|
Архитектура Аудит Военная наука Иностранные языки Медицина Металлургия Метрология Образование Политология Производство Психология Стандартизация Технологии |
|
|
Архитектура Аудит Военная наука Иностранные языки Медицина Металлургия Метрология Образование Политология Производство Психология Стандартизация Технологии |
Оцінка відповідності України критеріям та вимогам, які
НАТО висуває до кандидатів на вступ до Альянсу Україна знаходиться на шляху виконання деяких критеріїв для вступу до НАТО. Зокрема, Україна демонструє прогрес у виконанні певних військових вимог щодо членства в Північноатлантичному Альянсі. Поряд з цим Україна має проблеми з відповідністю таким критеріям, як [23]: – відданість принципам верховенства закону та прав людини; 50 – належний демократичний та цивільний контроль над власнимизбройними силами; – відданість справі зміцнення стабільності та благополуччя шляхом дотримання принципів економічної свободи, соціальної справедливості та відповідальності за охорону довкілля; – спроможність робити свій внесок військового характеру в колективну оборону та у виконання нових завдань, що стоять перед Альянсом, а також готовність взяти на себе зобов’язання щодо поступового удосконалення власної обороноздатності; – здійснення стандартизації та досягнення оперативної сумісності. Військові критерії Головними проблемами для України при виконанні критеріїв військового характеру є: – недостатній внесок військового характеру в колективну оборону та у виконання нових завдань, що постають перед Альянсом; – опосередкований характер зобов’язань щодо поступового удосконалення своєї обороноздатності; – низькі темпи здійснення стандартизації та досягнення оперативної сумісності; – обмеженість бюджетних витрат на оборону. Більшість з цих проблем ще надто далекі від вирішення. Так, про певні зрушення у питанні низьких темпів здійснення стандартизації та досягнення оперативної сумісності можна говорити лише стосовно оперативної сумісності сил і засобів, які виділені для участі в спільних з НАТО діях з підтримки миру. Потребує також нагального вирішення проблема обмеженості бюджетних витрат на оборону. Політичні критерії Водночас, для приєднання країн – кандидатів до НАТО на нинішньому етапі його трансформації головними є не військові, а політичні критерії. НАТО – це союз демократичних країн, який має захищати демократичні цінності і підтримувати демократичні режими в країнах-членах. Отже, вступ до НАТО країн Центральної Європи був абсолютно логічним і розглядався ними як важлива складова 51 політичних перетворень і зміцнення демократії. Сьогодні ця функція є, безумовно, пріоритетною для Альянсу. Розширення НАТО означає поширення демократії в країнах Центральної та Східної Європи. Отже, намір України вступити до НАТО перш за все виявляє прагнення до побудови демократичного суспільства. Виходячи з визначальної ролі політичної функції, НАТО висуває до країн-кандидатів і відповідні вимоги. Відтак головними вимогами НАТО є побудова демократичного суспільства в державі. Під цю вимогу підпадає і необхідність: – започаткування демократичного діалогу між представниками різних політичних сил України; – потреба комплексної реформи політичної системи; – необхідність розвивати ефективні інститути демократії; – забезпечення верховенство права; – логічного завершення розпочатих економічних реформ. Частиною політичних критеріїв є також необхідність досягнення консенсусу всередині суспільства щодо необхідності вступу України до НАТО, усвідомлення переваг і обов’язків, які пов’язані з участю у цій організації. Сьогодні думки різних верств населення України з цього приводу дещо різняться. Наважимося стверджувати, що громадську думку стосовно НАТО можна змінити в позитивному напрямі, причому радикально й за порівняно короткий відтинок часу. Звернемося до досвіду сусідньої Польщі. У 1991р. за вступ до НАТО висловилися менше 25% поляків, 1992р. – 35%, а в 1993р. – уже 57%, тобто більшість населення (до 1991р. число прихильників зросло до 73%). Відзначимо, що активна активна підтримка з боку населення була зумовлена збільшенням довіри до нової влади, яка послідовно впроваджувала демократичні й ринкові перетворення, забезпечила помітне підвищення добробуту поляків. Люди повірили владі й підтримали проголошений нею зовнішньополітичний курс. Серед причин, швидкої зміни настроїв була також об’єктивна та всебічна інформація про нинішній НАТО, що її поширювали серед польського населення засоби масової інформації. Президент України В.Ющенко, Прем”єр-міністр Ю.Тимошенко і спікер парламенту А.Яценюк підписали і направили лист до генсека Північноатлантичного альянсу Яапа де Хооп Схеффера з проханням про приєднання України до плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) на Бухарестському саміті цієї організації. Отже, українська сторона 52 виконала останню формальність, потрібну для того, щоб змінити рамки свого співробітництва з альянсом. Підписання листа з проханням про приєднання країни до ПДЧ – хоча й запізнілий, але цілком природній для України крок. Адже ухвалений влітку 2003-го Закон „Про основи національної безпеки”, за який до речі, проголосувала і Партія регіонів, передбачає вступ нашої країни до НАТО. А нинішній формат відносин України, й альянсу, що існує в межах Плану дій (ПД) і інтенсифікованого діалогу (ІД), давно себе вичерпав. Нагадаємо, що ІД розрахований на рік – півтори. А Київ веде його з Брюсселем ось уже без малого три роки. План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) (запроваджено Квітня 1999 року на саміті НАТО у Вашингтоні (США) 1. Двері для приєднання до складу членів НАТО відповідно до статі 10 Північноатлантичного договору залишаються відкритими. План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ), що будується на основі Інтенсифікованого індивідуального діалогу з питань членства, розроблений з метою підтвердити чітке зобов’язання стосовно подальшого розширення НАТО шляхом запровадження програми заходів, спрямованих на сприяння країнам-претендентам в їх підготовці до можливого майбутнього вступу до НАТО як членів Альянсу. Необхідно усвідомлювати, що вироблення остаточних рішень країнами-претендентами на основі одержаних порад мають залишатися рішеннями національного рівня, що приймаються та впроваджуються виключно на відповідальність конкретної країни. 2. У цій програмі претендентам пропонується перелік заходів, з якого вони можуть вибрати ті, що, на їх думку, є найціннішими з точки зору сприяння їх підготовці. Активна участь в механізмах програми „Партнерство заради миру” (ПЗМ) та Ради євроатлантичного партнерства (РЄАП) залишається суттєво важливою для країн-претендентів, які бажають далі поглибити своє військово-політичне залучення до діяльності Альянсу. 3. Будь-яке рішення щодо запрошення країни-претендента розпочати з Альянсом переговори стосовно приєднання до НАТО прийматиметься в кожному кокретному випадку країнами-членами НАТО згідно з параграфом 8 Декларації Мадридського (1997р.) саміту згідно з Декларацією Вашингтонського саміту. Участь у Плані 53 дій щодо членства в НАТО, що має відбуватися на основі самодиференціації, не означає існування ані будь-якого масового розкладу щодо прийняття таких рішень, ані будь-якої гарантії членства. Цю програму не можна вважати переліком критеріїв для набуття членства. Після грузинських подій Віктор Ющенко став ще активніше переконувати західних партнерів у тому, що і Київ і Тбілісі мають нагальну потребу набуття статусу ПДЧ, але й членства в альянсі. Україна, як і країни Європейського Союзу та НАТО, засудили агресію Росії проти Грузії і негативно відреагували на рішення Кремля про визнання незалежності Абхазії та Південної Осетії. Вони закликали російське керівництво переглянути його, оскільки територіальна цілісність і кордони Грузії мають зберігатися так само, як територіальна цілісність і кордони Росії чи будь-якої іншої країни. Впровадження Плану дій щодо членства в НАТО 1. План дій щодо членства в НАТО, який є фактичним проявом політики відкритих дверей, складається з п’яти розділі, а саме: І. Політичні та економічні питання. ІІ. Оборонні та військові питання. ІІІ. Питання коштів. IV. Питання безпеки. V. Правові питання. У кожному з цих розділів ПДЧ визначено питання, які можуть бути предметом обговорення (список не є вичерпним), та висвітлюються механізми, за допомогою яких можна якнайкраще здійснювати підготовку до можливого отримання членства. Перелік питань, визначених для обговорення, не являє собою набір критеріїв для отримання членства; цей перелік розрахований на те, щоб охопити всі ті проблеми, які визначають для себе самі країни- претенденти як питання, котрі вони бажають розглянути. 2. Від кожної країни-претендента вимагатиметься розробити річну національну програму пітготовчої діяльності до можливого майбутнього членства з визначенням завдань та цілей підготовки, яка б містила конкретну інформацію щодо вживаних заходів та відповідальних за це органів, а там, де це доцільно, також графік роботи щодо кокретних аспектів такої підготовки. Країни- претенденти, коли вважатимуть за потрібне, зможуть модернізувати цю програму. Програма формуватиме основу, з допомогою якої з 54 боку Альянсу можна буде простежити прогрес, досягнутий країнами- претендентами, та забезпечити зворотний зв’язок. 3. Зустрічі відбуватимуться за формулою 28+1 в Північноатлантичній раді та в інших органах, а також, якщо це буде доцільно, в рамках Групи НАТО з питань міжнародного персоналу та військових повноважних представників НАТО. 4. Зворотний зв’язок та поради з питань Плану дій щодо членства в НАТО буде забезпечено за допомогою механізмів, в основі яких лежатимуть формули, діючі нині для країн-партнерів, а саме: зустрічі за фомулою 28+1 та семінари в рамках Групи НАТО. Ці семінари проводитимуться, коли доцільно, з метою обговорення окремих питань з Плану дій щодо членства в НАТО. 5. Групу НАТО, як завжди, очолюватиме помічник Генерального секретаря, помічник директора міжнародного війського штабу, начальник управління або його представник. Група НАТО працюватиме в тісному контексті з відповідними органами НАТО стосовно надання порад країнам-претендентам. З плином часу та мірою набуття досвіду будуть відпрацьовані належні процедури. Країни-претенденти мають подавати письмові заяви на проведення семінарів помічнику Генерального секретаря (або його особистому помічнику), який нестиме відповідальність за впровадження ПДЧ та за розробку календарного плану зустрічей під загальним керівництвом та за координацією Політичного комітету високого рівня (або в його розширеному складі). 6. Щороку Альянс готуватиме звіт для окремих країн- претендентів, що надаватиме зворотний зв’язок, де увагу буде зосереджено на зрушеннях, досягнутих у сферах, охоплених щорічними національними програмами країн-претендентів. Цей документ стане основою обговорення на зутсрічі Північноатлантичної ради з країною-претендентом. За допомогою цього звіту можна буде визначити сфери подальшої діяльності, проте питання стосовно того, чи брати на себе зобов’язання щодо подальшої діяльності, залишатиметься на розсуд самої країни- претендента. Звернення керівництва держави до генсека Північноатлантичного альянсу з проханням про приєднання України до плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) викликало неоднозначну реакцію у Верховній Раді України. В ході дебатів була прийнята постанова за якою вступ України до НАТО буде вирішуватися на 55 референдумі. Про необхідність проведення референдуму щодо членства в НАТО неодноразово заявляв і Президент України В.Ющенко. Разом з тим у роз’яснювальній роботі зі студентською молодю варто звернути увагу на той факт, що з юридичної точки зору референдум щодо членства України в НАТО не обов’язковий, а коли його проведуть, він матиме консультативний характер. Його результати не будуть обов’язковими для уряду і парламенту. Чому? Справа в тому, що згідно Конституції України, виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України (стаття 73). Через референдум має здійснюватися право народу визначати і змінювати конституційний лад. По Закону України „Про Всеукраїнський та місцеві референдуми” виключно всеукраїнським референдумом вирішується питання про реалізацію права народу на самовизначення та входження України до державних федеративних і конфедеративних утворень або вихід із них (стаття 5). Вступ України до НАТО не пов’язаний ані зі зміною території, ані зі зміною конституційного ладу, ані з входженням до федеративних і конфедеративних утворень (НАТО, на відміну від ЄС та ЄЕП, - міждержавна організація без жодних наддержавних функцій). Тобто ні сам референдум з цього приводу, ні його результати не можуть бути обов’язковими. Твердження, що вступ до НАТО вимагає розташування на території України іноземних військових баз і відповідного скасування ч.6 статті 17 Конституції хибне, оскільки, як було з’ясовано у рамках Інтенсивного діалогу, для членства у НАТО ця умова не обов’язкова. В базових документах НАТО також немає жодного слова про проведення в країні, яка претендує на членство, загальнонаціонального референдуму. І все ж референдум з політичної точки зору важливий як для НАТО, так і для України. Для України – це питання політичної довіри до уряду, схвалення зовнішньополітичного курсу держави за допомогою народного волевиявлення. Для НАТО – крок, який підтверджує бажання, волю народу щодо вступу нашої держави до Альянсу. Для того щоб референдум був легітимний і проведений чесно, прозоро, потрібно правильне розуміння того коли і як це робити.Термін проведення референдуму необхідно визначати після 56 досягнення країнами-членами консенсусу й саміту, де Україні буде про це повідомлено, оскільки тоді буде саме час, коли виникне фактичний привіт для референдуму. Так, згідно з „Дослідженням про розширення”, після досягнення консенсусу між країнами-членами НАТО щодо прихильного ставлення до членства певної країни (рішення Північноатлантичної ради на саміті НАТО й офіційне повідомлення з боку Генерального секретаря) та перед виробленням і підписанням протоколу про приєднання, повинні відбутися консультації із країною-претендентом. Протягом цього часу країна повинна підтвердити, що її рішення про вступ задовольняє всі внутрішні вимоги, аби чинні члени Альянсу були впевнені – вона хоче і необмінно вступатиме до НАТО (п.81 „Дослідження”). Тобто референдум щодо членства в НАТО буде підтвердженням, що Україна (за умови позитивної відповіді) „справді хоче і неодмінно вступатиме”. Крім того, потрібно дуже скрупульозно підійти до визначення питання чи запитань, які виносяться на референдум, оскільки некоректно задане запитання може негативно вплинути на результати референдуму. З огляду на викладене, дуже корисним і цікавим є досвід країн, які проводили референдуми з приводу членства у НАТО. Першою з них була Іспанія. Але це був референдум, який проводився значно пізніше офіційного вступу Іспанії до Альянсу в травні 1982р., і його предметом було не членство як таке, а участь у військовій структурі Альянсу. Референдум відбувся у березні 1986 року. Громадянам було запропоновано відповісти на запитання: „Чи згодні ви на продовження членства Іспанії в НАТО за умови, що Іспанія не буде брати участь у військових структурах блоку, не матиме на своїй території ядерної зброї і скоротить американську присутність на власній території. Результати були такі: взяли участь у голосуванні 59, 71% електорату, з них 52, 54% громадян виступили за продовження участі країни в Альянсі; 39, 8% проти, 6, 54% - утрималися”. Принципово іншим були умови проведення референдумів в Угорщині, Словаччині та Словенії. Особливо цікавим, з огляду на нинішню ситуацію в Україні був попереджувальний референдум у Словаччині, організований лівими силами напередодні Мадридського саміту НАТО 1997 року, де могло бути прийняте рішення про бажаність запрошення цієї країни. На референдум було винесено чотири питання: чи схвалюють громадяни членство 57 Словаччини в НАТО; чи згодні вони на розміщення ядерної зброї на території Словаччини; чи згодні на розташування військових баз; чи згодні на введення прямих виборів президента? Через політичну неузгодженість щодо легітимності винесення питання стосовно прямих виборів президента на момент голосування на дільницях були різні бюлетні з різними запитаннями. У голосуванні брало участь лише 9, 8% громадян. З них 54% висловилися проти вступу до НАТО, 89% - проти розміщення ядерної зброї й 83, 5% - проти розміщення військових баз. Референдум не було визнано з юридичної точки зору, але з політичної – для НАТО він мав показово важливе значення і, як наслідок, запрошення почати переговори в рамках першої хвилі розширення Словаччина не отримала. Угорщина діяла в рамках узгодження процедур і провела референдум після запрошення на Мадрідський саміт. На відміну від Польщі та Чехії, які отримали запрошення разом з нею, в Угорщині прийняли рішення, що такий важливий політичний крок потребує підтримки населення й проведення референдуму буде саме тим підтвердженням її рішучої волі вступати чи, навпаки – засвідчить небажання і неготовність до вступу. Отже, у листопаді 1997 року громадянам Угорщини було запропоновано відповісти на запитання: „Чи бажаєте ви, щоб Угорщина забезпечувала власну безпеку через членство в НАТО? ” У голосуванні взяло участь 42, 4% громадян, 85, 3% з яких висловилися за вступ до НАТО. З країн другої хвилі референдум проводила лише Словенія. Вона зробила це у березні 2003 року на передодні підписання протоколу про приєднання до НАТО. На порядку денному стояло два питання: щодо вступу до НАТО та щодо вступу до ЄС. У референдумі взяло участь 60, 3% населення. За вступ до НАТО висловилося 66, 02% громадян, що голосували, проти 33, 9%. За вступ до ЄС було 89, 64% громадян [24]. Без чого НАТО залишило Україну в Бухаресті? Ще раз повторимо: План дій щодо членства в НАТО зовсім не гарантує вступу до альянсу, а лише готує державу до цього. При цьому країна сама розробляє щорічну національну програму дій щодо членства в НАТО (НПДЧ), обираючи ті сфери, в яких необхідно особливо активно працювати, і визначаючи дати, до яких потрібно досягти намічених цілей. Як правило, 90% необхідних заходів стосуються політичних та економічних питань, і тільки 10% 58 військової та правової сфери, реформування сектора безпеки. А НАТО надає державі-претенденту необхідну практичну допомогу й оцінює виконану нею „домашню роботу”. По-суті, приєднання до ПДЧ означає зобов’язання Києва проводити реформи в країні, щоб наблизитися до стандартів і цінностей, які є загальними для країн трансатлантичного співтовариства. І що раніше Україна розпочала б роботу в рамках цього документа, то краще це було б для її безпеки та добробуту її громадян. При цьому країна-претендент може працювати в рамках ПДЧ тривалі роки, як це сталося у випадку з Албанією і Македонією: ті почали роботу над ним ще в 1999 році. І якщо в Бухаресті альянс ухвалив рішення запросити вступити в організацію Тірану, то Скоп’є, наприклад, і далі співробітничатиме з альянсом у колишньому форматі. Якби в Бухаресті запросили Україну приєднатися до ПДЧ, то Київ розпочав би процес розробки та узгодження з міжнародним секретаріатом НАТО проекту щорічного НПДЧ, і вже у вересні країна приступила б до його виконання. Та рішення Бухарестського саміту означає: Київ щонайменше до кінця нинішнього року спіробітничатиме з альянсом у рамках старого Плану дій Україна- НАТО (Цільовий план на 2008 рік український президент підписав за день до початку саміту) і Інтенсифікованого діалогу щодо прагнень України з досягнення чланства і відповідних реформ (ІД). У грудні глави зовнішньополітичних відомств можуть у рамках засідання КУН ухвалили рішення про приєднання України до ПДЧ. У 23-му пункті декларації Бухарестського саміту, в якому НАТО дав доручення главам зовнішньополітичних відомств „зробити першу оцінку досягнутого прогресу під час зустрічі в грудні 2008 року”, сказано: „Мінстри закордонних справ уповноважені ухвалювати рішення щодо заяви України та Грузії на надання ПДЧ”. Теоретично такий варіант можливий. Адже міністрам легше буде оприлюднити позитивне для України рішення, ніж схильним до політичної кон’юктури главам урядів і держав. 11. Ставлення студентів НУВГП до Євроатлантичної інтеграції Наші дослідження щодо перспектив євроатлантичної інтеграції України свідчать про позитивні тенденції у свідомості студентської молоді. У цьому матеріалі ми подаємо деякі дані двох 59 близьких за змістом досліджень, що проводилися відповідно у 2001р. та 2007р. Як студенти університету ставляться до НАТО? За даними дослідження 2001 року вважали НАТО: Агресивним військовим блоком Оборонним союзом Миротворчою організацією Не визначилися 15, 5% 34, 2% 21, 4% 27, 4% Підтримували вступ у НАТО Польщі, Угорщини, Чехії і Словаччини – 41, 6%; не підтримували – 9, 8%; не визначилися – 44, 9% опитаних. А вступ Литви, Латвії, Естонії відповідно підтримало – 41, 6%; не підтримало – 10, 1%; не визначилися – 44% респондентів. Про те, що ситуація в Європі покращиться з розширенням НАТО заявило тоді 19, 6% опитаних, були схильні до думки, що ситуація з розширенням НАТО в Європі не поліпшиться 17, 5%; 12, 8% вважали що з розширенням НАТО ситуація в Європі погіршиться; не визначилися 52, 1%. На запитання: „Чи покращиться ситуація в Україні з розширенням НАТО? ” ми отримали наступні відповіді: З розширенням НАТО ситуація в Україні покращиться З розширенням НАТО ситуація в Україні не поліпшиться Впевненні, що з розширенням НАТО ситуація в Україні погіршиться Не визначилися 19, 6% 19% 2, 3% 57, 6 Стосовно членства України в Північно атлантичному альянсі (НАТО) відповідь була такою: Потрібно і негайно 10, 2% Потрібно з часом 36, 4% Непотрібно ніколи 4% Не визначилися 48% 60 В усіх випадках звертає на себе увагу велике число респондентів, що не визначилися у ставленні до НАТО. І це було б в принципі нормально, якби вони уявляли собі цю проблему в комплексі, чи хоча б знали про що мова. На запитання: „Що ви знаєте про НАТО? ” ми отримали такі відповіді: Знаю про НАТО багато Знаю про НАТО мало Хочу знати про НАТО більше Нічого не хочу знати про НАТО 4, 8% 44, 2% 46% 2, 7% Не зважаючи на відсутність серйозної інформаційної роботи з питань євроатлантичної інтеграції в останні роки (ця робота помітно активізувалася з перемогою В. Ющенка на президентських виборах), наше дослідження продемонструвало позитивну еволюцію студентської думки університету стосовно Альянсу і співробітництва з ним. Так на запитання: „Чи є НАТО агресивним військовим блоком, оборонним союзом, миротворчою організацією? ” ми отримали такі відповіді (2006р.): Агресивним військовим блоком Оборонним союзом Миротворчою організацією Не визначилися 8, 3% 36, 1% 23, 5% 31, 8% Про те, що ситуація в Європі покращиться з розширенням НАТО заявило 23, 5% респондентів; 14, 5% опитаних вважають, що з розширенням НАТО ситуація в Європі не поліпшиться; 10, 3% схильні до думки, що з розширенням НАТО ситуація в Європі погіршиться; не визначилися – 49, 3%. На запитання: „Чи покращиться ситуація в Україні з розширенням НАТО? ” респонденти відповіли наступним чином (2006р.): З розширенням НАТО ситуація в Україні покращиться З розширенням НАТО ситуація в Україні не поліпшиться Впевненні, що з розширенням НАТО ситуація в Україні погіршиться Не визначилися 27, 8% 16, 3% 2, 1% 53% 61 Щодо вступу України до НАТО серед студентів університету спостерігається деяке зменшення не підтримки та незацікавленості до цього питання, збільшення підтримки вступу до Альянсу. Так на запитання: „Чи потрібно Україні бути членом НАТО? ” були отримані такі відповіді (2006): Потрібно і негайно 13, 9% Потрібно з часом 47, 6% Непотрібно ніколи 2, 3% Не визначилися 29, 7% Що стосується обізнаності респондентів про НАТО, то на запитання: „Що ви знаєте про НАТО? ” нами були отримані наступні відповіді (2006): Знаю про НАТО багато Знаю про НАТО мало Хочу знати про НАТО більше Нічого не хочу знати про НАТО 5, 8% 38, 6% 53, 1% 2% На думку 64% респондентів вступ України до НАТО повинен здійснюватися лише через референдум; 29, 6% опитаних заявило про те, що вступ України до НАТО може бути реалізованим без референдуму. Дослідження 2007 року показало, що як і раніше значна частина студентської молоді мало знає про НАТО, а ще чимала кількість студентів хоче знати про НАТО більше. У просвітницькій роботі варто звернути на це увагу. Навіщо Україні НАТО? Україна, як відомо, першою з країн СНД підписала угоду з НАТО у рамках програми „Партнерство за ради миру” у 1994 році, а в 1997 році уклала двосторонній документ - Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО, яким встановила нерозривний зв’язок безпеки України з безпекою усіх європейських держав. Після подій 11 вересня 2001 року в США відбулися фундаментальні зміни у сфері міжнародної безпеки і виникли нові загрози і виклики, що вимагають нового мислення і об’єднання зусиль багатьох країн в т.ч. 62 України для підтримки безпеки. У цих умовах НАТО, що доказало свою ефективність як оборонний союз, виявилось безсилим перед більш підступною і несподіваною небезпекою. Внаслідок пристосування до нових реалій фундаментально змінився характер і принципи його діяльності. Якщо на протязі перших 50 років свого існування НАТО захищало західний світ, в основному зусиллями його провідної держави – США, то на порозі ХХІ ст. спостерігається протилежна тенденція, коли країни альянсу допомагають Америці в боротьбі з терористичною загрозою. НАТО, що не виходило за кордони північноатлантичного регіону і діяло в суворій відповідності з Уставом ООН, перетворилося в організацію, стратегічною метою якої є превентивні дії у випадку необхідності, без узгодження з іншими членами світового співтовариства, практично в будь-якій точці земної кулі. Зокрема, в прийнятій на Пражському саміті 21-22 листопада 2002 році Військовій концепції оборони альянсу від тероризму однозначно визнано: „НАТО повинно бути готовим здійснювати військові операції проти терористичних груп і їх ресурсів і на дії там, де це необхідно, відповідно до рішень Північноатлантичної ради”. Сьогодні значно зросла незахищеність членів НАТО стосовно нових загроз, таких як несподіваний ракетний напад з боку терористів, держави, що підтримує тероризм, чи міжнародної організації (Аль-Каїди), а також - використання бактеріологічного, хімічного і, не виключено ядерної зброї на території країн альянсу. Із цього випливає висновок: основні зусилля НАТО повинні бути скеровані не на інтеграцію 28 національних армій, адже оборона за територіальним принципом втрачає своє першочергове значення, а на створення сил швидкого реагування, які б здійснювали місії за межами територій країн - членів альянсу. Відповідно, першочерговими завданнями НАТО( як організації в цілому, так і її окремих членів) сьогодні є військові операції в Афганістані, Іраку, у випадку комплексного врегулювання, на Близькому Сході ). Ставиться питання про задіяння НАТО у випадку загострення ситуації навколо ядерної програми Ірану. Чи зможе діяти Альянс так ефективно в умовах зростаючої географічної широти і так радикально змінених завдань, залишає питання відкритим. 63 13. Україна – НАТО: „за” і „проти” Розгляньмо аргументи прибічників та противників вступу України до НАТО. Прихильниками вступу України виступають представники правих та центриських політичних партій в українському парламенті. Їх представники запевняють, що у разі вступу України до НАТО українські оборонні підприємства вийдуть на європейський ринок озброєнь, будуть залучені до проектів із розробки, виробництва та придбання озброєнь, в Україну прийдуть нові технології. У найближчій перспективі на такий сценарій можна не розраховувати з двох причин: по - перше, європейські держави дбають передусім про власні робочі місця; по - друге, просування на високотехнологічні ринки можливе лише за умов конкурентоспроможної продукції, що для більшості українських підприємств є поки що недосяжним критерієм. Однак у разі вступу до НАТО для вітчизняних підприємств ОПК відкриється можливість виходу на ринки інших держав у кооперації із західними або російськими партнерами. Успіх залежатиме від результатів удосконалення державних механізмів стимулювання діяльності оборонної промисловості, реструктуризації галузі та підприємств. Із набуттям досвіду міжнародної кооперації з’являться й перспективи для просування українських підприємств до певних сегментів європейського ринку озброєнь. Так, вступ до НАТО відкриває шлях спільним проектам та новітнім технологіям, які можуть прийти в Україну. Але, знову ж підкреслимо, - лише відкриває шлях, а не приводить до автоматичної появи цих проектів та технологій. Розраховувати на їх реалізацію в Україні можна тільки за умови забезпечення привабливості українського ринку та підприємств для західних партнерів. Реалізація такої можливості потребує політичної волі, перегляду засад політики стосовно оборонного замовлення, державної власності на стратегічно важливі підприємства, зосередження значних ресурсів на їх реструктуризацію, впровадження ефективного менеджменту. Тобто попереду – велика праця, а не очікування на преференції. Поширена теза стосовно кардинального впливу вступу до НАТО на прихід в Україну інвестицій також не беззастережна. Прихильники цієї тези посилаються на східноєвропейські країни першої і другої хвиль розширення НАТО, в яких темпи зростання інвестицій в економіку напередодні і після вступу до 64 Альянсу становили: 40% -70% - у Словаччині, Словенії, Угорщині та 90%-140% - у Болгарії, Польщі, Чехії. Але не можна не брати до уваги того факту, в цих країнах паралельно відбувався процес інтеграції до ЄС, за рахунок чого країни-аспіранти отримували пряму фінансову допомогу. До того ж європейська економічна політика є прерогативою ЄС, а не НАТО. Однак не варто применшувати важливість вступу до Альянсу, адже: для цих країн він був єднальною ланкою в технологічному циклі вступу до ЄС як у політичних, так і військових та економічних аспектах. З цього погляду показовий інший приклад: за даними Світового банку, ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності, у 2005 році становив: у Польщі – 12994 дол., Словаччині – 16041 дол., Угорщині – 16823 дол. Чехії – 18341 дол., а в Україні цей показник дорівнював 7213дол. [26]. Чи може Україна очікувати на таку перспективу? Відповідь - неоднозначна: перспектива є, але її реалізація – неавтоматична. На зростання інвестиційних потоків можна розраховувати за умови впровадження в Україні комплексної реформи, тобто реалізації цілей, визначених у Плані дій Україна – НАТО, та завдань відповідних річним цільовим планам, пріоритетами яких є, зокрема, економічне і політичне оздоровлення України. Певним сигналом про покращення інвестиційного клімату в Україні могло б стати її приєднання до плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ). Додатковим стимулом при цьому є те, що здіснення всіх згаданих планів відповідає національним інтересам нашої країни. Серед супротивників вступу України до НАТО: представники військово-промислового комплексу України, україно-російських фінансово- промислових груп, лівих партій у парламенті та проросійськи налаштовані політики. Як показало дослідження, частина студентів університету також проти вступу України до НАТО. Серед головних аргументів противників НАТО такі: - НАТО – це агресивний блок, що може втягнути Україну у військові дії; - це потребує значних додаткових коштів; - приведе до знищення військово-промислового комплексу України; - підірве слов’янську єдність; - зіпсує відносини з Росією. Які зі страхів перед НАТО перебільшені, а які мають реальне 65 підґрунтя? Щодо агресивності НАТО то цьому сприяє поширення недостатньо аргументованої, (а точніше – взагалі не аргументованої) інформації про участь Альянсу в „дуже непопулярних” заходах: бомбардуванні Югославії, операціях в Афганістані та Іраці. Причому заперечувати цих фактів не можна - вони були і є. Але це - не вся правда. Так, бомбардування Югославії, людські втрати – все це було й викликало серед країн НАТО не меншу критику, ніж поза межами Альянсу. Але чомусь замовчуються інші факти: те, наприклад, що це була перша військова операція за весь час існування НАТО ( це що стосується агресивності блоку ) При цьому бойові дії започаткувала операція не НАТО, а сербська армія операція з вигнання албанців і знищення Армії визволення Косово (березень 1999р). Діями сербської армії зруйновано мирний переговорний процес у Рамбуйє. Операція НАТО була відповіддю на ці дії й отримала схвалення ООН, оскільки ситуація в Косово загрожувала перетворитися на широкомасштабний регіональний конфлікт. Слід нагадати, що втрати мирного населення від геноциду режиму С.Мілошевича становили: близько 10 тис. загиблих; 850 тис. біженців. Військові втрати СРЮ внаслідок операції НАТО за даними СРЮ становили: 524 військових, 114 поліцейських, 2000 поранених. Втрати цивільного населення – 500 осіб. До вересня 1999 року 770 тис. албанських біженців повернулися у Косово. Понад 200 тис. сербів залишили край. Країни, що входити до складу колишньої Югославії, тепер є членами НАТО або перебувають у процесі вступу до нього: це демонструє, наскільки постраждалі країни „незадоволені” діями НАТО. Наведемо слова міністра закордонних справ Сербії Вука Дражковича щодо втручання НАТО на Балкани. „Втручання НАТО на Балканах було необхідним, проте воно дуже запізнилось. Якби ми були при владі в 1990 році я переконаний, що Югославія не розвалилась би. І, звичайно, не було б бомбардувань НАТО. Ми давно були б в ЄС і НАТО. Наші сусіди греки – в НАТО. Македонія іде в НАТО. Болгарія, Угорщина вже там. Хорватія і Албанія скоро приєднаються до Альянсу. Так чому ж ми повинні бути островом у морі НАТО. І ще, на одній частині нашої держави (Косово) справжній господар НАТО. Нашим національним інтересам відповідає те, щоб ми ввійшли до Альянсу і змогли б таким чином 66 бути присутніми в Косово” [17]. Що стосується воєнних дій в Афганістані та Іраці то їх ведуть США за підтримки окремих країн у т.ч. тих, які входять до НАТО, - але не Альянс. Зараз НАТО очолює миротворчі сили сприяння безпеки в Афганістані, до завдань, яких належать забезпечення безпеки і стабільності, боротьба з наркоторгівлею, роззброєння та контроль над озброєннями. Значна увага приділяється спільним діям з ЄС у відновлені економіки і правопорядку в провінціях Афганістану. Місію НАТО в Іраку взагалі важко назвати військовою – вона полягає в підготовці іракських сил безпеки. Обидві місії здійснюються за мандатом ООН. Доречно буде згадати, що загальні втрати НАТО в цих операціях становили: в Косово, з 1999 р.- 71 особа; в Афганістані, з 2001р.- 110 осіб; втрати України за 14 років миротворчої діяльності становили 44 особи. Для порівняння: втрати СРСР в афганській війні 1979 – 1989 рр. Становили близько 14 тис.осіб. У тій війні брали участь 150тис. українців; із них загинули – 3290, поранені - понад 8 тис. осіб [27]. Дуже популярним серед противників євроатлантичного курсу України та поширеним серед аудиторії їхніх слухачів є міф про наближення „військових армій НАТО „до кордонів Росії й України, розміщення баз Альянсу на нашій території”. Насправді НАТО не має постійного угрупування військ. Об’єднані збройні сили НАТО – це структура, яка заповнюється за необхідності. НАТО має змогу формувати і формує певні сили для проведення конкретних миротворчих, антитерористичних операцій за рахунок відрядження військ держав-членів лише за їх згодою. До часу відрядження ці сили перебувають у національному підпорядкуванні (за окрім Підрозділу дальнього радіолокаційного попередження, що діє на постійній основі). Найпотужніше угрупування із сил, які надаються державами-членами. НАТО може розгорнути на випадок масштабної агресії проти її членів. Нагадаємо, що розширення НАТО через вступ до Альянсу держав Східної Європи відбувалося без передислокації іноземних військових баз на території нових членів. Посуті вступ цих держав в Північно-атлантичний альянс був „паперовим”, хоча всі вони мають армії слабкіші за українську. Сумнівною є теза про розміщення баз НАТО на території України. Якщо членство в НАТО і передбачає розгортання військових баз на території держав-членів, то виключно за згодою 67 цих держав на засадах конвенції ”Про статус збройних сил країн- учасниць НАТО” від 19 липня 1951р. ЇЇ положеннями визначається, що допуск іноземних військ на територію інших країн здійснюється за окремими угодами в кожному конкретному випадку. Зазначимо, що між Росією і НАТО діє угода про статус збройних сил країн альянсу та країн-учасниць програми „ Партнерство заради миру” на території одне одного). У цьому контексті варто підкреслити, що розміщення іноземних військових баз на території України заборонене ст.17 Конституції. Оскільки одна іноземна військова база в Україні все ж таки існує - Чорноморський флот Російської федерації, - постає запитання чи логічно протестувати проти надуманого розміщення іноземних баз і не виступати проти намагань залишити в Україні наявну військову базу? Якщо говорити про загрозу для України з боку НАТО, то краще згадаймо, чим „ загрожував” Альянс, коли надавав Україні допомогу в 1995р.- під час аварії колекторних споруд у Харкові. В 1998р. та 2001р.- під час повені на Закарпатті, у 2006р. – під час утилізації в Україні величезних запасів надлишкових озброєнь та боєприпасів. Особливо „вдалою” знахідкою опонентів НАТО вважається посилання на надто дорогу ціну для країни її вступу в Альянс. При цьому вони наводять величезну суму – 92 млрд. грн! Звідки взялася ця сума нікому достименно не відомо. Навіть, якщо, підсумувати всі оборонні бюджети з 2004 р., з урахуванням офіційних (оптимістичних) прогнозів Кабінету міністрів до 2010, то можна набрати найбільше 65 мільярдів гривень. Але ж ця сума призначається на утримання та розвиток збройних сил України, а не на забезпечення вступу до НАТО. Реальні витрати, які стосуються реалізації євроатлантичного курсу України, у державному бюджеті на 2006р. становлять 204, 6 млн. грн. – або 60 коп. на дорослого жителя України щомісяця (це не враховуючи того, що 182, 1 млн. грн. на миротворчу діяльність України компенсує секретаріат ООН). Що стосується ціни членства в Альянсі, то стандарт оборонних витрат НАТО (2% ВВП) – сума для нормального забезпечення війська (мілітаризація коштує набагато більше – наприклад, на військові потреби Ізраїлю в мирний час іде до 10% ВВП). Розмір оборонних бюджетів України останніх років – 1, 4-1, 7% ВВП, що становить, приблизно 50-60% мінімальних потреб збройних сил. 68 Саме членство в НАТО передбачає внески його членів до бюджету Альянсу загалом на рівні 0, 5-1, 0% їхніх військових витрат [25]. Якщо орієнтуватися на прогнозовані розміри ВВП України у 2010 році (близько 940млрд.грн) і розмір оборонного бюджету – 2% ВВП, то річні витрати становитимуть максимум 190 млн.грн. Окрім того частина витрат із бюджету НАТО спрямовується на допомогу країнам-членам у модернізації збройних сил. Що стосується нових членів НАТО, то ця допомога перевищує їхні власні внески до спільного бюджету. Наприклад, Чехія чий внесок до бюджету НАТО становить близько 16млн.дол., отримала від НАТО інвестицій в інфраструктуру на суму 120 млн.дол. [26]. Якщо Україна не приєднається до блоку, то її витрати на забезпечення відповідного рівня безпеки, будуть значно вищими, аніж у разі входження її до НАТО. Незабуваймо також, що країни значно бідніші і менш розвинені, ніж Україна, а саме Румунія, Болгарія, Словаччина, успішго приєдналися до НАТО. Це для них небуло занадто дорого і жодних катаклізмів ані в бюджеті, чи в стані національної економіки не викликало. Будь-яка країна, щоб безпечно-почуватися має зміцнюватикріпити свою оборону. Найдешевший спосіб укріплення оборони – приєднання до потужної системи колективної оборони, що вже існує. Міф про теракти в Україні на знак помсти за вступ до НАТО. Так, Сполучені Штати, Велика Британія, Іспанія потерпіли від терористів. Але згадайте, що в інших країнах, наприклад, в Росії, Індонезії та Філіпінах, вибухи звучать не рідше, ніж в деяких з країн- членів НАТО. Членство в НАТО передбачає прийняття відповідальних і політично чутливих рішень. Військові комітети НАТО розв’язуватимуть завдання за межами Європи, піддаючи при цьому ризику своїх солдат. Для багатьох це сорйозний стримуючий чинник. Проте слід оцінювати й ризик поширення нових транснаціональних загроз на територію України у випадку неадекватних зусиль світового співтовариства за їх локалізації. Крім того, миротворчі місії під егідою ООН, в яких Україна бере участь, теж ризиковані, щоправда при цьому нікому спадало на думку назвати ООН „агресивним військовим блоком”, або блокувати відрядження українських миротворців до Лівану, Сьєре-Леоне та інших країн. Як аргумент проти вступу України до НАТО часто 69 використовується твердження, що це призведе до розриву |
Последнее изменение этой страницы: 2019-05-06; Просмотров: 164; Нарушение авторского права страницы