Соціально-економічні процеси на Україні в XIV—XVI ст.

Південні землі залишалися майже незаселеними через постійні набіги татар. Після падіння 1453 р. Константинополя держави, що були традиційними споживачами візантійського зерна (Італія, Франція та ін.), переорієнтовують свою торгівлю. Основним перевалочним пунктом зернового експорту стає місто Гданськ на Балтійському морі, що суттєво пожвавлює процес виробництва пшениці у Речі Посполитій та українських землях, які входили до її складу. Така кардинальна зміна торговельної кон'юнктури, зростання попиту на продукти скотарства й землеробства зумовили, з одного боку, якісні зміни в техніці та технології господарювання. З іншого боку, зростаючі масштаби експорту гостро поставили питання про земельну власність, робочі руки та форми організації праці.

Тиск феодалів на селянську общину, що розгорнувся в XIV—XVI ст., виявлявся в привласненні общинних земель, закабаленні селян, призначенні на виборні посади своїх старост та намісників, обмеженні та ліквідації копних (громадських) судів тощо. Внаслідок цього в середині XVI ст. вільних общинних земель в Україні практично не лишилося.

Характерною рисою міського життя була цехова організація. Відповідно до західноєвропейських зразків населення українських міст об'єднувалося в цехи: зброярів, будівельників, шевців, аптекарів. Кожен цех мав свій статут, органи управління з виборними «цехмайстрами» на чолі. Перша згадка про існування цехової організації в українських землях датується 1386 р. – у грамоті йдеться про цех шевців Перемишля. Порівняно із Західною Європою розвиток міст в українських землях мав свої особливості. По-перше, цехова організація не була так жорстко регламентована як у західноєвропейських корпораціях. По-друге, світські феодали володіли в королівських містах земельними ділянками (юридиками), які не підлягали міській адміністрації та суду. По-третє, королівська влада на відміну від європейської традиції виступала, як правило, на захист феодалів, а не міст.

За польсько-литовської доби поширилося в містах України Магдебурзьке право. Вперше воно було запроваджене в німецькому місті Магдебурзі й остаточно сформувалося як система правових норм ще в XIII ст. Суть його полягала у звільненні міста від управління і суду державних урядовців і феодалів та дарування права на створення органів місцевого самоуправління. Першим містом України, якому 1339 р. було надане Магдебурзьке право, стало місто Галицько-Волинського князівства Санок (нині входить до складу Польщі). Згодом воно було надане Львову (1356), Кременцю (1374) та Києву (1494 – 1497).

Сформована в Україні модель Магдебурзького права характеризується значно більшим втручанням, ніж у Західній Європі, центральної влади в життя міст. Зокрема, у внутрішні справи українських міст досить часто втручалися королівські або великокнязівські намісники – воєводи і старости. До того ж голову органу міського самоуправління (магістрату) – війта, як правило, не обирали, а призначали король або великий князь.

Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство, яке, так само як шляхта і міщанство, було неоднорідним. Залежно від форм феодальної експлуатації, характеру повинностей його поділяють на три групи:

1. Чиншові селяни, або данники, які сплачували феодалам натуральну й грошову ренту (чинш). Данники — це особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники. У ході формування фільваркової системи сільського господарства ця категорія селянства поступово зникає.

2. Тяглі селяни, які вели господарство на земельних ділянках, що належали феодалам. Основними формами експлуатації цієї категорії селянства були відробіткова рента (панщина), державні податки (серебщина), державні повинності (будування мостів, прокладання доріг, ремонт замків тощо).

3. Службові селяни — ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували двір феодала. Вони об'єднувалися в сотні, керовані сотниками і, крім виконання основної спеціальної служби, залучалися до відбування панщини та сплачували данину.

4. "Непохожі" селяни – у феодальній Литві та на загарбаних нею українських і білоруських землях у 14-16 ст. узагальнена назва феодальнозалежних селян, які втратили право переходу з одного феодального володіння в інше. Вільні селяни потрапляли в становище "Н."С. внаслідок насильницького закріпачення їх феодалами, дарування феодалам великими князями литовськими державних земель, несвоєчасної сплати селянами боргів феодалам тощо. Право переходу вільні селяни також втрачали, проживши 10 років на землі феодалів. Кріпосна залежність "Н."С. була юридично узаконена 1447 р. привілеєм Казимира IV. За третім Литовським Статутом 1588 р. в Україні всі розряди селян, в т.ч. "Н."С., були зведені до вотчинних “непохожих” людей, тобто кріпаків.

5. "Похожі" селяни – категорія феодальнозалежних селян на Русі-Україні, в Білій Русі і Литві в 15-16 ст., які мали право переходу. Переважну більшість "П."C. становили збіднілі селяни, які за користування землею платили феодалам натуральні та грошові данини. Формально будучи вільним, "П."C. юридично мали право розрахуватися з поміщиком і одержати від нього дозвіл на вихід. Однак більшість "П."C., потрапивши у феодальну залежність, ставала "непохожими" селянами, тобто кріпаками (див. Кріпосне право).

У процесі зростання феодального землеволодіння, утвердження фільваркової системи господарювання (виробництво та переробка сільськогосподарської продукції, засновані на щотижневій панщині та чітко орієнтовані на ринок) відбувалося зближення між різними категоріями селянства, а його феодальна залежність поступово переросла та юридично оформилася в залежність кріпосну.

Додамо, що звільнитися від поміщика було не так просто. По-перше, це потрібно було зробити лише на Різдво; по-друге, поміщик вимагав відступне натурою, грішми або в якійсь іншій формі. Привілей 1447 р. прив’язував надільних селян до феодальних володінь. Вільні ж селяни Волині та Київщини повинні були сплачувати податі державі.

Суть кріпацтва полягала в прикріпленні селян до землі, запровадженні обов'язкових селянських робіт на пана (панщини), остаточному обмеженні громадянських прав і свобод селянства. Його юридичне оформлення вступило в завершальний етап у XVI ст. Характерно, що в українських землях у складі Польщі цей процес відбувався трохи швидше, зокрема польські сейми 1505 і 1520 pp. заборонили селянам покидати свій наділ без згоди пана та узаконили дводенну панщину. Литовські статути (1529, 1566) обмежили право власності селян на землю. «Устава на волоки» (1557) встановила дводенну панщину в Литві, значно обмежила права селян щодо зміни місця проживання, тобто юридично закріпляла належність селян феодалові.

Останню крапку в законодавчому оформленні кріпосного права було поставлено «артикулами» польського короля Генріха Валуа (1573) та третім Литовським статутом (1588).

Відповідно до цих документів тривалість панщини визначалася волею пана; селяни позбавлялися прав розпоряджатися своїм майном, заповідати або ж відчужувати його без дозволу феодала; шляхтич отримав право карати на смерть своїх кріпаків; селян-утікачів розшукували протягом 20 років.

Форми і методи цієї боротьби були різні. Одні селяни писали скарги польському королю та литовському князю, інші – тікали від ненависного панства. В окремих випадках вдавалися до збройного повстання. Відомі, наприклад, повстання на Закарпатті у 1320–1321 рр. під проводом Петруні, у Галичині 1349–1352 рр. Але найбільшим виступом селян було повстання на Покутті (Східна Галичина) під проводом Мухи у 1490–1492 рр. Стихійний виступ галичан та буковинців під проводом Мухи був розгромлений регулярними військами, й винних у “порушенні спокою” було притягнуто до відповідальності або примушено до втечі за межі рідного краю.

 

 

⇐ Предыдущая123456Следующая ⇒

Поделиться: