Статус закордонних українців.
Закордонний українець - це особа, яка є громадянином іншої
держави або особою без громадянства, а також має українське
етнічне походження або є походженням з України;
українське етнічне походження - це належність особи або її
предків до української нації та визнання нею України батьківщиною
свого етнічного походження. Стаття 1-1. Законодавство про закордонних українців
Відносини у сфері співпраці із закордонними українцями
регулюються Конституцією України, цим Законом, іншими
нормативно-правовими актами, а також міжнародними договорами,
згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.Основними засадами співпраці із закордонними українцями є:
1) визнання невід’ємності та належності кожній особі від
народження основних прав і свобод людини і громадянина;
2) розв’язання проблем становлення та консолідації
української нації;
3) обов’язковість задоволення національно-культурних і мовних
потреб закордонних українців;
4) взаємне збагачення надбаннями духовної та матеріальної
культури;
5) взаємодія з іншими державами у сфері забезпечення прав і
свобод закордонних українців на засадах обов’язковості дотримання
загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, зокрема
невтручання у внутрішні справи інших держав;
6) паритет у забезпеченні іноземними державами та Україною
прав і потреб закордонних українців та національних меншин
України. мови надання статусу закордонного українця
Умовами надання особі статусу закордонного українця є:
1) українська самоідентифікація;
2) українське етнічне походження або походження з України;
3) письмове звернення щодо бажання мати статус закордонного
українця;
4) досягнення особою 16-річного віку;
5) відсутність громадянства України.
Українське етнічне походження або походження з України
заявник підтверджує відповідними документами або свідченнями
громадян України, закордонних українців чи громадських організацій
закордонних українців.
Поняття та зміст права власності.
Право власності — центральний інститут будь-якої цивільно-правової системи, оскільки саме існування суспільства неможливе без виробництва матеріальних благ. Саме його норми так чи інакше впливають на зобов'язальне, сімейне та спадкове право. Як економічна категорія власність властива суспільству протягом всієї історії його розвитку.
Права власності не існувало лише в первіснообщинний період, в якому матеріальні блага розподілялися в общині відповідно до усталених традицій. З виникненням державно-правової надбудови в суспільстві економічні відносини власності також повинні були отримати правове закріплення, тобто регулюватися нормами права, набути форми права власності.
Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК).
Термін "право власності" традиційно використовується у двох значеннях: в об'єктивному і в суб'єктивному.
Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини щодо набуття, володіння, користування та розпорядження матеріальними благами, що існують в суспільстві.
Право власності в суб'єктивному розумінні становлять такі правомочності — право володіння, користування і розпорядження.
Право володіння означає можливість власника мати майно у своєму віданні, у своєму господарстві.
Право користування — це можливість використання майна та вилучення з нього корисних властивостей.
Право розпорядження — це можливість власника самостійно визначати юридичну і фактичну долю речі (продати, викинути, знищити).
