Поняття державного регулювання економіки та характеристика механізмів ринкової саморегулювання економіки, їх переваги та недоліки

Як метод управління економікою ДРЕ можна розглядати з теоретичного і практичного погляду. За теоретичного погляду державне регулювання економіки — це система знань про сутність, закономірності дії та правила застосування типових методів і засобів впливу держави на перебіг соціально-економічного розвитку, спрямованих на досягнення цілей державної економічної політики.

Найагрегованішим об'єктом ДРЕ є економічна система держави, тобто об'єкти державного регулювання економіки і макро-економіки є тими самими. У зв'язку із цим методологічною основою ДРЕ є економічна теорія і передовсім макроекономіка.

Об'єктами ДРЕ виступають також: економічні підсистеми (економіка регіонів, народногосподарських комплексів, галузей; сектори економіки; стадії відтворення); соціально-економічні процеси (економічні цикли, демографія, зайнятість, інфляція, науково-технічний прогрес, екологія, кон'юнктура тощо); відносини (кредитні, фінансові, зовнішньоекономічні тощо); ринки (товарів, послуг, інвестицій, цінних паперів, валюти, фондів, капіталів тощо). [1].

Реалізація соціально-економічної політики, вибір методів і засобів ДРЕ залежать від діяльності державного апарату з урахуванням вад держави. Вади держави — це її нездатність забезпечити ефективний вплив на розподіл обмежених ресурсів і невідповідність політики розподілу обмежених ресурсів поширеним у суспільстві уявленням про справедливість. Виділяють чотири групи факторів, які негативно впливають на обґрунтування та реалізацію державних управлінських рішень у сфері ДРЕ. Це:

1) обмеженість інформації;

2) неспроможність держави повністю контролювати реакцію контрагентів на її дії. Втручання держави в економіку може спричиняти негативні побічні наслідки (екстерналії);

3) недосконалість політичного процесу. Під впливом виборців, груп спеціальних інтересів (лобі), політичних маніпуляцій тощо державні органи здатні застосовувати неадекватні методи регулювання і тим самим проводити неефективну політику;

4) обмеженість контролю над державним апаратом. Особливості становища й поведінки бюрократії здатні посилювати неефективність функціонування економіки, зокрема призводити до надмірного зростання управлінського апарату та невиправданого збільшення бюджетних витрат.

Теорія державного регулювання економіки проголошує необхідність системного підходу до вибору засобів і методів впливу держави на суб'єктів економічних відносин. Системний підхід передбачає інтеграцію в цілісну систему, по-перше, елементів, що формують стратегію соціально-економічного розвитку, по-друге, елементів, що утворюють підсистему регуляторів. [7,17].

Стратегія соціально-економічного розвитку формується через макроекономічне прогнозування (передбачення можливого стану об'єктів у майбутньому і визначення альтернатив розвитку), макроекономічне планування (визначення цілей і пріоритетів розвитку та заходів, спрямованих на досягнення цілей) і державне програмно-цільове планування (визначення найактуальніших соціально-економічних проблем і заходів для розв'язання цих проблем).

Методи ДРЕ:

· за формами впливу: прямі, непрямі (опосередковані)

· за засобами впливу: правові, адміністративні, економічні, пропагандистські

Методи прямого впливу безпосередньо діють на функціонування суб'єктів ринку. Такий безпосередній вплив здійснюється за допомогою інструментів адміністративно-правового характеру, які регламентують діяльність суб'єктів господарювання, та економічних інструментів прямого впливу. Основними інструментами прямого державного регулювання є: нормативно-правові акти, директивні заходи макроекономічних планів і цільових комплексних програм, державні замовлення, централізовано встановлені ціни, нормативи, ліцензії, квоти, державні бюджетні витрати, ліміти тощо.

Методи непрямого регулювання — це методи, які регламентують поведінку суб'єктів ринку не прямо, а опосередковано, через створення певного економічного середовища, яке змушує їх діяти у потрібному державі напрямку. До методів непрямого регулювання належать інструменти фіскального, бюджетного, грошово-кредитного, інвестиційного, амортизаційного, інноваційного та інших напрямів економічної політики, а також методи морального переконування.

Правове регулювання — це діяльність держави щодо встановлення обов'язкових для виконання юридичних норм (правил) поведінки суб'єктів права. Необхідний у цьому разі примус забезпечується розвитком громадської свідомості та силою державної влади. [11].

Предметом правового регулювання економіки є: відносини між державою (державними органами) і суспільством, громадянами, суб'єктами господарської діяльності; відносини «всередині» держави, між її органами з приводу розподілу повноважень, визначення їхнього правового статусу; відносини між суб'єктами господарської діяльності тощо.

Основними формами правового регулювання економіки в Україні є: Конституція та закони України; укази та розпорядження Президента України; постанови та інші акти Верховної Ради України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти центральних органів (міністерств, відомств); нормативні акти місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

Адміністративні методи ДРЕ — це інструменти прямого впливу держави на діяльність суб'єктів ринку. Їхні ознаки: прямий вплив державного органу або посадових осіб на дії виконавців через встановлення їхніх обов'язків, норм поведінки та віддавання команд (наказів, розпоряджень); безальтернативний вибір способів розв'язування завдань, варіанта поведінки; обов'язковість виконання наказів, розпоряджень; відповідальність суб'єктів господарювання за ухиляння від виконання наказів.

Застосування економічних методів ДРЕ дає змогу створювати економічні умови, які спонукають суб'єктів ринку діяти у необхідному для суспільства напрямі, вирішувати ті чи інші завдання згідно із загальнодержавними та приватними інтересами. Регулювання за допомогою економічних методів дає змогу суб'єктам ринку зберегти право на вільний вибір своєї поведінки.

Економічне регулювання здійснюється інструментами фіскальної, бюджетної, податкової, грошово-кредитної, амортизаційної політики держави, інших напрямів державної економічної політики.

Інструментами фіскальної політики є державні закупівлі, які характеризують бюджетні видатки, і податки, які визначають бюджетні доходи. Виділяють стимулювальну (експансіоністську) фіскальну політику, спрямовану на стимулювання виробництва через збільшення державних закупівель, та стримувальну (ре-стрикційну), фіскальну політику, спрямовану на стримування виробництва. Отже, існує зв'язок між фіскальним, бюджетним і податковим напрямами політики.

У рамках бюджетної політики держава здійснює пряме фінансування установ сектору загального державного управління, фінансування інвестиційних програм, обслуговування державного боргу. Витрати державного бюджету здійснюються також у таких формах, як дотації, субсидії, субвенції.

Податкова політика застосовується для поповнення державних фінансових ресурсів, а також для стимулювання економічного зростання, науково-технічного прогресу, здійснення структурних перетворень, підвищення конкурентоспроможності вітчизняних виробників. Податкова політика реалізується за двома напрямами: по-перше, це визначення видів податків і встановлення податкових ставок, по-друге, надання податкових пільг окремим суб'єктам (особам) з метою впливу на інвестиційний клімат і рівень грошових доходів населення.

Грошово-кредитне регулювання здійснюється з метою впливу на грошову пропозицію. Для досягнення цієї мети центральний банк (в Україні — Національний банк України) використовує такі основні інструменти: грошова емісія, операції з державними цінними паперами на відкритому ринку, зміна норми обов'язкових резервів, маніпулювання обліковою ставкою.

Найрезультативнішим напрямом амортизаційної політики є механізм прискореної амортизації. Запровадження його дає змогу підприємствам прогресивних галузей економіки вже в перші роки експлуатації машин та устаткування окупити більшу частину їхньої вартості, накопичити в амортизаційному фонді достатню кількість коштів для дальшого інвестування.

Пропагандистські (морально-етичні) методи ДРЕ — це звернення держави до гідності, честі й совісті людини (підприємця, найманого робітника, державного службовця тощо). Вони охоплюють заходи виховання, роз'яснення та популяризації цілей і змісту економічної політики, засоби морального заохочення тощо. Суть цих методів полягає в тому, щоб формувати та підтримувати в людей певні переконання, духовні цінності, моральні позиції, психологічні настанови щодо діяльності держави. Ефективність морально-етичних методів залежить від належної організації пропагандистських акцій та ступеня довіри людей до держави.

Сучасна економічна наука вважає регуляцію необхідним чинником нормального функціонування будь-якої економічної системи чи її окремих сегментів. Економіка, яка не регулюється тими чи іншими методами, не тільки не функціонує в нормальному режимі, а й взагалі починає "розвалюватися" і "деградує". Під регуляцією ми розуміємо процес узгодження тими чи іншими методами структури суспільних потреб і структури суспільного виробництва [3, 4, 6].

Ринкове саморегулювання – це процес формування пропорцій економічного розвитку ринковими методами. Одним із основних методів ринкового саморегулювання є збалансування попиту і пропозиції на відповідні види продуктів і ресурсів і встановлення таким чином рівня ринкових цін на них. Вважають, що така ринкове саморегулювання економіки оптимально встановлює пропорції економічного розвитку, узгоджуючи структуру суспільних потреб і структуру суспільного продукту. Однією із основних функцій ринкового саморегулювання є розподіл ресурсів між сферами (галузями, підгалузями, комплексами галузей) національної економіки.

Класична і сучасна неокласична школи політичної економії (економічної теорії) явно переоцінюють роль і значення ринкового саморегулювання на ціональної економіки, вважаючи, що ринковим способом за допомогою і на основі відповідного балансування між попитом і пропозицією і встановленням ціни ринкового клірингу можна досягти оптимального (найкращого, на їхню думку) розподілу ресурсів між сферами національної економіки і, відповідно,  оптимального розподілу грошових доходів між суб'єктами економіки.

Однак, на нашу думку, такий погляд на роль ринкового механізму саморегуляції в розвитку національної економічної системи будь-якого типу є явно гіпертрофованим. Насправді механізм ринкового саморегулювання економіки має як переваги, так і недоліки. Про такий двоякий і суперечливий вплив ринкового саморегулювання на формування пропорцій економічного розвитку йдеться в багатьох навчальних і наукових виданнях [2-4, 6-8, 10].

Проблему позитивного впливу ринку на функціонування та розвиток національних економічних систем достатньо широко досліджено. Значно менш вивченою є проблема негативного впливу ринку на національні економіки, тобто проблема його основних дефектів. Це і зобов'язує нас спеціально виокремити саме її. На наш погляд, можна виокремити два типи основних дефектів ринкового саморегулювання економіки (Додаток А).

Тип 1. Це система дефектів ринкового саморегулювання, яка полягає в тому, що у певні сфери національної економічної системи ринковий механізм спрямовує недостатню кількість ресурсів. Проаналізуємо цю систему дефектів.

Дефект 1. Внаслідок розподілу, який здійснює ринковий механізм, у суспільну і квазісуспільну (квазіприватну) сфери національної економіки надходить недостатня кількість ресурсів. Точніше, у суспільну сферу економіки, в якій виготовляються, реалізуються і споживаються так звані суспільні блага (послуги національної оборони, освіти, національної безпеки тощо), ринок взагалі не здатний спрямувати будь-які ресурси. Якби система регуляції національної економіки базувались тільки на ринковому механізмі, то суспільна сфера економіки була б не тільки слабо розвиненою, а взагалі б перестала існувати як окремий сегмент національної економіки. Деякою мірою ринковий механізм спроможний спрямовувати (розподіляти) ресурси в так звані квазісуспільні сфери економіки, але недостатньо, тільки тією мірою,  якою виробництво і споживання квазісуспільних благ і послуг (освіти, охорони здоров'я тощо) реагують на ринковий попит і ринкову пропозицію.

Дефект 2. Ринковий механізм не здатний повною мірою (на суспільно необхідному і об'єктивно зумовленому рівні) виділити також ресурси для інтелектуальної сфери економіки, в якій виготовляються, реалізуються і споживаються інтелектуальні блага або послуги. Зауважимо, що у будь-якій національній економічній системі можна умовно виокремити два сектори. Перший сектор – це виробництво, реалізація і споживання традиційних благ і послуг, його можна умовно кваліфікувати як традиційний. У цьому традиційному секторі економіки виготовляють блага і послуги, які мають традиційний характер, тобто у процесі їх виготовлення, по-перше, використовують переважно традиційну, тобто у своїй основі фізичну працю і, по-друге, вони мають, як правило, чітко визначену матеріальну форму існування. Другий сектор – це виробництво, реа лізація і споживання інтелектуальних благ і послуг. Цей сектор можна тому кваліфікувати відповідно як інтелектуальний. У ньому виготовляються і споживаються, як ми вже зазначили, інтелектуальні блага і послуги, які, на відміну від традиційних, по-перше, виготовляються за допомогою інтелектуальної (переважно розумової) праці, і, по-друге, вони не завжди мають матеріальну форму. Такі інтелектуальні блага можуть існувати, наприклад, у формі наукових ідей, наукових розробок тощо. Основна відмінність між цими двома секторами будь-якої національної економіки полягає в тому, що блага і послуги, що виготовляються і споживаються в них, по-різному реагують (є чутливими) на ринкову кон'юнктуру: традиційні блага реагують сильніше, а інтелектуальні – слабше. Тому, виробництво, реалізація і споживання останніх повинно регулюватися не тільки ринковими, а й позаринковими механізмами і методами. Інакше внаслідок розподілу в інтелектуальну сферу економіки надходитиме недостатньо ресурсів, а в традиційну, навпаки, забагато,  понад об'єктивно зумовлені суспільні потреби.

Ринковий механізм не здатний повною мірою виділити ресурси для інтелектуальної сфери економіки, оскільки інтелектуальні блага і послуги (які існують здебільшого в нематеріальній формі, а саме, у формі наукових, технологічних і технічних ідей і розробок тощо) значно гірше реагують на ринкову кон'юнктуру, ніж блага суто традиційного порядку, що реально втілюються у конкретних речах.

Отже, інтелектуальні блага володіють значно нижчою ринковою еластичністю, під якою ми розуміємо ступінь чутливості виробництва, реалізації і споживання благ чи послуг до зміни ринкової кон'юнктури. За цим параметром усі блага і послуги можна поділити на кілька груп або типів. По-перше, це блага і послуги з абсолютною ринковою нееластичністю. До них належать, насамперед, чисті суспільні блага, виробництво яких ринок абсолютно не здатний програмувати. Крива виготовлення таких благ є горизонтальною за будь-якої зміни ринкової кон'юнктури (обсягів попиту чи обсягів пропозиції) (рис. 2.1.).

 

Обсяги виробництва

і споживання

суспільних благ, Q^c

 

                      Q^c₀                                                                                                             Q^c

 

                        0               Р₁                   Р₂                Р₃   Зміна ринкової

                                                                                      кон’юктури, Р

Рис.2.1. Крива ринкової еластичності суспільних благ і послуг (благ з нульовою ринковою еластичністю)

По-друге, це блага і послуги з помірною або близькою до помірної (квазіпомірною, гіпопомірною, гіперпомірою) ринковою еластичністю. До таких благ чи послуг належать квазісуспільні товари, виробництво і споживання яких більш-менш реагує на зміну ринкової кон'юнктури, а тому ринок вже деякою мірою здатний програмувати їх виробництво. До таких благ і послуг належать й інтелектуальні блага. Крива ринкової еластичності таких благ має висхідний характер, лежить під дещо більшим чи майже рівним 45° кутом(рис.2.2.).

 

Обсяги виробництва

і споживання квазісус-                                         Q^kc₃                          

пільних благ, Q^kc   

                                                                                                                                                 Q^kc₂

                                  Q^kc₃

 

                                              Q^kc₂                                                                                            Q^kc₁

 

                                 Q^kc₁

 

                                                    

                          0             P₁          P₂         Зміна ринкової

                                                                           кон’юктури, Р

              Рис.2.2. Крива ринкової еластичності суспільних благ і послуг (благ з помірною або близькою до помірної ринкової еластичністю)

По-третє, це блага і послуги, які в ринковому відношенні абсолютно еластичні, або гіпер- чи метагіпереластичні. До таких благ належать товари,   які виготовляються і споживаються у приватному секторі економіки, тобто,   за характером є несуспільними. Несуспільні блага сильно реагують на зміну ринкової кон'юнктури, а тому запрограмувати їх виробництво і споживання ринок цілком здатний, особливого втручання держави чи інших поза ринкових інституцій у цей процес не потрібно. Крива ринкової еластичності таких благ є висхідною або навіть вертикальною (рис.2.3.).

Цілком очевидно, що інтелектуальні блага "поводять" себе на ринку приблизно так само, як і квазісуспільні блага. Вони, хоча і реагують на зміну ринкової кон'юнктури, але недостатньо для того, щоб ринок здатний був "запрограмувати" їх виробництво і споживання в оптимальних (суспільно необхідних, чи суспільно потрібних) обсягах.

Обсяги виробництва                        Q^нс₁                          Q^нс₂

і споживання

несуспільних благ, Q^нс

 

                    Q^нс₁

 

                   Q^нс₂

 

 

                           

                         0             P₁          P₂              Зміна ринкової

                                                                             кон’юктури, Р

Рис.2.3. Крива ринкової еластичності несуспільних благ (благ абсолютною або близькою до абсолютної ринковою еластичністю)

Дефект 3. Третім основним дефектом ринкової регуляції економіки є те, що ринкова система також спрямовує недостатню кількість ресурсів в екологічну сферу, яка пов'язана з використанням і наступним "відтворенням" навколишнього середовища. У процесі його використання формуються так звані витрати переливання (позаринкові чи побічні витрати), відшкодувати які через ринковий механізм дуже важко. Приватний сектор економіки досить добре акумулює ефекти (вигоди) від експлуатації навколишнього середовища, зате не зацікавлений у витратах на його відновлення. На нашу думку, екологічні блага мають дуже незначну ринкову еластичність, вони є гіпоеластичними, а у деяких випадках навіть абсолютно нееластичними. Крива ринкової еластичності таких благ є слабовисхідною або навіть горизонтальною (рис.2.4.).

 

Обсяги виробництва                            

і споживання

екологічних благ, Q^ек

 

                Q^ек₃                                                                                                   Q^ек₂

 

               Q^ек₂

               Q^ек₁                                                                                                          Q^ек₁

 

 

                 0                       P₁            P₂                    P₃ Зміна ринкової

                                                                                      кон’юктури, Р 

Рис.2.4. Крива ринкової еластичності виготовлення екологічних благ і послуг

 Дефект 4. Ще одним істотним дефектом ринкової економіки є те, що вона також здійснює недостатній розподіл ресурсів у соціальну і соціально- політичну сфери національної економіки, де виготовляються і споживаються блага суто соціального, а не економічного характеру.

Соціальні блага і послуги, на відміну від суто економічних, використовуються тільки у соціальній сфері для задоволення потреб не тільки окремих членів суспільства, а й певних груп чи спільнот. Блага суто соціального характеру (точніше, класичного чи досконалого) споживаються переважно колективно, а тому запрограмувати їх виробництво і споживання ринок не завжди здатний. Порівняно з благами суто економічними, тобто такими, що знову "повертаються" в економічну сферу і споживаються, як заведено було висловлюватися в марксистській економічній літературі, продуктивно, вони значно гірше реагують на зміну ринкової кон'юнктури, тобто мають нижчий рівень ринкової еластичності. Якщо економічні блага вважати благами з нормальною (помірною) ринковою еластичністю, то соціальні блага, у кращому випадку, є благами з квазінормальною ринковою еластичністю, а то й такими, які можна назвати гіпоеластичними в ринковому відношенні. Крива ринкової еластичності таких благ "тяжіє" до горизонтальної прямої, але з нею все ж не збігається (рис.2.5.).

Обсяги виробництва                            

і споживання

екологічних благ, Q^сн                                                                              Q^сн₂

 

                        Q^сн₃                                                                                  Q^сн₂ 

              Q^сн₂

                     Q^сн₁

 

 

                       0             P₁                                 P₂ Зміна ринкової

                                                                                   кон’юктури, Р 

Рис.2.5. Крива ринкової еластичності соціальних благ (благ з квазінормальною ринковою еластичністю)

Тип 2. Механізм ринкового саморегулювання економіки розподіляє недостатньо ресурсів не тільки у названі вище сфери національної економіки,  а у деякі її сегменти чи сфери спрямовує їх надмірну кількість (див. рис. 2).

Сукупність економічних дефектів ринкової системи, що спричиняють надмірний (надлишковий) розподіл ресурсів у певні сфери національної мікроекономічної системи, ми умовно віднесли до другого типу дефектів.

Дефект 1. Ринкова система саморегуляції спрямовує надлишкову кількість ресурсів у приватну сферу економіки, у приватні економічні системи. Ці системи, окрім того, що володіють значно вищою ринковою чутливістю до змін ринкової кон'юнктури, ніж інші економічні системи національної економіки, мають здатність "перехоплювати" ресурси у свою сферу шляхом відповідної ринкової гри цін на продукти, з одного боку, і ресурси, з іншого.

У класичній ринковій економіці відбувається своєрідне "переливання"  ресурсів у приватний сектор економіки, що створює умови для його ширшого розвитку. Можна вважати, що механізм ринкового саморегулювання економіки настільки сприяє розвитку приватного сектора, наскільки обмежує розвиток усіх інших, неприватних секторів, особливо суспільного і квазісуспільних.

Структурно квазісуспільний сектор розпадається на два великих підсектори, чи сегменти. У першому, власне квазісуспільному секторі, виготовляються квазісуспільні блага (тобто такі блага, які здатний виготовити не тільки суспільний сектор, а й приватний, до них належать послуги освіти, охорони здоров'я тощо). У другому кооперативному секторі національної економіки виготовляються і реалізуються традиційні блага. Кооперативний сектор також деякою мірою є квазісуспільним, оскільки займає проміжне положення між приватним і суспільним (соціалістичним) секторами. У певному розумінні і певному відношенні квазісуспільний сектор і кооперативний виступають, відповідно, як квазісуспільний "ліворуч" і квазісуспільний "праворуч". Перший з них знаходиться на шляху "переходу" у приватний, зближується й ідентифі кується з ним, а другий – на шляху переходу у суспільний, але у суспільний суто соціалістичному розумінні, тобто як державний сектор, в якому виготовляються і реалізуються традиційні блага. За умов класичного ринкового регулювання економіки ресурси перетікають з кооперативного в некооперативні сектори економіки, в тому числі у приватні. Економічна система приватного типу починає здійснювати свій розвиток "за рахунок" кооперативного сегмен- та економіки. Така економічна ситуація формується у перехідних економіках,  особливо у вітчизняній перехідній економіці України періоду її так званого ринкового реформування, тобто у 1991-2000 рр. [1; 5; 11; 12].

Дефект 2. Механізм ринкового саморегулювання здійснює також надлишковий розподіл ресурсів і в традиційний сектор національної економіки,  в якому виготовляються суто традиційні блага, він володіє більшою чутливістю до змін ринкової кон'юнктури, ніж інтелектуальний сектор. Без державного втручання і державної регуляції традиційний сектор економіки буде здійснювати "переливання" ресурсів на свою користь і таким чином формуватиме недостатнє їх надходження в інтелектуальний сегмент економіки.

Дефект 3. До деякої міри квазіприватний сектор економіки за умов класичного ринкового регулювання також здатний "перетягувати" на себе більшу за суспільно необхідну частку ресурсів, автоматично обмежуючи тим самим "приплив" ресурсів у несуспільні сектори економіки.

Дефект 4. Монополістичний сектор економіки також здатний "захоплювати" більшу за суспільно необхідну частку ресурсів через те, що в цьому секторі формуються, з відомих причин, більші як абсолютні, так і відносні грошові доходи. На нашу думку, монополістичний сектор економіки, на противагу своєму антиподу (суто конкурентному сектору), володіє більшою ринковою еластичністю, він значно чутливіший до змін ринкової кон'юнктури,  ніж конкурентний (немонополістичний) сектор економіки.

Отже, механізм ринкового саморегулювання економіки має як переваги, так і недоліки. Звичайно, виокремленими типами дефекти ринкового саморегулювання економіки не вичерпуються. Ця система регуляції має й інші недоліки, ми зупинилися тільки на найістотніших.

 

 

⇐ Предыдущая12345Следующая ⇒

Поделиться: