Поняття Просвітництва. Історичний нарис

Просвітництво – етап розвитку європейської культури кінця ХVІІ – поч. ХІХ ст. у філософській думці домінує раціоналізм та науковість. Розум трактується як засіб пізнання світу, суспільства й людини, а також як інструмент критики та скептичної оцінки здобутих раніше знань, що дає змогу визволити людство з-під влади забобонів, релігійних, інтелектуальних та політичних авторитетів. Велика французька енциклопедія стає знаряддям тогочасної науки; впевненість у чільній ролі освіти у формуванні людини та прогресі цивілізації; у соціальній та політичній думці: ліберальна концепція особи, суспільства та економіки, поняття суспільного договору (Ж.-Ж. Руссо), ідея конституції та трьох сфер влади (Ш.Л. де Монтеск’є), правових інституцій і захисту свободи індивідуума; критика релігійних інституцій, постулат так званої природної релігії (деїзм), яка спирається на розум (І.Кант), лібералізм (Ф.М.Вольтер, Д.Дідро, Д. де Сад), атеїзм (Гольбах).

Головна ідея просвітителів – це віра у силу людського розуму, який тільки один спроможний змінити життя людства на краще, тому в діяльності просвітителів важливе місце займає критика релігії та церкви, які перешкоджають вільному розвитку людини. Просвітники вважали, що головна причина людського горя полягає в неосвіченості людей. Отже, для знищення всього лиха необхідно просвітити людей, – звідси і назва епохи. Епоху Просвітництва часто називають віком філософії, і дійсно, в той час саме вона – а не релігія – відігравала велику роль в духовній культурі суспільства, що було пов’язано не лише із самими філософськими ідеями, а й з тим, що просвітителі висловлювали їх в доступній для широкого загалу формі. Діяльність просвітителів багато в чому ідейно підготувала Велику французьку революцію; саме в їх ідеології формувався знаменитий лозунг: «Свобода. Рівність. Братерство».

На щастя для них, ніхто з великих філософів цієї епохи не дожив до самої революції і не побачив, у що на практиці вилилися їх заклики до свободи, рівності, братерства, основані на торжестві розуму.

Кінець епохи ознаменувався принципово новим кроком у розвитку європейської філософії – появою трансцендентального ідеалізму І.Канта (1724–1804).  

Умовною межею Нового часу вважається перша англійська революція – 1640–1660 рр., під час якої був скинутий і страчений король Карл І (1649); в Англії була проголошена республіка, а з 1653 р. – військова диктатура Олівера Кромвеля. Після смерті Кромвеля проходить реставрація монархії: до влади приходить син Карла І – Карл ІІ (в 1660 р.). Період Реставрації – це розквіт абсолютизму в Англії. Друга англійська революція, так звана «Славна», 1688 – 1689 рр.: король Яків ІІ Стюарт був страчений, а королем проголошений Вільгельм ІІ Оранський, настала конституційна монархія. Час «Славної» революції вважають початком епохи Просвітництва. Кінець епохи Просвітництва датується Великою французькою революцією – 1789–1794 рр. (хоча в ряді країн, наприклад, в Германії, епоха Просвітництва захоплює і початок ХІХ ст.). До найважливіших революційних подій епохи відноситься американська революція: під час війни за Незалежність, яку вели англійські колонії у Північній Америці (1775–1783) з’явилася нова держава – Сполучені Штати Америки («Декларація незалежності» була прийнята Континентальним конгресом 4 червня 1776 року).

 ХVІІ–ХVІІІ ст. були часом поширення абсолютизму. Абсолютизм зароджується ще в середині ХV в Іспанії, але його розквіт припадає на два наступні століття. Свою класичну форму він набув у Франції під час правління Людовіка ХІV і яскраво проявився в період Регентства Філіппа Орлеанського і в період правління Людовіка ХV.

 

Релігія і церква

В ХVІІ–ХVІІІ ст. панівною релігією в Європі залишалося християнство, але поряд із католицькою церквою вже діє нова сила – протестантизм. Якщо католицька церква залишалася єдиною, з жорсткою ієрархічною структурою, то протестантизм із самого початку свого існування не мав єдиної організації і являв собою ряд течій і напрямків (лютеранство, кальвінізм, анабаптизм, англіканство тощо). В епоху Просвітництва продовжують утворюватися нові течії та секти; деякі з них переслідувалися, тому велика кількість протестантів іммігрувала із Європи – в основному до Північної Америки. «Змішання вір» серед переселенців сприяло встановленню там великої віротерпимості, ніж в Старому Світі.

Велике розповсюдження в ХVІІ–ХVІІІ ст. серед католиків отримує янсенізм – вчення професора Корнелія Янсенія (1585–1638). Головним його тезисом було заперечення свободи волі і передбачення щодо спасіння або загибелі в раю чи пеклі, що повністю підривало церковне вчення про спасіння «добрими справами». Одночасно в Європі розповсюдилося і квієтизм –містичне вчення іспанського монаха Михайла Моліноса (1627–1696). Воно також заперечувало спасіння «добрими справами» і вимагало містичного злиття людської душі з Богом. Обидва ці вчення переслідувалися католицькою церквою, а особливо Орденом єзуїтів, методи якого викликали широке невдоволення, що папа Климент ХІV змушений був у 1773 р. оголосити розпуск та заборону Ордену на «віки вічні».

В ХVІІІ ст. в суспільстві широко розповсюджуються ідеї скептицизму, вільнодумства та атеїзму. На адресу католицької церкви звучить знаменитий заклик Вольтера: «Роздавати гадину!», і жодні переслідування вільнодумства більше не допомагають з цим справитися, авторитет католицької церкви стрімко падає.

 Велика французька революція нанесла удар не лише по абсолютизму, але й по церкві: була відмінена церковна десятина, священики отримали статус державних службовців і тепер змушені були складати присягу на вірність революційному порядку. Боротьба загострилася настільки, що декретами Конвенту католицька церква була повністю заборонена у Франції як самостійний інститут. Атеїстичне крило Конвенту спробувало ввести нову релігію – «Культ розуму», але вона не мала успіху; прибічники деїзму (на чолі з Робесп’єром) намагалися ввести культ Верховної істоти, але це теж не прижилося.

 

⇐ Предыдущая29303132333435363738Следующая ⇒

Поделиться: