Боротьба УНР на Правобережжі

Війна на два фронти. Війська С. Петлюри не могли чинити опір Червоній армії. Уряд УНР змушений був залишити спочатку Вінницю, потім Жмеринку і Проскурів. Близько місяця Петлюра тримався в Рівному. Фронт руйнувався, і на початку травня Петлюра зі своїм штабом і уряд УНР змушені були евакуюватися в Радзивилів, на територію ЗУНР.

Смертельна небезпека, що нависла над українськими землями, зблизила керівників ЗУНР і УНР. Вони змушені були розв'язувати питання, який фронт ліквідувати: проти більшовиків чи проти Польщі?

Ліквідація одного з фронтів була воєнною необхідністю. По суті вона означала, що діячам українського національно-визвольного руху доведеться вибирати, на захисті якої української території зосереджувати сили. Вони повинні були розв'язати трагічну проблему: чи віддати денікінцям або більшовикам Наддніпрянську Україну і об'єднати військові сили у боротьбі з Польщею Й. Пілсудського, чи залишити західноукраїнські землі з тим, щоб здобути Київ.

У травні — червні 1919 р. головний отаман спочатку в Радзивилові, а потім у Тернополі доклав багато зусиль, щоб реформувати армію, перетворити її з партизанської на справді регулярну. Реформа піднесла боєздатність армії, і Петлюра вирішив скористатися послабленням більшовицької влади, щоб повернутися в Україну. На початку червня петлюрівські війська просунулися до лінії Старокостянтинів — Кам'янець-Подільський.

Тим часом Українську Галицьку армію (УГА) тіснили польські війська. Щоб запобігти занепаду дисципліни в її лавах, Є. Петрушевичу було надано права диктатора. На початку червня він підготував наступ, і в районі Чорткова УГА розгромила зосереджені там польські частини. Цю звістку українське населення Галичини зустріло з великою радістю. З'явилося близько 90 тис. добровольців з вимогою зарахувати їх в армію. Але вдалося прийняти лише їх шосту частину, бо не вистачало зброї. Через брак набоїв довелося припинити й наступ.

Об'єднання петлюрівської і галицької армій. Проти військ С. Петлюри, які наступали, В. Антонов-Овсієнко кинув резервні частини, призначені для допомоги радянській Угорщині.

Фото бронепоїзд «Вільна Україна»

З липня 1919 р. (якраз цього дня Денікін оголосив похід на Москву) на проскурівському напрямку радянські війська дістали перевагу, захопили Проскурів і створили загрозу Кам'янцю-Подільському. Але війська Петлюри успішно наступали на сході і захопили Могилів-Подільський, а потім Жмеринку. Маючи можливість підтягнути резерви, радянське командування відбило Жмеринку у виснаженої й цілком відірваної від джерел постачання зброєю петлюрівської армії. Над нею нависла загроза знищення: відступати було нікуди — територію ЗУНР повністю зайняла Польща.

Якраз у цей час керівники Польщі дістали дозвіл Антанти продовжити воєнні операції аж до Збруча, тобто на території, що належала царській Росії. Виникла ситуація, коли армії Є. Петрушевича також нікуди було податися. Є. Петрушевич погодився передати армію Петлюрі. Об'єднання обох українських армій відбулося у вимушеній ситуації.

Фото Є. Петрушевича

Бійці УГА і навіть її керівництво прагнули такого об'єднання. Перша бригада галичан перейшла Збруч з власної ініціативи. Завдяки цьому радянське командування зупинило свої війська перед Кам'янцем, щоб не потрапити в мішок між українськими арміями.

Київська операція. Об'єднання різко змінило стратегічну ситуацію на Правобережжі. Польська армія залишилася за державним кордоном і перестала існувати як противник. Попереду були два інші противники — радянські і денікінські війська.

Хоч армія була об'єднана, галицькі командири зберігали певну самостійність. Командуючий УГА генерал М. Тарнавський запропонував похід на Одесу, щоб встановити контроль над чорноморським узбережжям і налагодити зв'язок з Антантою, а потім рушити на Київ. Командування армії УНР, навпаки, хотіло спочатку утвердитися в Києві. Ілюзій щодо позиції Антанти у нього вже не було. Було прийнято компромісний варіант трьох напрямків — київського, житомирського й одеського.

30 серпня 1919 р. передові частини УГА вступили в Київ. Радянські війська залишили столицю без бою. На наступний день призначався парад українських частин на Думській площі (нині — майдан Незалежності). Однак 31 серпня з лівого берега Дніпра у місто несподівано увірвалися кавалерійські частини білогвардійського генерала М. Бредова.

Незважаючи на нечисленність, денікінці діяли рішуче й добилися від галицького генерала А. Кравса згоди на встановлення вигідної їм лінії розмежування збройних сил. Київ залишався за ними, а українська армія відступала аж до Василькова.

Керівники УГА не вбачали у білогвардійцях ворогів і легко поступилися столицею України. Трагічна помилка Петлюри полягала в тому, що він сформував групу військ київського напрямку, в якій переважали галицькі частини, і довірив командування людям, які слабо орієнтувалися в особливостях війни на Наддніпрянщині.

Вкрай безглузда втрата вже здобутої столиці катастрофічно позначилася на моральному і матеріальному становищі збройних сил УНР.

Війна армії УНР з Денікіним. У вересні 1919 р. петлюрівці перехопили наказ денікінського командування про оволодіння територією, яку контролювала армія УНР, і знищення цієї армії. Навчені київською катастрофою, керівники УНР передбачали такий хід подій. Вони перебували у «трикутнику смерті», тобто між Польщею, що окупувала західні райони Волині, радянською Росією і денікінцями. Наближалися холоди, а в української армії не було зимового одягу. Вичерпувалися боєприпаси, не вистачало медикаментів і медперсоналу для боротьби з епідеміями. Треба було будь-що обмежити кількість фронтів.

У цей час випадково до Кам'янця потрапив швейцарський комуніст, керівний діяч Комінтерну Ф. Платтен. Він взявся передати керівництву Росії пропозицію С. Петлюри укласти з більшовиками конвенцію про спільну боротьбу з А. Денікіним.

Головний отаман розпочав переговори з Польщею. 1 вересня було укладено тимчасове перемир'я, а пізніше до Варшави виїхала дипломатична місія, яка мала насамперед подбати про те, щоб Й. Пілсудський не вступив у союз з Денікіним.

У дальший перебіг подій втрутився Н. Махно. У середині вересня він підійшов до Умані і вступив у контакт з С. Петлюрою. Останній уклав з ним угоду про спільні дії проти А. Денікіна. Коли ж білогвардійці розгорнули наступ проти петлюрівців, Махно прорвався на тачанках через фронт і почав руйнувати тили Денікіна, знищувати його гарнізони на Півдні України. У результаті наступ денікінців проти армії УHP захлинувся.

Обопільна незаінтересованість петлюрівців і більшовиків продовжувати воєнні дії в умовах війни кожної сторони з денікінськими арміями привела до фактичної ліквідації фронту. У середині жовтня січові стрільці і два корпуси УГА, що утримували цей фронт, перебазувалися на південний фронт і виступили проти Денікіна. Петлюра дав наказ розпочати наступ, але він тривав лише кілька днів. Білогвардійці прорвали фронт і зайняли Брацлав, Гайсин, Тульчин. Знову дався взнаки брак боєприпасів. Виявилося й те, що галицькі частини відступали перед нечисленним ворогом, уникаючи бою.

У жовтні, коли з Москви повернувся Платтен, він повідомив уряд УНР про згоду Раднаркому на спільну боротьбу проти Денікіна і його готовність вивільнити для петлюрівської армії певну територію. Конкретні деталі угоди мали обговорити делегації армії УНР і 12-ї радянської армії. Після цього член реввійськради 12-ї армії М. Муралов, якому доручалося з радянської сторони проводити переговори на місці, повинен був згідно з письмовим наказом Л. Троцького видати С. Петлюрі 20 тис. рушниць з тисячею набоїв до кожної, гармати, кулемети, амуніцію.

Того самого дня, коли в Кам'янці-Подільському з'явився Платтен, командуючий УГА генерал Тарнавський таємно направив посланців до білогвардійського командування. 6 листопада було укладено угоду про перехід Галицької армії на бік Денікіна. Це означало, що фронт ліквідується. Денікінці розпочали новий наступ, не зустрічаючи опору.

ВИСНОВКИ

Антирадянські виступи на селі і в армії полегшили окупацію білогвардійцями України. Встановлений ними режим виявився для трудящих особливо тяжким. Для відновлення поміщицького землеволодіння, реквізиції та податки, повернення до дореволюційної практики переслідування української мови і культури — все це зумовило величезний сплеск народного руху, який проявлявся головним чином у формі партизанської боротьби.

У жорстоких і тривалих боях денікінські армії були розгромлені. Війська Радянської Росії прийшли в Україну в третій раз. Цього разу вони звільняли міста і села від окупаційного білогвардійського режиму, а не нищили національну державність.

Після втрати Києва Директорія УНР зберігала контроль над невеликою частиною Правобережжя. На основній частині України вирувала війна між білогвардійцями і червоноармійцями, а у Східній Галичині — між військами Й. Пілсудського і Українською Галицькою армією.

Поразка ЗУНР в українсько-польській війні призвела до виведення УГА з території Східної Галичини та її вимушеного об'єднання з армією УНР. Об'єднання двох українських армій цілком змінило стратегічну ситуацію на Правобережжі.

Однак для галицьких бійців і командирів російська дійсність була чужою. Вони не бажали воювати за межами Східної Галичини. Це спричинило втрату вже здобутого Києва, а потім — до переходу УГА на бік Денікіна. Армія УНР опинилася у «трикутнику смерті».

Запитання

⇐ Предыдущая10111213141516171819Следующая ⇒

Поделиться: