Особливості культури епохи Відродження

 Батьківщина Відродження – Флоренція. Початок Відродження зазвичай пов’язують з творчістю Петрарки і Боккаччо, з діяльністю поетів та письменників. Вже в творчості Данте відчутне неприховане зацікавлення античною культурою, яка стає провідною в культурі Відродження. Не випадково, що таке зацікавлення античністю виникла спочатку в Італії – країні, де вціліло багато пам’яток давньої культури. І коли Петрарка збирав в основному давні рукописи, то пізніше об’єктом уваги колекціонерів стають статуї, мозаїки, ювелірні вироби, монети та інші предмети старовини. Античністю захоплюються настільки, що багато гуманістів навіть свій побут намагаються наблизити до античного. Відродження античної культури стає девізом епохи, звідки і її назва, правда, названа епоха дещо пізніше.

Загальним для культури Ренесансу у всіх країнах є не лише зацікавлення античністю, але й поява особливого світогляду та образу життя, названого гуманізмом; формування нового типу особистості – так звана «ренесансна людина»; видатні особистості Відродження відрізняються титанізмом (кожний за своє життя створює стільки, що не під силу багатьом) та універсалізмом (практично всі титани цієї епохи реалізують себе одразу в декількох областях – найяскравіший приклад універсалізму – Леонардо да Вінчі). Змінюється сама уява про людину: він не просто «жбан гріха», як вважалося в Середньовіччі, але перш за все – «вінець творіння», створений за образом і подобою Бога. Акцент ставиться на те, що все існуюче – і природа, і людина – є творіння Бога, тому мають красу і досконалість, що достойні захоплення і любові. Щоб наблизитися до Бога, не потрібно тепер усамітнюватися в пустелі, не ставати аскетом, а бути художником, уподібнитися Богу в мистецтві. В цю епоху культура виходить від опікунства церкви, починає тріумфальну ходу розвиток світського мистецтва (живопис, архітектура, музика, театр, література); закладаються фундамент науки Нового часу, на якій базується досягнення всієї сучасної цивілізації.

      

Народження гуманізму

Гуманізм – це специфічне явище епохи Відродження. На відміну від сьогоднішнього часу, він мав інший зміст. Гуманізм – це не лише напрям у філософії, а специфічна спрямованість, система цінностей і навіть образ життя. До основних рис гуманізму відносяться поклоніння античній культурі, переконаність, що людина переважає над всіма істотами, оцінка особистості за її заслугами, а не за походженням, звеличення людини-творці тощо. До гуманістів належить обмежене коло людей (праобраз майбутньої інтелігенції), мовою їх спілкування була латинь, багатьох поєднувала дружба (інколи – лише листування), у них існував визначений етикет спілкування тощо.

До видатних італійських гуманістів належать Франческо Петрарка, Джованні Боккаччо, Лоренцо Валла, Піко де ла Мірандола, Пьотр Помпонацці, Забарелла ті інші. У Північному Відродженні в першу чергу необхідно назвати Еразма Роттердамського, Еразма Рейхдіна, Сабастіяна Бранта, Ульріха фон Гуттена у Германії, Томаса Мора в Англії, Франсуа Рабле та Мішеля Монтеня у Франції.

Реформація

Період Відродження став для католицької церкви періодом серйозних зрушень – це «Великий розкол» і Реформація.

В 1377 р. закінчується період «авіньонського полону», і папських престол повертається до Рима. Це сталося в кінці понтифікату Григорія ХІ, який був вимушений так вчинити із страху втратити свої італійські володіння. В 1378 р. після смерті Григорія ХІ в Римі відбулися вибори нового папи Вибрали Урбана VІ (1378–1389), що викликало загальне невдоволення. Тоді частина кардинальської колегії, опираючись на підтримку французького короля, в невеликому місті Фоклі, вибрала другого папу – Роберта Женевського – під ім’ям Климента VІІ (1378-1394), яких оселився в Авіньоні. Так настав період двопапства: обидва папи прокляли один одного і кожний вважав тільки себе істинним папою. Після смерті Урбана VІ на його місце був вибраний Боніфацій ІХ (1389–1304), потім – Іннокентій VІІ (1404–1406), після нього – Григорій ХІІ (1406–1415); а після смерті Климента VІІ – Бенедикт ХІІІ.

В середовищі вірних все голосніше почалися звучати голоси, які вимагали зібрати собор і скасувати двопапство, на захист цієї ідеї виступали паризький та болонський університети, а також багато кардиналів. Нарешті в Празі був скликаний собор. Обидва папи (Бенедикт ХІІІ та Григорій ХІІ) прокляли тих, хто прибув на собор. Пізанський собор розпочався з того, що позбавив влади обох пап і вибрав нового – Олександра V (1409–1410). Але так як попередні папи не визнали законність собору, то замість двопапства виникло трипапство. Після смерті Олександра V був вибраний колишні неаполітанський пірат Балтасаро Косса – під ім’ям Іоанна ХХІІІ (1410–1415), який зарекомендував себе так, що після нього жоден папа не наважувався (аж до ХХ ст.) назвати себе Іоанном. На понтифікат Іоанна ХХІІІ припадає початок гуситського руху в Чехії, який очолив Ян Гус (1369–1415). В проповідях Яна Гуса прозвучали ідеї протестантизму (осуд продажу індульгенцій, вимога причастя для мирян не лише хлібом, але й вином тощо). В 1413 р. в Констанці розпочав роботу новий собор, на який запросили Гуса та його спільника Ієроніма Празького; не зважаючи на те, що в них були охоронні грамоти від імператора та папи, що гарантували безпеку, їх схопили і спалили на вогнищі (1415). Окрім боротьби з єретиками основним завданням Констанцького собору було покінчити з три- папством. Іоанн ХХІІІ в решті-решт згодився відмовитися від престолу. Григорій ХІІ, хоча і не визнав собор дійсним, все ж прислав своє відречення від престолу (обидва вони отримали велику компенсацію). Бенедикт ХІІІ же так і до кінця свого життя не згодився на зречення і не визнавав інших пап. Але його паства складала всього кількасот людей і ніякого впливу він вже не мав. В 1417 р. на соборі був вибраний новий папа – Мартін V (помер у 1431), і період «багатопапства» закінчився. Але з’явилося нове явище – «двособорність», коли засідали паралельно два собори: Базельський та Ферраро-Флорентійський.

З Євгенія ІV (1431–1447) розпочинається список так званих пап-меценатів, які сприяли мистецтву, самі були поціновувачами античних раритетів, замовниками багатьох творів мистецтва епохи Відродження. Але їх норови були такі, що не витримували ніякої критики. Яскравий приклад – Родріго Борджіа – папа Олександр VІ (1492–1503). Розкішне життя, яку вели папи, та їх «меценатство» вимагали величезних засобів, добувати які ставало все тяжче. Одним із засобі прибутку став широкий продаж індульгенцій. Це стало приводом для виступів німецького священика Мартіна Лютера.

31 жовтня 1517 року Мартін Лютер прибив до дверей церкви аркуш паперу з 95 тезами, цим викликаючи на диспут всіх бажаючих. «Чому папа, який багатший за Креза, будує церкву св. Петра не за свої гроші, а на кошти жебраків та бідних селян Германії?» - це ніби наївне питання Мартіна Лютера миттєво зробило його відомим у всій Германії. Навколо Лютера групуються представники різних верств, його навіть підгримують декілька німецьких князів, що намагалися ліквідувати свою залежність від Рима. Лютер висуває все більш радикальні вимоги: переклад Біблії і проповідь національними мовами, заклавши цим фундамент німецької літературної мови; право кожного по-своєму вірити і по-своєму трактувати Біблію; вимога «дешевої церкви» - спрощення богослужіння, відмова від вишуканого оформлення церков, від ікон, мощей; від таїнств, шлюбу (сам одружується на колишній монашці) тощо. По всій Європі розповсюджується протестантський рух (гугеноти у Франції, цвінгліканці та кальвіністи у Швейцарії та ін.).

Католицька церква відповідає на це Контрформацією – посиленням діяльності інквізиції, складається «Індекс заборонених книг», створюється орден єзуїтів. Релігійні війни та сутички у всіх країнах були на рідкість жорстокими і кривавими. У деяких країнах перемогла католицька церква, в інших – протестанти (в Англії, Нідерландах, Швейцарії, в ряді князівств Германії та ін.).

 

⇐ Предыдущая26272829303132333435Следующая ⇒

Поделиться: