Трудовий конгрес (23—28 січня 1918 р.)

Система виборів

Виборчі права надавались «трудовим верствам» населення. У результаті права голосу були позбавлені промисловці, поміщики, комерсанти, частина інтелігенції, духовенство та інші «нетрудові» прошарки суспільства

Обрано: 400 делегатів (із яких 36 належали Західноукраїнській області)

¯

Рішення конгресу. «Універсал трудового конгресу України»

• Вища влада передавалася Директорії • Виконавчі функції мала здійснювати Рада народних міністрів, підзвітна Трудовому конгресу, а в перервах між його засіданнями — Директорії • Влада на місцях мала перейти під контроль губернських і повітових трудових рад, що обиралися пропорційно від селянства і робітництва • Підготовка роботи наступної сесії Трудового конгресу покладалася на комісії з оборони республіки, земельну, освітню, бюджетну, закордонних справ, харчових справ • Уряд і комісії мали виробити інструкцію про вибори до трудових рад і закон про вибори Всенародного парламенту Незалежної соборної Української Республіки • Конгрес доручив Директорії та Раді народних міністрів працювати в напрямі вирішення таких завдань: а) здійснення земельної реформи шляхом передачі землі трудящим селянам без викупу; б) ліквідація безробіття серед пролетарських верств населення шляхом відновлення роботи промислових підприємств; в) оборона незалежності республіки

 

На відміну від гетьманського режиму Директорія не змогла створити ефективного державного апарату та боєздатної армії, що привело до поразки у війні з більшовиками та Білою армією Денікіна.

Позиція українських партій. Тим часом майже усунуті від влади політичні партії дискутували про те, який лад треба встановлювати в Україні. У січні 1919 р. відбувся черговий з'їзд партії українських соціал-демократів, яку формально можна було б назвати урядовою. На ньому розгорілися гарячі суперечки між прихильниками радянської форми влади і захисниками загального виборчого права. Голова Директорії В. Винниченко виступив проти організації політичної влади у формі рад. Він вважав, що ради захищають інтереси міського пролетаріату, а тому проголошення України республікою рад спричинить конфронтацію з переважною частиною населення — селянством. Крім того, на його думку, однаковий з Росією суспільно-політичний лад загрожував Україні втратою суверенітету.

Голова уряду УНР В. Чехівський, навпаки, захищав радянську форму політичної влади і вважав, що слабкість Центральної Ради була зумовлена відсутністю територіальних баз на місцях у формі рад. Він відстоював ради в їх «чистому, неопоганеному вигляді», тобто багатопартійні, а не спотворені диктатурою однієї партії.

З'їзд, однак, залишився на традиційно-демократичних позиціях партії. Більшість делегатів висловилася проти встановлення диктатури пролетаріату у формі рад, за скликання парламенту і органів місцевого самоврядування на основі загального виборчого права. Прибічники рад заявили, що утворять фракцію незалежників. Петлюра перебував на фронті і не взяв участі в роботі з'їзду, але заявив, що підтримує його рішення.

У січні 1919 р. відбулася також конференція українських есерів, яка утворила самостійну партію. М. Грушевський брав активну участь у її підготовці, але не побажав увійти до складу партійного керівництва. Конференція заявила, що українська революція з національно-політичної розвинулася в соціальну, а тому влада повинна перейти до класових органів — рад селянських і робітничих депутатів. На відміну від соціал-демократів, які вважали ради органами диктатури робітничого класу, українські есери наполягали на тому, щоб селянство мало в них представництво, відповідне його соціально-економічному значенню в житті суспільства. У цьому їх позиція різко розходилася з позицією більшовиків. УПСР відмовлялася від відповідальності за урядову політику, оскільки не могла вплинути на неї, але дозволила своїм членам входити в урядові органи.

Ліві українські есери разом з соціал-демократами незалежниками вступили у відкриту конфронтацію з Директорією. Ще під час гетьманату ліві есери утворили Головний революційний комітет у складі М. Шинкаря, Г. Михайличенка, 0. Шумського та ін. Організовуючи селян на повстання проти гетьманців і окупантів, вони і в новій політичній ситуації не припинили боротьби, на цей раз — проти режиму Директорії. Петлюрівці вважали цих своїх ворогів, які згодом були названі «боротьбистами», дуже небезпечними.

Ще наприкінці грудня 1918 р. під тиском політичних партій Директорія висунула пропозицію скликати Конгрес трудового народу України з метою організації влади. Право обирати делегатів надавалося тільки представникам трудящих класів.

16 січня 1919 p., коли виборча кампанія ще не закінчилася, у Києві було скликано державну нараду у складі членів Директорії і уряду, керівників політичних партій і ударної військової сили УНР — корпусу січових стрільців. Винниченко заявив, що треба визначити спільну лінію щодо організації влади і рекомендувати її Трудовому конгресу.

Керівники січових стрільців запропонували утворити замість Директорії військовий тріумвірат у складі С. Петлюри, командира корпусу Є. Коновальця та його заступника А. Мельника. Один з лідерів українських соціал-демократів М. Порш обстоював парламентський шлях розвитку. Він висловився і проти диктатури пролетаріату, і проти військової диктатури. Відповідаючи стрільцям, Порш резонно зауважив: спочатку треба мати військо, а потім вже говорити про військову диктатуру. Представник есерів М. Шаповал доводив, що треба негайно встановити в Україні радянську владу. Нарада не прийняла рішень і тільки підтвердила зростаючу кризу влади в УНР.

Режим і політика Директорії.

Директорія, як уже підкреслювалося, являла собою орган по керівництву антигетьманським повстанням. Функції її вичерпалися після того, як у грудні 1918 р. на Софійській площі у Києві відбулися військовий парад і урочистий молебень на честь перемоги.

Проте В. Винниченко і С. Петлюра не бажали віддавати владу новому складу Центральної Ради. Було невідомо, чи зберегли б вони свій політичний вплив у такому представницькому органі. Надзвичайно тяжке міжнародне й внутрішнє становище України також, здавалося б, переконувало в необхідності організації верховної влади у формі диктатури, а не парламентської демократії. Такий аргумент члени Директорії використовували у відповідь на вимоги про її саморозпуск.

Однак влада у формі диктатури була виправданою лише на перший погляд. Насправді ж це призвело до кризи влади. По-перше, серед членів Директорії не було згоди щодо напряму найближчої політики. По-друге, її діяльність паралізувалася особистим суперництвом В. Винниченка і С. Петлюри.

Фото С. Петлюри

Фіктивність Директорії як «колективного» органу була очевидною. У ній неухильно зростав вплив Петлюри. Та здатність самого головного отамана володіти ситуацією була обмеженою. Реальна влада належала військовим структурам, а точніше — виборним отаманам партизанських загонів, з яких складалися збройні сили УHP. Вони добре воювали тільки поблизу своїх домівок, а за несприятливих умов розпорошувалися без бою, прихоплюючи з собою зброю. На час падіння гетьманського режиму Директорія мала 100-тисячну армію, а наприкінці січня 1919 p., перед здачею Києва, чисельність її військ скоротилася до 21 тис. чоловік.

Директорія урядувала на більшій частині України близько півтора місяця. Чому ж вона так швидко втратила свій вплив?

Директорія і сам В. Винниченко проголошували відданість інтересам трудящих селян, але здійснювали надто помірковану політику. Поміщицькі маєтки повинні були підлягати експропріації, та строки й порядок поділу землі не визначалися. На малоземельному Правобережжі Польща добилася визнання за поміщиками польського походження статусу іноземних, у зв'язку з чим їх власність вважалася недоторканною.

Директорія декларувала відданість інтересам робітничого класу, зокрема необхідність встановлення робітничого контролю у промисловості. Фактично вона або її отамани придушували страйки, забороняли робітничі організації політичного характеру, навіть розганяли профспілки.

Страхітливих масштабів у цій атмосфері анархії й сваволі, яку назвали отаманщиною, набули єврейські погроми. Десятки тисяч людей в маленьких єврейських містечках Правобережжя і Чернігівщини в результаті погромів залишилися без засобів до існування або загинули. Міністр у єврейських справах в уряді Директорії А. Ревуцький був безсилий припинити погроми. Винуватці, як правило, залишалися безкарними.

    Треба відмітити, що УНР опинилася в важких зовнішньополітичних обставинах, Директорія не мала чіткого зовнішньополітичного курсу: частина уряду була орієнтована на Радянську владу, частина – на Антанту і Польщу. Відсутність єдності призвело до повтору ситуація, яка в історії України XVII ст.. отримала назву «Руїна». Одесу захопила Антанта, на заході активізувались поляки, на півночі-більшовики, на південному сході-Добровольча армія Денікіна, війська Директорії в грудні 1918 р. вступили до Києва. Продовжуючи політику Центральної Ради, Директорія не зуміла ліквідувати ні одного з ворожих фронтів, тому її армія змушена була воювати на всіх напрямках. Невдовзі війська С.Петлюри, уряд УНР залишили Київ, столицею з 20 червня 1919 р. став Кам'янець-Подільський.

Інтервенція Антанти на півдні України.

Восени 1918 р. керівні кола Антанти були стурбовані тим, що поразка Німеччини створить вакуум влади в Україні. Щоб перешкодити наступу більшовиків, Антанта прийняла рішення замінити німецькі гарнізони власними. Прем'єр-міністр Франції Ж. Клемансо надіслав директиву підготуватися до інтервенції. Німецькій адміністрації в Україні заборонили демобілізовувати війська і зобов'язали її продовжувати охороняти порядок у місцях розташування гарнізонів.

Представник Антанти у Києві організував в Яссах (Румунія) нараду з так званою «російською делегацією». Делегація звернулася до Антанти із закликами окупувати Одесу та Миколаїв, сприяти відновленню «єдиної і неділимої» Росії в довоєнних кордонах (але без Польщі), не визнавати незалежності державних утворень, що виникли «під німецьким впливом». Йшлося, звичайно, про Україну.

⇐ Предыдущая45678910111213Следующая ⇒

Поделиться: