Окупація Криму (22 лютого—18 березня 2014)

23 лютого 2014 року почалися проросійські та проукраїнські мітинги (в останніх брала участь велика кількість кримських татар на чолі з лідером Меджлісу Рефатом Чубаровим). 27 лютого невідомі озброєні люди без знаків розрізнення (ймовірно колишні бійці розформованого 25 лютого спецпідрозділу «Беркут», що брали участь у придушенні протестів у Києві, та російські спецпризначенці) захопили й блокували Верховну Раду Криму та інші адміністративні будівлі, аеропорти в Сімферополі та Севастополі, установи зв'язку, засоби масової інформації тощо. На їхню вимогу до Парламенту Криму прийшла частина депутатів, що проголосували за проведення референдуму про розширення автономії Криму 25 травня 2014, в день президентських виборів в Україні. При цьому присутність кворуму є сумнівною, оскільки на засідання не допустили ЗМІ.^[61] Невдовзі було двічі змінено дату референдуму: перенесено спершу на 30 березня, а потім — на 16 березня. Також було змінено формулювання питання — замість розширення автономії йшлося про приєднання до складу Росії. При цьому, оскільки Україна є унітарною державою, питання про відокремлення регіону можна вирішувати лише на національному референдумі. З огляду на це, ще до проведення референдуму лідери країн ЄС, США та багатьох інших визнали його незаконним, а його результати — недійсними.

У ніч на 27 лютого будівлі Верховної Ради та Уряду АРК захопили озброєні невідомі особи та встановили на будівлях російські прапори. За словами народного депутата Сергія Куніцина адміністративні будівлі захопили професійно підготовлені люди, які озброєні автоматами, кулеметами, гранатометами тощо^[62]. За повідомленнями ЗМІ центр Сімферополя було перекрито правоохоронцями, піднятими по тривозі^[63], обмежено рух громадського транспорту^[64].

16 березня 2014 року відбувся «референдум» про статус Криму, на якому за офіційними даними 96,77 % жителів АРК та міста Севастополь проголосували за возз'єднання відповідних територій з Російською Федерацією. 17 березня Верховна Рада АРК проголосила незалежність Республіки Крим, а 18 березня у Георгіївській залі Московського Кремля Президент Росії Володимир Путін спільно із самопроголошенимиГоловою Ради Міністрів АРК Сергієм Аксьоновим, спікером Верховної Ради АРК Володимиром Костантиновим, та головою СМДА Олексієм Чалим підписали Договір про прийняття Республіки Крим до складу Росії. 21 березня Рада Федерації Росії прийняла закон про ратифікацію Договору від 18 березня та закон про утворення нових суб'єктів федерації — Республіки Крим та міста федерального значення Севастополь, закріпившианексію цих регіонів Росією.

 

20.Етика Землі О. Леопольда

Американський еколог Ольдо Леопольд (1887-1948) перший звернув увагу на взаємозв'язок етики і екології зазначаючи, що "початкова етика стосувалась лише відносин між індивідами; подальші зв'язки вже є взаємовідносинами індивіда і суспільства, а етики, яка б регулювала взаємовідносини людини і землі, з тваринами і рослинами, що живуть на ній, поки що не існує. "Земля, подібно до рабинь Одіссея, все ще залишається власністю і взаємовідносини з нею все ще залишаються чисто споживчими, що розуміють як права без обов'язків", зазначає мислитель в "Альманасі піщаного графства" (1980)22. Розповсюдження етики на природне оточення людини є екологічною потребою та етапом неперервного розвитку.

На думку О. Леопольда, екологічна етика є вкрай важливим фактором в сучасному природоохоронному русі, так як лише вона змінює роль людини і перетворює людину із варвара в рівноцінного члена гармонійної спільноти природи. Ця спільнота є енергією, що "струменить крізь коло з ґрунтів, рослин і тварин". Погляд О. Леопольда на Землю як геобіоцент-ричну спільноту є етичним твердженням стосовно Землі, що є своєрідним провісником зміни ставлення людини до природи. Людині потрібно лише відчути себе членом спільноти, що вміщує весь земний світ. "Етика землі просто розширює межі спільноти, яка тепер містить ґрунти, водні ресурси, рослини, тварини, об'єднаних словом земля"23.

У концепції мислителя наявні кілька позицій, необхідних для гармонійного ставлення людини і природи. Так, річ вважатиметься правильною тоді, коли в неї наявна тенденція до збереження цілісності, стабільності і краси біологічного співтовариства, вона хибна, коли має зворотну тенденцію.

О. Леопольд виходить за межі антропоцентриського погляду, так як закликає людей навчитися "думати, як гора" і дозволяти дикій природі розвиватися самій по собі не лише на цій "горі", а й по всьому світу. Земля - організм, а види флори і фауни функціонують як органи цього організму.

О. Леопольд виділяє такі принципи екологічної етики:

· принцип збереження (головний) - розглядає природу як систему, в якій все взаємопов'язано; благо окремої частини залежить від блага системи взагалі;

· принцип збереження біорізноманітності - полягає у збереженні всіх частин природного механізму, так як всі ці частини взаємозалежні;

· принцип цілісності - виступає основою для розвитку екологічної свідомості і нового образу землі екології природного механізму, бо наша поведінка може бути етичною тільки стосовно чогось, що ми можемо бачити, відчувати, розуміти, любити, у що ми можемо вірити;

· принцип поваги до природи - виявляється у "я не можу собі уявити, щоб етичне ставлення до землі було можливе без любові, пошани до природи і без дбайливого ставлення до її дарів";

· принцип відповідальності - обов'язок громадської відповідальності поширюється до меж відповідальності за природу, адже всі обов'язки є безглуздими без щирого почуття відповідальності. На думку О. Леопольда, екологічна освіта не виправдовує свого призначення, так як "не визначає рамки добра і зла, не покладає на людину ніяких обов'язків, не закликає до будь-яких жертв, не припускає жодних змін в існуючій системі цінностей" .

 

24. Вибір мови – цивілізаційний вибір українців.

Проблеми мови і цивілізаційного вибору – який зв'язок?

Ці дві проблеми нерозривно пов'язані, оскільки утвердження української мови як державної та повноцінне її функціонування в усіх сферах суспільного життя сприятиме консолідації політичної нації, звільненню від російського інформаційного впливу та створенню власного культурно-інформаційного простору, формуванню мовної, національної, державної свідомості громадян, що допоможе усуненню наслідків колоніальної політики та утвердженню незалежної України в європейському товаристві. Єдина державна мова належить до визначального чинника консолідації й комунікації в межах держави.

Багато дослідників, аналізуючи ситуацію в Україні, говорять, слідом за Семюелем Гантінґтоном, про співіснування в межах однієї держави двох різних цивілізацій – європейської та євразійської. На питання, де проходить лінія розколу, використовуючи методологію Гантінґтона, вони відповідають, виходячи з "електоральної географії".

Усі національні вибори з 2004 по 2010 рік дають одну й ту саму межу:

Лінія поділу по суті збігається з кордоном Речі Посполитої в XVII сторіччі. Микола Рябчук писав про причини цієї різновекторності: "Річ Посполита не була ідеальним місцем для життя, але це була інша цивілізація, ніж Московське царство. Люди довгий час жили поза межами Росії та Совєтського Союзу. Південь і Схід, зауважте, ніколи не жили поза межами СРСР чи Росії". Для нашого розуміння мовної ситуації важливо побачити, що, за даними дослідника Станіслава Біличенка, ця мапа відповідає мапі домінування української мови як рідної за результатами останнього перепису населення. Ці дані корелюють також із результатами опитування щодо приєднання України до ЄС від 16 травня 2010 року: мешканці центральних та західних областей, а також Києва підтримують можливий вступ України до ЄС – 69,61 та 60% опитаних відповідно. Водночас мешканці Східного та Південного регіонів більш активно висловлювалися проти цього членства – 35 та 31% опитаних у цих регіонах. Таким чином, паралелі міжмовною ідентичністю і цивілізаційним вибором громадян України наочно підтверджуються. Визначені С. Гантінґтоном цивілізаційні межі знайшли своє підтвердження у 2013-2014 роках із початком "параду" сепаратистських рухів, анексією Криму та війною на Сході України. Водночас поза цим цивілізаційним кордоном устояли Харківська, Одеська, Миколаївська, Херсонська області України, не підтримавши євразійського вибору, хоча досі там населення не єдине у своїх поглядах.

Які прогнози щодо розвитку подальшої ситуації, зокрема мовної? Тут звернімося до дослідження вчених-мовознавців. Зокрема результати соціологічного дослідження Ганни Залізняк щодо мовних пріоритетів громадян показали: простежені зв'язки між показниками цивілізаційних та інтеграційних симпатій населення країни та їхніми мовними уподобаннями дозволяють стверджувати, що населення, яке говорить українською мовою і вважає її поширення пріоритетом мовної політики, схильне до європейського вибору. Населення, яке говорить російською мовою та опікується наданням їй статусу другої державної, сприймає історію України через призму російської імперської історії та схиляється до євразійського вибору. Але наявність кореляційних залежностей між цивілізаційними орієнтаціями населення та їхніми мовними пріоритетами дозволяє стверджувати й те, що поширення європейських інтеграційних уподобань в Україні буде супроводжуватись посиленням позицій державної мови. Дещо схожими є висновки П. Селігея, який досліджує питання формування мовної свідомості. Існує типова схема формування свідомості у людини: "мовна свідомість → національна свідомість → державна свідомість", проте вчений зазначає, що на Сході та Півдні ця схема може бути іншою "державна свідомість → національна свідомість → мовна свідомість". Отже, можна сподіватися, що при посиленні домінування європейського вибору розвитку в зазначених областях підвищення престижу української мови як державної зростатиме, а відтак і утвердження її статусу.

Зв'язок між вибором мови і цивілізаційним вибором України, між мовою і незалежністю держави проводить у своїй статті "Війна проти української мови" професор В. Василенко. Учений відзначає: у ті часи, коли на українських землях наприкінці XIX – на початку XX століття зародився новий націоналістичний рух, відомий російський великодержавник Василій Шульгін писав: "Незалежна, але вкрай зросійщена Україна є кращим для нас варіантом, аніж Україна у складі Російської імперії з пануванням на її теренах української мови та культури: це ті чинники, що спроможні привести до повного її сходження з орбіти наших інтересів". Кремлівські імперіалісти, які вважають нашу країну частиною Росії і не змирилися з відновленням її незалежності, досі керуються цією настановою. Основним знаряддям реалізації вибудуваної ними гуманітарної стратегії є продовження війни проти української мови, яка триває вже кілька століть, маючи на меті знищення національної ідентичності як фундаментального системотвірного чинника й підґрунтя державності.

⇐ Предыдущая12345Следующая ⇒

Поделиться: