Місце політики у “Філософії права” Гегеля.

. 

Поняття право вживається в гегелівській філософії в таких значеннях:

- право як свобода (ідея права);

- право як певний ступінь і форма свободи (особливе право);

- право як закон (позитивне право).

На етапі об'єктивного духу, де весь розвиток визначається ідеєю свободи, "свобода" і "право" виражають єдиний зміст. У цій площині філософія права Гегеля могла б називатися філософією свободи.

Система права як царство реалізованої свободи являє собою ієрархію особливих прав (як рух від абстрактних його форм до конкретних). На вершині ієрархії особливих прав стоїть право держави, оскільки в реальній дійсності особливі права всіх рівнів (особистості, її совісті, злочинця, сім'ї, суспільства) дані одночасно.

Відповідно, за Гегелем, перетворення права на закон завдяки законотворчості надає праву форму загальності й повної визначеності. Предметом законотворчості можуть бути лише зовнішні сторони людських відносин, але не їхня внутрішня сфера.

Розрізняючи право й закон, мислитель водночас прагнув уникнути їх протиставлення. Він підкреслював, що зміст права може не бути додержаним у процесі його застосування, не все дане у формі закону є правом, оскільки не все закономірне в позитивному праві є законним і правомірним.

Гегель розрізняв філософське і прикладне (практичне) поняття права, чого, на жаль, не робить більшість сучасних авторів.

Прикладне поняття права є необхідним для практичної юриспруденції, але не цікавить філософію. Філософське поняття Гегель називав "ідеєю права". "Ідея права, — писав він, — є свобода". Вихідний пункт права — воля, яка самостійна тому, що свобода є сутністю і призначенням права. Систему права Гегель визначав як "царство суттєвої свободи". Ще Локк і Монтеск'є надавали здійсненню свободи виключного значення, підкреслюючи, що це, передусім, не анархія, не сваволя, а дотримання законів: без законів не може бути свободи. Гегель підвів під таке розуміння свободи філософську базу. Для нього свобода — "усвідомлена необхідність". Значить, він допускав і "несвободу", підкорення законам природи і суспільства. Таке підкорення робить вільним тільки його добровільність. За філософським визначенням: "Ідея права — це свобода" приховано просту думку: право визначає розумну свободу людини (особи), яка обмежується такою ж свободою інших людей (осіб). Ця думка, безперечно, є продовженням ідей кантівського розуміння права, що його Гегель у "Філософії права" справедливо називав загальноприйнятним.

Визначення меж свободи і несвободи — ось що таке право. У розвинених правових системах ці межі встановлюються детальною регламентацією всіх аспектів діяльності; у нерозвинених — відсутність детального розроблення деякою мірою компенсується загальним правилом: "будь індивідуальністю, особистістю і поважай інших у такій самій якості".

Людська свобода — результат тривалої роботи духу. Людина не народжується вільною, як уважав Руссо; вона, за Гегелем, є вільною за своєю духовною сутністю. Вільна людина і справедливі закони формуються в процесі довгого соціально-історичного розвитку, в становленні якого людина створює свій світ свободи, права і держави і себе як повноправну, вільну істоту.

Цікавим видається бачення Регелем абстрактного права. "Абстрактне право, — зауважив він, — є першим етапом у русі поняття права від абстрактного до конкретного. Поняття права поки що абстрактне. Людина тут виступає в ролі цілком абстрактного і вільного "я".

Абстрактне право — це усвідомлення правоздатності. На цій стадії закон іще не виявив себе, його еквівалентом є лише формальний правовий заповіт.

Що ж тоді є законом у розумінні Гегеля? "Закон — це загальне визначення, яке повинно бути застосоване до конкретного окремого випадку. В законах і відправі правосуддя є один суттєвий момент, який містить випадковість. Виступити проти неї означало б задекларувати абстракцію".

 Отже, закон, згідно з теорією Гегеля, є вираженням права в собі, тобто закон є позитивним буттям свободи.

 "Розвішувати закони так високо, щоб їх не міг прочитати жоден громадянин, як це робив тиран Діонісій, або ж поховати їх в апараті наукових збірників, та ще й записати недоступною для більшості мовою — тоді значення законів стає доступним лише тим, хто володіє спеціальною підготовкою, — все це однаково неправомірно. Такі правителі, як Юстиніан, який дав своєму народові збірники законів у вигляді упорядкованих кодексів, не тільки стали великими благодійниками народу, який вихваляв їх, а й здійснювали великий акт справедливості. Стан юристів, які володіють особливим знанням законів, вважають часто ці знання своєю монополією, до якої всім іншим не слід втручатися...

Право, закон стосується свободи — найнеобхіднішого і найсвятішого, що є у людини, і вона повинна це знати".

Поряд з "ідеєю права" існує й поняття позитивного права, тобто права, яке діє в тій чи тій країні (прикладне поняття). Гегель називав дві ознаки позитивного права. Під формальним кутом зору правило поведінки перетворюється в норму права лише тоді, коли воно визнане державою і відповідно охороняється його могутністю. А зміст права визначається своєрідністю національного характеру, духом народу (як у Монтеск'є і Савіньї) та рівнем його історичного розвитку. Гегель виявив соціально-історичну обумовленість позитивного права. Законодавець не може керуватися власною сваволею. Хоча він начебто і встановлює норми права, насправді ж він лише фіксує те, що визріло в суспільстві. Право і закон — не синоніми. Закон — оформлення права, яке надає нормі загальності й визначеності. У цьому — перевага закону перед звичаєм і судовим рішенням. З-поміж витоків права Гегель віддав перевагу саме законові як найбільш сучасній і ясній формі. Це ставить законодавство і кодифікацію вище від захопленості середньовічними звичаями та англійською системою прецедентного права.

Розуміння співвідношення права й закону у Гегеля не збігається з традиційним для мислителів XVII—XVIII ст. протиставленням природного і позитивного права. У більшості з них природне право асоціювалося з ідеалом, вічними принципами справедливості. Для Гегеля ж важливою була закономірність, історична обумовленість права. Він не захоплювався перевіркою закону на предмет його відповідності праву, керуючись знаменитою формулою Г. Греція: правом у повному розумінні слова є лише природне право. У Гегеля ідея можливого незбігу права й закону ніякого стосунку до прикладного поняття права не мала.

Право й закон у Гегеля різняться, але не протиставляються, хоча суперечності між ними в історичній дійсності не виключені. Цей зв'язок можна було б виразити універсальною гегелівською формулою: "Все дійсне — розумне, все розумне — дійсне". Закон повинен бути виразом права, яке історично склалось; якщо він відступає від розумного, необхідні зміни.

Крім "ідеї права" і позитивного права, Гегель вирізняв ще й "особливе право". Так він називав ступені або форми розвитку ідеї свободи в рамках "об'єктивного духу". До "особливого права" відносять абстрактне право, мораль, сім'ю, громадянське суспільство, державу. Вони не заступають одне одного історично, а співіснують, причому нижчі форми "особливого права" (найнижча з них — абстрактне право) підкоряються вищим. Ієрархічну систему (Гегель розглядав її як перехід від абстрактного до конкретного) завершує право держави. Над ним стоїть лише світовий дух, або розум.

У "Філософії права" виразно простежується як понятійний апарат, що попервах уявляється політичне нейтральним, дедалі більше виповнюється політико-етичним змістом, який позначує певну політичну та етичну позицію. Поняття права самопоглиблюється та рухається від абстрактного до найвищого, тобто до конкретно-істинного.

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: