Етапи формування та еволюції публічного адміністрування у сфері економіки

 

Кардинальні зміни у зовнішньому глобалізованому світі початку ХХІ ст., трансформація сутності і ролі держави в суспільстві, розвиток інформаційних технологій, незадоволення громадян досить жорсткими бюрократичними формами державного управління (public administration) – все це сприяло переосмисленню змісту і спрямованості реформ публічного адміністрування у США та європейських країнах з позицій подальшого удосконалення демократії і розвитку правової держави.

 

Для науки публічного управління (адміністрування) характерно як мінімум три глобальних підходи: ринково-ліберальний, який сформульований у концептуальних моделях “нового менеджменту”, “оновленого управління”, що спирається на ринкову модель, у якій громадянин виступає у ролі споживача або клієнта; ліберально-комунітаріаністський, що розвивається в концепції “політичних мереж” і спирається на розвиток структурних взаємовідносин (договірних) між політичними інститутами держави і суспільства, які визнають рівність громадян як і інших суб’єктів мережі; демократичного громадянства, що спирається на особливе “рецептивне” адміністрування, яке має служити

громадянину, а не клієнту і споживачу (до останнього напряму належать концепція “рецептивного адміністрування”). Усі три концепції конкурують одна з одною не тільки в теоретичному плані, але і в практичному використанні в тій чи іншій сфері або країні.

 

У межах кожного підходу особливим чином формується і сфера міждисциплінарного співробітництва, позначена своєрідними “тріадами”:

· “нова економіка – новий менеджмент – нове публічне адміністрування”

· “політика і політичні мережі – інституціональний аналіз – самоврядні мережеві структури та комунікаційний менеджмент”

· “теорія громадянського суспільства і демократії, що бере участь – соціальний менеджмент – принципи автономії та субсидіарності в сучасному управлінні”.

 

Досить чітко вираженою тенденцією у процесах адміністративних реформ є впровадження у сферу суспільного управління ринкових методів і підходів. Це пов’язано з намаганням подолати монополію центральних та місцевих органів влади й управління у наданні управлінських та громадських послуг населенню шляхом залучення до цих процесів приватного сектору (а в ряді випадків – і неурядових неприбуткових організацій). Одним із головних мотивів цього напряму реформ є підвищення якості послуг шляхом передачі приватному сектору всього того, що може бути ним краще зроблено, ніж державними організаціями, і створення конкурентного середовища при отриманні права надання послуг. До конкретних шляхів у налагодженні партнерства з приватним сектором належить робота за контрактами. Широко відомим є досвід Великої Британії, Данії, Голландії, Швеції та ін. з обов’язкових конкурентних торгів.

 

Проблема відносин бізнесу, влади і суспільства завжди була однією з найбільш актуальних тем як у вітчизняній, так і в зарубіжній науці та практиці управління. До початку ХХІ ст. стало очевидно, що сфери та інтереси бізнесу і політики, політики і суспільства, ринку і суспільства стали все більше відокремлюватись один від одного. Аналогічна тенденція до розподілу і методологічної відокремленості проявлялась в економічних, політичних та соціально-гуманітарних науках. Це знайшло відображення і в підходах до публічного адміністрування.

 

Протягом практично усього ХХ ст. публічне адміністрування розвивалось як невід’ємна частина політичної науки (political scienze), у відриві від предметного поля і підходів, розроблених в галузі менеджменту (generic management). Публічне адміністрування довгий час ігнорувало розвиток інформаційних технологій, що пронизували приватний, публічний сектори і трансформуючий бюрократію у гнучку мережеву структуру.

 

Якісні переходи в суспільному управлінні здійснювалися, зокрема, шляхом імплементації до нього передових ідей менеджменту у сфері бізнесу, про що свідчить запровадження нової термінології: “менеджериалізм”, “новий суспільний менеджмент”, “ринково орієнтована публічна адміністрація”, “підприємницьке врядування”. Як одна з головних ознак цих термінів подається перехід від розуміння управління як акту віддачі команд і розпоряджень, виконання та контролю вказівок при адмініструванні до досягнення кінцевого результату та прийняття відповідальності за управління при менеджменті.

 

1.3. Механізми взаємодії суспільства та економіки

Тут насамперед цікаві ті ознаки, за якими чітко розрізняються економіка та суспільство. Центральне місце відводиться відносинам між підприємствами та їх безпосередніми партнерами на ринку, а також відносинам підприємств зі споживачами. При цьому заслуговують також на увагу, наприклад, раціональні методи господарювання, процеси спеціалізації та поділу праці, раціоналізація індустріальних трудових процесів, професіоналізація ринкових відносин, розроблення раціональних критеріїв процедури прийняття економічних рішень або формування типових рольових функцій в економіці. Соціальний вплив у цій моделі не враховано. Держава і суспільство тут вважаються "відсіченими", відокремленими від єдиного цілого утворення.

 

 

Рис. 1. Економіка, суспільство і держава як відносно самостійні частини соціуму

Однак картина істотно змінюється, коли економіку ми розглядаємо як складову частину суспільства.

Рис. 2. Економіка як інтегральна частина суспільства

 

З цього погляду нас значно менше цікавлять типові функції економіки, а привертають увагу ті інститути, що формують зв'язки між державою, суспільством та економікою. Існують численні канали таких зв'язків між економікою і суспільством, наприклад, засоби масової інформації, партії, організації та суспільна думка. Усі вони утворюють органи, які є посередниками у взаємодії економіки та суспільства. Аналітично сукупність взаємодій між економікою, державою і суспільством можна подати в моделі кругообігу.

Вона відбиває такі моменти:

A. Держава впливає на економіку у формі трудового й соціального законодавства, у формі податкового стимулювання або у вигляді субвенцій.
Б. Економіка реагує на заходи державного впливу у формі зміни господарських передумов, що впливають на прийняття економічних рішень.
B. Ці зміни в економіці, у свою чергу, впливають на розвиток суспільства: регіони, слабкі з погляду розвинутості інфраструктури, занепадають, відбуваються зміни в стилі споживання і проведення дозвілля, зростає мобільність населення, змінюється структура сім'ї, зміни торкаються сфери духовного життя суспільства.
Г. Суспільство зі свого боку впливає на державу: воно вимагає, наприклад, прийняття нового трудового законодавства, гарантії кращих умов праці, посилення боротьби з безробіттям або охорони навколишнього середовища. У відповідь на тиск із боку громадських організацій держава знову втручається в економічний процес. Динаміка кругообігу відновляється.

       У розглянутій моделі наочно показано, що спосіб економічної поведінки завжди більшою чи меншою мірою відбиває результати впливу з боку суспільства. Численні імпульси, що приводять у дію механізм такого впливу, зароджуються не тільки в офісах великих концернів, або в головах керівників союзів промисловців чи банкірів, але й стають відображенням інтересів громадськості, потреб і ціннісних орієнтацій різних верств населення. У державах, що мають давні традиції парламентської демократії, існує ціла система каналів впливу громадських організацій на економічні структури, що охоплює найрізноманітніші організації, починаючи від профспілок, захисників навколишнього середовища і закінчуючи союзами захисту прав споживачів. Значну роль у цій системі відіграють політичні партії.

       Діяльність цих організацій здійснює багатогранний вплив на поточні процеси в економіці і на прийняття довгострокових економіко-стратегічних рішень. Без урахування цих факторів неможливо уявити економіку як інтегровану складову частину суспільства. А без цього неможливий системний підхід до дослідження економіки й суспільства.

 

2.1. Держава як гарант забезпечення умов для підприємницької діяльності

 

Державне регулювання підприємництва є напрямом державної політики, спрямованим на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб'єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та способом, що встановлюються Конституцією та законами України.

 

Державні органи на різних рівнях впливають на підприємницьку діяльність, тому результати її здійснення залежать від держави.
Основними принципами державної політики є створення сприятливих умов для розвитку підприємництва, зокрема забезпечення:системності та комплексності механізмів державного регулювання розвитку підприємництва;цілеспрямованості та адресності підтримки суб'єктів підприємництва шляхом вибору пріоритетів та концентрації ресурсів для їхньої реалізації;рівноправного доступу суб'єктів підприємництва усіх форм власності до фінансових, матеріальних, природних, інформаційних та інших ресурсів.

 

Органи державного управління будують свої відносини з підприємцями, використовуючи податкову та фінансово-кредитну політику (включаючи встановлення ставок податків і процентів по державних кредитах, податкових пільг, цін і правил ціноутворення, цільових дотацій, валютного курсу, розмірів економічних санкцій); державне майно і систему резервів, ліцензії, концесії, лізинг, соціальні, екологічні та інші норми і нормативи; науково-технічні, економічні та соціальні республіканські регіональні програми; договори на виконання робіт і поставок для державних потреб.
Втручання державних органів у господарську діяльність підприємців не допускається, якщо вона не зачіпає передбачених законодавством України прав державних органів щодо здійснення контролю за діяльністю підприємців. Не допускається прийняття державними органами актів, які визначають привілейоване становище суб'єктів підприємницької діяльності однією з форм власності щодо суб'єктів підприємницької діяльності інших форм власності.

 

Основні засоби, які використовує держава для регулювання підприємницької діяльності, є: державна реєстрація; ліцензування, регуляторна політика, видача документів дозвільного характеру, патентування, квотування; сертифікація та стандартизація ; регулювання цін і тарифів; податкове регулювання (надання податкових пільг); надання дотацій, компенсацій; застосування нормативів та лімітів; матеріально-технічна підтримка підприємців:інформаційне, кадрове та науково - методичне забезпечення підприємців тощо.

       Держава і підприємництво вступають у відносини, в яких кожна зі сторін має значний вплив. Держава має потребу в підприємництві, оскільки ринкова система забезпечує її (без особливих додаткових витрат) матеріальними ресурсами, послугами і товарами, фінансовою підтримкою державних програм і т.п.

 

У свою чергу, підприємництво має потребу в державі, оскільки йому необхідне законодавство, що регламентує правила економічної діяльності, її безпеки, захисту і стабільності, а також функціонування монетарної системи, стабільної економічної і соціальної інфраструктури. Підприємництво покладається на конституційний захист і державну підтримку підприємництва як основного інституту суспільства, що забезпечує одержання прибутку, зайнятість населення і підвищення його життєвого рівня.

 

2.2. Нові тенденції у взаємовідносинах суспільства та бізнесу

 

Як показує практика України, монополія влади вже не є достатньою умовою для захисту позицій великого капіталу. Експерти доходять висновку, що головним результатом «помаранчевої» революції є заміна адмінресурсу політичним ринком, на якому політики просувають свої продукти – ідеї, гасла та інші елементи своїх програм. «Як і на звичайному ринку, – образно зазначає експерт В. Дубровський, – вибирає переможця, в кінцевому рахунку, споживач – Його Величність Виборець». Це неминуче змусить Партію регіонів співвідносити свої дії з вимогами суспільства, а уряд Януковича – вести постійний діалог з суспільством.

 

Україна переживає досить бурхливий процес перебудови. На цей час ще важко робити прогнози про те, яким шляхом розвиватиметься країна, і якого формату набуде система взаємовідносин «великий капітал – влада – суспільство». Залежно від розвитку подій можна прогнозувати два основних сценарії.

 

Перший сценарій – радикальний розвиток подій за аналогом з «помаранчевою» революцією. Рух назад – це не лише реставрація системи «кучмізму», а й реставрація кризи, що, в остаточному підсумку, призвела Україну до радикального способу її подолання. Не обов’язково подолання кризи відбуватиметься шляхом чергової «кольорової» революції. Проте досить імовірним є загострення протиріч на тлі протестних акцій населення, блокування роботи органів влади і т.п. (так звана охлократія). І все це триватиме до нових виборів, що набудуть такого ж загостреного політичного характеру, як і вибори Президента в 2004 р.

 

Другий сценарій – еволюційний. Україна ввійде у стабільний режим розвитку, якщо нова правляча партія сприйме позитивні цінності, привнесені «помаранчевою» командою. Мова йде про напрямки глобальної орієнтації, формування громадянського суспільства й подальшу лібералізацію економіки. Набутий досвід «помаранчевої» революції, її певні негативні наслідки спонукають політичні партії до пошуку консенсусу. Тим більше, що рух європейським цивілізаційним шляхом значною мірою відповідає також й інтересам великого капіталу, що одержав владу.

 

Скоріш за все, слід очікувати в Україні другого сценарію.

Політологи й експерти вважають, що прихід великого капіталу до влади – це екстраординарне і тимчасове явище в історії України. На їхню думку, такий перехідний період необхідний великому капіталу для вирішення нагальних завдань у системі взаємовідносин влади і великого капіталу (гарантії прав власності, легалізація доходів та ін.). На цей час бізнес-групи змушені захищати свої інтереси за допомогою парламентсько-представницького мандата і корпоративної демократії. Після цього, роблять висновок експерти, Україна може перейти до більш відкритої представницької системи, у якій олігархи «повернуться в офіси». І тоді, на їхню думку, найефективнішим механізмом діалогу з владою будуть різноманітні дорадчі структури при легітимних органах влади за участі представників великого капіталу.

 

3.1. Управління власністю в умовах демократичної, правової держави

Найважливішими складовими процесу демократичних перетворень в Україні є здійснення політико-правового реформування, розбудова системи державного управління, трансформація економічних відносин. Останнє невід'ємне від радикальних перетворень політичної системи, механізму державної влади та управління, реформування відносин власності у бік розвитку приватної власності поряд з іншими формами – державною, колективною, приватною.

 

Правове регулювання приватизаційних процесів здійснюється на основі Конституції України, Закону України “Про власність”; Закону України “Про приватизацію державного майна”; Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про приватизацію майна державних підприємств”, Закону України “Про Антимонопольний комітет”, Законом України “Про Державну програму приватизації на 1998 рік”, Указом Президента України “Про державну підтримку малого підприємництва”, відомчими нормативними актами. Суб’єктами державного управління процесами приватизації є Верховна Рада України, Фонд державного майна, Антимонопольний комітет, Міністерство економіки України.

 

Приватизаційні процеси почали набувати обертів з початку розбудови української держави. Адже серцевиною ринкового реформування постає приватизація одержавленого у минулому майна. Через це передбачалося сформувати нову систему форм власності та власників – активних суб’єктів ринкових відносин в Україні. Разом з тим, використання державних важелів управління шляхом нормативного врегулювання приватизації не відповідало вимогам часу, містило організаційні недоліки. Так, у 1992 році було прийняте Тимчасове положення про Фонд державного майна України, яке містить певні суперечності. У п.2 Положення Фонд державного майна підпорядкований і підзвітний Верховній Раді України, а у п.5 зазначено, що проекти державних програм приватизації Фонд розробляє і подає Кабінету Міністрів України. У п.3 обумовлено створення регіональних відділень Фонду у Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі.

Однак у Постанові Кабінету Міністрів України “Про затвердження Типових положень про управління майном області обласної, управління майном міста Київської та Севастопольської державної адміністрації та про відділ управління майном району районної і районної у місті Севастополі та управління майном району районної у місті Києві державної адміністрації” №580 від 29 травня 1996 року у п.1 зазначено, що управління майном області обласної, управління майном міста Київської та Севастопольської міської державної адміністрації є місцевим органом державної виконавчої влади. Управління утворюється головою обласної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації та підпорядковується голові цієї адміністрації. Відносини з Фондом державного майна обмежені згодою щодо створення спільних підприємств, причому згоду надає не Фонд, а управління (ч.2 п.4 Типового положення).

 

Суб’єктом державного управління приватизацією та демонополізацією вітчизняного ринку є Антимонопольний комітет України. Його діяльність спрямована на забезпечення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства, на захист інтересів підприємців і споживачів щодо його порушень (ст.1 Закону України “Про Антимонопольний комітет”). Механізм утримань і противаг у діяльності комітету проявляється у тому, що він утворюється Верховною Радою і підзвітний їй. В той же час, він підпорядкований Кабінету Міністрів України (ст.2 Закону України “Про Антимонопольний комітет”). Порядок утворення та підзвітності Верховній Раді зумовлена спрямованістю діяльності комітету на розвиток конкурентного ринкового середовища. На відміну від Фонду державного майна, Законом чітко вказана система органів Антимонопольного комітету (ст. 6 Закону України “Про Антимонопольний комітет”), а у ст. 7,8 надані компетенція та повноваження, а не розпливчасті функції.

 

Основна проблема існування державної власності постає у визначенні критерію так званої економічної доцільності введення тих або інших об’єктів до системи державної власності. Існує думка про те, що таким критерієм є визначення об’єкту як економічного блага. У цьому зв’язку виникає проблема визначення ознак таких об’єктів. На думку французького професора Ж. - Ж.Роза найкращим чином обгрунтована приналежність до державної власності двох благ – суто суспільних товарів і природних монополій. За цим критерієм ні у кого не виникне сумнів щодо доцільності перебування у державній власності центрального банку, монетного двору, поштового зв'язку, майна збройних сил. Що стосується продуктів енергоринку, виробництво електроенергії практично в усіх країнах перебуває у власності держави, хоча в Іспанії та Японії належить приватному сектору. Газова промисловість у більшості країн також є державною, однак у Канаді, США, Японії перебуває у приватній власності.

 

Отже, демократизація суспільного життя в Україні актуалізує питання про визначення і закріплення у правовій системі міри, рівня оптимального співвідношення і взаємозв’язку інтересів особи, суспільства і держави, розмежування та взаємодію публічно-правових і приватно-правових засад регулювання суспільних відносин, насамперед, у економіці. Монопольний пріоритет публічно-правового режиму регулювання економіки, зумовлений специфікою організації влади у Радянському Союзі, повинен поступитися балансу взаємодії принципів та норм публічного і приватного права – органічних складових єдиної правової системи України. При цьому критерій забезпечення балансу засновується на конституційних нормах: ст. 1 Конституції України проголошує, що Україна є демократичною, соціальною правовою державою; у ст. 13 зазначено, що власність не повинна використовуватись на шкоду людини та суспільства.

 

3.2. Законодавче та нормативно-правове забезпечення конкурентного середовища

 

Державне регулювання економічної конкуренції (ЕК) - це комплекс заходів, засобів та метолів, в (о застосовує держава в особі уповноважених органів (антимонопольних зокрема) з метою попередження та зменшення негативних проявів конкурентної боротьби, монополізму у сфері господарювання монополізму та посилення позитивних рис економічної конкуренції.

 

Причини державного регулювання ЕК: наяв­ність у ЕК негативних рис, що завдають шкоди конкурентному середовищу, більшості її учасни­ків - виробників та споживачів; у зв'язку з цим держава змушена втручатися в економічну кон­куренцію для підтримання значного рівня конкурентності ринкового середовища, захисту закон­них інтересів економічно слабих йога учасників (дрібних та середніх виробників, споживачів)

Мета державного регулювання ЕК:

 

· захист прав споживачів як економічно слабшої сторони у відносинах з товаровиробниками;

· забезпечення свободи конкуренції, що стиму­лює розвиток суперництва між товаровиробни­ками за споживачів і відповідно - сприяє вдо­сконаленню виробництва та продажу товарів, розширенню їх асортименту, покращення якості, оптимізації ціни тощо;

· сприяння підприємництву, що забезпечує без­перешкодний вибір та втілення заохочуваної за­конодавством господарської діяльності, а в кін­цевому підсумку - пожвавлення конкуренції на ринку.

 

Форми та засоби державного регулювання ЕК:

 

· нормативно-правового регулювання;

· надання в передбачених законом випадках дозволів на еконо­мічну концентрацію та/або узгоджені дії (у разі, якщо позитив­ний ефект від цього є більшим, ніж негативні наслідки), пого­дження установчих документів та угод, що опосередковують ці процеси;

· контролю за станом рийку та дотриманням її учасниками вста­новлених державою правил щодо забезпечення економічної конкуренції з метою попередження порушень, відновлення ста­ну ринку у разі порушення зазначених правил;

· виявлення порушень у сфері економічної конкуренції та засто­сування до порушників передбачених законом санкцій.

 

Здійснюючи господарську діяльність, і монополісти, і конкуренти прагнуть до одного - забезпечити собі найвигідніші умови виробництва та продажу товарів на тому чи іншому рийку, використовуючи при цьому насамперед позитивні риси конкуренції та монополізму. Однак деякі з учасників економічної конкуренції зловживають своїми можливостями, ігноруючи публічні інтереси та приватні інтереси окремих учасників ринкових відносин. Меті забезпечення збалансованого врахування цих інтересів у сфері економічної конкуренції відповідає державне її регулювання.

 

Державне регулювання конкуренції та монополізму здійснюється на таких засадах (принципах):

· з метою задоволення потреб населення як кінцевих споживачів, що досягається шляхом захисту прав споживачів як економічно слабшої сторони у відносинах з товаровиробниками;

· забезпечення свободи конкуренції, що стимулює розвиток суперництва між товаровиробниками за найвигідніші умови виробництва та продажу товарів з метою розширення їх асортименту, покращення якості тощо;

· сприяння підприємництву, що забезпечує безперешкодний вибір та втілення заохочуваної законодавством господарської діяльності.

 

Разом з тим держава з метою захисту національних чи інших категорій публічних інтересів може вживати заходи, що певною мірою обмежують свободу конкуренції. Це стосується випадків захисту національного товаровиробника від недобросовісних дій зарубіжних виробників на ринках України (демпінговий або субсидований імпорт).

 

Державне регулювання економічної конкуренції забезпечується за допомогою системи заходів, що здійснюються уповноваженими органами і спрямовані на попередження недобросовісної конкуренції та монополістичних зловживань, їх усунення та застосування заходів відповідальності до порушників встановлених державою правил у сфері економічної конкуренції. Система цих заходів складається з:

 

· нормативно-правового регулювання;

· надання в передбачених законом випадках дозволів на економічну концентрацію та/або узгоджені дії (у разі якщо позитивний ефект від цього є більшим, ніж негативні наслідки), погодження установчих документів та угод, що опосередковують ці процеси;

· контролю за станом ринку й дотриманням її учасниками встановлених державою правил щодо забезпечення економічної конкуренції з метою попередження порушень, відновлення стану ринку в разі порушення зазначених правил і вжиття відповідних заходів;

· застосування до порушників передбачених законом санкцій. Нормативне регулювання здійснюються насамперед Верховною Радою України шляхом прийняття відповідних законів:

· Конституції України (ч. 4 ст. 13 передбачає забезпечення державою соціальної спрямованості економіки України, відповідно до п. 8 ст. 92 виключно законами України визначаються правила конкуренції та антимонопольного регулювання, згідно з п. 24 ст. 85 і п. 14 ст. 106, голова Антимонопольного комітету призначається та звільняється Президентом за згодою Верховної Ради України);

· Господарського кодексу України - глава 2 (ст. 18 "Обмеження монополізму та сприяння змагальності у сфері господарювання"), глава 3 "Обмеження монополізму та захист суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції" (статті 25-41), глава 28 "Відповідальність суб'єктів господарювання за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства" (статті 251-257). Проте слід зазначити, що ГК містить менш ґрунтовні положення щодо антимонопольного регулювання, ніж спеціальний Закон - "Про захист економічної конкуренції";

· Цивільного кодексу України - ст. 13, відповідно до якої межі здійснення цивільних прав включають і необхідність дотримання вимог антимонопольно-конкурентного законодавства;

· "Про захист економічної конкуренції" від 11 січня 2001 р. і встановлює основні засади регулювання економічної конкуренції з метою її захисту від недобросовісної конкуренції та монополістичних зловживань; передбачає відповідальність за певні види таких порушень та засоби попередження монополізації товарних ринків;

· "Про захист від недобросовісної конкуренції" від 07.06.1996 р. встановлює відповідальність за певні види та прояви недобросовісної конкуренції;

· "Про Антимонопольний комітет" від 26 листопада 1993 р. визначає правове становище антимонопольних органів на чолі з Антимонопольним комітетом України, його склад, порядок призначення керівних працівників комітету, його основні функції, компетенцію;

· "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16.04.1991 p., закріплюючи рівність правового становища вітчизняних та іноземних суб'єктів господарювання на ринках України, з метою захисту інтересів вітчизняних товаровиробників передбачає можливість застосування заходів дискримінаційного характеру щодо нерезидентів у відповідь та аналогічні дії урядів їх країн щодо українських виробників;

· "Про природні монополії" від 20.04.2000 p., який (1) визначає поняття природної монополії (стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари/послуги), суб'єкта природної монополії/монопольного утворення (суб'єкт господарювання зі статусом юридичної особи будь-якої форми власності, який виробляє (реалізує) товари на ринку, що перебуває у стані природної монополії); (2) визначає сфери діяльності природних монополій та суміжні ринки; (3) встановлює основні засади державного регулювання діяльності природних монополій (уповноважені органи, що здійснюють таке регулювання; ліцензування діяльності у сферах природних монополій та на суміжних ринках; предмет регулювання діяльності природних монополій; принципи регулювання діяльності суб'єктів природних монополій та обов'язки останніх; відповідальність суб'єктів природних монополій, їх посадових осіб та органів, які регулюють їх діяльність);

· Блок законів, спрямованих на захист національного товаровиробника від зловживань іноземних виробників на ринках України (від 17.07.1997 р. "Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції", а також три закони від 22.12.1998 р.: "Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту", "Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту", "Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну");

· "Про особливості державного регулювання діяльності суб'єктів господарювання, пов'язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування" від 17.01.2002 p.;

· Іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цих законів, у тому мислі указами Президента (від 19.11.2001 р. № 1097/2001 "Про Основні напрями конкурентної політики на 2002-2004 роки та ін.), постановами Уряду (в тому мислі від 28.02.2002 р. № 219 "Про затвердження Порядку надання Кабінету Міністрів України дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб'єктів господарювання");

· Міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (норми таких договорів мають пріоритет перед тюрмами національного законодавства, якщо останнє встановлює інші, ніж міжнародні договори, правила).

 

4.1. Антимонопольна діяльність

Типи монополій

Стримуючи розвиток конкурентних сил та їхній позитивний вплив, монопольні умови водночас гальмують і досягнення вищого рівня національного добробуту. Така ситуація дає підстави для проведення державних антимонопольних заходів, ефективність і напрям яких залежать від типу монополії. Залежно від причин, що породжують монополії, їх можна класифікувати таким чином:

· природні монополії виникають як результат технічних умов виробничого процесу, що потребує певної концентрації засобів виробництва, наприклад, інфраструктура монополії (зв'язок, транспорт, комунальне господарство тощо);

· агломераційні монополії виникають унаслідок поступового і послідовного скупчення малих за обсягом і аналогічних за характером виробництва підприємств;

· державні монополії виникають унаслідок того, що держава створює привілейовані умови для виробничої діяльності певних підприємств і таким чином захищає їх від конкуренції. Наприклад, політика митного протекціонізму тощо.

⇐ Предыдущая31323334353637383940Следующая ⇒

Поделиться: