Зовнішня політика гетьмана П. Скоропадського

Напрями політики	Зміст, характеристико
Німеччина та інші країни Четвертного союзу	Відносини з Німеччиною були пріоритетними. Були встановлені дипломатичні відносини з країнами Четвертного союзу, основний зміст яких обертався навколо положень Брестського договору. Наявність німецької та австро-угорської окупаційної влади перетворювало владу П. Скоропадського на маріонеткову. Німці активно втручалися у внутрішнє життя і зовнішню політику Української Держави. Для розв'язання багатьох проблем (фінансова, торговельна, створення масової армії тощо) у вересні 1918 р. П. Скоропадський зустрівся з кайзером Вільгельмом II
Польща	Відносини з Польщею (Регентською радою) обертались навколо державної приналежності Холмщини і Підляшшя. Ці землі були окуповані німецькими і австро-угорськими військами, а за умовами Брестського миру вони мали відійти до України. Проте реально українська адміністрація змогла утвердитися лише на тій частині земель, що були окуповані Німеччиною. В австрійській зоні окупації утвердилася польська адміністрація. Усі переговори про визначення кордону зайшли у глухий кут. Поляки наполягали на кордоні по р. Буг
Румунія	Відносини з Румунією оберталися навколо бессарабського питання. Гетьманський уряд запровадив проти Румунії, яка захопила Бессарабію, торговельні санкції. Із виникненням потреби у встановленні дипломатичних відносин з країнами Антанти (на території Румунії були дипломатичні представництва Англії, Франції та ін.). П. Скоропадський дав згоду на укладення тимчасового торговельного договору. Розв'язання бессарабського питання було відкладено до завершення Першої світової війни
Радянська Росія	За умовами Брестського миру радянська Росія зобов'язувалася визнати незалежність України та укласти з нею мирний договір. Переговори почалися у травні 1918 р. Радянську делегацію очолював X. Раковський. 12 червня 1918 р. було підписано прелімінарний (попередній) договір про припинення стану війни між Україною і Росією, відновлення залізничних, поштово-телеграфних комунікацій. Українській державі надавалося право заснувати консульства в багатьох містах Росії. Найскладнішим питанням переговорів була програма кордонів. На початку жовтня переговори перервалися. За домовленістю сторін чинними залишилися прелімінарні умови миру. Також радянська делегація мала контакти з антигетьманською опозицією, яка готувала повстання. Радянська делегація зобов'язувалася визнати самостійність відновлюваної УНР
Уряди Дону, Кубані, Криму	Всевелике Військо Донське. 8 серпня 1918 р. було укладено договір, який проголошував взаємне визнання суверенітету, установлював спільні кордони та взаємовигідний товарообмін. Передбачалося розроблення окремих угод щодо вільного транзиту, товарообігу, митних і фінансових відносин. Кубань. Відносини теж розвивалися у руслі взаємовигідності. Україна надала допомогу зброєю Кубані в боротьбі з більшовизмом. Обговорювалося питання входження Кубані до складу України на правах автономії. Але проти цього заперечував уряд Денікіна, що фактично встановив контроль над Кубанню. Крим. Утворений у червні 1918 р. уряд генерала С. Сулькевича відмовлявся вступати у відносини з українським урядом. П. Скоропадський запровадив економічну блокаду щодо Криму. Це примусило кримський уряд у жовтні 1918 р. підписати попередню угоду, згідно з якою Крим мав увійти до складу України на правах автономії
Країни Антанти	Були ускладнені у зв'язку з тісними відносинами з Німеччиною. Тільки після поразки останньої П. Скоропадський взяв курс на пошук порозуміння з країнами Антанти, проте останні підтримували ідею «єдиної і неподільної Росії», заперечуючи незалежність України. Навіть видання гетьманом грамоти від 14 листопада 1918 р. про федеративний зв'язок з майбутньою небільшовицькою Росією не змінило становище. Незабаром антигетьманська опозиція підняла повстання.

 Падіння гетьманського режиму

Ставлення білогвардійців до української державності. Коли в Центральній Росії утвердилася радянська влада, її противники закріпилися на окраїнах. Найзручнішим плацдармом для організації антикомуністичного опору був Південь Росії. Противників більшовизму підтримували заможні верстви служилого стану — донського і кубанського козацтва. З усієї країни сюди стягувалися офіцери-добровольці. Це були переконані прибічники «білої справи», тобто відновлення царської влади: білий колір символізував монархію. З допомогою Антанти генерал Л. Корнілов почав формувати з них Добровольчу армію. Спочатку вона складалася з офіцерських частин — білої гвардії. Коли її стали поповнювати шляхом мобілізації, назва «білогвардійці» закріпилася й за солдатами. Після загибелі в бою Л. Корнілова Добровольчу армію очолив А. Денікін.

Ті, хто увійшов до білогвардійського табору або солідаризувався з ним, додержувалися різних поглядів щодо майбутнього політичного ладу. Одні відстоювали самодержавство, інші — конституційну монархію або навіть республіканську форму правління. Суперечки з цього приводу здебільшого відкладалися до перемоги над більшовиками. Але всі без винятку прагнули відродження Російської держави у довоєнних кордонах. Гасло «єдиної і неділимої» Росії об'єднувало всіх прибічників «білої справи» — від крайніх правих до кадетів.

Соціальна програма П. Скоропадського мало чим відрізнялася від політики білогвардійських урядів. Та прихильники «єдиної і неподільної» не бажали мати з ним нічого спільного. Утворений у столиці України «Київський національний центр», який стояв на білогвардійських позиціях, при перших чутках про зносини гетьмана з А. Денікіним обурено заявив: «Із зрадником Скоропадським і з очолюваною ним Україною будь-які переговори неприпустимі». Коли до Києва влітку 1918 р. потрапив лідер кадетської партії П. Мілюков, він розвинув антиукраїнську активність і переконував окупаційну адміністрацію в тому, що в післявоєнні часи тільки Польща може дістати самостійність. Навіть місцеві кадети, що увійшли до гетьманського уряду, розглядали незалежність України як тимчасове явище.

Гетьман розумів, що формальна самостійність України зберігатиметься доти, доки її охороняють німецькі багнети. Поразка Четверного союзу у світовій війні поклала б край претензіям України на незалежність. Антанта підтримувала білогвардійський табір і вважала Українську Державу «витівкою німців». Поразку Німеччини неважко було передбачити, а тому Скоропадський старався не відповідати на антиукраїнські випади російських великодержавних кіл і терпів активність численних організацій білогвардійського напряму. Він охоче брав на службу генералів і офіцерів царської армії, не заперечував проти їх виїзду на Дон і всіляко намагався налагодити відносини з Денікіним.

Відносини П. Скоропадського з українськими політичними партіями не складалися. Менш ніж через місяць після встановлення гетьманського режиму було утворено опозиційний Національно-державний союз у складі кількох партій на чолі з демократами-хліборобами. Гетьмана звинувачували в тому, що при формуванні кабінету міністрів він обійшов представників українських партій і зробив ставку на представників неукраїнських суспільних груп. У такому звинуваченні була частка правди. При формуванні кабінету П. Скоропадський покладався не на партії, а на конкретних фахівців, яких добирав особисто незалежно від їх партійної чи національної приналежності.

В опозицію став також Всеукраїнський земський союз на чолі з С. Петлюрою. У червні 1918 р. Земський з'їзд прийняв заяву, в якій різко критикувалася гетьманська політика «безоглядної реакції та реставрації старого ладу». З'їзд поставив вимогу негайно скликати законодавчу раду з депутатів місцевого самоврядування і представників центральних організацій, політичних партій, профспілок та кооперативів. П. Скоропадський відповів репресіями. С. Петлюру було ув'язнено.

Влітку позиції гетьманського режиму різко похитнулися. Це привело до перегрупування політичних сил. Основна частина українських есерів та більшовики продовжували безкомпромісну партизанську боротьбу з окупантами і гетьманською адміністрацією. Більш помірковані соціалістичні партії вирішили об'єднатися в політичний блок, який не виключав можливості мирного розв'язання питання про владу. Ініціативу об'єднання політичних партій, культурних, економічних і професійних організацій взяли на себе українські соціал-демократи на чолі з В. Винниченком і С. Петлюрою. Вони увійшли до Національно-державного союзу й усунули звідти демократів-хліборобів. Блок одержав іншу назву — Український національний союз. Він проголосив, що виступатиме за встановлення в Україні законної влади, відповідальної перед парламентом.

Фото В. Винниченко і С. Петлюра

Національний союз очолив В. Винниченко. Він негайно вступив у контакт з Х. Чаковським з метою об’єднання зусиль у боротьбі проти гетьманського режиму.

Коли стало зрозуміло, що Німеччина незабаром капітулює, гетьман зробив спробу зблизитися з Українським національним союзом. На початку жовтня він прийняв його керівників. Почалися переговори щодо програми кабінету, який мав бути сформований за їх участю. Національний союз поставив такі вимоги: здійснення аграрної реформи на основі ліквідації великого землеволодіння і забезпечення землею трудового селянства, встановлення демократичних свобод і прийняття демократичного виборчого закону. Союз запропонував список кандидатів на посади міністрів у найважливіших міністерствах.

Дізнавшись про намір гетьмана капітулювати перед партіями, які виступали за самостійність України, кадетські міністри і торговельно-промислові кола запротестували. Вони відкинули програму Українського національного союзу і вимагали негайно створити антибільшовицький фронт на засадах об'єднання України з білогвардійськими силами Росії. П. Скоропадський не міг не рахуватися з тим, що за білогвардійцями стояла Антанта. З іншого боку, він потребував підтримки Національного союзу, бо знав, що білогвардійці вкупі з Антантою відмовлять Українській Державі у праві на існування. У результаті склад нового кабінету, сформованого під головуванням Ф. Лизогуба, виявився компромісним: у ньому були кандидати як Національного союзу, так і Протофісу.

Цим компромісом українські партії не задовольнилися, а тому продовжували готувати повстання проти режиму. Скоропадський змушений був розпустити кабінет і 14 листопада задекларував федеративний союз з Росією. Йшлося про білогвардійську Росію. Відреченням від державної самостійності гетьман розраховував здобути прихильність антантівських дипломатів. Але гетьманат уже доживав останні дні.

Утворення Директорії. У ніч на 14 листопада 1918 р. в Києві відбулося таємне засідання Національного союзу, в якому взяли участь представники політичних партій, Селянської спілки, профспілки залізничників і українських січових стрільців. Присутні відхилили ідею негайного відновлення Центральної Ради і створили п'ятиособовий верховний орган Української Народної Республіки — Директорію. її головою став соціал-демократ В. Винниченко. Від січових стрільців у члени Директорії було висунуто соціал-демократа С. Петлюру, який зайняв посаду головного отамана військ УНР. Його обрали заочно. Директорія створювалася з конкретною метою — для ліквідації гетьманського режиму. Після цього передбачалося заново визначити форму державної організації УНР.

Звільнений з тюрми, Петлюра негайно вирушив у Білу Церкву, де проходили переформування січові стрільці. Під Мотовилівкою, за ЗО км від столиці, стрільці розгромили найбільш боєздатні сили гетьмана — полк сердюків і офіцерську дружину. Дізнавшись про це, командир одного з полків Запорозької дивізії П. Балбачан перейшов на бік Директорії і захопив Харків, інші полки цієї дивізії зайняли Полтаву. Сірожупанна дивізія на Чернігівщині також визнала владу Директорії.

Сили гетьманату танули, а військові сили Директорії швидко зростали. Вона з блискавичною швидкістю встановлювала контроль над територією України. На початку грудня війська С. Петлюри вступили в Одесу.

У ніч на 14 грудня у Києві підняли повстання партійні бойові дружини, головним чином більшовиків та єврейських соціалістичних партій. У руках повсталих опинилися завод «Арсенал», військове міністерство та інші установи. Гетьман зрікся влади. До міста увійшли загони січових стрільців.

Кілька днів колишній гетьман переховувався у місті, бо Директорія оголосила його поза законом. Потім у мундирі німецького офіцера він виїхав до Берліна, у вигнання.

ВИСНОВКИ

Центральні держави розраховували одержати з України необхідні для продовження війни з Антантою продовольчі та інші ресурси. Тому вони були заінтересовані в утвердженні влади, здатної покінчити з анархією. Ставка кайзерівського уряду на консервативні кола в українському суспільстві призвела до виникнення режиму «сильної руки» гетьмана П. Скоропадського.

Присутність в Україні окупаційної армії перервала революційний процес. Проте втрата соціальних здобутків трудящих і загибель УНР і УСРР були тимчасовим явищем, зумовленим дією зовнішнього чинника. Потенціал національної революції ще залишався високим. Після евакуації германських сил і падіння гетьманату боротьба між соціалістами УНР і УСРР спалахнула знову.

Опозиційність майже всіх політичних сил гетьманському режиму виявила його внутрішню нестабільність і цілковиту залежність від кайзерівських багнетів. Соціально-економічна політика гетьманської адміністрації була ліберально-консервативною: пріоритет приватної власності, в тому числі поміщицького землеволодіння.

На жаль, гетьманат був вимушений рахуватися с німецькою окупаційною адміністрацією, що значно обмежувало його суверенітет в зовнішньої політиці і формуванні власних збройних сил.

Боротьба з окупаційним режимом, яка досягла гострих форм, автоматично була боротьбою проти влади гетьмана. Отже, вона руйнівно впливала на підвалини української державності.

Не зважаючи на обмеженість суверенітету, в процесі національного державотворення гетьманат П. Скоропадського був прогресивним явищем. Він посилив державотворчий потенціал, створив ефективне державне управління. Успіхом П. Скоропадського можна також назвати розвиток національної культури: особливо в галузях освіти, науки і мистецтва. .

Зовнішня політика Української Держави визначалася цілковитою залежністю від центральних держав. Ізоляція від країн Антанти виявилася саме тоді, коли почала визначатися їх перемога у війні. Отже, Україна не мала зовнішньополітичних перспектив для утвердження незалежності.

Під час переговорів з Українською Державою радянська Росія обрала тактику затягування. Вона успішно здійснювалася до поразки центральних держав. Мирного договору між Росією та Україною підписано не було.

Уряд П. Скоропадського проводив активну дипломатичну діяльність, спрямовану на повернення територій, які опинилися за межами України,— частини Бессарабії, Криму, Холмщини і Підляшшя. Незважаючи на невдачі, яких зазнала українська дипломатія, навіть постановка питання про відторгнуті землі мала велике політичне значення.

Незважаючи на подібність соціальних програм гетьмана П. Скоропадського і прибічників «білої справи», політичне зближення Української Держави з білогвардійською Росією здавалося неможливим. В очах білогвардійців гетьман залишався сепаратистом, зрадником.

Коли окреслилася поразка кайзерівської Німеччини у війні, П. Скоропадський почав шукати нових союзників. Його заява про федеративний союз з білогвардійською Росією засвідчила штучність самих підвалин гетьманської України, нездатність гетьмана стати національним лідером.

Парадокс: Центральна Рада, борючись за незалежність країни, розвалювала старий державний апарат, і не змогла сформувати ефективне державне управління, таким чином, привела країну до хаосу, - гетьман, навпаки, обстоював федеративні зв’язки з Росією, зумів відбудувати систему державного управління, таким чином, фактично побудував незалежну державу, яка, на жаль, проіснувала короткий час.

Запитання

1. Чому Раднарком був зобов'язаний розпочати переговори про укладення мирного договору з Україною? Чому він визнав Україну як незалежну державу?

2. Схарактеризуйте міжнародне становище України навесні 1918 р. Чому громадськість не підтримала Центральну Раду в її конфлікті з німецькою окупаційною адміністрацією? Чому П. Скоропадський порівняно легко прийшов до влади?

3. Схарактеризуйте ставлення білогвардійців до Української Держави.

4. Чому П. Скоропадський намагався налагодити відносини з А. Денікіним?

5. Коли було утворено Український національний союз?

6. Чому влітку 1918 р. відбулося перегрупування політичних сил в Україні?

7. Чому гетьман Скоропадський відмовився від принципу самостійності України?

8. Коли було утворено Директорію? Назвіть її склад.

9. Хто очолив Український національний союз: В. Винниченко; С. Петлюра; Ф. Швець?

10. Хто брав участь у партизанській боротьбі з окупантами і гетьманським режимом? Які політичні сили очолили цю боротьбу?

11. Назвіть методи боротьби з окупантами у місті та на селі. Де партизанська боротьба розгорталася найактивніше?

12. Перелічіть основні національно-культурні здобутки за гетьманування П. Скоропадського.

13. Чому, на вашу думку, не було підписано мирного договору між двома країнами? 4. Коли і чому виникло бессарабське питання?

14. 7. Яким чином була вирішена доля Холмщини і Підляшшя?

Директорія УНР

Відновлення УНР

Для керівництва повстанням проти гетьманського уряду Український національний союз обрав Директорію з п'яти осіб: В.Винниченка, С.Петлюри, Ф.Швеця, О. Андрієвського та А.Макаренка. 14 листопада 1918 р. Директорія, яка перебувала у Білій Церкві, розпочала повстання. У бою під Мотовилівкою 18 листо­пада війська гетьмана зазнали поразки. Коли на бік Директорії перейшла гвардійська Сердюцька дивізія, то 14 грудня гетьман зрікся влади, передавши її уря­дові, а сам виїхав за кордон. 18 грудня війська Директорії урочисто вступили до Києва, а 26 грудня було створено уряд, який очолив представник Української Соціал-демократичної робітничої партії В. Чехівський. Цей уряд у своїй більшості, а також В.Винниченко, як і колишній президент УНР М.Грушевський, виступали за союз з російськими більшовиками у боротьбі проти військ Денікіна, якого підтримували країни Антанти. Член Директорії С.Петлюра виступав проти такого союзу. Він пропонував спертися на країни Антанти.

Внаслідок антигетьманського повстання у листопаді–грудні 1918 р. до влади прийшла Директорія УНР. Напередодні повстання у Директорії не було чіткої програми дій, крім повалення гетьманату. Тому, перебравши владу 14 грудня 1918 р., Директорія лише 26 грудня оприлюднила свій програмний документ “Декларація Української Директорії”. Названий документ мав соціалістичну спрямованість, зокрема наголошувалось, що влада в УНР має належати лише трудовому народу.

В грудні 1918 р. Директорія урочисто в'їхала до Києва, де була відновлена Українська Народна Республіка. Директорія відновила чинність законів УНР, ухвалила новий закон про передання поміщицької землі селянам без викупу та ін. Через складність військово-політичної ситуації виникла криза влади Директорії.

⇐ Предыдущая3456789101112Следующая ⇒

Поделиться: