Українські землі у складі Литви

Московосько-литовські віфйни

1500 р. Під владу московського князя перейшли князі, яким належала більшість земель Чернігово-Сівершини. Це спричинило московсько-литовську війну, що тривала до 1503 р. і завершилася перемогою московського князя й укладенням мирного договору, що закріпив за ним право на Чернігово-Сіверські землі з 19 містами і 70 волостями. Чернігово-Сіверщину було поділено на повіти, очолювані воєводами. Земельні володіння місцевих князів ліквідовувалися.

1508 р. Між Литвою і Московським князівством було укладено "вічний мир”, який не задовольнив жодну зі сторін.

1512–1514 pp. Московсько-литовська війна, розпочата московським князем Василем III, яка завершилася приєднанням Смоленська до Московської держави.

1517–1522 pp. Чергова литовсько-московська війна, яку розпочала литовська армія на чолі з Костянтином Острозьким. Жодна зі сторін не досягла вирішальною успіху і Литва змушена була визнати перехід Смоленська під владу Москви.

До 1537 р. Велике князівство Литовське у війнах проти Московського князівства втратило майже третину своєї території, зокрема Чернігово-Сіверщину і Смоленськ.

 

.

 

 

Крим

Після розгрому монголо-татарами Київської Русі Крим безпосередньо увійшов до складу Золотої Орди. На його території було створено улус із центром у місті Солхаті (нині Старий Крим), на який поширювалася влада ханів Золотої Орди.

Безперервні війни у Малій Азії та на Кавказі зумовили у ХІІІ ст. переселення вірмен у Кримські міста. Відновлення монголо-татарами шовкого шляху зумовило появу на узбережжях Криму італійських торгових факторій. Головними посередниками в торгівлі між Сходом і Заходом стали генуезці. Ключовим центром генуезької торгівлі стає м. Кафа, засноване в другій половині ХІІІ ст. на місці давньої Феодосії (головним невільничим ринком). Також генуезькими факторіями стали Чембано (Балаклава), Солдайя (Судак), Боспоро (Керч), Тана в гирлі Дону та ін.

Давня назва Кримського півострова звучала як «Таврія». Татарською «Кирим» означає «рів», «укріплення». Саме так татари називали столицю Кримського улусу, місто Солхат. У XIV-XV ст. назва Крим поширюється на весь півострів, який на Перекопському перешийку було укрпілено фортифікаційними спорудами.

Хаджи І Гірей

Розпад Золотої Орди призвів до поступового відокремелянн Кримського улусу з під її влади. Союзником кримських татар наприкінці XIV – в першій половині XV ст. у їх прагненні до незалежності було Велике князівство Литовське. У 1449 р., опираючись на підтримку найвпливовіших родів Ширінів і Баринів, Хаджи Гірею вдається проголосити себе ханом. Цей рік прийнято вважати роком заснування Кримського ханства. Остаточно ж самостійність від Золотої Орди Кримське ханство виборює у 1455 р.

Після смерті у 1466 р. Гаджи Гірея між його синами розпочинається боротьба за владу. В неї втручається хан Великої (Заволзької) Орди і турецький султан Мегмед ІІ, який теж хотів утвердитися в Криму. Заблокувавши для генуезьких кораблів протоки, 1475 р. турецькі війська пішли на штурм генуезьких міст. У 1475 р. Туреччина завойовує Кафу (Феодосія), Мангуп, Перекоп і змушує хана Менглі-Гірея у 1478 р. розірвати зв'язки з Литвою й стати васалом Османської імперії.

Впродовж XIII – початку XVI ст. основою господарства кримських татар було кочове скотарство. Кочове скотарство не забезпечувало мінімальних потреб татар, часто виникав голод. Тому єдиний спосіб забезпечити себе всіх необхідним татари вбачали у грабежі українських, білоруських, польських та російських земель.

У 1448 p., підтримуючи претендента на титул Великого литовського князя Михайла, татари Великої Орди вперше вторглися на землі Поділля. На початку 80-х років XV ст. татарська експансія розширюється і набуває рис систематичності. Перший письмово зафікосваний грабіжницький похід кримський татар на Галичину та Поділля датується 1474 р. Вже 1482 р. кримський хан спустошив та пограбував Київ. Захоплені у храмі Св.Софії в Києві золоті чаша й таріль були відправлені татарами в подарунок московському князю. Від 1450 до 1556 року татари зробили 86 великих грабіжницьких походів на українські землі. Головною метою нападників був ясир — полонені, яких продавали на невільницьких ринках.

У1489 р. на Галичину вперше напали турки, які спустошили край та вивели у полон десятки тисяч жителів. За підрахунками демографів втрати України становили від 2 до 2,5 млн осіб.

Українські землі у складі Литви

Особливості статусу українських земель у складі Великого князівства Литовського:

1) приєднання відбувалося переважно мирним шляхом через бажання князівств позбутися монгольського ярма. Більшість місцевого населення розглядало литовців не як завойовників, а як визволителів від татар.

2) система управління залишилася незмінною: руські князі сплачували щорічну данину та надавали збройну допомогу;  «Старого не рушимо, нового не створюємо»

3) руська мова стала державною;

4) православна церква зберігала панівне становище;

5) збереглося руське законодавство («Руська правда»);

6) литовці поєднувалися династичними шлюбами з українцями;

7) панувала українська культура.

8)Руські князі та боярство не намагалися боротися з литовцями, а в більшості випадків добровільно визнавали їхню владу.

9)Золота Орда в цей час була ослаблена боротьбою за владу і усобицями між ворогуючими ордами.

І етап (1340—1362) – «оксамитове» литовське проникнення. Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга (1230 – 1263). Головним об'єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга – Гедиміна (1316 – 1341) – почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель.

Дослідники відзначають, що на початок XIV ст. над Литовською державою нависла небезпека з боку німецьких рицарів, Польщі та Золотої Орди. Очевидно, “спільне прагнення до державної незалежності штовхало в обійми як Литву, так і Україну. Спочатку ворожі, потім добросусідські відносини між Литвою і Галицько-Волинською Руссю переросли в союзницькі.

Яскравим виявом зміцнення литовських позицій у цьому регіоні стало те, що після раптової смерті Юрія II Болеслава на княжому столі Волині закріпився син Гедиміна Любарт, який номінально вважався і галицько-волинським князем. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва – Волинь.

Скориставшись у 50-х роках XIV ст. слабкістю Золотої Орди (після смерті хана Джанібека 1357 р. тут розпочинається хвиля міжусобиць, протягом 1359–1361 pp. у золотоординській столиці Сараї змінюється сім ханів, а 1362 р. Орда розпадається на дві частини з кордоном по Волзі), литовці активно починають новий етап проникнення в землі колишньої Київської Русі. Наступник Гедиміна Ольгерд (1345 – 1377) чітко формулює основне завдання: «Вся Русь просто мусить належати литовцям». Витіснення татарських ханів сприяло поступовій інкорпорації (включенню) Чернігово-Сіверщини, Київщини, Переяславщини до складу Литовської держави.

Після перемоги 1362 р. над татарами на березі р. Сині Води (притока Південного Бугу) до сфери литовського впливу потрапил и Київщина і Поділля (1363). Загалом володіння Русько-Литовського князівства розширено далеко на південь: на Дніпрі – до порогів, а на Дністрі – до його чорноморського гирла. У другій половині ХІV – першій половині ХVІ ст. більша частина українських земель перебувала у складі Великого князівства Литовського

Політичні наслідки битви на Синіх Водах (1362):

•Територіальні межі Золотої Орди було відсунуто в пониззі Дністра й Півден­ного Бугу до прибережної смуги, а на Дніпрі — до порогів.

•Суттєве послаблення політичного впливу татарських орд, розташованих на захід від Дніпра, і загострення суперечностей в Золотій Орді.

•Переважна більшість українських земель була закріплена за Литовською державою.

II етап (1362–1385) – «ослов'янення» литовських правителів. Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Оцінюючи ситуацію в Литовській державі, яка утворилася після 1362 p., H. Яковенко зазначає: «Витворений без помітних завойовницьких зусиль новий державний організм являв собою вельми неординарний суб'єкт історії – державу, у якій від народу-завойовника, по суті, зоставалася тільки назва: Велике князівство Литовське. Фактично ж майже 90% населення становили русини, тобто білоруси та українці».

Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський». Починаючи з правління Ягайла (1377 – 1392) у Литовській державі дедалі більше набирають силу тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка докорінно змінює становище південно-західних руських земель.

III етап (1385–1480) – втрата українськими землями залишків автономії. Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст. від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об'єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. За умовами унії Ягайло, одружуючись з Ядвігою, отримував титул короля Польщі й зобов'язувався окатоличити литовців та «навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської».

Об'єднання Польщі та Литви

Наприкінці XIV ст. міжнародна обстановка зму-сила Литву та Польщу об'єднатися.

Причини об'єднання Великого Князівства Литовського і Польщі:

— наступ Тевтонського ордену на землі Литви та Польщі (Тевтонський орден – держава німецьких лицарів.)

— претензії Московського князівства на руські землі;

— необхідність протистояти нападам татар;

— прагнення польськ их феодалів отримати українсь-кі землі, литовських – здобути економічні та політи-чні привілеї, що їх мали польські магнати.

— родичі Ягайла, особливо старше покоління ольгердовичів, вважали, що той несправедливо сів на престол, незаконно привласнив собі владу. І ясно, що молодому князю потрібна була опора, надійна як внутрішня так і зовнішньополітична підтримка.

Зміст Кревської унїі (1385 р.)

1) Великий князь литовський Ягайло одружувався з польською королевою Ядвігою та отримував титул польського короля;

2) Польща та Литва об'єднувалися в одну державу, хоча Литва зберігала формальну незалежність;

3) у Литві поширювалося католицтво.

Значення унїі:

— допомогла об'єднаним силам розбити Тевтонський орден у Грюнвальдській битві (1410 p.);

— спричинила роздавання українських земель польськими феодалам;

— сприяла поширенню католицизму в Литві та Україні зокрема.

Така відверто пропольська політика зумовила швидку появу литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392 – 1430). Напрактиці повного об’єднання Литви та Польщі не відбулось. Підтриманий зброєю литовських феодалів та руських удільних князів, Вітовт згідно з угодою в Острозі 1392 р., Вітовт, двоюрідний брат Ягайла, фактично став великим князем литовським, вазнав владу короля.

Політика Вітовта (1392–1430 pp.)

1) Визнав себе васалом польського короля, проте одноосібно володарював у Великому князівстві Ли-товському;

2) ліквідував найбільші удільні князівства (Київське, Новгород-Сіверське, Подільське) з метою посилення своєї влади;

3) у 1399 р. зазнав поразки від татар на річці Ворскла;

4) змушений відновити Кревську унію: погодився н а повернення Литви до Польщі після своєї смерті;

5) став одним із переможців у Грюнвальдській битві.

Погіршення позицій ВКЛ після поразкі від татарів у битві на р. Ворсклі 1399 р. спризвело до укладання Віленської унії 1401 р., відповідно до якої Литва визнала залежність від Польщі; після смерті Вітовта ВКЛ мало стати частиною Польщі

Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління, Вітовт незабаром переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств — Волинського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. У цих землях починають управляти великокнязівські намісники.

ВИТВА НАРОДІВ. Союз Литви і Польщі сприяв перемозі над спільним ворогом – Тевтонським орденом. Вирішальною була Грюнвальдська битва, яка відбулася у липн і 1410 р. Союзне військо, до складу якого входили також білоруси, росіяни, татари, чехи, розгромило хрестоносців, котрим допомагали 22 держави Західної Європи. Блискуча перемога під Грюнвальдом призвела до занепаду Тевтонського ордену.

Значення битви:

— зупинила агресію Тевтонського ордену;

— призвела до занепаду Тевтонського ордену, що потрапив у васальну залежність від Польщі;

— посилила позиції Литви у литовсько-польському союзі.

Після Грюнвальдської битви Литва отримала від Польщі Західну Волинь, а Угорщина відмовилася від претензій на Галичину й Поділля на користь Польщі та Литви.

Після Грюнвальдської битви становище Вітовта як незалежного володаря знову зміцнилося. Політичну незалежність Литви закріпила Городельська унія 1413 р., якою було визнано литовську державність на чолі з великим князем.

Фінальним кроком на шляху суверенізації Великого князівства Литовського мала стати коронація Вітовта, яка планувалася на вересень 1430 р. На коронаційний з’їзд до великого князя литовського прибули король Ягайло, лівонський та прусський магістри, великі князі – московський, тверський і рязанський, новгородці і псковичі, а також візантійський, ординський, волоський посли. Незважаючи на те, що коронування Вітовта було зірване польським королем Ягайлом, керівним досвідом першого захоплювались нащадки.

Зміст Городельської унії (1413 р.)

1) Скасовано Кревську унію, підтверджено існування Великого князівства Литовського як незалежної держави;

2) державний устрій Великого князівства Литовського мав реформуватися за польським взірцем;

3) литовці-католики урівнювалися в правах з поляками-католиками і стали повними власниками своїх земель (православні мали землі в умовній власності);

4) Польща і Великого князівства Литовського в майбутньому мають створити єдину державу. Наслідки унії: призвела до обмеження прав української православної шляхти, сприяла її покатоличенню та втраті української національності.

Розширенню сфери впливу католицизму сприяли роздача католицькій церкві українських земель, заснування католицьких єпископських кафедр у Кам'янці-Подільському та Луцьку.

Порушуючи згадану вище Городельську унію, литовські та руські феодали без згоди польського короля Великим князем литовським обрали Свидригайла (1430–1432), який з перших днів взяв курс на незалежність литовського князівства від Польщі.

Свидригайло – Болеслав Ольгердович (бл. 1375–1452) був наймолодшим сином Ольгерда та Тверської княжни Уляни. Після смерті Вітовта 1430 р. Свидригайло при підтримці польського короля Ягайла та руських князів був обраний князем Литви. Оголосив війну Польщі за оволодіння Поділлям та Волинню. Вступив союз з Тевтонським орденом, мазовецькими князями, Волощиною та Кримським ханством.

Політика Свидригайла, його відверта проруська (українська) орієнтація схвилювала литовських феодалів. У 1432 р. в результаті двірцевого перевороту Свидригайло був усунутий від князівської влади. 1 вересня 1435 р. у битві під Вількомиром війська Свидригайла були розгромлені великим литовським князем Жигимонтом та польськими військами. З 1440 р. аж до смерті (1452) зламаний літами, поразками й невдачами, Свидригайло жив безвиїзно у Луцьку. Обрання великим князем литовським Сігізмунда Кейстутовича, який визнав зверхність Польщі.

Під керівництвом Свидригайла Україна відділяється “і від Польщі, і від Литви й пішла самостійним шляхом розвитку”. Цей період в історії дістав назву “Велике княжіння Руське” (1432–1435).

Як писали тогочасні політичні урядовці, Свидригайло в усьому слухається “руських схизматів”, роздає їм замки, посади, на чолі визвольних сил становить руських воєвод, укладає союз з німецькими рицарями. У цій ситуації для Великого князя литовського і його союзника польського короля вихід був один – переманити на свій бік тих, хто підтримував Свидригайла. З цією метою були оголошені привілеї тим руським князям і боярам, які перейшли на бік Сигізмунда та Ягайла. Їх урівнювали у правах з литовською та польською знаттю, всіляко заохочували морально та матеріально. І це дало свої наслідки.

Після вбивства волинськими князями Чарторийськими литовського князя Сігізмунда з новою силою спалахнули повстання на білоруських, українських та руських землях. Новий литовський князь Казимир IV (1440–1492) вимушений був визнати відновлення Київського та Волинського нязівств.

Новий князь Казимир IV, щоб заспокоїти опозицію, пішов на відновлення київського князівства й призначення його керівником Олелька (Ольгердович).

На церемонії коронації в 1447 р. Казимир видав так званий «Віленський привілей», який розширював права і свободи шляхти, у тому числі й православної.

Варто підкреслити, що повторне утвердження на київському княжому столі гілки Ольгердовичів символізувало перемогу ідеї руського (українського) автономізму в центральній Україні.

Приваблюючи привілеями українську знать, польсько-литовські магнати у кінці XV ст. приступають до ліквідації згаданої вище автономії українських земель. Після смерті Свидригайла у 1452 р. литовський князь ліквідовує Волинське князівство. Після смерті сина Олелька Семена у 1471 р. литовський князь до Києва присилає воєводу Мартина Гаштовта, який, по-суті, силою захопив місто, принизив національну гідність киян, відсторонив від влади місцеву знать.

У 1471  р. завершено уніфікацію українських земель шляхом скасування Київського князівства.

У 1480 р. київським воєводою призначений киянин Іван Ходкевич. Таким чином, Київське князівство (останнє з-поміж інших земель) стало звичайною провінцією Великого князівства Литовського, позбувшись князівської гідності. Після ліквідації Волинського (1452) і Київського (1470) князівств, на їх місці створено Київське, Брацлавське і Волинське воєводства, які управлялися великокняжими намісниками – воєводами. Воєводства складалися з повітів, а повіти - з волостей.

Змова князів 1481 — виступ нащадків київського князя Володимира Ольгердовича проти короля польського і литовського Казимира IV Ягеллончика. Учасниками змови були князі Михайло Олелькович, Федір Бєльський та Іван Гольшанський. Вони мали на меті детронізацію (а можливо, й убивство) Казимира IV та зведення на трон Великого князівства Литовського Михайла Олельковича, який належав до старшої лінії Ольгердовичів і формально мав на престол більші права, ніж нащадки Ягайла. Задум передбачалося реалізувати під час королівського полювання, чи весілля князя Федора Бєльського, на яке був запрошений Казимир IV. За літописною версією, організатори змови хотіли приєднати землі ВКЛ по р. Березина (притока Дніпра) до Великого князівства Московського. Однак планам змовників не судилося збутися: їх було викрито (можливо, за допомогою київського воєводи Івана Ходкевича). Федір Бєльський утік до Москви, а Михайло Олелькович та Іван Гольшанський 30 серпня 1481 були страчені. Очевидно, змова князів мала політично-династичне підґрунтя або була запізнілою реакцією на ліквідацію удільного Київського князівства (1471)

IV етап (1480–1569) – посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі». Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з піднесенням Московського князівства. Консолідуючи навколо себе навколишні землі, воно трансформувалося в єдину централізовану Російську державу. З поваленням 1480 р. ординського іга Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі». Вже 1489 р. Іван III вперше зауважує великому князю литовському та королю польському Казимиру: «Наши города, и волости, и земли, и воды король за собою держит».

Початок XVI ст. характеризується загостренням московсько-литовського протистояння. Війни та збройні сутички тривали майже безперервно. За цих обставин під впливом зростаючого соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози ополячення та окатоличення в умовах ліквідації залишків автономії в українських землях помітно поширюються проросійські настрої. Це виявляється в добровільному переході під владу Москви деяких князів зі своїми володіннями (Чернігово-Сіверські князі, Бєлєвські, Воротинські, Новосильські, Одоєвські, Шемячич); в організації змов і повстань (1481 р. невдала змова Олельковича, Бєльського та Гольшанського з метою вбивства короля Казимира, 1508 р. повстання М. Глинського) , що були останніми невдалими спробами руської верхівки здобути неза-лежність від польсько-литовського панування.

Повстання під проводом Мухи – одне з найбільших повстань 15 століття українських і молдовських селян, штучно спровоковане господарем Молдовського князівства Штефаном ІІІ, який перебував у конфронтації з Польщею і Литвою-Руссю і намагався поширити свої впливи на західноукраїнських землях. Відбулось у 1490–1492 роках на чолі з селянином Мухою, яке почалося у Молдові і охопило Галичину і Буковину. Повстанці нападали на маєтки феодалів, забирали коней, зброю, виганяли і вбивали панів.

 Польський король Казимир IV Ягеллончик закликав до походу проти повстанців шляхту і найняв пруські війська (Тевтонський орден). Влітку 1490 року біля міста Рогатина основні сили повстанців були розбиті королівськими військами, а залишки їх на чолі з Мухою відступили на Покуття в райони Коломиї і Снятина, а потім у ліси Північної Буковини.

Навесні і влітку 1491 року знову з'явилися повстанські загони, які очолював Андрій Боруля (вважають, що це той же Муха). Біля Галича вони зазнали поразки. Борулю схопили пани і стратили – скинули із стін Хотинської фортеці.

Але повстання тривало. У 1492 році селянські загони, ватажок яких також називався Мухою, оволоділи значною частиною Галичини. Вони нападали на маєтки феодалів, палили їхнє майно, убивали панів. Недалеко від Галича група українських шляхтичів уночі напала на загін повстанців, знищила його, а Муху захопила і видала польським військам. Його перевезли у Краківську в'язницю, де він незабаром і помер від катування.

Повстання Михайла Глинського — виступ групи князів під керівництвом Михайла Львовича Глинського в 1508 році, що став підсумком боротьби за владу між двома угрупованнями знаті в Великому князівстві Литовському в останні роки князювання Олександра Ягеллончика. Безпосередньою причиною початку заколоту послужило те, що новий великий князь литовський Сигізмунд I під впливом чуток, розповсюджуваних особистим ворогом Глинського Яном Заберезинським, відсторонив Михайла від займаних ним посад. Після невдачі мирного вирішення справи в суді Глинський і його прихильники, якими переважно були члени клану Глинських, підняли повстання.

Літом 1507 р. Михайло Глинський зав'язав зносини з московським великим князем і кримським ханом. Восени того ж року до границі Литовсько-Руської держави наблизилось московське військо. Хоча похід військ Василія III був невдалим, він став сигналом Глинському для відкритого виступу.

2 лютого 1508 р. Михайло Глинський здійснив наїзд на двір свого ворога Яна Заберезинского під Городном, схопив і вбив його. З цього почалося повстання. В Новгородку Михайло зібрав нараду, на якій було рішено захопити Вільно. Та литовські пани вчасно підготувалися до оборони столиці і цей план довелося одкинути.

Дальше бунтівні магнати намагалися підняти руську знать. Михайло Глинський підняв повстання на своїй Туровщині і захопив сусідній Мозир, але не зміг взяти Слуцьк та Мінськ. Брат Михайла Василь рушив у Київську землю і обложив Житомир та Овруч. Головну ж вагу Глинський покладав на заграничну поміч. У Мозирі Глинський зустрівся з московським послом Ґубой-Моклоковим, скоро до Глинського приєдналося і московське військо на чолі з Остафієм Дашковичем. Тож князі Глинські знову взяли в облогу Мінськ, також послали загони воювати інші землі Великого князівства, так що окремі ватаги доходили до самого Вільна. Глинський, дізнавшись про наближення польсько-литовського війська, покинув облогу Мінська і пішов до московського війська, що стояло під Оршею. Війська Глинського та московські полки перебрались через Дніпро та одступали на схід, але Жиґимонт пішов за ними та погромив. У липні 1508 р. Михайло Глинський утік до Москви.

Повстання Михайла Глинського було останньою конвульсією руської знаті в польсько-литовській монархії перед остаточним поглинанням цього суспільного елементу польською та литовською знаттю, що сталося після Люблінської унії.

123456Следующая ⇒

Поделиться: