Потужним поштовхом для подальшого розвитку теорії та практики соціальної держави стала світова економічна криза 1929–1933 років та Друга світова війна.

«Новий курс» Рузвельта показав приклад інтенсивного втілення практики соціальної держави, попередив соціальну революцію, на десятиріччя передбачив основні напрями соціальної політики американської держави.

Особливу роль у створенні соціальної держави в західних країнах відіграв так званий «План Беверіджа», який було надано британському парламенту у 1942 р. Автор запропонував цей план як частину «загально-охоплюючої політики «соціального прогресу» і передбачав нову організацію всієї системи соціального забезпечення через поширення соціального страхування до охоплення їм майже всіх громадян держави, а також через гарантію єдиного національного середнього доходу, якого б було достатньо для підтримки гідного рівня життя.

Звертаючись до практики суспільного розвитку, можна сказати, що теорія соціальної держави, яка виникла у ХІХ столітті, стала ідеалом політики в Європі, ознакою приналежності до Європейської цивілізації, засобом досягнення важливих соціальних гарантій і високих стандартів життя.

1.2. Поняття держави.

 

Держава — формальний інститут, який є формою організації політичної спільноти під управлінням уряду; суб’єкт політики, ядро політичної системи.

Часто звертаються до поняття «суверенна держава» — тип держави, який характеризується суверенітетом, уособлює в собі суверенітет національностей і народу. Суверенна держава — особлива політико-територіальна організація, що володіє суверенітетом спеціального апарату управління і примусу та здатна надавати своїм велінням загальнообов’язкового характеру.

Сутність держави — це внутрішній зміст її діяльності, який виражає єдність загально-соціальних і вузько-класових (групових) інтересів громадян. Будь-яка держава, разом із вирішенням суто класових завдань, виконує й загально-соціальні завдання («спільні справи»), без яких не може функціонувати жодне суспільство. Це — засоби зв’язку і транспорту, будівництво шляхів, іригаційних споруд, боротьба з епідеміями, злочинністю, заходи щодо забезпечення миру та інші.

Два аспекти сутності держави визначилися з моменту її виникнення:

· класовий аспект — захист інтересів економічно пануючого класу, здійснення організованого примусу;

· загально-соціальний аспект — захист інтересів усього суспільства, забезпечення громадського блага, підтримання порядку, виконання інших загально-соціальних справ.

Перевага загально-соціального аспекту сутності держави відбулася завдяки зниженню частки його класового змісту як певного результату розвитку громадянського суспільства, твердження прав і свобод особи. У сучасних цивілізованих державах не стало чітко виражених класів, соціальні суперечності втратили антагоністичний характер, зріс загальний життєвий рівень населення.

Зміст діяльності держави набув нових якостей:

· держава стала на шлях подолання суспільних суперечностей не шляхом насильства і придушення, а за допомогою досягнення громадського компромісу, толерантності, створення умов для розвитку громадянського суспільства;

· держава у своїй діяльності широко використовує такі загальнодемократичні ідеї та інститути, як поділ влади, плюралізм думок, висока роль суду, гласність та ін.;

· держава застосовує засоби захисту людини праці, соціальної захищеності всіх громадян;

· на міжнародній арені держава проводить політику, що потребує взаємних поступок, компромісів, домовленостей з іншими державами.

Така держава в сучасних західних теоріях трактується як надкласова, що представляє інтереси всіх верств суспільства. Вона називається соціальною правовою державою, державою соціальної демократії. Сутність й цієї держави не позбавлена класового аспекту, проте він не настільки виражений, як в експлуататорських державах — рабовласницьких, феодальних, буржуазних.

Більш того, у сучасних державах (внаслідок втрати антагоністичного характеру класових суперечностей) ці аспекти аж ніяк не обов’язково протилежні один одному. Соціальна правова держава припускає наявність громадянського суспільства, де громадянин — суб’єкт права — є вільною, автономною особою.

У спеціальній літературі розробляється чимало визначень поняття держави, котрі відбивають такі його аспекти:

- держава як організація політичної влади;

- держава як апарат влади;

- держава як політична організація всього суспільства.

Кожний із зазначених аспектів заслуговує на увагу. Дійсно, розуміння держави як організації політичної влади підкреслює, що серед інших суб'єктів політичної системи вона виділяється особливими якостями, є офіційною формою організації влади, причому одноособовою організацією політичної влади, яка управляє усім суспільством. Водночас політична влада - одна із ознак держави. Тому недоцільно зводити до неї поняття держави.

Із зовнішнього боку держава виступає як механізм здійснення влади і управління суспільством, як апарат влади. Розгляд держави через безпосереднє втілення політичної влади в апараті, системі органів - також не розкриває повністю її поняття. У разі такого розгляду не враховується діяльність системи органів місцевого самоврядування та інших.

Держава є особливою політичною реальністю. Розкриваючи зміст поняття держави, слід підвести її під таке родове поняття, як політична організація. Якщо державу до середини XIX ст. можна визначати як політичну організацію панівного класу, то пізніша, й особливо сучасна, держава - це політична організація всього суспільства. Держава стає не просто владою, що спирається на примус, а цілісною організацією суспільства, яка виражає і охороняє індивідуальні, групові і суспільні інтереси, забезпечує організованість у країні на підґрунті економічних і духовних чинників, реалізує головне, що надає людям цивілізація, - народовладдя, економічну свободу, свободу автономної особи.

Визначити загальне поняття держави, яке б відбивало всі без винятку ознаки і властивості, характерні для кожного з її періодів у минулому, дійсному і майбутньому, неможливо. Водночас будь-яка держава має набір таких універсальних ознак, що виявляються на всіх етапах її розвитку. Такими ознаками є територія, населення, влада.

Держава — суверенна політико-територіальна організація суспільства, що володіє владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних норм, що забезпечують захист і узгодження суспільних, групових, індивідуальних інтересів зі спиранням, у разі потреби, на легальний примус.

Держава - єдина політична організація, яка:

1) охоплює усе населення країни в просторових межах. Територія - матеріальна основа існування держави. Сама територія не породжує держави. Вона лише створює простір, у межах якого держава простирає свою владу на населення, що мешкає тут. Територіальна ознака породжує громадянство - юридичний зв'язок особи з даною державою, який виражається у взаємних правах і обов'язках. Громадянин держави набуває: а) обов'язок підкорятися державно-владним велінням; б) право на заступництво і захист держави;

2) має спеціальний апарат управління - систему державних органів, що складаються з особливого розряду осіб, професіоналів з управління;

3) має у своєму розпорядженні апарат легального примусу: збройні сили, установи і заклади примусового характеру (армія, поліція, тюремні і виправно-трудові установи);

4) в особі компетентних органів видає загальнообов'язкові юридичні норми, забезпечує їх реалізацію, тобто держава організує громадське життя на правових засадах, виступаючи, таким чином, як арбітр, що узгоджує індивідуальні, групові і суспільні інтереси. Вона забезпечує і захищає права своїх громадян, а також інших людей, що перебувають на її території. Без права, законодавства держава не в змозі ефективно керувати суспільством, забезпечувати здійснення прийнятих нею рішень;

5) має єдину грошову систему;

6) має офіційну систему оподаткування і фінансового контролю;

7) має суверенітет;

8) має формальні реквізити - офіційні символи: прапор, герб, гімн.

 

1.3. Поняття особи, особистості і громадянина.

 

Особа — людський індивід як суб'єкт соціальних та юридичних відносин і свідомої діяльності. Фізична особа — у цивільному праві термін, що використовується для позначення людини (громадянина) як учасника правових відносин. Фізична особа також підпорядковується певним нормам та правилам поведінки. Юридична особа — суб'єкт права, здатний від власного імені набувати права і обов'язки, за умови реєстрації у встановленому законом порядку. Організація (організаційна форма), що має відокремлене майно, здатна від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем та відповідачем в суді. Згідно з законом юридичною особою — є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Отже, підсумовуючи, можна сказати, що поняття – особа – це поняття, яке має чіткий визначений державою правовий статус.

Для характеристики індивіда використовується спеціальне поняття особистість. Кожна людина, вступаючи в життя, застає світ речей, предметів, зроблених попередніми поколіннями людей, різні політичні, соціальні інститути та установи, а також історично сформовані соціальні норми, правила мислення і граматики, естетичні смаки й інші форми суспільної свідомості. Щоб стати повноправним членом суспільства, брати особисту участь у його справах, індивід повинен у тій або іншій мірі засвоїти наявні дані про природу і суспільство, опанувати мовлення і правила граматики, вивчити чинні соціальні норми, освоїти професію і прилучитися до досягнень культури. Сукупність властивостей, що характеризують людину як соціальну істоту, учасника суспільних відносин, і охоплює поняття особистості. "Сутність "особи особистості", — писав К. Маркс, — становить не її борода, не її кров, не її абстрактна фізична природа, а її соціальна якість". Особистістю не народжуються, а стають, і не будь-хто може виступати в цій ролі. Так, особистістю не є дитина і душевнохвора людина.

Для особистості як продукту суспільства характерна єдність індивідуальних соціальних і біологічних рис, зокрема таких:

· Ознаки, що характеризують соціальні зв'язки і відносини людини (економічні, політичні, національні, класові, юридичні,моральні й інші).

· Набуті особистим досвідом знання, навички, звички,культурний рівень.

· Біологічно зумовлені риси: інстинкти, темперамент, почуття, елементарні потреби, стан здоров'я.

· Риси індивідуальної психіки і мислення, можливості пізнавати світ, створювати, добутки літератури, науки, мистецтва.

Конкретна особистість завжди індивідуальна. Психологічні риси, соціальний досвід, вид діяльності, темперамент, а також інтенсивність прояву цих рис у кожній людині поєднуються з найрізноманітнішою уявою і визначають неповторність особистості, її відмінність від усіх інших членів суспільства. У природі не буває однакових, схожих особистостей.

Однак слід зазначити, що і в наш час суспільство не в змозі створити необхідні умови для того, щоб кожен індивід міг формувати себе як особистість відповідно до своїх можливостей, інтересів та потреб і застосовувати свої можливості і знання на практиці. Хоч, безперечно, сучасне цивілізоване суспільство створює більш сприятливі умови для формування особистості, ніж попередні історичні періоди. Вирішальну роль тут відіграє ступінь свободи особи, яку їй надає і закріплює держава у вигляді правового статусу громадян.

Громадянин — людина, яка належить до певної територіальної спільноти — міста, країни тощо. Ця приналежність є формально юридично оформленою. Як член певного соціуму громадянин має певні права та обов'язки, щодо цього соціуму і підпорядковується певним (прийнятим в громаді) нормам і законам.

Визначення правового статусу людини, громадянина та особистості пов’язується із формуванням розуміння даних термінів, оскільки їх особливості та зміст понять безпосередньо впливають на аналіз статусу позначуваних ними осіб. Зазначені категорії позначаються та різняться між собою найменуванням учасників правових зв’язків, статус яких регулюється Конституцією України, іншими нормативно-правовими актами.

Аналіз конституцій країн СНД свідчить про те, що в них, перш за все, окреслюється правовий статус особистості як суб’єкта прав і свобод, що належать людині і громадянину. Тим самим вони приводять у відповідність національне законодавство до міжнародних документів.

Важливо встановити, які спільні риси існують між поняттями «права людини», «права громадянина», «права особи» в аспекті їх співвідношення з правами і свободами. Розділ другий Конституції України має назву «Права, свободи і обов’язки людини і громадянина», тому поняття «людина» і «громадянин» офіційно закріплені в діючому Основному Законі.

Співвідношення між цими категоріями, на нашу думку, наступне: права людини – це загально соціальна категорія, яка складається об’єктивно в результаті розвитку і вдосконалення суспільного виробництва і політичної системи суспільства у формі соціальних можливостей користуватися різноманітними економічними, політичними і духовними благами, що існує ще до державного їх закріплення, а права громадянина – це такі права людини, які знаходяться під охороною і захистом держави.

Термін «особистість» є узагальненим і об’єднує поняття «людина» і «громадянин». Поняття «суб’єкт» і «особистість» співпадають, якщо Конституція і закони наділяють людину, що легально знаходиться на території України, яка підпадає під юрисдикцію України, правосуб’єктністю. Саме таке положення закріплено ст. 26 Конституції України, яка встановлює, що «іноземці і особи без громадянства, що знаходяться в Україні на законних підставах користуються тими ж правами і свободами, а також виконують такі ж обов’язки, як і громадяни України, за виключеннями, встановленими Конституцією, законами або міжнародними договорами України». Згідно з Конституцією і законами України, суб’єктом права визнається кожна людина, яка знаходиться на території України. Таке розуміння і обумовлює поняття прав людини.

Правове положення мігруючого населення зумовлюється виключно статусом прав людини, який охороняється будь-якою державою у відповідності до вимог конституції і норм міжнародного права. Тому конституції країн світу, що відображають встановлені в міжнародно-правових актах терміни, говорячи про права людини, використовують слова: «кожен має право», «всі», «кожному гарантується» тощо. Права людини застосовуються і в тих випадках, коли текст конституції закріплює безособовий обов’язок держави щось «визнавати», «охороняти», «гарантувати», «забезпечувати». Але коли мова йде про права, якими наділені виключно громадяни даної держави, то використовують формулювання «громадяни мають право». Наприклад, «громадяни України мають право на свободу об’єднання в політичні партії і громадські організації».

Таким чином, різниця в термінах складає відмінність правового статусу людини та громадянина, їх прав та обов’язків. Якщо поняття «людина» пов’язано з категорією «мешканець держави», тобто населення, що складається з осіб, які мешкають на теренах держави на законних підставах, то поняття «громадянин» означає постійний правовий зв’язок особи і держави, що має вияв в їх взаємних правах і обов’язках.

Аналізуючи співвідношення понять «права людини» і «права Громадянина» доцільно враховувати, що хоч вони і згадуються як тотожні, вони не є такими, не є ідентичними. Права людини мають своїм витоком природне право, а права громадянина – позитивне, хоча і ті, і інші мають невід’ємний характер. Права людини є основними, вони притаманні всім людям від народження, незалежно від того, чи є вони громадянами держави, в межах якої живуть, чи ні, а права громадянина включають в себе лише ті права, які закріплюються за особою в силу її приналежності до держави (громадянство). Отже, громадянин певної держави володіє повним комплексом прав, що належать до загальновизнаних прав людини та всіма правами громадянина, які визнаються в певній державі.

На нашу думку, права громадянина є своєрідним обмеженням рівності між людьми, оскільки ними володіють лише особи, які мешкають в країні і мають її громадянство, адже громадяни мають право приймати участь у виборах у вищі і місцеві органи державної влади, в органи місцевого самоврядування, у загальнонаціональних і місцевих референдумах, користуватися правом рівного доступу до державної служби, приватної власності на землю, бути членами політичних партій тощо.

Особи, які не мають громадянства певної держави, такими правами не наділені. Така дискримінація, що допускається міжнародним співтовариством, обумовлюється правомірним бажанням кожної держави надати вказані права лише особам, які тісно пов’язані з долею держави і в повному обсязі виконують конституційні обов’язки.

На нашу думку, теорія конституціоналізму в сучасній державі пов’язується не лише із характеристикою державно-владних відносин, а і повинна мати напрацьовану теоретичну основу, до якої і належать проблеми співвідношення категорій «права людини», «права громадянина» та «права особи».

 

Розділ 2. Співвідношення держави і особи.

2.1.  Правовий статус особи. Забезпечення державою правого статусу особи.

 

Для того щоб докладніше охарактеризувати місце і роль людини в суспільстві, її зв'язки з державою, необхідно проаналізувати її юридичний статус, що складається з системи прав, свобод і обов'язків, закріплених законом.

Таке поєднання і взаємообумовленість основних елементів правового статусу є невипадковим, оскільки будь-якому суб'єктивному праву відповідає певний юридичний обов'язок. Неможливо отримати повну уяву про права, свободи і обов'язки особи, розглядаючи їх як відокремлені один від одного явища (адже вони невіддільні один від одного і утворюють певну систему), тому їх слід розглядати комплексно, у складі правового статусу особи.

⇐ Предыдущая1234Следующая ⇒

Поделиться: