Романтичні балади та історичні поеми Шевченка

Тара́ с Григо́ рович Шевче́ нко (відомий також як Кобзар, *9 березня 1814 — †10 березня 1861) — український поет, письменник, художник.Член Кирило-Мефодіївського братства. Перебував на засланні в Оренбурзі (1847—1857). У творах на історичну тему показав боротьбу українського народу проти соціального й національного поневолення. Стояв на позиціях державної самостійності України

БАЛАДИ (від італійського слова " балляре", що значит " танцювати" чи " танцювальна пісня" ) - це форма поем романтичного стилю, у яких реальні події сплітаються зі світом людської уяви, фантазії, вірувань.

Як поет доби романтизму, Шевченко розпочав свою творчість баладами, в яких описав красу української землі з багатими картинами народної фантастики й вірувань, у таких поемах, як " Тополя" " " Причинна" , " Утоплена", " За байраком байрак", " Русалка", та інші. Спочатку він пише довші балади («Причинна», «Тополя», «Лілея», «Русалка», «Чого ти ходиш на могилу»). При цьому, Шевченко від звичайного типу балади-оповідання переходить до ориґінально збудованих балад, де головна дійова особа розповідає про свою долю («Лілея», «Русалка»), а поруч із цим утворює чудові коротенькі балади, що помітно наближаються до народної пісні («Хустина»=«У неділю не гуляла», «Хустка», «Хустина»= «Чи то на те Божа воля? », «Коло гаю в чистім полі», «У тієї Катерини»). Власне, до балад наближаються такі історичні вірші Шевченка, як «Тарасова ніч», «Гамалія»і т. д. Поруч із цим Шевченко пише численні «байронічні поеми», тобто поеми «вільної форми», де теж змішуються ґатунки, бо іноді до вірша приєднується навіть проза («Гайдамаки», «Сотник»), де автор не лише зображує події, але дає місце широкому вислову своїх почувань та думок. «Катерина», «Гайдамаки», «Черниця Мар’яна», «Сова», «Єретик», «Невольник», «Наймичка», «Відьма», «Княжна», «Москалева криниця», «Варнак», «Титарівна», «Марина», «У Вільні городі преславнім», «Сотник», «Петрусь» — це довгий шерег цього улюбленого в Шевченка романтичного ґатунку, та й 1857 p. він починає наново з «Москалевої криниці», а обидві пізніші поеми «Неофіти» та «Марія» мають усі типові риси «байронічної поеми».

Це вибудування поеми з окремих малюнків, між якими немає безпосереднього зв’язку, послідовного переходу: у Шевченка від найбільш послідовного розвитку дії в «Катерині»(але й тут в основі — окремі сцени) маємо всі ґрадації до повного розкладу епічного ходу подій. Поема починається здебільшого відразу, без довшої підготовки («Не слухала Катерина ні батька ні неньки.», «У неділю вранці рано...», «У Оглаві...»), іноді початок попереджає загальний вступ ліричного характеру («Кохайтеся, чорнобриві...»). Саме оповідання затор увесь час перериває своїми власними міркуваннями («Отаке то на сім світі роблять людям люди», 40 рядків; «Сирота собака має свою долю» — 11 рядків; «То не вітер, то не буйний» — 24 рядки). Або автор звертається до дійових осіб («Катерино, серце моє! » — 8 рядків; «Не плач, Катерино» — 11 рядків), до читача («Отаке то лихо, бачите, дівчата» — 9 рядків, «Не питайте, чорнобриві»), питає в себе самого що діється з дійовими особами («Де ж Катрусю пригорнуло? Чи в полі, чи в хаті? » — 6 рядків, «Де ж Катруся блудить? ». «...Що ж то було з превосходительною? Що ти тепер робитимеш з собою...»), або перебиває оповідання іншим способом («...А тим часом кете лиш кресало та тютюну, щоб, знаєте, дома не журились»). Інші перерви утворюють розмови дійових осіб, іноді другорядного значення для розвитку дії («Сотник», «Відьма», «Гайдамаки», «Москалева криниця»). Тимчасом основні події в, розвитку сюжету лише коротко намічено побіч широких картин загального характеру («Де ж ти, Яремо? Де ти? Подивися! А він, мандруючи, співа», «Ярема з Лейбою прокрались аж у будинок...» і т. д.). Поруч із загальними засобами руйнування епічної форми, які знає романтична поема, Шевченко вживає ще й власні, напр., численні вставні пісні («Гайдамаки», «Черниця Мар’яна», «Марина», «Сотник»). Щоб добре собі уявити різницю цієї «цільної форми» та традиції класицизму, достатньо порівняти зображення подій у Шевченка з плинним ходом викладу навіть у травестійній «Енеїді» Котляревського! На закінчення Шевченко або подає широкий ліричний уривок-кінцівку, або обриває дію так само відразу як і почав («А мати вже спала! », «Два трупи на полі найшли і на могилі поховали», «І поволік Петрусь кайдани аж у Сибір...», «сумуючи, у бур’яні умерла з голоду. Амінь»).

Щодо стилістики, то стиль «байронічної поеми» Шевченка де в чому типовий для його віршів узагалі. Пропуски та перерви в змалюванні подій однаково типові і для його балад і для інших віршів, викликають певну «поетичну неясність». Те, про що класицисти або пізніші реалісти докладно б розповідали (мандрівки Катерини, участь ЯремиГалайди в усіх подіях повстання, мандрівки козаків на чужині, переживання окремих осіб) — подане часто лише натяками. Але, втрачаючи на широті малюнку (поеми Шевченка тому, що вони є «байронічні поеми», можуть мати мініатюрний обсяг, лише «Гайдамаки» наближаються до розмірів неромантичної «епопеї»), романтична поема та романтична поезія взагалі значно перевищує інші напрямки «глибиною» змісту. Бо для романтика все має подвійне значення, всякі події (а найбільше історичні, життя природи та життя народу) мають значення символічне. Шевченко сам одверто визначив своє ставлення до символіки, написавши «Великий Льох», який він називає ще й «містерією».

Шевченко не лише переймає з української історичної пісні та літератури величні образи минулого. Зустрічаємо в нього кілька думок, для нього специфічних. Шевченко, починаючи з перших своїх віршів, не випадково, мабуть, наслідуючи назву народної історичної пісні — «дума», починає говорити про свої вірші, як про «думи», «думки». В них справді поза образами багато думок, ідей, а крім музичності, для віршів Шевченка характерні і надзвичайно вдалі «поетичні формули», віршовані афоризми, в яких часто гостро сформульована думка, ще підкреслена співзвуччями, римою або іншими засобами «інструментації».

Майже немає вірша, де такі поетичні формули відсутні.

Зміст поетичних формул Шевченка виразно концентрується коло кількох основних думок-понять. «Слово», «Правда», «Слава» — три основні поняття, якими пройняте усе поетичне думання Шевченка. «Слава» — для Шевченка — це вся традиція народу, все його минуле, що в собі живе і може ожити для цілого народу. Бо «все гине — слава не поляже», це «святая слава», і Шевченко вірить: «І забудеться срамотня давняя година, і оживе добра слава, слава України! І світ ясний, невечірній, тихо засіяє! »

«Слава», що може ще ожити, — про неї мріяли й інші українські романтики. Але в Шевченка «Слава»зв’язана з тією вічною «Правдою»(або «правдою і волею»), що для нього в кожному разі лежить у будучим. Бо й про українське минуле ніхто з романтиків не відважився сказати стільки гірких слів, як Шевченко. А в сучасності: «Скрізь неправда, де не гляну»; «Розбійники людоїди правду побороли»; Шевченко сам «карається»«за правду на світі».

Різноманітне розуміння вкладали та вкладають у Шевченкові образи та поняття. І це не диво — як поет він і не міг сказати цілком ясно те, що мусять сказати політики, але одно було засновком усіх його образів та думок, понять про «Правду», «Волю», «Славу», в ім’я яких він «став... на розпутті... Ієзекіїлем» — уявлення про Україну та український народ, як про живі цілості, колективи, особливості в сім’ї народів та держав; і «сон», але вже не «смерть»України для нього — не втрата звичаїв та навіть мови (як син села, він добре знав, що такої втрати немає, та почував, що вона не загрожує), а лише політичне поневолення Російською державою та царизмом. Ця думка, висловлена Шевченком лише кілька разів, цілком поривала з українською традицією російського патріотизму 18 — 19 ст. і забезпечувала Шевченкові місце не лише в історії літератури, а і в історії української політичної думки.

⇐ Предыдущая22232425262728293031Следующая ⇒

Поделиться: