Ключові принципи і фактори розміщення продуктивних сил.

Характеристика і стан використання земельних ресурсів України.

Сучасний рівень використання земельних ресурсів, їх стан

Загальний рівень господарської освоєності території України високий. Але в різних природних зонах спостерігаються відмінності. В зоні мішаних лісів землеробська освоєність менша, ніж у лісостеповій та степовій зонах. Але в цій зоні знаходиться 25 % сіножатей і пасовищ, 40 % лісів України. Розораність земель у лісостеповій зоні - близько 70 %. Найвищою є сільськогосподарська освоєність степової зони - понад 80 %, тут найбільш поширене зрошення. В Українських Карпатах великі площі займають ліси, луки; ділянки з орними землями поширені в передгір'ях, міжгірних улоговинах і долинах річок. У Кримських горах висока лісистість, орні землі займають незначні території.

Між землекористувачами землі України розподіляються нерівномірно. Найбільші площі займають землі сільськогосподарського призначення. Значна частина припадає на населені пункти.

Для раціонального використання земельних ресурсів треба запобігати несприятливим фізико-географічним процесам (ерозія, перезволоженість, засолення, посушливість, солонцюватість).

Останнім часом у зв'язку з інтенсифікацією землеробства переважно на основі не завжди достатньо обґрунтованих методів водної та хімічної меліорації помітно погіршився баланс гумусу, особливо в чорноземах, зросла концентрація шкідливих речовин, збільшилася засоленість і кислотність ґрунтів, порушився їх повітряний і водний режим. Відомі високою природною родючістю українські чорноземи через їх неадекватне відновлення характеризуються зменшенням потужності ґрунтового шару, різким зниженням вмісту гумусу і погіршенням його фізико-хімічних характеристик, у першу чергу, структури. Без застосування необхідних запобіжних заходів може і далі порушуватися їх агрофон та знижуватися родючість полів, зменшуватися вміст гумусу, що зумовить прогресуючу їх деградацію. Це стосується й усіх інших ґрунтових різновидів держави.

Останнім часом різко погіршилась екологічна обстановка на земельних угіддях України, що пов'язане із значним забрудненням ґрунтів, поверхневих і підземних вод. В лісостепових ґрунтах в районах вирощування цукрових буряків та зерна накопичено досить значні залишки 2,4-дихлорфеноксиоцтової і трихлороцтової кислот. Практично повсюдне використання пестицидів сприяє їх накопиченню в грантах, особливо при використанні інтенсивних технологій. Так, вирощування озимої пшениці в Західному Лісостепу зумовлює значний вміст в грантах таких пестицидів, як волатон та фундазол.

Тривале використання великих доз мінеральних добрив зумовило досить згромадження в ґрунтах гостро токсичних речовин. Це, в першу чергу, фтор (залишок фосфорних добрив) та хлор (залишок калійних добрив). Ще більш шкідливими є миш'як, свинець, стронцій, та інші елементи, які також є складовими частинами мінеральних добрив.

Найбільш поширеним і шкідливим є нітратне забруднення ґрунтів і ґрунтових вод. Це призводить до росту обсягів рослинної продукції, вміст нітратів в якій перевищує гранично допустимі концентрації. Згідно з численними аналітичними даними вміст нітратів у овочевій продукції, вирощеній на Україні, збільшився останнім часом у 1,7-8,3 рази.

 

Характеристика Північно-Східного соціально-економічного району.

Північно-Східний район займає площу 84 тис. км. квадратних, що становить 13,9% площі України. Населення складає 6,4 млн. чоловік, становить приблизно 12,5% населення території України. Складається Північно-Східний район складається з Харківської, Сумської та Полтавської областей.

НАСЕЛЕННЯ

Середня густота населення становить 76 чол./км2, наприклад у Харківській області проживає та працює велика кількість росіян ніж українців. Високий рівень урбанізації приблизно 66%. У Харкові проживає найбільше людей приблизно 1,57 млн. чол., та по 100 тис. чол. у Сумах, Полтаві та Кременчуку. Основна агломерація у Харкові. Північно-Східний район має багато добре кваліфікованих робочих кадрів.

ХАРАКТЕРИСТИКА ПРОМИСЛОВОСТІ:

а) Галузеві спеціалізації:

ПЕК, машинобудування, хімічна, легка, харчова, АПК.

б) Центри промисловості:

Харків, Полтава, Суми, Кременчук, Лубни.

в) Промислові вузли:

Харківський, Кременчуцький, Полтавський, Сумський.

АПК РАЙОНУ:

а) Галузеві спеціалізації:

металообробка, легка промисловість, харчова промисловість, електроенергетика.

б) Центри розвитку с/г:

Харків: машинобудування та металообробка, харчова, легка, хімічна та нафтохімічна промисловості, електроенергетика.
Суми: машинобудування та металообробка, харчова, легка, хімічна та нафтохімічна промисловості, електроенергетика, скляна та порцеляно-фаянсова.
Полтава: Машинобудування та металообробка, харчова, легка промисловості, електроенергетика, паливна, будівельна промисловість, скляна та порцеляно-фаянсова.

ТРАНСПОРТ

Залізничні магістралі, автошляхи, нафто і газо проводи, річковий, ЛЕП.

Завдання РЕ

Піднесення економічного розвитку регіонів України, продуктивне функціонування усіх структурних складових їхніх господарських комплексів і зростання на цьому підґрунті життєвого рівня населення - основні орієнтири, на які спрямовуються усі зусилля щодо вдосконалення розміщення продуктивних сил при здійсненні державної регіональної економічної політики. Пріоритетність саме цих завдань зумовлена особливостями сучасного етапу розвитку продуктивних сил України та її регіонів, складністю й суперечливістю соціально-економічних процесів перехідної економіки. Розміщення продуктивних сил і економіка регіонів - галузь економічної науки, яка ґрунтується на загальних економічних за­конах, їхнє завдання, найперше, полягає у визначенні та вироб­ленні теоретичних засад, необхідних для практичного розв’язання проблем раціоналізації просторового розосередження населення та виробництва. Для досягнення означеної мети необхідне здійс­нення всеосяжної характеристики соціально-економічної та ре­сурсної бази суспільного виробництва, виявлення особливостей демографічних умов та екістичного поля і простеження впливу останніх на загальнодержавний та регіональний господарський комплекс. Звичайно, сьогоднішня фіксаційна картина стану роз­міщення продуктивних сил є результатом їхнього тривалого роз­витку, тому тут необхідно досліджувати історичну динаміку, щоб наголосити на історико-географічних закономірностях зміни гос­подарсько-культурних угруповань будь-якої території. У теоретичному і практичному плані завдання економіки регі­онів можна розділити на три групи: методологічне і практичне дослідження територіальних пропорцій розвитку народного гос­подарства; розробка загальної теорії та наукове обґрунтування об'єктивних чинників раціонального розміщення продуктивних сил; дослідження процесів формування економіки регіонів. Вихо­дячи з цього, пріоритетним є вивчення процесів, які впливають на регіональну економіку, а саме: удосконалення розподілу праці, територіальна організація господарства регіонів, структурна пе­ребудова економіки, міжнародне співробітництво у розвитку про­дуктивних сил окремих територій тощо. Важливі завдання, що постають перед висвітленням регіональ­них особливостей розміщення продуктивних сил полягають у вивченні природно-ресурсного потенціалу України та її регіонів, трудових ресурсів і сучасних демографічних проблем. Доцільним бачиться також аналіз стартового рівня економіки України та її тери­торій у період становлення і розвитку ринкових відносин, що визначає основні чинники розташування продуктивних сил у цей час та розвиток структури господарства. В означеному контексті необ­хідне визначення шляхів раціоналізації останньої та спрямування структурної перебудови економіки України й її регіонів. Мета науки РПС - всебічне (демографічне, екологічне, економічне) обґрунтування перспективного та вдосконалення (оптимізація) сучасного розміщення продуктивних сил, підвищення соціально-економічної ефективності суспільних затрат праці. Метою курсу «Розміщення проду­ктивних сил» є формування у студентів умінь і практичних навичок обґрунтування розміщення продуктивних сил з урахуванням конкретної економічної ситуаці.

Основні проблеми РЕ

У межах України спостерігається значна територіальна диференціація про­сторового розподілу населення і засобів виробництва, який робить актуальною проблему раціоналізації розміщення виробництва. Так, нині суспільство витрачає величезні кошти на транспортування сировини, па­лива й готової продукції внаслідок територіальної віддаленості елементів виробництва (а ця тенденція є дуже чіткою). Для того, щоб удосконалити розміщення виробництва, необхідно здійснити комплекс противитратних заходів, зокрема зменшити транспортні витрати. Значну роль у цьому відіграє і раціоналізація розміщення продуктивних сил з огляду на екологі­чну обґрунтованість розміщення нового виробництва, оптимізацію міжгалузевих зв'язків тощо. Теорія розміщення продуктивних сил вимагає всебічного врахуван­ня інтересів як суспільства у цілому, так і його членів, зокрема збереження навколишнього природного середовища та природних ресурсів. Проблеми розміщення продуктивних сил були і є в центрі уваги української науки, вчених-економістів й економіко-географів. Уже сам факт тривалого функціонування в системі Національної академії наук України Ради з вивчення продуктивних сил України свідчить про те, що ця галузь науки була офіційно визнана в нашій державі, а праці вчених Ради використовувалися державними плановими органами для обґрунтування розміщення нового будівництва, формування територіальної структури господарства. Вагомий внесок у розвиток науки про розміщення продуктивних сил зробили К. Г. Воблий, О. Т. Діброва, М. М. Паламарчук, О. М. Алимов, Ф. Д. Заставний, С. І. Іщук, М. Д. Пістун, О. І. Шаблій, С. І. Дорогунцов, М. І. Долішний, Я. І. Жупанський, П. Т. Ващенко та інші.

 

Загальні закономірності:

1)Екон. ефективн. розміщення і теріторіальної організації госп-ва:

2)Планомірного і пропорційного розм. вир-ва;

3)комплексний взаємно-обумовлений розвиток госп-ва:

4) сталий розвиток ПС;

5)зближення рівня розв. р.-нів;

6)розвиток територ. поділу праці;

7)розв. міжнар. поділу праці і міжнар. екон. інтеграції;8)орієнтація в процесі вирішення конкретних питань.

 

44. Стан системи охорони здоров'я в Україні

Провідною проблемою української охорони здоров'я, як свідчать дані аналізу вітчизняних та міжнародних експертів, є невідповідність діючої в Україні старої радянської моделі охорони здоров'я (моделі Семашка), призначеної для функціонування в умовах планової економіки, сучасним реаліям.

Недоліки існуючої в Україні моделі охорони здоров'я перш за все проявляються:

— у зосередженості на вирішенні потреб галузі, а не на задоволенні медичних потреб населення;

— неефективності структури системи, що призводить до деформованості структури медичних послуг та неефективності використання наявних ресурсів охорони здоров'я;

— недостатності обсягів фінансування з громадських джерел, що призводить до порушення принципів справедливості та солідарності.

В Україні за роки незалежності неодноразово започатковувалися різні реформи в сфері охорони здоров'я. Але загалом вони характеризувалися:

— відсутністю чітко позначених цілей;

— відсутністю комплексності перетворень;

— постійним переглядом стратегії реформ;

— відсутністю чіткої політики, що забезпечує виконання прийнятих рішень;

— ігноруванням науково доведених або перевірених практикою підходів, форм та методів перетворень;

— істотним впливом на прийняття рішень лобістських груп;

— низькими темпами реалізації;

— непослідовністю та суперечливістю.

 

45.Водні ресурси, їх народногосподарське значення та проблеми раціонального використання.

Водні ресурси виступають джерелом промислового і побутового водопостачання, а тому відіграють вирішальну роль у розвитку всього народного господарства та у життєді-яльності населення.    

Рівень забезпеченості України водними ресурсами є недостатнім і визначається формуванням річкового стоку, на-явністю підземних і морських вод. Потенційні ресурси річко-вого стоку оцінюються у 209,8 куб. км, з яких місцевий стік на території України становить в середньому 52,4 куб. км, при-ток — 157,4 куб. км. Запаси підземних вод, не пов'язаних з по-верхневим стоком, становлять 7 куб. км. Крім того, в господа-рстві України використовується до 1,0 куб. км морської води. В розрахунку на одного жителя України поверхневий місце-вий стік становить близько 1045 куб. м. Найвищий рівень во-дозабезпечення жителів — у західних і північних областях України. Територіальний розподіл водних ресурсів України є нерівномірним і не відповідає розміщенню водомістких гос-подарських комплексів. Найменша кількість водних ресурсів формується у місцях зосередження потужних споживачів — Донбас, Криворіжжя, Автономна Республіка Крим, південні області України. Основними споживачами води є промисло-вість (в першу чергу електроенергетика, металургія, хімічна промисловість), сільське господарство, комунальне господа-рство. Для пом'якшення територіальних відмінностей у забе-зпеченні поверхневими водами в Україні побудовано 1,1 тис. водосховищ (повний об'єм 55,0 куб. км), найкрупніші з яких знаходяться на Дніпрі. Створено близько 29 тис. ставків, 7 крупних каналів і 10 водоводів тощо. Використання водних ресурсів поділяється на: водос-поживання, тобто відведення води від джерела з наступним застосуванням у технологічних процесах (промисловість, сіль-ське господарство зі зрошенням, комунальне господарство та ін.); водокористування, здійснюване безпосередньо в межах водного джерела без прямих витрат цього ресурса (гідроенер-гетика, водний транспорт, рибне господарство, туризм). Основні проблеми щодо раціонального формування, використання та збереження водних ресурсів України поля-гають у: забрудненні водних об'єктів шкідливими викидами та недостатньо очищеними промисловими і комунально-побуто-вими стічними водами; інтенсивному старінні основних фон-дів водозабезпечуючого і водоохоронного призначення, низь-кій продуктивності очисних споруд; недостатній самовіднов-люваній та самоочисній здатності водних систем; незбалансо-ваній за водним фактором системі господарювання, що харак-теризується високими обсягами залучення водних ресурсів у виробничу сферу та високою водомісткістю продукції.

 

Важка промисловість

Металургійний комплекс Укр. , його структура та районоутворююча роль. Металург комплекс забезпечує металом маш-ня та ін галузі н/г країни. Він скл-ся з чорної і кольорової металургій, що в свою чергу обєднують основні і допоміжні в-ва – від видобування сировини і палива та одержання допоміжних матеріалів (напр флюси) до випуску прокату й металевих виробів. Осн в-вом металург комплексу є випуск готового металу, допоміжним –в-во сплавів. У чорній металургії – феросплавів (сплав чавуну, напр, з марганцем або хромом), переробки вторинної сировини (переробна металургія працює на металобурхті) та прокат чорних і кольорових металів. Металург комплекс відіграє важливу роль у госп-ві нашої країни. Це пов з тим, що він визначає її ек-й потенціал і зумовлює розвиток ін галузей госп-ва, передусім маш-ня і металообробки. Уметалургії зосереджена велика частка промислово-виробничих ОФ. Крім того, це важлива комплексоутворююча галузь. Вона впливає також на розвиток територ-ї стр-ри країни – на утворення промислових р-нів, вузлів і центрів. У наш час Укр є одним з найб виробників металу на планеті. Вона розширює поставку своїх виробів, особливо прокату і труб на світовий ринок.Для розвитку металург комплексу Укр має декілька сприятливих чинників: 1)близькість розміщення родовищ коксівного вугілля, залізної і марганцевої руд, вапняків, формувальних пісків і вогнетривів, відкриті в останні роки великі запаси різноманітних руд кольорових металів; 2)густа мережа шляхів сполучення між родовищами; 3)велике і надійне джерело водопостачання, яким є Дніпро з його водосховищами; 4)розвиток металомісткого маш-ня; 5)велика ек-сть металобрухту; 6)висококваліфіковані кадри.

Чорна металургія України, її зн-ся, стр-ра і суч стан розвитку.

Від Чм в першу чергу залежить розвиток важкої пр-сті. Без металургії як виробника конструкційних мат-в неможливий розвиток маш-ня, а в зв¢язку з цим і розвиток НТП. Її пр-ція є основою розвитку буд-ва, усіх видів транспорту, особливо залізничного і трубопровідного. Вона має велике зн-ня для оснащення необхідною технікою с/г. До складу металургійного комплексу Укр включається ряд підгалузей і вир-в, без яких неможливо забезпечити в-во металу. Це такі: - видобуток, збагачення і агломерація залізних, марганцевих та ін руд; - в-во чавуну, доменних феросплавів сталі і прокату; -в-во електроферосплавів; - повторна переробка чорних металів; - коксування кам вугілля; - видобуток сировини і в-во вогнетривких буд матеріалів (глин, доломітів та ін.), а також флюсових вапняків; - випуск металевих конструкцій тощо. Суч стан Чм Укр хар-ся небувалим кризовим спадом, який різок проявився з 1995р. Суч металургія хар-ся наявністю заводів з повним і неповним металургійним циклом. Заводи переробної металургії розміщуються в основному в районах розвинутого маш-ня, де нагромаджуються значні відходи металообробки і металобрухт. Металургійні комбінати Укр є основними п-вами галузі.Найб металургійними комбінатами Укр, потужність яких становить 5 млн і більше металу за рік, є “Азовсталь”, “Запоріжсталь”, “Криворіжсталь”. Коксохімічна пр-сть є осн складовою частиною металургійного комплексу. Коксохімічні заводи розміщуються в р-нах видобутку коксівних марок кам вугілля або в крупних металургійних центрах, розташованих за межами вугільних р-нів Донбасу. Вона забезпечує металургію технологічним паливом (коксом, коксовим газом), а хім пр-сть –цінною сировиною.В Укр працює 16 коксохімічних заводів, з них у Донецькій області – 9, Луганській – 2, Дніпропетровській – 4, Запорізькій –1. Значного розвиту в металургії Укр набули нові галузі – трубна і феросплавна. Основні трубопрокатні заводи: Нікопольський, Харцизький, Новомосковський, Луганський, Дніпропетровський трубопрокатний і Макіївський труболиварний заводи. В-во феросплавів, необхідних для виплавки чавуну і сталі, забезпечується трьому феросплавними заводами – Запорізьким, Нікопольським і Стахановським. В Краматорську, Дніпропетровську, Маріуполі були побудовані основні заводи металоконструкцій

Кольорова металургія України, її значення, галузева структура, принципи розміщення та основні центри.

Кольорова металургія – галузь промисловості з виробництва кольорових металів та їх сплавів(алюмінію , магнію, титану, міді, кобальту , олова), рідкісних та дорогоцінних металів. Значення кольорової металургії дуже велике, продукти кольорової металургії використовуються в сучасній електроніці, ядерній техніці, приладобудуванні, ювелірній промисловості, медицині, в харчовій промисловості, у виробництві побутової техніки, автомобілебудуванні та інших галузях виробництва. Провідними галузями кольорової металургії в Україні є алюмінієва, цинкова, магнієва, титанова, ртутна, феронікілева. Якраз ці галузі складають структуру кольорової металург ії. Комплекс підприємств цієї галузі в Україні здійснює видобу­ток, збагачення і металургійну переробку руд кольорових і рідкіс­них металів. До його складу входить виробництво сплавів, прокат кольорових металів і переробка вторинної сировини. Розміщення підприємств кольорової металургії зумовлено пе­реважно двома основними факторами — сировинним і енергетич­ним. Підприємства, які переробляють руди з незначним вмістом основного металу, тяжіють до джерел сировини (виплавка ртуті, нікелю, рідкісних металів та ін.) Енергомісткі виробництва (титано-магнієве, цинкове, алюмінієве) розмішуються в місцях дешевої електроенергії, як правило, поблизу потужних електростанцій.

В Україні є 2 р-ни Км: Донецький, Придніпровський. У Донецькому р-ні працює великий Костянтинівський цинковий завод, Артемівський завод обробки кольорових металів, який виробляє латунь, латунний і мідний прокат. Завод наплавочних твердих сплавів розміщений у Торезі (Донецької обл.), під-ство „Інтерсплав” – у Свердловську (Луганської обл.). У Придніпровському р-ні працюють два великих під-ства Км в Запоріжжі – алюмінієвий і магнієвий заводи.

51. Завдання державної регіональної економічної політики України

Основні завдання державної регіональної економічної політики обґрунтовуються на основі чіткого визначення головної її мети. Вони нерозривно пов'язані з визначенням конкретного етапу розвитку економіки країни і відповідають існуючому в ній нормативно-правового простору. Накреслені завдання відповідно конкретизуються залежно від системи і рівня управління народним господарством, по мірі необхідності деталізуються за періодами їх здійснення. Пріоритетними завданнями на тривалу перспективу державними органами управління визначено розвиток галузей, які забезпечують-розвиток всього народногосподарського комплексу країни, зокрема: паливно-енергетичного, машинобудівного, агропромислового, хімічного тощо. Серед пріоритетних завдань визначне місце відводиться структурній перебудові економіки регіонів України, у першу чергу промислових регіонів і центрів з надмірною концентрацією підприємств важкої індустрії та складною екологічною ситуацією (Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська області, міста Київ, Харків, Одеса, Кривий Ріг, Маріуполь, Макіївка, Горлівка тощо). Структурна перебудова, в першу чергу, передбачає поліпшення екологічної ситуації в промислових центрах Донецького басейну, Придніпров'я, Прикарпаття, на територіях, що зазнали радіоактивного забруднення. Основні програмні завдання державної регіональної перебудови на найближчі п'ять років передбачають необхідність вирішення таких проблем:

· вирівнювання рівнів соціально-економічного розвитку регіонів та підвищення ефективності територіального поділу праці і раціоналізації розселення населення;

· досягнення стабілізації виробництва у кожному регіоні на основі оптимізації структури господарства та ефективного використання наявного природно-ресурсного, виробничо-технічного і трудового потенціалу;

· удосконалення спеціалізації сільського господарства відповідно до зональних ґрунтово-кліматичних умов;

· здійснення програм облаштування депортованих народів у південних та західних областях;

· формування нових територіально-господарських утворень спеціальних (вільних) економічних зон.

У сфері соціально-культурного і духовного розвитку основними завданнями регіональної політики є забезпечення населення працевлаштуванням, тобто робочими місцями, і залучення його до продуктивної суспільно-корисної праці. Це стосується усіх регіонів України і, в першу чергу, незайнятого працездатного населення, яке на сьогодні є безробітним, в Донецькому регіоні, Придніпров'ї, Прикарпатті та монофункціональних територіях з слаборозвиненою сферою застосування праці. Необхідно розробити програми - завдання працевлаштування і зайнятості сільського населення за рахунок організації первинної переробки сільськогосподарської сировини і продукції, кооперування їх із підприємствами малого бізнесу. З метою організації власного бізнесу пропонуємо створити відповідні умови до запровадження ступеневої освіти та інтегрованих навчальних планів для підготовки спеціалістів, які можуть взяти на себе розвиток того чи іншого напрямку в розвитку народного господарства регіону і країни в цілому.

Одним із важливих завдань регіональної економічної політики є поліпшення демографічної ситуації у регіонах України, покращення соціально-побутових умов життя населення, здійснення заходів щодо підтримки сімей з дітьми та найменш захищених верств населення, зростання рівня споживання населенням товарів і послуг. У найближчій перспективі необхідно домогтись зменшення показників смертності населення за рахунок покращення умов життя і праці, оздоровлення навколишнього середовища, поліпшення медичного обслуговування населення. У кожному районі потрібко розробити довгострокову програму створення робочих місць і працевлаштування населення з метою припинення відпливу за межі країни спеціалістів, вчених, працездатного населення.

Пріоритетними завданнями у виробничій сфері регіонів є розвиток експортних та імпортозамінних виробництв, де для цього створені сприятливі умови (необхідний економічний і науковий потенціал, вигідне географічне положення, вирішені транспортні розв'язки тощо). Такий напрямок дозволить суттєво вплинути на можливий експортний потенціал територій, удосконалювати структуру експорту товарів, розширювати зовнішньоекономічні зв'язки. З цією метою треба залучати стратегічних інвесторів, з якими слід вирішувати розвиток пріоритетних галузей виробництва, продукція яких є ліквідною і конкурентоспроможною. До них зараховують галузі електроенергетики, чорної металургії, машинобудування, хімічної і нафтохімічної промисловості, місцевої і деревообробної, окремі галузі сільськогосподарського виробництва, зокрема виробництво зернових культур, цукрової промисловості, технічних культур (льон, соняшник тощо). До цієї справи варто залучати кошти приватних інвесторів та заощаджені кошти населення, які є на банківських депозитах. Регіони України мають унікальні рекреаційні ресурси: Крим, райони узбережжя Чорного і Азовського морів, Прикарпаття і Закарпаття, а також сприятливі кліматичні та природні умови практично більшості областей. Вони створюють умови для формування в майбутньому високо розвинутих рекреаційно-туристичних та оздоровчо-лікувальних комплексів як державного, так і міжнародного значення. Підсумовуючи наведене, можна зробити такий висновок: виконанню передбачених завдань державної регіональної економічної політики повинна передувати розроблена комплексна програма з усіх напрямків розвитку держави. У центрі цієї програми має бути людина, тому головне завдання державної економічної політики-створити безпечні умови життя людини, звести до мінімуму шкідливий вплив техногенних аварій і катастроф, покращити екологізацію технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві, транспорті, гарантувати екологічну безпеку ядерних об'єктів та радіаційний захист населення і природного середовища При цьому необхідно врахувати специфіку демографічної ситуації в кожному регіоні і конкретизувати напрямки її розвитку. Регіональна політика має бути спрямована на покращення духовного, морального розвитку суспільства, на формування ініціативної особистості, відродження національної і культурної основи суспільства. Таким чином, державна регіональна економічна політика має бути спрямована на відтворення умов, факторів сталого розвитку регіонів. Цьому має сприяти прогнозування перспективи розвитку суб'єктів господарювання, регіональних ринків, оцінка фінансових і ресурсних можливостей регіонів як форм реалізації регіональної політики.

Ключові принципи і фактори розміщення продуктивних сил.

Принципи (від лат. рrinсipium – початок, основа) – вихідні положення будь-якого вчення, теорії, науки.

На основі пізнання закономірностей розробляються принципи розміщення продук-тивних сил – правила діяльності та управління економікою, основні положення економічної політики держави в реалізації законів роз-міщення.

Дотримання цих принципів дуже важливе при реалізації регіональної політики держави1.

Найважливіші принципи розміщення продуктивних сил, якими керуються при вирішенні питань просторового розподілу підприємств і галузей, такі:

– наближення виробництва до джерел сировини, палива, споживачів;

– охорона навколишнього середовища, раціональне використання природних ресурсів і впровадження ресурсозберігаючих технологій;

– збереження здорових медико-гігієнічних умов життя і праці населення;

– обмеження надмірної концентрації промисловості в містах;

– вирівнювання рівнів економічного розвитку районів та областей;

– зміцнення обороноздатності країни;

– урахування інтересів економічної інтеграції в європейський і світовий простір.

Принципи розміщення в різних країнах можуть бути подібними та відмінними. Важливість кожного принципу визначається стратегією і завданнями, конкретизованими у відповідній концепції. Керуючись принципами, які найчастіше є результатом врахування кількох закономірностей, можна досягти набагато більшого ефекту при розміщенні виробництва.

Принцип раціонального розміщення виробництва випливає із закономірності “ефективного розміщення продуктивних сил” і передбачає:

– наближення відповідних виробництв до джерел сировини, палива, енергії, води, трудових ресурсів, споживача;

– охорону природи та науковообгрунтоване природокористування, забезпечення здорових гігієнічних умов життя та праці населення;

– обмеження надмірної концентрації промисловості в містах.

Принцип комплексного розміщення виробництва випливає з однойменної законо-мірності і передбачає:

– комплексне використання природних та трудових ресурсів;

– встановлення ефективних виробничих зв’язків між підприємствами регіону;

–створення єдиної інфраструктури.

Принцип збалансованості і пропорційності розміщення виробництва вимагає дотримання:

– збалансованості між обсягом виробництва і наявністю сировинних, паливно-енергетичних, трудових, сільськогосподарських ресурсів регіону;

– пропорційності між галузями спеціалізації, допоміжними та обслуговуючими, між виробництвом засобів виробництва і предметів споживання, виробничою та невиробничою сферами.

Принцип обмеженого централізму перед-бачає органічне поєднання інтересів країни та її економічних районів.

3. Закономірності і принципи реалізуються на основі врахування факторів, що впливають на РПС.

Факторами розміщення продуктивних сил називають усю сукупність умов для найбільш раціонального вибору місця розташування господарського об’єкта, ТВК, розміщення підприємств певної галузі. У теорії РПС фактор розміщення є одним з центральних понять. При зміні складу факторів повинні змінюватися і місця розташування об’єктів.

Розрізняють такі групи факторів, які включають:

– природні – якісну і кількісну характеристики родовищ корисних копалин, енергетичних, водних, лісових, земельних ресурсів, природно-кліматичні й природно-транспортні умови;

– екологічні – природоохоронні та конструктивні заходи з метою ощадного використання природних ресурсів і забезпечення сприятливих умов для життєдіяльності людини;

– технічні – досягнутий і можливий рівень техніки та технології;

– економічні – вартість капіталовкладень, строки будівництва, ефективність виробництва, призначення та якість продукції, виробничі зв’язки, економіко-географічне і транспортне положення та ін.;

– соціально-демографічні – чисельність населення і його розміщення, кількісну та якісну оцінку трудових ресурсів і забезпеченість ними виробництва у розрізі областей і районів, стан виробничої і соціальної інфраструктури.

 

3. Сутність регіональної політики

Регіональна політика - це сфера діяльності з управління економічним, соціальним, екологічним і політичним розвитком краї­ни в регіональному аспекті відповідно до заздалегідь розробленої програми. Ця політика характеризується певною сукупністю цілей, завдань, механізмів, які в кінцевому підсумку визначають її стратегію і тактику; передбачає врахування широкого спектру національних, політичних, соціальних факторів, що й дозволяє впливати на тенденції регіонального розвитку. Охоплює всю систему відносин між державою і регіонами, з одного боку, та між регіонами з іншого. Метою регіональної політики є створення умов для ди­намічного, збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів, поглиблення процесів ринкової трансформації, підвищен­ня рівня життя населення, забезпечення гарантованих державою соціальних стандартів для кожного її громадянина.

Останніми роками термін «регіональна політика» міцно закріпився в економічному лексиконі як науковців у галузях економічних та суспільних наук, так і представників усіх рівнів державного управління. Необхідність регіональної політики випливає з регіональної дискретності простору, нерівнозначності регіонів за чинниками і завданнями їхнього розвитку, внаслідок чого будь яка державна політика будується диференційовано в регіональному аспекті.

Під регіональною політикою, як правило, ро­зуміють сферу діяльності з управління економічним, соціальним, екологічним і політичним розвитком країни в регіональному ас­пекті відповідно до заздалегідь розробленої програми. Об'єктивними передумовами регіональної політики є структурна неоднорідність простору країни в природ­но-географічному, ресурсному, економічному, соціальному, етніч­ному і політичному аспектах. Подібна неоднорідність, інтереси і особливості регіонів мають враховуватися під час проведення будь-якого заходу.

Науковий підхід до формування і реалізації регіональної політи­ки держави вимагає чіткого визначення її об'єкта ісуб'єкта, а також формулювання її цілей ізавдань та визначення засобів їх здійснення.

До основних об'єктів регіональної політики відносяться: вироб­ничі (насамперед підприємство як первинна ланка суспільного поділу праці), соціальні (насамперед - людина як представник соціуму, родини, етносу), грошово-фінансові процеси тощо.

Кожен житель регіону є особистістю, представником трудового колективу, членом політичної партії чи громадської організації. І інтереси будь-якої позиції, що ним від­стоюватимуться значно відрізнятимуться від регіональних. Отже, проблема суб'єктивізації регіональної політики трансформується в проблему представництва інтересів населення в органах законо­давчої та представницької влади різних рівнів, які реалізовані та­кож і через сформовані ними виконавчі структури. Тобто, суб'єкта­ми регіональної політики є центральні органи законодавчої і вико­навчої влади, органи регіонального управління та місцевого само­врядування.

Суб'єктами регіональної політики можуть бути: окремі поса­дові особи (наприклад, Президент України), Верховна Рада Ук­раїни як найвищий у державі законодавчий орган, органи держав­ної виконавчої влади всіх рівнів, органи місцевого самоврядуван­ня, окремі юридичні особи (установи, організації і підприємства), громадські організації (Додаток). Наголосимо, що роль і значення громадських організацій у розробленні і реалізації регіональної по­літики в демократичних державах є дуже суттєвою і має тенденцію до постійного зростання.

12345678910Следующая ⇒

Поделиться: