, антифеодальний характер.

Визначальним моментом культурного життя епохи Просвітництва була безмежна віра в перетворювальні можливості освіти. Просвітництво розумілося не лише як просте розповсюдження знань і освіти, воно включало в себе моральне та громадянське виховання, а також утвердження «істинних» уявлень про світ, суспільство та людину – на противагу «хибним» ідеям старого світу. Постулати Просвітництва не несли в собі революційного запалу, проте вони започаткували те соціальне піднесення, яке завершилося Французькою буржуазною революцією.

Події політичного та соціального життя, наукові досягнення та відкриття, виникнення нових філософських систем не могли не викликати певних процесів у культурі. У ХVІІІ ст. виникає просвітницький реалізм, що в цілому продовжував традиції класицизму і сприяв появі сентименталізму. У ХVІІІ ст. виникає таке культурне явище як рококо.

Студентам варто знати, що центром культурного життя України у цей період залишається Київ. Це багато в чому було зумовлено освітньою діяльністю Києво-Могилянського колегіуму, який набув статусу академії 1701 р.

У стінах Академії відбуваються численні публічні диспути з різних наук, затверджується звичай рекреацій – культурно-мистецьких свят з виставами та іграми, приуроченими до завершення навчального року. Академічний курс навчання передбачав існування 8 ординарних класів і тривав 12 років. Вчилися діти всіх станів: починаючи від аристократів до дітей простих козаків і селян.

У нижчих граматичних класах вивчались слов’янська, українська книжна, грецька, латинська і польська мови, а також арифметика, геометрія, нотний спів і катехізис. Спочатку науки викладалися майже виключно латинською мовою, а польська і українська були допоміжними. Але згодом слов’яноруський напрямок зміцнюється, що було пов’язано з формуванням української національної держави, а потім входженням України під протекторат Росії. Книжна українська мова десь на 70 років стає однією з мов освіти, науки і літератури, через численних представників української культури в Росії та поширення українських друкованих видань активно впливає на формування російської літературної мови. Але, на жаль, процеси подальшого зближення книжної мови із народнорозмовною в цей час загальмувалися. Відтак вже з першої половини XVIIІ ст. у Київській академії систематично вивчали лише іноземні мови. У другій половині ХVІІІ ст. Академія заходами Катерини ІІ поступово перетворюється на замкнений становий освітній заклад для дітей духівництва, позбавлений матеріальної бази.

Студенти повинні знати, що на Лівобережжі вищу освіту надавали колегії, які були засновані в Чернігові (1700), Харкові (1726), Переяславі (1738). Після закінчення навчання в колегіях студенти могли продовжувати навчання в Києво-Могилянській Академії та навчальних закладах Росії.

Певний внесок і в розвиток української філософії зробив Ф. Прокопович. Він засуджував схоластику, неодноразово висловлював думку про безліч світів. Визнаючи Бога як основу всього існуючого, він разом з тим вважав, що предмети матеріального світу не можна ані створити, ані знищити, ані зменшити, ані збільшити: вони розвиваються за своїми законами. Матерія притаманна всім речам – і живим, і неживим. Таким чином Прокопович підійшов до розуміння єдності світу на основі його матеріальності.

Студентам варто знати, що феноменальним явищем в історії української культури була творчість Григорія Савича Сковороди (1722–1794). Г.Сковорода є найяскравішим і найхарактернішим представником української національної філософської думки. Філософія, на його думку, є квінтесенцією самого життя, тому головним у людині є не стільки її “теоретичні”, пізнавальні здібності, скільки емоційно-вольове єство її духу, серце, з якого виростає й думка, й почуття. Характерним для філософської позиції Сковороди є широке використання мови образів, символів, а не чітких раціоналістичних понять, які не в змозі відповідно розкрити сутність філософської та життєвої істини.

У філософії Сковороди домінантні лінії української світоглядної ментальності – антеїзм (потенційна “сродність” Людини всього світу), екзистенціальність (орієнтованість на неповторне в своїй окремішності людське існування, плюралістичність і водночас діалогічна гармонійність реальності), кордоцентризм (зосередження і наголос на категорії “серця”) вперше набули завершеної форми.

 Вивчаючи друге питання, слід розуміти, що визначними історичними творами, які вперше з’явилися наприкінці XVII ст., були так звані козацькі літописи. Провідне місце серед творів цього жанру займають літописи Самовидця, Григорія Грабянки і Самійла Величка. Їх праці знаменують перехід від літописання до власне історичної науки, від хронологічного переліку подій до їх осмислення й прагматичної інтерпретації. Джерелами для авторів були мемуарні, господарські, військові, дипломатичні та інші документи, тому їх праці називають літописами лише умовно. В центрі уваги козацьких літописців були передусім бурхливі події Національно-визвольної війни та Руїни. Визначальні історичні події відтворено у цих працях із загальнонародних патріотичних позицій, хоча автори були виразниками старшинських станових інтересів, негативно ставлячись до виступів “черні”. Українське козацтво виступає у цих творах рушійною силою національної історії. Союз із Москвою в цілому схвалювався, однак висловлювалося невдоволення утисками царських воєвод і фаворитів, відстоювалися давні права і вольності козацтва. Українці називаються окремим “козако-руським” народом. Центральними постатями козацьких літописів стають українські гетьмани (передусім Б.Хмельницький), кошові, полковники та інша старшина, які відстоюють свободу і честь “козацької вітчизни”.

Літописом Самовидця назвав цей твір Пантелеймон Куліш, бо неназваний автор (вважається, що ним був представник козацької старшини Роман Ракушка) став очевидцем подій, які описав живо, ясно й об’єктивно. Він охоплює події від початку Визвольної війни і до 1702 р.

Літопис Григорія Грабянки – (з 1730 р. гадяцького полковника) – теж починається з Хмельниччини і закінчується подіями 1709 р. Літературно він дещо слабший за “Літопис Самовидця”, бо Грабянка намагався писати “високим стилем”, тобто з численними церковнослов’янізмами, які роблять мову його твору ускладненою для сприйняття. Автор брав участь в Азовських походах та Північній війні. 1738 р. загинув під час походу на татар.

Найвизначнішим істориком першої половини ХVІІІ ст. слід визнати Самійла Величка (1670 – після 1728), який працював писарем у генеральній канцелярії, потім у генерального судді В. Кочубея. Літопис Величка не завершено, вочевидь через хворобу очей, яка призвела до цілковитої втрати зору. Але й недописаний, твір складається з чотирьох томів, які систематично охоплюють події 1648–1700 рр., а також вибірково більш ранні історичні події. Твір написано емоційно, образною книжною українською мовою з використанням народної фразеології, поетичних творів українських авторів. Свій рукопис Величко прикрасив портретами десятьох гетьманів. Оповідання Величка про похід І. Сірка на Крим і про листування Сірка послужили мотивом для створення картини І. Рєпіна “Запорожці пишуть листа турецькому султану”.

Важливе значення для розвитку історичної науки в Україні та піднесення національної самосвідомості мала “Історія Русов”, автор якої невідомий. Написана вона близько 1770 р., але друком вийшла лише у 1846 р., хоча до цього розходилася у сотнях рукописних списків по всій Україні та імперії. Цей твір, що написано тогочасною російською мовою, глибоко патріотичних позицій. Автор відстоює думку про самостійність українського народу, виділяє ті моменти в історії, де народ боровся за свою свободу. Вперше чітко сформульована ідея відновлення державності України. Під впливом цього твору писали українські й російські поети і прозаїки: Є. Гребінка, Т. Шевченко, С. Руданський, М. Гоголь (“Тарас Бульба”), К. Рилєєв (поема “Войнаровський”), О.Пушкін (поема “Полтава”) та ін.

Вивчаючи третє питання, необхідно зрозуміти, що в архітектурі XVII–XVIIІ ст. спостерігається співіснування та переплетіння різних стилів з виразним домінуванням стилю бароко.

Другу половину XVII ст. знаменує розквіт нового своєрідного стилю, який носить назву козацьке бароко. Це найменування покликане підкреслити, що в Україні архітектура бароко набуває своєрідних мистецьких форм і національного колориту. Новий архітектурний стиль у другій половині XVII ст. швидко поширюється містами Лівобережжя і Слобожанщини. Найціннішою групою пам’яток слобідського козацького будівництва другої половини XVII – початку XVIII ст. є низка мурованих церков, форма й конструкція яких переведені живцем з дерев’яної архітектури: Покровська і Воскресенська церкви в Сумах, собор у Лебедині, Преображенський собор в Ізюмі (1685), Покровський собор у Харкові (1686). На відміну від давньоруських та іноземних храмів козацькі собори часто (коли кількість бань на церкві дорівнює п’яти, семи або дев’яти,) не мають вираженого фасаду, вони однакові з усіх чотирьох боків, повернуті водночас до всіх частин світу, до всіх присутніх на майдані. Характерної форми бані та інші елементи мідного покриття фарбувалися переважно у зелений або синій колір, хоча інколи, особливо у Києві, вкривалися позолотою.

Протягом 90-х рр. ХVІІ ст. під безпосереднім наглядом гетьмана Мазепи виникає окремий різновид барокового церковного будівництва, який відмовляється від первісного демократизму козацького бароко і втілює собою ідею величі авторитарного гетьманського самодержавства Як приклад, це – Військово-Микільський собор і перебудована Богоявленська церква Братського монастиря (1690–1695) у Києві. Лише у Києві Мазепа вибудував чи відновив 20 споруд.

В Україні з’являється низка споруд, що, зберігаючи основні ознаки стилю бароко, вже помітно наближаються до більш світського й безтурботного стилю рококо (Покровська церква на Подолі 1722 р., дзвіниці Михайлівського Золотоверхого монастиря і кафедрального Софійського собору, собор у Козельці). У 1731–1745 рр. під керівництвом німецького архітектора Й. Шеделя перебудовано приміщення Київської академії та збудовано 93-метрову дзвіницю Києво-Печерської лаври. За проектом В. Рaстреллі у 1747–1753 рр. вже цілком у стилі рококо збудовано Андріївську церкву і Маріїнський палац . Перевага стилістики рококо відчувається і в архітектурній композиції Свято-Юрського собору у Львові (1744–1767), а також у головній Успенській церкві Почаївської лаври. У цілому ж стиль рококо в Україні ніби накладається на барокову основу, немовби доповнюючи його.

Серед українських архітекторів у стилі бароко і рококо найвидатнішими були С. Ковнір (ряд будівель Києво-Печерської лаври), І. Григорович-Бaрський (перший київський водогін, архітектурно-скульптурний “фонтан Самсона”, церкви Покровська і Миколи Набережного в Києві, а також ціла низка споруд в інших містах і монастирських комплексах) та Ф. Старченко. Найвизначніша пам’ятка дерев’яної української церковної архітектури XVIII ст. – запорізький Троїцький собор в Новобогородицьку (тепер – Новомосковськ), 65 м у висоту – найвища дерев’яна споруда того часу в Україні була споруджена народним майстром Я.Погрібняком.

Архітектура з виразними елементами класицизму виникає вже в середині ХVІІІ ст. Для класицизму були характерні суворість і чіткість архітектурних форм, відмова від пишного оздоблення, світлі барви (здебільшого, жовтий колір стін, білі колони). У таких спокійних, раціональних і дещо сухих формах виведено палату у Вишнівці на Волині (1730–1740), прибудову 1753 р. кафедральної Успенської церкви у Володимирі-Волинському та низку менших будинків і брам у багатьох містах Західної України. Яскравими зразками класицизму в архітектурі Гетьманщини були палац Румянцева-Задунайського 70-х рр. ХVІІІ ст. в с. Качанівці Чернігівської області і величаві палати кінця століття колишнього гетьмана Розумовського в Почепі, Яготині, Глухові та відбудованому Батурині. У батуринській палаті, збудованій за проектом англійця Ч. Камерона у 1799–1803 рр., вже помітний вплив французького стилю ампір.

Розглядаючи питання розвитку живопису, необхідно акцентувати увагу студентів на тому, що у живописі українська культура даного періоду також послідовно пережила етапи бароко, рококо і класицизму.

Для українського барокового живопису визначальним став виразний вплив фламандської аристократичної школи Рубенса, захоплення якою докорінно змінило попередні національні традиції. Стилістика українського живопису цього періоду є досить різноманітною і нерівноцінною за майстерністю. Більшість парадних портретів (парсун) козацьких полковників, які уціліли, написані місцевими козаками-умільцями, які, однак, уміли передати настрій та вдачу зображуваних старшин.

Студентам варто знати, що у другій половині XVII ст. вже цілком оформлюються школи іконописців і граверів, найбільшою з яких була школа Києво-Печерської лаври. Найвідомішими зразками київської школи монументального живопису є розписи Успенського собору й Троїцької надбрамної церкви у Києво-Печерській лаврі, яким притаманні м’яка, пастельна форма письма, чуттєвість, округла плавність ліній.

Характерною складовою храмового живопису стає в цей час так званий ктиторський портрет. Ктиторами (народною мовою – титарями) називали фундаторів, жертводавців і опікунів тієї чи іншої церкви, а також діючих церковних старост (голів парафіяльної ради). У київських церков таких опікунів протягом їх історії було дуже багато. У вівтарній частині Успенської церкви Києво-Печерської лаври до її підриву в 1941 р. було зображено 85 історичних осіб – від князів Київської Русі до Петра I (зрозуміло, що це далеко не всі ктитори, а лише ті, чиїм опікунством лавра особливо пишалася). Вони зображені на повен зріст, причому малярська фактура портретів була пристосована до сану, що його займали портретовані в житті та історії.

Досить рано в іконописання потрапляють елементи стилю рококо. Доба рококо вносить в парсунний портрет легкість і галантність, додає характеристичні дрібні деталі, з’являється мода на виконання жіночих парсун. Яскравим зразком модернізованого в дусі рококо іконописання і монументального фрескового живопису є розписи Андріївської церкви у Києві, виконані О. Антроповим і Г. Левицьким.

З часом дедалі сильнішими ставали в живописі елементи класицистичного реалізму. Найвидатнішими майстрами українського класицистичного живопису у XVIII ст. були Дмитро Левицький (1735–1822) та Володимир Боровиковський (1757–1825). Їх портрети є кращими зразками живопису того часу в Російській імперії.

 

Проблемно-пошукові питання

1. Які зміни відбулися в освіті України у середині ХVІІ-ХVІІІ ст.?

2. Яку роль відіграла Києво-Могилянська академія в культурному житті України?

3. Назвіть видатних українських науковців, охарактеризуйте їх погляди та досягнення.

4. Доведіть, що козацькі літописи сприяли формуванню національної свідомості українців.

5. Чим характеризується розвиток архітектури в Україні у ХVІІІ ст.?

6. Назвіть характерні риси українського живопису в цей період.

 

⇐ Предыдущая1234567Следующая ⇒

Поделиться: