Проблема історичної пам’яті в УКРАЇНІ.

За останні роки зацікавлення феноменом історичної пам’яті помітно зросло. Аналітики зазначають, що майбутнє державності залежить багато в чому від інтерпретації минулого. Ситуація ускладнюється, коли «в спільноті, що являє собою народ однієї країни, функціонує декілька різних за змістом канонів «історич­ної пам’яті» [37].

Сьогодні зростає кількість досліджень різних аспектів історич­ної пам’яті, її формування та функціонування. Ця маса досліджень потребує періодичних історіографічних оглядів. «Наукова пара­дигма історіописання, яких би моделей вона не дотримувалась, хоча і здатна дати науковий, тобто раціонально пояснений образ об’єкта дослідження в його предметному представленні, все ж не спроможна забезпечити адекватного знання про об’єкт в цілому, оскільки певна кількість рис і властивостей завжди залишати­меться поза вивченням. Тому наукова історіографія завжди тво­рить і творитиме «вибірковий» образ минулого, який порівняно швидко застаріватиме, перетворюючись на стереотип і поступаю - чись його новій версії, представленій під іншим «кутом зору» [11, 860]. Саме тому час від часу виникає потреба в історіографічних оглядах. Зважаючи на стрімке зростання інформаційного про­стору, ми не можемо сьогодні говорити про всеохопний аналіз тих чи інших аспектів історіографії. Однак, навіть пунктирні окрес­лення певних етапів, основних напрямів досліджень дають мож­ливість побачити здобутки, проаналізувати недоліки і показати перспективи подальших студій.

Зростає також коло проблем, які досліджуються науковцями стосовно історичної пам’яті, а саме: питання соціальних функцій, механізмів функціонування, взаємозв’язок історичної пам’яті та національної та регіональної ідентичності. Окреслені проблеми, а також історіографічні аспекти аналізуються в дослідженнях Ю. Зерній [12; 13; 14], Л. Зашкільняка [10; 11], Г. Касьянова [17; 18], І. Колесник [22, 23, 24], М. Козловця [20, 21], Л. Нагорної [26].

Усі дослідження у сфері історичної пам’яті сконцентровані навколо кількох спільних завдань. Одним із найзагальніших є де - фініювання самого поняття. З огляду на важливість цього аспекту для подальшого аналізу феномену пам’яті в сучасних наукових розробках приділяється досить багато уваги саме проблемі визна­чення. Очевидно, що існування єдиного загального визначення не­можливе. В широкому розумінні історичну пам’ять визначають як «фундамент національної ідентичності» (Н. Яковенко) [37], «своєрідний потенціал народу» (Л. Добіжева) [8, 27], «суспільно - психологічне оснащення спільноти» (В. Масненко) [25, 53]. Її суть визначають як «історичні зрізи практично всіх виявів суспільної свідомості» (В. Полянський) [27, 14]. Існує думка, що історична пам’ять є «своєрідною сфокусованою свідомістю, яка відображає значущість і актуальність інформації про минуле, в тісному взає­мозв’язку з теперішнім і майбутнім» (Ж. Тощенко) [33]. Вона є виразником процесу організації, збереження і відтворення мину­лого, історичного досвіду народу, країни, держави, з метою його використання в діяльності людей чи для впливів у сфері соціаль­ної свідомості [33]. Дослідниця питань, пов’язаних з історичною пам’яттю, Ю. Зерній визначає, що «зафіксована у формах знань, культурних стереотипів, символів, міфів, історична пам’ять є уні­кальною сукупністю уявлень національної спільноти про своє ми­нуле» [13, 72]. «Загальнонаціональна історична пам’ять - це угода (культурна, ідеологічна) між різними варіантами локальних мо­делей пам’яті, що належать різним соціальним групам та полі­тичним силам, що їх представляють» (В. Артюх) [2]. На думку

В. Солдатенка, історичну пам’ять традиційно пов’язують здебіль­шого зі знаннями про історичний поступ суспільства, прогрес його політичної організації (хоча існують і більш комплексні підходи) [32]. Ю. Смольніков вважає історичну пам’ять та національну мову головними складовими національної ідеї [ЗО, 3]. П. Тронько вважає, що історична пам’ять - це сфокусована свідомість, що ві­дображає особливе значення і актуальність інформації про минуле у тісному зв’язку із сучасним і майбутнім. Це вираження процесу організації, збереження і відновлення минулого досвіду народу для можливого його використання у діяльності людей чи для по­вернення його впливу до сфери суспільної свідомості. Водночас, як засвідчує досвід, у певні періоди розвитку суспільства, внаслі­док об’єктивних чи суб’єктивних причин, історична пам’ять ак­туалізується стосовно певних історичних подій. Така актуалізація пов’язана із важливістю генетичного зв’язку історичного досвіду і сучасних подій та суспільних процесів [34].

П. Ситник та А. Дербак також стверджують, що історична пам’ять відіграє особливу роль у формуванні національної само­свідомості. Вона не лише фіксує величезну кількість подій, а й синтезує, сплітає їх у єдине цілісне мереживо національної істо­рії, де кожен факт, подія займає свою ціннісну нішу. Відбувається своєрідне сортування надбаного досвіду на позитивний, що нале­жить засвоювати і примножувати, і негативний, який слугує за­стереженням. За цієї умови історична пам’ять виступає не «німим свідком минулого», а «живим збудником людської волі» й водно­час дороговказом, орієнтиром доцільної активності [29]. Вважа­ється, що актуалізована історична пам’ять, по суті, є основою для історичної свідомості тієї чи іншої національної спільноти.

Г. Бондаренко визначає історичну пам’ять як «категорію іс­торичного пізнання, яка складається з сукупності матеріальних, духовних та генетичних джерел суспільства» [3, 133].

В. Карлова дотримується думки, що історична пам’ять як еле­мент духовного життя суспільства є таким духовно-практичним фе­номеном, який утворює історичну свідомість, входить в останню як один із важливих її компонентів. Водночас історична пам’ять є со- ціокультурним феноменом, стрижнем, на якому формується мова, культура, духовність нації, її національна свідомість. Історична пам’ять — це ті фундаментальні історичні цінності, які є консолі­дуючим чинником націєтворення. «Історична пам’ять, зберігаючи кожну сторінку життя, боротьби народу за соціальні, політичні і на­ціональні права на всіх етапах його розвитку, виступає надійним фундаментом, на якому успішно формується національна самосві­домість» [15]. Л. Зашкільняк стверджує, що історична пам’ять - це здатність людського розуму зберігати індивідуальний та колектив­ний досвід міжлюдських взаємин і формувати на підставі цього до­свіду уявлення про історію як таку та своє місце в ній. Фактично історична пам’ять - це наявна інформація для соціальної іденти­фікації особистості і спільноти [10, 156].

За визначенням А. Киридон, науковці артикулюють існування інтерпретаційних різновидів поняття «історична пам’ять», таких як спосіб збереження й пам’ять трансляції минулого в епоху втрати традицій (звідси — винайдення традицій і впровадження місць пам’яті в сучасному суспільстві); індивідуальна пам’ять про ми­нуле; частина соціального запасу знань, яка існувала вже в примі­тивних суспільствах; колективна пам’ять про минуле, коли йдеться про певну групу; соціальна пам’ять, якщо мова йде про суспіль­ство; ідеологізована історія (здебільшого пов’язана з виникненням держави-нації); синонім історичної свідомості (пізнання); визна­чальний чинник національної ідентичності; канал передачі досвіду та відомостей про минуле, важлива складова самоідентифікації лю­дини та соціальних груп тощо» [19, 113].

Дослідниця визначає, що «концепт «історична пам’ять» кон­центрує поєднання спеціалізованого наукового історичного знання та знання про минуле на загал з розгалуженою амплітудою типів знань (філософські, релігійні, природничі тощо)» [19, 116]. З точки зору В. Вашкевича, «історична пам’ять виконує функцію носія смислу і значення ситуацій сучасного. Саме вона постійно сти­кається з усе новими й новими ситуаціями дійсності і відтак сама змінюється в ході виконання своєї основної функції. А проблема збереження історичної пам’яті постає як проблема свідомого про­довження безперервного тривання людської життєдіяльності, сві­домої діяльності, яка є умовою подальшої історії» [4, ЗО]. За визначенням А. Герасимчука і 3. Тимошенко історична пам’ять - це соціально-психологічне явище, змістом якого є збереження і відтворення індивідом, соціальною групою, класом і т. ін. уяв­лень, переживань, традицій, звичаїв, морально-естетичних норм, які мали місце в минулому. Через культуру історична пам’ять виступає як основа для розвитку історичного мислення, в процесі якого відбувається усвідомлення нацією самої себе, усвідомлення того, що вона має свою історію, робить свій внесок у розвиток сві­тової цивілізації. Спираючись на історичну пам’ять, історичне мислення формує національні ідеї, які консолідують націю, слу­жать орієнтиром на шляху формування історичної свідомості [5, 298-299].

М. Козловець зазначає, що «як складний феномен національ­ної культури, історична пам’ять спроможна «записувати» і збері­гати всі реальні події як столітньої давнини, так і новітньої історії. Виступаючи не просто сумою знань, а й каналом передачі істо­ричного досвіду, історична пам’ять є невід’ємною складовою іден­тифікації особистості, соціальної групи, нації» [20, 14].

Багато українських дослідників використовують тезу про істо­ричну пам’ять як про канал передачі історичного досвіду і чинник формування національної ідентичності. Це справді ефективний ва­жіль, але лише за умови наявності у суспільстві загальноприй­нятого проекту майбутнього й консенсусу щодо основоположних цінностей. Коли ж у соціумі гостро стикаються різноспрямовані інтереси і вирують навколо політичні пристрасті, історична пам’ять здатна перетворитися на небезпечне знаряддя маніпулю­вання масовою свідомістю. Адже колективна пам’ять — доволі умовна і крихка конструкція, яка вибудовується, як правило, у зіткненні корпоративних інтересів, політичних уподобань, ідео­логічних настанов. З викладеного випливає надзвичайно важлива проблема відповідальності історика (політика - не меншою мірою) за ті «образи минулого», які він пропонує суспільству.

 

⇐ Предыдущая12345Следующая ⇒

Поделиться: