Бюджет Автономної Республіки Крим

⇐ ПредыдущаяСтр 7 из 30Следующая ⇒

Місцеві бюджети

(всього 12 111)

Державний бюджет

Обласні бюджети

Районні бюджети

Бюджети місцевого самоврядування

Згідно з новим Кодексом (2010р.) «бюджети районів у містах»і віднесено до бюджетів місцевого самоврядування

Бюджети сіл, їх об'єднань

Бюджети селищ

Бюджети міст

(у тому числі районів у містах)

Рис. 1.4. Структурні складові бюджетної системи України

Стаття 6.

Для здійснення розрахунків, прогнозу та аналізу економічного й соціального розвитку держави, територіальних громад важливим є поняття зведеного бюджету. Ст. 5 Кодексу визначає, що зведений бюджет України об’єднує показники державного й місцевих бюджетів.

У цілому зведені бюджети існують на рівні держави, Автономної Республіки Крим, області, району, міста з районним поділом. Відповідний зведений бюджет визначається як сукупність показників бюджетів, що формуються на певній території дії зведеного бюджету. Так, зведений бюджет України включає показники Державного бюджету України, зведеного бюджету Автономної Республіки Крим та зведених бюджетів областей, міст Києва й Севастополя (ч. 2 ст. 5 Бюджетного кодексу).

Зведений бюджет Автономної Республіки Крим включає показники бюджету Автономної Республіки Крим, зведених бюджетів її районів та бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим значення (ч. 3 ст. 5 Бюджетного кодексу). Зведений бюджет області включає показники обласного бюджету, зведених бюджетів районів та бюджетів міст обласного значення цієї області (ч. 4 ст. 5 Бюджетного кодексу). Зведений бюджет міста з районним поділом включає показники міського бюджету та бюджетів районів, що входять до його складу (ч. 5 ст. 5 Бюджетного кодексу). Причому, якщо місту або району в місті адміністративно підпорядковані інші міста, селища чи села, зведений бюджет міста або району в місті включає показники бюджетів цих міст, селищ і сіл.

У Бюджетному кодексі України в редакції 2010 р. до відповідних зведених бюджетів включаються також показники бюджетів об’єднань територіальних громад, що створюються згідно із законом.

Складання зведених бюджетів покладено на відповідні органи виконавчої влади. Зведені бюджети не мають правової форми, тобто вони не розробляються й не затверджуються у формі закону, водночас їх значення досить вагоме, адже вони дають цілісну картину щодо грошових коштів, зосереджених у бюджетах. Суто статистичний характер показників зведених бюджетів дає змогу використовувати їх для проведення розрахунків щодо формування грошових ресурсів для забезпечення виконання функцій і завдань органами державної влади й місцевого самоврядування; визначення обсягу видатків, що підлягають фінансуванню з державного й місцевих бюджетів, аналізу та оцінки ефективності бюджетних витрат; визначення грошових потоків для встановлення обґрунтованості надання трансфертів.

Стаття 7.

Бюджетний кодекс України в редакції 2010 р. закріплює 10 принципів, на яких ґрунтується бюджетна система (рис. 1.2):

1) єдності;

2) збалансованості;

3) самостійності;

4) повноти;

5) обґрунтованості;

6) ефективності й результативності;

7) субсидіарності;

8) цільового використання бюджетних коштів;

9) справедливості й неупередженості;

10) публічності і прозорості.

Рис. 1.5. Принципи побудови бюджетної системи України.

Відповідно до ст. 95 Конституції України бюджетна система будується на засадах справедливого й неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами й територіальними громадами та закріплює виключно законодавче й цільове регулювання будь-яких видатків держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків; проголошує ідею збалансованості бюджету; закріплює принцип звітності і прозорості (оприлюднення) звітів про доходи й видатки Державного бюджету України та місцевих бюджетів.

Принцип (від лат. — початок, основа) визначається як основні, вихідні положення, установка для якої-небудь теорії, вчення, науки або керівне положення, основне правило діяльності. Дотримання обґрунтованих принципів побудови бюджетної системи, виокремлених у ст. 7 Бюджетного кодексу України, визначає ефективність її функціонування у країні.

Принцип єдності передбачає єдині засади функціонування (співвідношення і взаємодії) різних видів бюджетів як елементів єдиної бюджетної системи України. Єдність бюджетної системи дає змогу проводити єдину соціальну й економічну політику у країні.

Зміст принципу єдності бюджетної системи України розкривається в п. 1 ст. 7 Кодексу як єдність правової бази, грошової системи, регулювання бюджетних відносин, існування єдиної бюджетної класифікації, єдиний порядок виконання бюджетів та ведення бухгалтерського обліку коштів державного й місцевих бюджетів і звітності.

Єдність бюджетного законодавства України полягає у прийнятті Бюджетного кодексу України — єдиного кодифікованого акта, який детально регулює бюджетні відносини.

Принцип єдності бюджетної системи України передбачає регулювання бюджетних відносин, яке, з одного боку, гарантувало б єдині основи фінансової діяльності держави й органів місцевого самоврядування, а з другого — давало змогу місцевим органам влади й місцевого самоврядування в межах своїх повноважень здійснювати бюджетне регулювання в межах чинного законодавства.

Суттєвою ознакою єдності бюджетної системи України є єдність принципів її побудови.

Важливою складовою принципу єдності бюджетної системи України є встановлення єдиних форм бюджетної документації і звітності, затверджених законодавством України та обов’язкових для використання всіма учасниками бюджетного процесу.

Іншим важливим аспектом принципу єдності бюджетної системи України є встановлення єдиних вимог щодо відповідальності та заходів впливу за вчинені порушення бюджетного законодавства (ст. 116—124 гл. 18 Кодексу).

Принцип єдності бюджетної системи України визначає також єдину бюджетну класифікацію, обов’язкову для застосування всіма учасниками бюджетного процесу (ст. 8 Кодексу).

Принцип єдності бюджетної системи України ґрунтується на взаємодії всіх бюджетів. Основою реалізації принципу єдності бюджетної системи є передусім досягнення єдності бюджетів, які входять у неї.

Отже, загальне визначення бюджетного процесу, його стадій, єдина бюджетна класифікація, котра застосовується до всіх видів бюджетів, єдність принципів побудови бюджетної системи, встановлення єдиних форм бюджетної документації і звітності забезпечує єдність усіх складових бюджетної системи.

Принцип збалансованості бюджетної системи ґрунтується на положеннях ст. 95 Конституції України, яка закріплює, що держава прагне до збалансованості бюджету України. В Кодексі це положення деталізовано. Принцип збалансованості означає, що всі витрати бюджету мають покриватися загальною сумою доходів і джерел фінансування його дефіциту, тобто повноваження на здійснення витрат бюджету мають відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період.

Дотримання принципу збалансованості бюджету закладає основи для мінімізації бюджетного дефіциту (профіциту). Відповідно до Кодексу (п. 1 ст. 14) забороняється приймати дефіцитний бюджет без визначення джерел фінансування його дефіциту, а вповноважені органи при складанні, затвердженні й виконанні бюджету повинні виходити з необхідності мінімізації розміру дефіциту бюджету.

Принцип самостійності є найважливішим принципом, зміст якого розкривається в п. 3 ст. 7 Кодексу. Цей принцип означає, що державний і місцеві бюджети є самостійними: держава коштами державного бюджету не несе відповідальності за бюджетні зобов’язання органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. А органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування коштами відповідних бюджетів не несуть відповідальності за бюджетні зобов’язання одне одного, а також за бюджетні зобов’язання держави.

Самостійність забезпечується:

— закріпленням за бюджетами кожного рівня бюджетної системи відповідних джерел доходів, перелік яких визначається законодавством;

— правом відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування визначати напрями використання бюджетних коштів відповідно до законодавства України;

— правом самостійного й незалежного розгляду та затвердження кожного з бюджетів, тобто відповідні органи влади й органи місцевого самоврядування мають право самостійно, незалежно одне від одного брати участь у бюджетному процесі.

Всі перелічені аспекти, що характеризують принцип самостійності, фактично відображають повноваження й обов’язки органів влади адміністративно-територіальних утворень, які затверджують і виконують відповідний бюджет.

Принцип самостійності фактично захищає бюджети від неправомірного чи необґрунтованого перерозподілу або вилучення бюджетних коштів, від втручання в бюджетний процес на будь-якій його стадії.

Слід зазначити, що реальне забезпечення принципу самостійності всіх бюджетів не можливе без існування власних джерел доходів, достатніх для виконання функцій органів влади та органів місцевого самоврядування, які є розпорядниками бюджетних коштів. Лише якщо всі органи влади наділені для реалізації своїх повноважень необхідними бюджетними коштами, можна говорити про реалізацію принципу самостійності бюджету. На практиці цей принцип реалізується в межах закріпленої за кожним органом влади компетенції. Компетенція (від лат. — взаємно прагну, відповідаю) — це сукупність предметів відання, завдань, повноважень, прав і обов’язків державного органу або посадової особи, що визначаються законодавством. У загальному вигляді найважливіші питання, зараховані до відання місцевого самоврядування, визначено Конституцією України, ст. 143 якої передбачає, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць та контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону тощо. Деталізується й конкретизується компетенція місцевого самоврядування в Законі України “Про місцеве самоврядування в Україні”.

Таким чином, самостійність місцевих бюджетів має реалізовуватись як правами органів влади й місцевого самоврядування на самостійний розгляд та затвердження власних бюджетів, так і шляхом закріплення за відповідними бюджетами такого розміру доходів, який дав би змогу здійснювати фінансування мінімально необхідних видатків.

Згідно зі ст. 142 Конституції України держава бере участь у формуванні доходів бюджетів органів місцевого самоврядування, фінансово підтримуючи місцеве самоврядування. Крім того, відповідно до ст. 143 Конституції України органам місцевого самоврядування законом можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади. При цьому держава зобов’язується фінансувати здійснення таких повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом зарахування до місцевого бюджету в установленому законом порядку окремих загальнодержавних податків.

Принцип повноти передбачає, що всі відображені в нормативно-правових актах доходи та витрати всіх бюджетів підлягають включенню в обов’язковому порядку й у повному обсязі до складу бюджетів. Крім того, елементом принципу повноти можна вважати також принцип повноти структури бюджетної системи. Вимога дотримання цього принципу означає, що в бюджетній системі мають бути враховані всі реально існуючі види бюджетів відповідного адміністративно-територіального утворення.

Принцип обґрунтованості відображає достовірність показників прогнозу соціального й економічного розвитку відповідної території та реалістичності розрахунків доходів і видатків бюджету. На рівні держави це означає, що для складання обґрунтованого бюджету необхідні реалістичні прогнози макропоказників: валового внутрішнього продукту, динаміки індексів споживчих цін та цін виробників, офіційного обмінного курсу гривні, доходів, заробітних плат, рівня зайнятості й безробіття, чисельності різних категорій населення тощо.

З метою дотримання вимоги реалістичності необхідно відобразити зв’язок і вплив факторів соціально-економічного розвитку на статті доходів і видатків бюджету. Важливим є використання економіко-математичного і статистичного апарату для визначення впливу факторів, які визначають дохідні й видаткові статті бюджету.

Збіг звітних даних щодо виконання бюджету в цілому та за кожною статтею із затвердженими показниками прийнятого бюджету вирішальною мірою залежить від якості зроблених прогнозів.

Водночас відомо, що ряд процесів перебуває поза сферою впливу держави, наприклад зміни світових цін на нафту. За умови розгортання негативних процесів такого роду надійності й достовірності бюджету часто важко досягти, а фактичне виконання бюджету за доходами й видатками не відповідатиме запланованим показникам повною мірою.

Принцип ефективності й результативності передбачає, що при складанні й виконанні бюджетів учасники бюджетного процесу мають виходити з необхідності досягнення запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів, а також максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів. При цьому цілі учасників бюджетного процесу повинні ґрунтуватися на національній системі цінностей і завдань інноваційного розвитку економіки шляхом забезпечення якісного надання послуг, гарантованих державою, Автономною Республікою Крим, місцевим самоврядуванням.

Таким чином, на стадії складання чи виконання бюджету учасники бюджетного процесу, відповідальні за складання й виконання бюджетів, мають виходити із двох цілей: перша — досягнення запланованої мети, друга — досягнення максимального результату. При досягненні запланованої мети учасники бюджетного процесу повинні прагнути до економії бюджетних коштів, а при досягненні максимального результату (порівняно із запланованим) — мають право використати всі передбачені в бюджеті кошти для фінансування відповідних заходів.

Контроль дотримання принципу ефективності здійснюється шляхом проведення аудиту й оцінки ефективності управління бюджетними коштами відповідно до законодавства, що визначається ч. 2 ст. 19 Кодексу.

Включення до Кодексу в редакції 2010 р. принципу результативності зумовлене розвитком програмно-цільового методу в бюджетному процесі України та передбачає використання ряду груп результативних показників, які визначено Концепцією застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі України (розпорядження КМУ від 14.09.2002 р. № 538-р “Про схвалення Концепції застосування програмно-цільового методу в бюджетному процесі”). Впровадження результативних показників дає змогу показати ефективність використання бюджетних коштів, співвідношення досягнутих результатів і витрат, тривалість виконання бюджетної програми, її необхідність і відповідність визначеній меті, а також порівняти результати виконання бюджетних програм у динаміці й за роками головними розпорядниками бюджетних коштів. Виділено такі групи результативних показників: показники затрат, показники продукту, показники ефективності, показники якості (результату).

Принцип субсидіарності означає, що розподіл видів видатків між бюджетами повинен ґрунтуватися на максимально можливому наближенні надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача.

Субсидіарність (від лат. — служити для допомоги, призначатися для допомоги). Згідно з цим принципом певному бюджету можна надавати допомогу тільки тоді, коли його можливості є недостатніми для виконання встановлених функцій. Відповідно до положень Європейської хартії місцевого самоврядування дотримання принципу субсидіарності передбачає, що надання державних послуг при максимально можливому наближенні надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача підвищує їх ефективність. Практичне застосування принципу субсидіарності означає, що всі види суспільних благ і послуг мають бути проаналізовані з точки зору доцільності передачі повноважень у їх наданні між державним і місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами.

Принцип цільового використання бюджетних коштів встановлює, що бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями й бюджетними асигнуваннями. У структурі видатків бюджету реалізації цього принципу сприяє відомча класифікація видатків та кредитування бюджету, відповідно до якої бюджетні кошти виділяються в розпорядження конкретних розпорядників бюджетних коштів із визначенням напрямів їх використання на фінансування конкретних цілей. За своєю сутністю всі бюджетні кошти мають цільову спрямованість, адже вони призначені для фінансового забезпечення завдань і функцій держави й місцевого самоврядування.

Цільове використання бюджетних коштів передбачає їх витрачання на цілі, що відповідають бюджетним призначенням, встановленим законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет); напрямам використання бюджетних коштів, визначених у паспорті бюджетної програми (у разі застосування програмно-цільового методу в бюджетному процесі) або в порядку використання бюджетних коштів; бюджетним асигнуванням (розпису бюджету, кошторису, плану використання бюджетних коштів).

Визначення бюджетного асигнування й бюджетного призначення наведено відповідно в п. 6 і 8 ст. 2 Кодексу.

Цільове використання бюджетних коштів є невід’ємною вимогою Кодексу, у якому передбачається відповідальність за нецільове використання бюджетних коштів (ст. 119).

Принцип справедливості й неупередженості означає, що бюджетна система України будується на засадах справедливого та неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами й територіальними громадами. Цей принцип закріплено у ст. 95 Конституції України. Дотримання даного принципу означає, що в державі забезпечено рівний доступ всіх громадян до бюджетних послуг і соціальних гарантій.

Тлумачення принципу публічності і прозорості в новій редакції Кодексу докорінним чином змінилося. Тепер дотримання цього принципу передбачає:

— обов’язкове інформування громадськості у відкритій пресі про затверджені бюджети, публікування звітів про їх виконання; повноту надання інформації про хід виконання бюджетів, а також доступність інших відомостей за рішенням законодавчих органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

— обов’язкову відкритість для суспільства й засобів масової інформації процедур розгляду і прийняття рішень щодо проектів бюджетів, у тому числі з питань, щодо яких виникають суперечності в законодавчому органі державної влади або між законодавчими й виконавчими органами державної влади.

Доступність інформації про бюджет встановлена ст. 28 Кодексу. Таким чином, принцип публічності і прозорості зобов’язує органи влади оприлюднювати (надавати інформацію, публічно представляти) бюджет і хід бюджетного процесу, звіти про виконання державного й місцевих бюджетів у встановлені Бюджетним кодексом України строки та у визначених засобах масової інформації. Водночас допускається виключення окремих видатків із інформації про виконання бюджету, у разі якщо це стосується державних інтересів та пов’язано зі зберіганням державної таємниці.

У новій редакції Кодексу зі ст. 7 виключено принцип відповідальності учасників бюджетного процесу. Відповідальність і міри впливу за вчинені порушення бюджетного законодавства визначено у гл. 18 ст. 116—124 Кодексу.

Головною метою виділення принципів бюджетної системи є побудова такої бюджетної системи, яка за оптимального використання фінансових ресурсів держави відображає державний (унітарний) устрій України в поєднанні із самостійністю місцевих бюджетів, тобто принципи відображають вимоги, які висуваються до організації та устрою бюджетної системи.

Стаття 8.

Бюджетна класифікація застосовується на всіх стадіях бюджетного процесу як засіб для встановлення зв’язків між окремими ланками бюджетної системи. Вона має важливе значення для здійснення фінансового контролю надходжень доходів за кожним видом, фінансуванням витрат згідно із затвердженим бюджетним розписом та забезпечує дотримання бюджетної дисципліни.

Економічно обґрунтована бюджетна класифікація сприяє об’єктивнішому аналізу надходжень доходів за кожним видом, фінансування витрат за їх напрямами, порівняння кошторисних витрат за однотипними установами й тим самим забезпечує пізнання економічної природи її складових та їхньої ролі в бюджетному процесі, тіснішу ув’язку та охоплення об’єктів і суб’єктів бюджетних правовідносин, визначення вектора їх впливу на соціально-економічний розвиток держави.

Бюджетним кодексом установлено, що бюджетна класифікація в Україні єдина для всіх бюджетів, які складають бюджетну систему України (Наказ Міністерства фінансів України від 27.12.2001 р. № 604 “Про бюджетну класифікацію та її запровадження” зі змінами), та використовується для складання й виконання державного та місцевих бюджетів, звітування про їх виконання, здійснення контролю фінансової діяльності органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших розпорядників бюджетних коштів, проведення фінансового аналізу в розрізі доходів і різних категорій видатків, кредитування, фінансування й боргу, а також для забезпечення загальнодержавної й міжнародної порівнянності бюджетних показників.

Бюджетна класифікація становить єдине систематизоване згрупування доходів, видатків і кредитування бюджету, фінансування бюджету за економічною сутністю, функціональним призначенням, організаційним устроєм та іншими ознаками. Найважливішими вимогами до бюджетної класифікації є якість і прозорість групування її показників.

Об’єкти бюджетної класифікації різноманітні за видами та створюють розгалужену сукупність (рис. 1.3).

Рис. 1.3. Об’єкти, які підлягають бюджетній класифікації.

Систематизація та групування доходів, видатків бюджетів різних рівнів (державного й місцевих бюджетів), кредитування, фінансування бюджету, боргу за об’єктивними однорідними ознаками із присвоєнням їм певних найменувань (кодів), визначених законодавчими актами, називається бюджетною класифікацією.

Бюджетна класифікація містить такі складові частини:

— класифікація доходів бюджету (ст. 9 Кодексу);

— класифікація видатків та кредитування бюджету (ст. 10 Кодексу);

— класифікація фінансування бюджету (ст. 11 Кодексу);

— класифікація боргу (ст. 12 Кодексу).

Стаття 9.

Серед переліку складових бюджетної класифікації в Бюджетному кодексі України першу позицію посідає класифікація доходів бюджету (ст. 9).

Класифікація доходів бюджету означає їх групування відповідно до джерел формування, визначених законодавчими актами.

Класифікація доходів бюджету призначена для чіткого розмежування доходів бюджетів різних рівнів за об’єктивними характерними ознаками з детальним розподілом їх на такі розділи:

— податкові надходження;

— неподаткові надходження;

— доходи від операцій із капіталом;

— трансферти.

Кожен розділ об’єднує певні види доходів за джерелами і способами їх отримання. При цьому слід зазначити, що таке їх поєднання є логічним продовженням попередніх положень Бюджетного кодексу та конкретизацією терміна “доходи бюджету”, визначення якого наводиться в п. 23 ст. 2 Кодексу.

Визначальною базою формування складу й обсягів доходів, форм їх мобілізації до державного й місцевих бюджетів є відносини власності, рівень соціально-економічного розвитку національної економіки, обсяг бюджетних видатків.

Податкові надходження посідають провідне місце серед різних методів мобілізації бюджетних ресурсів та інструментів державного регулювання економіки, вони є найбільш адекватним і об’єктивним відображенням стану національної економіки (економічного зростання або спаду).

У ч. 2 ст. 9 Кодексу податковими надходженнями визнаються встановлені законами України про оподаткування загальнодержавні податки і збори (обов’язкові платежі) та місцеві податки і збори (обов’язкові платежі).

Згідно з бюджетною класифікацією загальнодержавних податків і зборів (обов’язкових платежів) та місцевих податків і зборів (обов’язкових платежів) як джерел наповнення доходів бюджетів передбачено їх систематизацію в такі групи податкових надходжень:

— податки на доходи, податки на прибуток, податки на збільшення ринкової вартості;

— податки на власність;

— збори за спеціальне використання природних ресурсів;

— внутрішні податки на товари й послуги;

— податки на міжнародну торгівлю та зовнішні операції;

— інші податки.

До першої групи податкових надходжень зараховані податки на доходи, податки на прибуток, податки на збільшення ринкової вартості (податок з доходів фізичних осіб та податок на прибуток підприємств).

До другої групи податкових надходжень належать податки на власність (періодичні податки на чисту вартість майна: податок на нерухоме майно підприємств та податок на нерухоме майно громадян, а також податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів).

До третьої групи податкових надходжень входять збори за спеціальне використання природних ресурсів (збір за спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду, збір за спеціальне водокористування, платежі за користування надрами, збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету, плата за землю та плата за використання інших природних ресурсів).

До четвертої групи податкових надходжень зараховані внутрішні податки на товари й послуги (податок на додану вартість, акцизний збір із вироблених в Україні товарів, акцизний збір із увезених на територію України товарів, податки на окремі категорії послуг, плата за ліцензії на певні види господарської діяльності, плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності, погашення бюджетної заборгованості за невідшкодованими сумами податку на додану вартість із простроченим терміном повернення).

П’ята група податкових надходжень об’єднує податки на міжнародну торгівлю та зовнішні операції (ввізне мито; вивізне мито; кошти, отримані за вчинення консульських дій; інші надходження від зовнішньоекономічної діяльності; надходження від реалізації квот на ввезення цукру-сирцю тростинного).

До шостої групи податкових надходжень входять інші податки (місцеві податки і збори, фіксований сільськогосподарський податок, єдиний податок для суб’єктів малого підприємництва, збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства).

Неподаткові надходження є важливим джерелом доходів бюджетів різних рівнів. Проте їх обсяг значно менший від податкових надходжень.

Склад неподаткових надходжень державного й місцевих бюджетів визначено ст. 29, 64, 66 і 69 Кодексу та назвами кодів неподаткових надходжень згідно із класифікацією доходів, затвердженою наказом Міністерства фінансів України від 27.12.2001 р. № 604 “Про бюджетну класифікацію та її запровадження” (зі змінами). Ці надходження групуються за такими класифікаційними ознаками: доходи від власності й підприємницької діяльності, адміністративні збори і платежі, доходи від некомерційного й побічного продажу, інші неподаткові надходження.

Важливою складовою доходів бюджету є доходи від операцій із капіталом. Згідно зі ст. 9 Кодексу до доходів від операцій із капіталом зараховані надходження від продажу основного капіталу (надходження коштів від реалізації безхазяйного майна, майна, що за правом спадкоємства перейшло у власність держави або територіальної громади, та скарбів, знахідок, а також валютні цінності і грошові кошти, власники яких невідомі, надходження коштів від Державного фонду дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, а також надходження від відчуження майна, яке належить Автономній Республіці Крим, та майна, що перебуває в комунальній власності); надходження від реалізації державних запасів товарів (надходження від реалізації матеріальних цінностей державного резерву, надходження від реалізації розброньованих матеріальних цінностей мобілізаційного резерву).

Трансферти — кошти, одержані від інших органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безоплатній і безповоротній основі. Тобто трансферти — це кошти, які безоплатно й безповоротно передаються з одного бюджету до іншого. Види трансфертів, які передбачено використовувати в Україні, та їх конкретне тлумачення визначено у ст. 96 Кодексу.

Стаття 10.

Видатки та кредитування бюджету класифікуються за (рис. 1.4):

— бюджетними програмами (програмна класифікація видатків та кредитування бюджету);

— ознакою головного розпорядника бюджетних коштів (відомча класифікація видатків та кредитування бюджету);

— функціями, з виконанням яких пов’язані видатки та кредитування бюджету (функціональна класифікація видатків та кредитування бюджету).

Рис. 1.4. Бюджетна класифікація видатків бюджету та кредитування.

1. Програмна класифікація видатків та кредитування бюджету відповідно до вимог ч. 1 ст. 38 Кодексу щорічно визначається в законі про Державний бюджет України.

Формування програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету (місцевого бюджету) здійснюється Міністерством фінансів України (місцевим фінансовим органом) за структурою кодування, що наведена в п. 5 розділу ІІ Бюджетної класифікації, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 27.12.2001 р. № 604 “Про бюджетну класифікацію та її запровадження” (зі змінами), а також за пропозиціями головних розпорядників бюджетних коштів під час складання проекту закону про Державний бюджет України (проекту рішення про місцевий бюджет) у бюджетних запитах.

Програмна класифікація видатків та кредитування місцевого бюджету формується з урахуванням типової програмної класифікації видатків та кредитування місцевого бюджету, яка затверджується Міністерством фінансів України.

До застосування програмно-цільового методу в бюджетному процесі на рівні місцевих бюджетів використовується тимчасова класифікація видатків та кредитування місцевих бюджетів, яка затверджується Міністерством фінансів України.

2. Відомча класифікація видатків та кредитування відображає розподіл бюджетних коштів між головними розпорядниками коштів згідно з п. 2 ст. 22 Кодексу.

На підставі відомчої класифікації видатків та кредитування бюджету Державне казначейство України складає та веде єдиний реєстр розпорядників бюджетних коштів та одержувачів бюджетних коштів. Головні розпорядники бюджетних коштів визначають мережу розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачів бюджетних коштів.

До відомчої класифікації видатків Державного бюджету України входять видатки на фінансування апарату Верховної Ради України, Державного управління справами, Господарсько-фінансового департаменту Секретаріату Кабінету Міністрів України, Державної судової адміністрації України, Верховного суду України, Вищого господарського суду України; Вищого адміністративного суду України, Конституційного Суду України, Генеральної прокуратури України, міністерств, Вищої ради юстиції, Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Державної податкової адміністрації України, Пенсійного фонду України, Ради національної безпеки і оборони України, Рахункової палати України, Служби безпеки України, Національної академії наук України, державних комітетів, служб, управлінь і комісій, Ради міністрів АРК, обласних державних адміністрацій тощо. Відомча класифікація видатків місцевих бюджетів визначається відповідно до рішення про місцевий бюджет (ч. 4 ст. 22 Кодексу).

3. Функціональна класифікація видатків та кредитування бюджету являє собою групування видатків бюджетів усіх рівнів та відображає напрями використання бюджетних коштів на виконання основних функцій держави. Вона складається з розділів, підрозділів і груп. У розділах систематизуються видатки та кредитування бюджету, пов’язані з виконанням функцій держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування, а в підрозділах і групах конкретизуються ці видатки та кредитування бюджету.

Функціональна класифікація видатків та кредитування бюджету включає видатки на:

а) загальнодержавні функції (вищі органи державного управління, органи місцевої влади та місцевого самоврядування; фінансова й зовнішньоекономічна діяльність; економічна допомога зарубіжним країнам; інші функції державного управління; фундаментальні дослідження; дослідження й розробки у сфері державного управління; проведення виборів і референдумів; обслуговування боргу; міжбюджетні трансферти);

б) оборону (військова оборона; цивільна оборона; військова допомога зарубіжним країнам; військова освіта; дослідження й розробки у сфері оборони; інша діяльність у сфері оборони);

в) функції охорони громадського порядку, безпеки та судової влади (діяльність із забезпечення громадського порядку; боротьба зі злочинністю та охорона державного кордону; протипожежний захист і рятування; судова влада; діяльність у сфері безпеки держави; кримінально-виконавча система та виправні заходи; нагляд за додержанням законів та представницькі функції в суді; дослідження й розробки у сфері громадського порядку, безпеки та судової влади; інша діяльність у сфері громадського порядку, безпеки та судової влади);

г) економічну діяльність (загальна економічна, торговельна і трудова діяльність; сільське господарство, лісове господарство та мисливство, рибне господарство; паливно-енергетичний комплекс; інша промисловість і будівництво; транспорт; зв’язок, телекомунікації та інформатика; інші галузі економіки; інша економічна діяльність);

д) охорону навколишнього природного середовища (запобігання та ліквідація забруднення навколишнього природного середовища; збереження природно-заповідного фонду; дослідження й розробки у сфері охорони навколишнього природного середовища; інша діяльність у цій сфері);

е) житлово-комунальне господарство (житлове господарство; комунальне господарство; дослідження й розробки у сфері житлово-комунального господарства; інша діяльність у цій сфері);

є) охорону здоров’я (медична продукція та обладнання; поліклініки й амбулаторії, швидка та невідкладна допомога; лікарні та санаторно-курортні заклади; санаторно-профілактичні і протиепідемічні заходи й заклади; дослідження й розробки у сфері охорони здоров’я; інша діяльність у цій сфері);

ж) духовний і фізичний розвиток (фізична культура і спорт; культура та мистецтво; засоби масової інформації; дослідження й розробки у сфері духовного та фізичного розвитку; інша діяльність у цій сфері);

з) освіту (дошкільна освіта; загальна середня освіта; професійно-технічна освіта; вища освіта; післядипломна освіта; позашкільна освіта та заходи з позашкільної роботи з дітьми; програми матеріального забезпечення навчальних закладів; дослідження й розробки у сфері освіти; інші заклади та заходи у сфері освіти);

и) соціальний захист та соціальне забезпечення (соціальний захист на випадок непрацездатності; соціальний захист пенсіонерів; соціальний захист ветеранів війни та праці; соціальний захист сім’ї, дітей і молоді; соціальний захист безробітних; допомога у вирішенні житлового питання; соціальний захист інших категорій населення; дослідження й розробки у сфері соціального захисту; інша діяльність у цій сфері).

4. Економічна класифікація видатків бюджету застосовується для чіткого розмежування видатків бюджетних установ та одержувачів бюджетних коштів за економічними ознаками з детальним розподілом за їх предметними ознаками (заробітна плата; нарахування; всі види господарської діяльності; виплати населенню, що іменуються як трансферти населенню, та інші категорії). Економічна класифікація видатків бюджету забезпечує єдиний підхід до всіх учасників бюджетного процесу з виконання бюджету.

За економічною класифікацією видатків бюджету вони поділяються на поточні й капітальні.

Поточні видатки включають:

а) видатки на товари й послуги (оплата праці працівників бюджетних установ; нарахування на заробітну плату, придбання матеріалів, інвентарю; оплата послуг; поточний ремонт та заходи спеціального призначення, що мають загальнодержавне значення; оплата комунальних послуг і енергоносіїв; дослідження й розробки, видатки державного (регіонального) значення);

б) виплата процентів (доходу) за зобов’язаннями;

в) субсидії й поточні трансферти (субсидії й поточні трансферти підприємствам (установам, організаціям); поточні трансферти органам державного управління інших рівнів; поточні трансферти населенню; поточні трансферти за кордон).

До складу капітальних видатків входять:

а) придбання основного капіталу (придбання обладнання і предметів довгострокового користування; капітальне будівництво (придбання); капітальний ремонт, реконструкція та реставрація);

б) створення державних запасів і резервів;

в) придбання землі й нематеріальних активів;

г) капітальні трансферти (капітальні трансферти підприємствам (установам, організаціям); капітальні трансферти органам державного управління інших рівнів; капітальні трансферти населенню; капітальні трансферти за кордон; капітальні трансферти до бюджету розвитку);

д) нерозподілені видатки.

Класифікація кредитування бюджету систематизує кредитування бюджету за типом позичальника та поділяє операції з кредитування на надання кредитів із бюджету та повернення кредитів до бюджету. До категорії “кредитування” належать платежі бюджетів усіх рівнів, у результаті яких з’являються фінансові вимоги до позичальників, котрі передбачають обов’язкове повернення коштів, у тому числі резервного фонду державного й місцевих бюджетів, асигнування за якими відкриті на умовах повернення.

Перелік видатків кредитування бюджету визначається Міністерством фінансів України. До нього входять:

а) внутрішнє кредитування (надання внутрішніх кредитів і повернення внутрішніх кредитів);

б) зовнішнє кредитування (надання зовнішніх кредитів і повернення зовнішніх кредитів).

У складі витрат (видатків) бюджету виділяються витрати (видатки) споживання та витрати (видатки) розвитку відповідно до бюджетної класифікації.

Витрати розвитку — видатки розвитку та надання кредитів із бюджету.

Видатки розвитку — це видатки бюджетів на фінансове забезпечення наукової, інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема фінансове забезпечення капітальних вкладень виробничого й невиробничого призначення; фінансове забезпечення структурної перебудови економіки; інші видатки, пов’язані з розширеним відтворенням.

Відповідно до економічної класифікації видатків бюджету видатки розвитку формуються за рахунок капітальних видатків; досліджень і розробок, окремих заходів розвитку й реалізації державних (регіональних) програм; матеріалів, інвентарю, будівництва, капітального ремонту та заходів спеціального призначення, що мають загальнодержавне значення; субсидій та поточних трансфертів підприємствам, установам, організаціям, які відповідно до функціональної класифікації видатків бюджету та кредитування належать до наукових досліджень; економічної діяльності.

Витрати споживання — видатки споживання та погашення боргу.

Видатки споживання — це частина видатків бюджету, які забезпечують поточне функціонування органів державної влади й місцевого самоврядування, бюджетних установ, поточні міжбюджетні трансферти та видатки на фінансове забезпечення заходів соціального захисту населення й соціально-культурної сфери, а також інші видатки, не внесені до видатків розвитку й нерозподілених видатків.

Відповідно до економічної класифікації видатків бюджету видатки споживання формуються за рахунок поточних видатків, субсидій і поточних трансфертів підприємствам, установам, організаціям, які відповідно до функціональної класифікації видатків та кредитування належать до загальнодержавних функцій, оборони, громадського порядку, безпеки та судової влади, охорони навколишнього природного середовища, охорони здоров’я, духовного й фізичного розвитку, освіти, соціального захисту та соціального забезпечення.

Стаття 11.

З метою приведення законодавства України у відповідність до міжнародних стандартів статистики державних фінансів, згідно з методологією Міжнародного валютного фонду в Бюджетному кодексі передбачені статті “Класифікація фінансування бюджету” (ст. 11) і “Класифікація боргу” (ст. 12). Норми цих статей забезпечують прозорість залучення коштів до бюджету та боргових зобов’язань держави.

Класифікація фінансування бюджету є елементом бюджетної класифікації. Остання, у свою чергу, є методологічним документом, що відображає порядок складання й використання бюджетів. Регламентація джерел доходу та напрямів витрачання бюджетних коштів — обов’язкова умова складання й виконання бюджетів. Це досягається шляхом певного згрупування доходів і видатків бюджетів та правил зарахування їх до тієї чи іншої групи. Таке науково обґрунтоване згрупування доходів і видатків бюджетів усіх рівнів із присвоєнням об’єктам класифікації згрупованих кодів забезпечує єдність фінансових показників, уніфікацію обліку і звітності установ державного управління та порівняння бюджетів усіх рівнів.

Класифікація операцій фінансування складена таким чином, щоби показати джерела отримання фінансових ресурсів, потрібних для покриття витрат сектору державного управління, а також використання тих коштів, які утворились у результаті перевищення доходів над видатками, тобто профіциту бюджету. Отже, класифікація фінансування бюджету — це згрупування за певними ознаками джерел покриття дефіциту бюджету з метою конкретизації напрямів і обсягів запозичення коштів, а також визначення напрямів витрачання фінансових ресурсів, що утворилися в результаті профіциту бюджету. Визначення дефіциту і профіциту бюджету наведено в п. 21 ст. 2 та ст. 14 Кодексу відповідно. Витрати на погашення боргу належать до складу фінансування бюджету, по суті вони є платежами з погашення основної суми боргу (ст. 11). У зв’язку з тим, що державний борг здебільшого є наслідком накопичених і непогашених запозичень держави, здійснених для покриття бюджетного дефіциту, класифікація боргу аналогічна класифікації фінансування бюджету. Відповідно до світових стандартів статистики державних фінансів у Кодексі класифікація фінансування бюджету, як і класифікація боргу, здійснюється за двома ознаками:

1) за типом кредитора, що характеризує категорію кредитора або власника боргових зобов’язань (рис. 1.5);

2) за типом боргового зобов’язання, що характеризує вид фінансового інструменту запозичення коштів (рис. 1.6).

Класифікація фінансування бюджету за типом кредитора. Кредитори або власники боргових зобов’язань розподіляються за принципом однорідності економічної поведінки, що дає змогу отримати інформацію про ймовірний вплив на економіку.

Джерела покриття дефіциту бюджету (фінансування) поділяються на внутрішні й зовнішні. Внутрішні джерела фінансування — це надходження від сектору державного управління, тобто обсяг запозичень за рахунок емісії державних цінних паперів, яку здійснює Міністерство фінансів, надходження від органів грошово-кредитного регулювання й банківських установ, від приватизації державного майна та інші внутрішні джерела. Зовнішні джерела фінансування групуються за такими ознаками: позики, отримані від міжнародних організацій економічного розвитку, надходження від органів управління іноземних держав, позики, отримані від іноземних комерційних банків, та інші джерела, не зараховані до цих категорій.

Рис. 1.5. Класифікація фінансування бюджету за типом кредитора.

Рис. 1.6. Класифікація фінансування бюджету за типом боргового зобов'язання.

Класифікація операцій фінансування бюджетного дефіциту за типом боргового зобов’язання дає змогу отримати інформацію про способи, що використовуються державними установами для фінансування свого дефіциту або розподілу фінансових ресурсів, що з’явились у результаті перевищення їх доходів над видатками. Фінансування за борговими операціями здійснюється у формі як запозичень, так і погашення.

Фінансові зобов’язання класифікуються за такими видами: облігації внутрішньої і зовнішньої державної позики та інші державні цінні папери; довгострокові, середньострокові й короткострокові позики та кредити; зміна обсягів готівкових коштів, депозитів і цінних паперів, що використовуються для управління ліквідністю в розрізі внутрішніх і зовнішніх джерел фінансування.

Залежно від терміну розміщення фінансові зобов’язання держави або місцевих рад поділяються на такі види:

— довгострокові (термін розміщення від 5 до 10 років);

— середньострокові (термін розміщення від 1 до 5 років);

— короткострокові (термін розміщення до 1 року).

Зміни обсягів депозитів і цінних паперів, що використовуються для управління ліквідністю, зміни обсягів готівкових коштів, фінансування за рахунок коштів єдиного казначейського рахунку, зміни обсягів товарно-матеріальних цінностей належать до типу фінансування за активними операціями.

Стаття 12.

Державний борг є невід’ємною складовою державних фінансів. Під державним боргом розуміють загальну суму боргових зобов’язань держави з повернення отриманих і непогашених кредитів (позик) станом на звітну дату, що виникають унаслідок державного запозичення (ст. 2 Кодексу). Класифікація боргу дає змогу систематизувати інформацію про всі боргові зобов’язання держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади міста. Відповідно до нової бюджетної класифікації України державний борг, як і фінансування бюджету, класифікується за типом кредитора й типом боргового зобов’язання. Важливішою класифікацією державного боргу є класифікація за типом кредитора (рис. 1.7). Класифікація боргу за типом кредитора залежить від типу утримувача або власника боргового зобов’язання — внутрішнього чи зовнішнього.

Рис. 1.7. Класифікація державного боргу за типом кредитора.

Відповідно розрізняють внутрішній і зовнішній борг. Внутрішній борг складається із заборгованості за позиками, одержаними із сектору державного управління, заборгованості органам грошово-кредитного регулювання та іншим банківським установам, заборгованості іншим фінансовим установам, нефінансовому приватному сектору й домашнім господарствам. Зовнішній борг складається з видів боргових зобов’язань, аналогічних зовнішнім джерелам покриття дефіциту бюджету. Класифікація боргу за типом боргового зобов’язання розрізняє заборгованість за довгостроковими, середньостроковими, короткостроковими зобов’язаннями та векселями (на термін, не менший від одного року) та іншими внутрішніми й зовнішніми зобов’язаннями у структурі непогашеного внутрішнього й зовнішнього боргу.

Державний борг можна класифікувати (розглядати) й за іншими критеріями. Наприклад, за формою залучення коштів державний борг поділяється на державні запозичення та гарантії. Державні запозичення — залучення державою в особі Кабінету Міністрів України, який діє через Міністерство фінансів України, грошових коштів, іншого майна та майнових прав, яке передбачає прийняття зобов’язань щодо грошових коштів на умовах строковості, платності й повернення. Розрізняють державне внутрішнє запозичення, що здійснюється шляхом укладання угод із резидентами України про позику й випуск державних цінних паперів, що розміщуються на внутрішньому ринку; та державне зовнішнє запозичення, яке здійснюється шляхом укладання з нерезидентами України угод про позику й випуск державних цінних паперів, що розміщуються на зовнішньому ринку.

Державне запозичення може здійснюватися лише для цілей:

— фінансування дефіциту державного бюджету;

— підтримки платіжного балансу та поповнення валютних резервів;

— інших цілей, встановлених законом у кожному окремому випадку.

Державна гарантія — зобов’язання держави в особі Кабінету Міністрів України, що діє через Міністерство фінансів України, повністю або частково виконати платежі на користь кредитора в разі невиконання позичальником, іншим ніж Україна, зобов’язань щодо повернення грошових коштів на умовах строковості та платності.

Формою надання державної гарантії є державна порука. Основними способами реалізації державних гарантій і запозичень можуть бути:

— випуск (емісія) державних цінних паперів;

— укладення угод про позику та гарантійних угод;

— інші способи, передбачені законодавством України.

При наданні державних гарантій виникає потенційний державний борг, котрий стає реальним за умови відшкодування кредитору суми зобов’язань позичальника, за якими держава була гарантом.

За валютою залучення державний борг поділяється на борг у національній валюті та борг у іноземній валюті. Внутрішній борг переважно формується в національній валюті. Для залучення коштів емітуються (випускаються) цінні папери, які розміщуються на внутрішньому фондовому ринку. Державний борг у іноземній валюті виникає в результаті здійснення безпосереднього запозичення коштів в урядів іноземних держав, міжнародних фінансово-кредитних організацій, іноземних банків, а також розміщення державних боргових зобов’язань на міжнародних ринках капіталів.

Залежно від терміну залучення коштів розрізняють короткостроковий борг (із терміном погашення до 1 року), середньостроковий (від 1 до 5 років), довгостроковий (5 років і більше).

Державний борг можна поділити також на:

— капітальний, що включає всю сукупність боргових зобов’язань держави на певну дату;

— поточний, який складається із платежів за зобов’язаннями, котрі позичальник повинен погасити у звітному періоді.

Основними причинами виникнення і зростання державного боргу в Україні є дефіцит державного бюджету та постійний дефіцит платіжного балансу країни. Для фінансування дефіциту державного бюджету України залучаються кошти міжнародних фінансових організацій.

Згідно з міжнародними стандартами (Маастрихтською угодою) критичними вважаються боргові зобов’язання держави, які перевищують 60 % від ВВП.

Особливістю місцевих бюджетів є те, що в них відображаються боргові зобов’язання місцевих рад за встановленою класифікацією для систематизації боргових зобов’язань, визначення суми боргу місцевого бюджету та обсягів фінансових ресурсів, потрібних для його обслуговування.

Базовими особливостями класифікації фінансування бюджету та класифікації боргу в Україні є згрупування джерел фінансування бюджету й інструментів погашення боргу за двома ознаками — за типом кредитора та за типом боргового зобов’язання, що є загальноприйнятим у міжнародній практиці. Наприклад, у Республіці Білорусь класифікація фінансування дефіциту бюджету також є згрупуванням джерел фінансування, що залучаються для покриття дефіциту бюджету, виходячи з їх видів та форм боргових зобов’язань (ст. 17 Бюджетного кодексу Республіки Білорусь). Ст. 18 того ж закону передбачає, що класифікація видів державного боргу Республіки Білорусь є групуванням зовнішніх державних позик та внутрішніх державних позик виходячи з видів кредиторів і форм боргових зобов’язань.

Стаття 13.

Схематично структура державного бюджету зображена на рис. 1.8.

Ст. 13 Бюджетного кодексу України визначено складові частини загального і спеціального фондів бюджету. До загального фонду зараховано всі доходи бюджету, крім тих, що призначені для зарахування до спеціального фонду бюджету; всі видатки бюджету, які здійснюються за рахунок надходжень загального фонду бюджету; кредитування бюджету (повернення кредитів до бюджету без визначення цільового спрямування та надання кредитів із бюджету, що здійснюється за рахунок надходжень загального фонду бюджету); фінансування загального фонду бюджету.

Складовими частинами спеціального фонду бюджету є доходи бюджету (включаючи власні надходження бюджетних установ), які мають цільове спрямування; видатки бюджету, що здійснюються за рахунок конкретно визначених надходжень спеціального фонду бюджету (в тому числі власних надходжень бюджетних установ); кредитування бюджету (повернення кредитів до бюджету з визначенням цільового спрямування та надання кредитів із бюджету, що здійснюється за рахунок конкретно визначених надходжень спеціального фонду бюджету); фінансування спеціального фонду бюджету.

Рис. 1.8. Схема структури Державного бюджету.

Склад доходів і видатків загального та спеціального фондів бюджету деталізовано у ст. 29 Кодексу стосовно державного бюджету та у ст. 64—69 щодо місцевих бюджетів, а також видатків: у ст. 30 і 31 — стосовно державного бюджету та у ст. 70 і 71 — щодо місцевих бюджетів.

Питання щодо розподілу бюджету на загальний і спеціальний фонди щорічно визначаються в законі про Державний бюджет України. Підставою для рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної місцевої ради про створення спеціального фонду у складі місцевого бюджету може бути виключно цей Кодекс та закон про Державний бюджет України.

Бюджетним кодексом передбачено, що при складанні й виконанні бюджету можливі трансферти із загального фонду до спеціального фонду, однак до них встановлені суворі обмеження. Ч. 7 ст. 13 Кодексу визначено, що передача коштів між загальним і спеціальним фондами бюджету дозволяється тільки в межах бюджетних призначень шляхом внесення змін до закону про Державний бюджет України на черговий рік, прийняття рішення про місцевий бюджет або про внесення змін до нього. Винятком є випадок, передбачений ч. 2 ст. 57 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 29 Кодексу до доходів загального фонду бюджету належать податки, збори (обов’язкові платежі) та інші доходи, які в установленому порядку зараховуються до загального фонду державного бюджету (всього 46 позицій). Якщо законом встановлено новий вид доходу державного бюджету, його зарахування до загального фонду визначається законом про Державний бюджет України на період до внесення відповідних змін до цього Кодексу.

Формування доходів спеціального фонду має здійснюватися за рахунок конкретно визначених законодавством джерел. До складу доходів цього фонду залучаються гранти або дарунки, які можуть отримувати розпорядники бюджетних коштів на конкретну потребу.

З метою вдосконалення управління бюджетними коштами (закріплення нових бюджетних правил) у Бюджетному кодексі України визначено термін “власні надходження” бюджетних установ, перелік їх груп та напрями використання (ч. 4 ст. 13 Кодексу).

Власні надходження бюджетних установ отримуються додатково до коштів загального фонду бюджету та включаються до спеціального фонду бюджету. Перелік власних надходжень бюджетних установ і організацій визначається Кабінетом Міністрів України та класифікується таким чином:

— перша група — надходження від плати за послуги, що надаються бюджетними установами згідно із законодавством;

— друга група — інші джерела власних надходжень бюджетних установ.

У складі першої і другої груп виділяються підгрупи (ч. 4 ст. 13 Кодексу).

Використання власних надходжень бюджетних установ здійснюється з урахуванням ч. 9 ст. 51 Кодексу.

У складі бюджетів має передбачатися певний обсяг нерозподілених видатків у вигляді резервного фонду для здійснення протягом року непередбачених видатків, що не мають постійного характеру та не могли бути передбачені під час складання проекту бюджету. Порядок використання коштів із резервного фонду бюджету визначається Кабінетом Міністрів України (ст. 24 Кодексу). Рішення про виділення коштів із резервного фонду бюджету приймаються відповідно Кабінетом Міністрів України, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями, виконавчими органами місцевого самоврядування. Резервний фонд не може перевищувати 1 % обсягу видатків загального фонду відповідного бюджету.

Розподіл бюджету на загальний і спеціальний фонди стосується не тільки державного бюджету України, а й місцевих бюджетів, які можуть бути поділені на загальний і спеціальний фонди за наявності такої норми у відповідному законі. Перелік доходів загального фонду місцевих бюджетів наводиться в ч. 1 ст. 69 Кодексу (всього 21 позиція), перелік надходжень до спеціального фонду місцевих бюджетів — у ч. 2 ст. 69 Кодексу (всього 15 позицій). Складовою частиною спеціального фонду місцевих бюджетів є бюджет розвитку місцевих бюджетів (ч. 4 ст. 71 Кодексу).

Стаття 14.

1. Дефіцит бюджету – перевищення видатків бюджету над його доходами (з урахуванням різниці між наданням кредитів із бюджету та поверненням кредитів до бюджету) дозволяється приймати в разі наявності обґрунтованих джерел його фінансування. У ч. 3 ст. 95 Конституції України визначено, що держава прагне до збалансованості бюджету України. Рівень дефіциту державного та місцевих бюджетів у 2003–2009 роках в Україні відображений на рис. 1.9.

Рис. 1.9 Дефіцит державного та місцевих бюджетів у 2003–2009 роках.

Затвердження дефіциту місцевих бюджетів дозволяється за наявності визначених джерел фінансування. Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 72 Кодексу, дефіцит загального фонду місцевого бюджету затверджується лише шляхом внесення змін у відповідний бюджет, якщо за результатами річного звіту про виконання бюджету за попередній бюджетний період, що був оприлюднений після прийняття бюджету поточного періоду, виявлено вільний залишок бюджетних коштів. Дефіцит спеціального фонду дозволяється затверджувати, якщо його фінансування буде здійснюватися за рахунок:

1) місцевих запозичень;

2) коштів загального фонду такого місцевого бюджету;

3) надходжень від продажу/пред’явлення цінних паперів;

4) використання залишків коштів спеціального фонду місцевого бюджету, крім власних надходжень бюджетних установ, якщо за результатами річного звіту про виконання бюджету за попередній бюджетний період, що був оприлюднений після прийняття бюджету поточного періоду, виявлено залишок бюджетних коштів за спеціальним фондом.

Виключення з джерел фінансування дефіциту спеціального фонду залишків коштів від власних надходжень бюджетних установ обумовлене тим, що місцеві ради не можуть впливати на видатки бюджетних установ за рахунок цих ресурсів. Тобто, дефіцит спеціального фонду місцевих бюджетів може виникати і покриватися за рахунок залишків коштів від власних надходжень бюджетних установ за попередній бюджетний період, однак його затвердження в рішенні про місцевий бюджет не передбачається.

2. Профіцит бюджету може затверджуватися з метою:

1) Зменшення обсягу боргу – для загального та спеціального фондів Державного (місцевого) бюджету.

2) Забезпечення встановленого обсягу оборотного залишку бюджетних коштів – для загального фонду Державного (місцевого) бюджету. Необхідність затвердження профіциту з цією метою виникає у двох випадках: а) обсяг оборотного залишку з попереднього бюджетного періоду недостатній для формування оборотного залишку в поточному бюджетному періоді на тому ж рівні щодо витрат бюджету у зв’язку зі збільшенням витрат у поточному бюджетному періоді; б) якщо за результатами річного звіту про виконання бюджету за попередній бюджетний період, що був оприлюднений після прийняття бюджету поточного періоду, встановлено факт недотримання запланованого рівня оборотного залишку, що враховувався при прийнятті бюджету на поточний бюджетний період.

3) Придбання цінних паперів та розміщення депозитів – для спеціального фонду місцевого бюджету, а також для загального фонду Державного бюджету.

4) Спрямування коштів до бюджету розвитку – для загального фонду місцевого бюджету.

3. Оборотний залишок бюджетних коштів – частина залишку коштів обсягом не більше 2% від планових видатків загального фонду відповідного бюджету, яка формується для покриття тимчасових касових розривів і затверджується законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет). Законодавство надає визначення терміну «тимчасовий касовий розрив» лише на рівні місцевих бюджетів. Відповідно до спільного наказу №194 Державного казначейства України та Міністерства фінансів України від 14 червня 2010 р., тимчасовий касовий розрив – це недостатня платоспроможність місцевого бюджету на конкретну дату для погашення за рахунок наявних та очікуваних грошових активів (у т. ч. залишків бюджетних коштів) загального фонду місцевого бюджету, за винятком субвенцій з інших бюджетів, додаткових дотацій і трансфертів іншим бюджетам (далі – міжбюджетні трансферти цільового характеру) та коштів резервного фонду, бюджетні фінансові зобов'язання за такими напрямами видатків:

– оплата праці працівників бюджетних установ;

– нарахування на заробітну плату;

– придбання медикаментів і перев'язувальних матеріалів;

– забезпечення продуктами харчування;

– оплата комунальних послуг та енергоносіїв;

– окремі заходи з реалізації державних (регіональних) програм, що не належать до заходів розвитку (у частині видатків з оплати праці працівників бюджетних установ і нарахувань на заробітну плату, стипендій, оплати комунальних послуг та енергоносіїв, придбання продуктів харчування);

– виплата процентів (доходу) за зобов'язаннями;

– субсидії та поточні трансферти підприємствам (установам, організаціям) у частині видатків комунальних підприємств охорони здоров'я, які є одержувачами бюджетних коштів з оплати праці працівників і нарахувань на заробітну плату, придбання продуктів харчування та медикаментів, оплати комунальних послуг та енергоносіїв;

– поточні трансферти органам державного управління інших рівнів у частині видатків з оплати праці працівників бюджетних установ і нарахувань на заробітну плату, придбання продуктів харчування та медикаментів, оплати комунальних послуг та енергоносіїв;

– стипендії.

Варто зазначити, що поняття «тимчасовий касовий розрив» змінюється. Починаючи з 2002 р., Державне казначейство та Міністерство фінансів України щорічно затверджували порядок покриття Державним казначейством тимчасових касових розривів місцевих бюджетів. При цьому склад видатків, які враховуються при визначенні тимчасового касового розриву, постійно розширювався.

На кінець бюджетного періоду оборотний залишок бюджетних коштів має бути збережено у встановленому обсязі.

4. Перевищення залишку коштів загального фонду бюджету над оборотним залишком бюджетних коштів на кінець бюджетного періоду становить вільний залишок бюджетних коштів, який використовується для здійснення витрат бюджету згідно із законом про Державний бюджет України та/або змінами до нього (змінами до рішення про місцевий бюджет). Вільний залишок, на відміну від оборотного залишку, використовується на фінансування дефіциту бюджету наступних бюджетних періодів.

Стаття 15.

1. Запозичення – операції, пов’язані з отриманням державою (місцевим органом влади) позик на умовах повернення, платності та строковості для фінансування державного (місцевого) бюджету. Запозичення поділяються на внутрішні та зовнішні. Внутрішні (зовнішні) запозичення – операції, у результаті проведення яких збільшується внутрішній (зовнішній) державний борг. Цей борг – частина державного боргу, яка підлягає сплаті в національній (іноземній) валюті.Кошти від приватизації державного майна – кошти від відчуження майна, що перебуває в державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до Закону України «Про приватизацію державного майна» вiд 4 березня 1992 р. №2163-XII, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України. До надходжень, безпосередньо пов'язаних із процесом приватизації, належать надходження від покупців за подання заяви на приватизацію; кошти від збору за реєстрацію покупців для участі в аукціоні, конкурсі; суми штрафних санкцій за несвоєчасні розрахунки за придбані об'єкти приватизації; надходження від продажу патентів на право оренди приміщень; відсотки, нараховані на суму відстрочених платежів тощо.

Залишок бюджетних коштів загального фонду використовується для фінансування дефіциту бюджету якщо його обсяг на кінець попереднього бюджетного періоду перевищив обсяг оборотного залишку коштів відповідного бюджету.

2. Емісійні кошти Національного банку України забороняється прямо чи опосередковано залучати до фінансування дефіциту бюджету. Відповідно до ст. 54 Закону України «Про Національний банк України» від 20 квітня 1999 р. №679-XIV, Національний банк не має права надавати кредити на фінансування витрат Державного бюджету України в національній та іноземній валюті як прямо, так і опосередковано через державну установу чи іншу юридичну особу, майно якої перебуває в державній власності. Також Національний банк не має права купувати на первинному ринку цінні папери, емітовані Кабінетом Міністрів України, державною установою, іншою юридичною особою, майно якої перебуває в державній власності.

Емісійні кошти – це платіжні засоби, випущені в обіг Національним банком України, за вирахуванням платіжних засобів, повернених з обігу. Емісійні кошти не слід ототожнювати з коштами, що надходять від Національного банку до державного бюджету в результаті розподілу прибутку після підтвердження зовнішнім аудитом і затвердження Радою Національного банку річного фінансового звіту.

Стаття 16.

1. Планування внутрішніх і зовнішніх державних запозичень здійснюється так, щоб на кінець бюджетного періоду обсяг державного боргу перебував у межах граничного обсягу державного боргу, визначеного в Законі про Державний бюджет України, відповідно до ч. 1 ст. 18 Кодексу.

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України про випуск внутрішніх (зовнішніх) запозичень, Міністерству фінансів України в особі його керівника надається право на здійснення цих запозичень. У зазначеній постанові Кабінет Міністрів України також визначає умови здійснення державних запозичень, зокрема: 1) вид запозичень; 2) обсяг запозичень; 3) валюту запозичень; 4) строк запозичень; 5) відсоткову ставку; 6) інші умови.

Кодекс надає Кабінету Міністрів України право заміщати внутрішні запозичення, обсяг яких заплановано в додатку 3 Закону про Державний бюджет України, зовнішніми запозиченнями, і навпаки. У результаті цих операцій обсяг державного боргу на кінець бюджетного періоду не має перевищувати межі граничного обсягу державного боргу. Таке право дає змогу безперешкодно та на прийнятних умовах фінансувати запланований дефіцит бюджету в разі погіршення кон’юнктури на внутрішньому (зовнішньому) фінансовому ринку.

У разі підвищенням курсу національної валюти чи дії інших факторів, у результаті яких зменшився обсяг платежів із погашення суми державного боргу, Кабінету Міністрів України надається право зменшувати обсяг державних запозичень, встановлений у Законі про Державний бюджет України, на суму зменшення обсягів погашення таких платежів.

Аналогічно Кабінету Міністрів України надається право збільшувати обсяг державних запозичень, встановлений у Законі про Державний бюджет України, на обсяг збільшення платежів із погашення суми державного боргу у зв’язку зі зниженням курсу національної валюти чи дією інших факторів. Тобто Кабінету Міністрів України дозволяється перевищити межу граничного обсягу державного боргу та обсяг запозичень, встановлений у Законі про Державний бюджет України.

Відповідно до підпункту 6 ч. 1 ст. 38 Кодексу, при поданні проекту Закону про Державний бюджет України до нього додається план державних запозичень на наступний бюджетний період. Цей план містить перелік кредитів (позик) із зазначенням кредиторів, видів кредитів, мети, назви валюти, строку та відсоткової ставки державних запозичень, а також стану укладання кредитних договорів.

2. Оскільки Закон про Державний бюджет України уповноважує Кабінет Міністрів України на залучення кредитів (позик) від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій для реалізації інвестиційних програм (проектів), такі кредитні договори не потребують ратифікації, якщо інше не встановлено законом. Зокрема, відповідно до ст. 9 Закону України «Про міжнародні договори України» вiд 29 червня 2004 р. №1906-IV, ратифікації підлягають міжнародні договори України про одержання Україною від іноземних держав і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України.

Відповідно до пп. 26 ч. 1 ст. 2 Кодексу, інвестиційна програма (проект) – це комплекс заходів, визначених на основі національної системи цінностей і завдань інноваційного розвитку економіки та спрямованих на розвиток окремих галузей, секторів економіки, виробництв, регіонів, виконання яких здійснюється з використанням коштів державного та/або місцевих бюджетів чи шляхом надання державних та/або місцевих гарантій.

Процедура залучення кредитів (позик), що залучаються державою від міжнародних фінансових організацій для реалізації інвестиційних програм (проектів), урегульовується постановою Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2008 р. №1027 «Про порядок ініціювання, підготовки та реалізації проектів економічного і соціального розвитку України, що підтримуються міжнародними фінансовими організаціями». Згідно з цією постановою, інвестиційні проекти визначаються як такі, що реалізуються на умовах фінансової самоокупності та в рамках яких погашення і обслуговування позики здійснюється за рахунок коштів бенефіціара. До інвестиційних проектів належать також проекти розвитку інституціональної спроможності органу виконавчої влади, установи чи організації, у рамках яких погашення та обслуговування позики здійснюється за рахунок коштів державного бюджету.

Згідно з чинним порядком підготовки та реалізації інвестиційних проектів, що підтримуються міжнародними фінансовими організаціями, після прийняття Кабінетом Міністрів України акта про залучення фінансових ресурсів міжнародних фінансових організацій відповідальний виконавець – головний розпорядник бюджетних коштів подає Мінфіну в установленому порядку пропозиції щодо визначення видатків (які передбачається здійснювати за рахунок фінансових ресурсів, що залучаються від міжнародних фінансових організацій для реалізації інвестиційного проекту) у проекті Закону про Державний бюджет на відповідний рік або про внесення змін до Закону про Державний бюджет на поточний рік.

3. Верховна Рада Автономної Республіки Крим та міські ради мають право здійснювати такі місцеві внутрішні запозичення:

1) короткострокові позики з фінансових установ, які спрямовуються на покриття тимчасових касових розривів у межах поточного бюджетного періоду за загальним фондом та бюджетом розвитку на строк до трьох місяців і понад три місяці (за рішенням Кабінету Міністрів України);

2) короткострокові позики з єдиного казначейського рахунку на покриття тимчасових касових розривів у межах поточного бюджетного періоду за загальним фондом, пов’язаних із забезпеченням захищених видатків загального фонду;

3) середньострокові позики з єдиного казначейського рахунку на покриття суми невиконання у відповідному звітному періоді розрахункових обсягів кошика доходів місцевих бюджетів;

4) внутрішні запозичення, що здійснюються з метою фінансування бюджету розвитку з дотриманням умов, визначених у ст. 74 Кодексу, і порядку здійснення запозичень до місцевих бюджетів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2003 р. №207.

Відмінності короткострокових і середньострокових позик із єдиного казначейського рахунку такі:

1) Позики на покриття тимчасових касових розривів надаються в межах поточного бюджетного періоду. Водночас середньострокові позики можуть надаватися на строк, який передбачає їх погашення в наступні бюджетні періоди.

2) За рахунок позик на покриття тимчасових касових розривів здійснюється фінансування лише захищених видатків загального фонду. Водночас середньострокові позики надаються на фінансування всіх видатків, що враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів відповідно до ст. 88, 89, 90 Кодексу.

3) Позики на покриття тимчасових касових розривів надаються Державним казначейством України в обов’язковому порядку, а середньострокові позики – виходячи з обсягу коштів, що акумулюються на єдиному казначейському рахунку.

Місцеві зовнішні запозичення, що не є запозиченнями від міжнародних фінансових організацій, можуть здійснювати лише міські ради міст із населенням понад 500 тисяч жителів. За офіційними даними органів статистики, станом на початок 2010 р. таке право мають Дніпропетровськ, Донецьк, Запоріжжя, Київ, Львів, Миколаїв, Одеса та Харків. Зовнішні запозичення від міжнародних фінансових організацій можуть здійснювати всі міські ради незалежно від чисельності населення міста.

4. Бюджетні установи, крім Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим і міських рад, не мають права здійснювати запозичення в будь-якій формі. Відповідно до пп. 11 ч. 1 ст. 2 Кодексу, бюджетні установи – це органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а також організації, створені ними у встановленому порядку, які повністю утримуються за рахунок державного чи місцевого бюджету відповідно.

Органи державної влади – система установ, що здійснюють публічну політичну владу на засадах поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Єдиним органом законодавчої влади є парламент – Верховна Рада України. Владу глави держави здійснює Президент України. Органами виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, органи виконавчої влади Автономної Республіки Крим, державні органи, що регулюють діяльність суб'єктів природних монополій і ринок цінних паперів, державні органи приватизації, місцеві органи виконавчої влади. Органами судової влади є Конституційний Суд України та судові органи, що входять до системи судів загальної юрисдикції.

До органів місцевого самоврядування належать сільські, селищні та міські ради, а також районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

5. Згідно з постановою Кабінету Міністрів України про здійснення запозичень, Міністр фінансів за дорученням Кабінету Міністрів має право брати зобов’язання від імені України відповідно до бюджетних призначень, установлених: 1) у Законі про Державний бюджет України; 2) у пп. 1 ст. 16 Бюджетного кодексу. Такі зобов’язання можуть передбачати відмову від суверенного імунітету. Суверенний імунітет – це право суверенної держави не виконувати рішень органів влади інших держав. Цей принцип ґрунтується на понятті суверенної рівності, закріпленому Статутом ООН 1945 р. і розтлумаченому в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. Водночас у процесі розширення торгівельних і фінансово-кредитних відносин виникла необхідність відмови від суверенного імунітету в окремих випадках, що у 2004 році було закріплено Конвенцією ООН про юрисдикційний імунітет держав та їхню власність. Відповідно до ст. 7 цього документа, держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при виникненні спорів у суді іншої держави з будь-якого питання чи справи, якщо ця держава надала чітку згоду на здійснення цим судом юрисдикції щодо вирішення такого питання чи справи відповідно до: 1) міжнародної угоди; 2) контракту в письмовому вигляді; 3) заяви в суді чи звернення в письмовому вигляді в рамках конкретної справи. Оскільки Україна не ратифікувала зазначеного вище документа, право відмови Міністра фінансів України від суверенного імунітету при врегулюванні спорів щодо погашення взятих державою зобов’язань передбачене в Кодексі.

6. Відповідно до ч. 1 ст. 23 Кодексу, будь-які бюджетні платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення. Відповідно до пп. 8 ст. 1 Кодексу, право надавати бюджетні асигнування надається цим Кодексом та Законом про Державний бюджет України. Виникнення об’єктивних обставин (зростання плаваючої відсоткової ставки, зниження курсу національної валюти) може призвести до зростання бюджетних витрат, не передбачених у відповідних бюджетах. Тому, з метою уникнення технічного дефолту, Кодексом передбачене право здійснювати платежі з бюджету на обслуговування та погашення боргу Міністерством фінансів України (місцевим фінансовим органом) незалежно від бюджетних призначень, встановлених у Законі про Державний бюджет України (у рішенні про місцевий бюджет).

Передбачена Кодексом процедура інформування Міністерством фінансів Кабінету Міністрів про очікуване перевищення витрат на обслуговування та погашення державного боргу над обсягом коштів, визначених Законом про Державний бюджет України, а також внесення змін до закону про бюджет, є складовою загальної організаційної системи складання та виконання Державного бюджету.

7. Операції з обміну, випуску, купівлі, викупу та продажу боргових зобов’язань Міністерством фінансів України (Верховною Радою Автономної Республіки Крим, міською радою) належать до методів активного управління державним боргом, що спрямовані на зменшення боргових виплат із бюджету та утримання під контролем боргових ризиків.

Обмін боргових зобов’язань – це правочин із викупу та одночасного випуску взамін інших, менш витратних в обслуговуванні, боргових зобов’язань.

Випуск (емісія) відповідно до Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23 лютого 2006 р. №3480 – це установлена законодавством послідовність дій емітента щодо випуску та розміщення емісійних цінних паперів. До операцій, що здійснюються з метою економії бюджетних коштів, належать правочини з випуску лише тих боргових зобов’язань, що емітуються з метою заміщення раніше викуплених, більш витратних в обслуговуванні боргових зобов’язань.

Викуп – придбання емітентом у власників оплачених ними облігацій цього емітента, здійснюване після закінчення строку розміщення та/або під час обігу облігацій. У такому разі передбачається, що викуплені Міністерством фінансів України (Верховною Радою Автономної Республіки Крим, міською радою) облігації буде анульовано. Згідно з міжнародною банківською практикою, а також постановою Правління Національного банку від 15 березня 2004 р. №104, якою було затверджено методику системи оцінки ризиків, термін «викуп» вживається також як одна з частин операції РЕПО (від англ. repurchase agreement).

Купівля боргових зобов’язань – придбання емітентом у власників оплачених ними облігацій цього емітента, здійснюване після закінчення строку розміщення та/або під час обігу облігацій, які надалі можуть бути повторно виставлені на продаж.

Продаж боргових зобов’язань – повторна реалізація раніше куплених боргових зобов’язань. У такому разі операції з купівлі та продажу боргових зобов’язань є різними, формально не пов’язаними правочинами.

8. З метою ефективного використання бюджетних коштів Міністру фінансів України за погодженням із Національним банком України (керівнику місцевого фінансового органу за рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної місцевої ради) надається право розміщувати тимчасово вільні кошти єдиного казначейського рахунку та кошти в іноземній валюті (тимчасово вільні кошти місцевих бюджетів) на депозитах або проводити з ними операції зворотного РЕПО. Зворотне РЕПО – угода про придбання цінних паперів, емітованих державою (Автономною Республікою Крим, відповідною міською радою), із подальшим їх поверненням, є дзеркальним відображенням прямого РЕПО. У міжнародній практиці є три підвиди операцій РЕПО: 1) класичні операції РЕПО; 2) угоди з продажу та зворотного викупу цінних паперів (sell/buy – back, buy/sell – back); 3) використання цінних паперів як забезпечення при наданні кредиту (collateralized lending). Спільним для цих операцій є обмін на короткий термін цінних паперів на грошові активи. Однак юридичні наслідки такого обміну у всіх трьох випадках різні. Класичні операції РЕПО зазвичай укладаються на основі Типового договору про операції РЕПО, розробленого Міжнародною асоціацією учасників фондових ринків спільно з Американською асоціацією учасників ринку облігацій. Умови класичного РЕПО передбачають:

Ø отримання кредитором у власність на певний термін цінних паперів, які він має право використовувати у своїх цілях аж до визначеного терміну їх повернення;

Ø на першому етапі обмін готівки на цінні папери здійснюється із певним заниженням вартості цінних паперів, що відображає прагнення кредитора в разі невиконання контрагентом зобов’язань реалізувати цінні папери в будь-який момент, незважаючи на поточну фазу коливання вартості цих цінних паперів. При цьому, що вища варіація вартості цінних паперів – то більше їхня вартість за поточними цінами перевищує суму кредиту (margin);

Ø можливість заміщення за згодою контрагента конкретного виду цінних паперів на інший, схожий за характеристиками. При цьому друга сторона може вимагати підвищення відсоткової ставки за наданими коштами;

Ø нараховані відсотки, що припадають на період дії РЕПО, кредитор – тимчасовий власник цінних паперів – одразу перераховує на рахунок позичальника коштів.

Угода з продажу та зворотного викупу цінних паперів відрізняється від класичних операцій РЕПО таким:

Ø класичне РЕПО передбачає укладання угоди з використанням типового договору, а угода про зворотний викуп цінних паперів може укладатися як на основі типового договору, так і без нього;

Ø нараховані за цінними паперами відсотки не повертаються позичальнику – їхньому первинному власнику, а входять у ціну залучення коштів;

Ø немає можливості обміну одного виду цінних паперів на інший;

Ø немає умови щодо заниження вартості цінних паперів на першому етапі.

Операції РЕПО як кредитування із забезпеченням – це використання цінних паперів як забезпечення кредиту. Від звичайного кредитування з використанням цінних паперів як застави цей підвид операцій РЕПО відрізняється тим, що з моменту невиконання дилером його зобов’язання покупець цінних паперів стане їхнім дійсним власником, оскільки мала місце угода купівлі-продажу. Водночас, у разі внесення цінних паперів як застави, заставоутримувач, який не одержав платежу боржника, не стає власником предмету застави, а отримує лише право його продажу. Проте навіть право продажу предмета застави може бути оскаржене позичальником у суді або санкціонуватися вироком суду при провадженні справи про банкрутство. Ця процедура є довготривалою, що знижує ліквідність кредитора, а також вимагає додаткових витрат на юридичний супровід, тому операції РЕПО на грошовому ринку значно популярніші за використання звичайної застави.

Операції РЕПО кредитування із забезпеченням на першому етапі передбачають зміну права власності на цінні папери на користь кредитора. Однак кредитор не має права використовувати їх аж до моменту неплатежу позичальника. При цьому цінні папери зберігаються на позабалансовому рахунку позичальника, тому ці операції називають також закритим РЕПО (blocked repo). Оскільки цінні папери зберігаються на закритому позабалансовому рахунку, то умовний власник – кредитор (дійсним власником він стане в момент неповернення позики) не має змоги отримувати відсотки за цінними паперами – їх отримує позичальник.

В Україні використовується РЕПО як забезпечення кредиту. Порядок розміщення тимчасово вільних коштів єдиного казначейського рахунку шляхом проведення операцій зворотного РЕПО, визначений у постанові Кабінету Міністрів України « Про затвердження Порядку тимчасової купівлі (продажу) державних цінних паперів» від 8 жовтня 2008 р. №907.

Порядок розміщення тимчасово вільних коштів місцевих бюджетів на вкладних (депозитних) рахунках у банках щорічно затверджується постановою Кабінету Міністрів України. Відповідно до Порядку на 2010 рік, тимчасово вільні кошти місцевого бюджету – це обсяг коштів місцевого бюджету, які обліковуються на рахунках загального та/або спеціального фондів на дату їх розміщення на вкладних (депозитних) рахунках і відволікання яких не призведе до втрати платоспроможності місцевого бюджету та виникнення заборгованості за відповідним фондом місцевого бюджету впродовж періоду, на який передбачається здійснити розміщення таких коштів на вкладних (депозитних) рахунках у банках.

Стаття 17.

1. Гарантія щодо виконання боргових зобов’язань – це спосіб виконання зобов’язань, відповідно до яких держава (Автономна Республіка Крим, громада міста) приймає на себе оформлене в письмовій формі (гарантійний лист, договір про надання гарантії) грошове зобов’язання перед кредитором здійснити платежі в обсязі, визначеному умовами надання гарантії, у разі невиконання позичальником зобов’язань щодо повернення грошових коштів.

Гарантія може передбачати повне або часткове виконання боргових зобов’язань суб’єктів господарювання. Проте, незалежно від умов надання гарантії, на практиці держава зазвичай не допускає факту прострочення позичальником платежів і погашає зобов’язання відповідно до умов договору про надання кредиту, гарантованого державою.

Гарантії можуть надаватися Міністром фінансів України, Міністром фінансів Автономної Республіки Крим, керівниками виконавчих органів міських рад для виконання боргових зобов’язань виключно в межах повноважень, встановлених Законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет).

2. До набуття цим Кодексом чинності законодавство забороняло Автономній Республіці Крим та громадам міст надавати гарантії. Особливість місцевих гарантій полягає в тому, що вони надаються лише суб’єктам комунального сектора відповідних територій із метою розвитку комунальної інфраструктури або впровадження ресурсозберігаючих технологій.

3, 4, 5. Рекредитування (надання позик за рахунок запозичень від інших суб’єктів) або надання гарантій державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста), якщо інше не передбачено Законом про Державний бюджет України, здійснюється на умовах:

1) платності;

2) строковості;

3) майнового забезпечення або забезпечення зустрічними, безвідзивними та безумовними гарантіями банків, які дотримуються встановлених Національним банком України обов’язкових економічних нормативів;

4) наявності запланованих джерел виконання боргових зобов’язань, забезпечених гарантіями держави (Автономної Республіки Крим чи територіальної громади міста), коли ці джерела не є коштами державного (місцевого) бюджету.

Безвідзивна (безвідклична) гарантія – це гарантія, умови якої не може бути змінено, і яку не може бути припинено банком-гарантом згідно із заявою принципала без згоди та погодження з бенефіціаром.

Безумовна гарантія – це гарантія, за якою банк-гарант у разі порушення боржником свого зобов'язання, забезпеченого гарантією, сплачує кошти кредитору за першою його вимогою без подання будь-яких інших документів або виконання будь-яких інших умов.

Зустрічна гарантія – це гарантія, яку надає банк-контргарант на користь держави (Автономної Республіки Крим чи територіальної громади міста), що виступає гарантом.

Відповідно до Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р. №435-ІV, при наявності застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Суб’єкти господарювання, у віданні яких перебуває майно державної або комунальної власності, зобов’язані погоджувати надання цього майна в заставу з Кабінетом Міністрів України та відповідними місцевими органами влади.

Відповідно до Закону України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 р. №2654, предметом застави не можуть бути: національні культурні та історичні цінності, що перебувають у державній власності та занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання; об'єкти державної власності, приватизація яких заборонена законодавчими актами; майнові комплекси державних підприємств та їхніх структурних підрозділів, що перебувають у процесі корпоратизації. При цьому дозволяється надавати в заставу товари в обороті або в переробці.

6. З метою повного та своєчасного виконання зобов’язань за гарантійною угодою, у разі виникнення непередбачених обставин у відповідних бюджетах (зростання плаваючої відсоткової ставки, зниження курсу національної валюти), що призвели до зростання витрат бюджету, Міністерство фінансів України має право здійснювати платежі відповідно до укладених договорів, незалежно від обсягу коштів, визначених на цю мету у відповідному бюджеті.

7. У разі настання гарантійного випадку платежі на виконання гарантійних зобов’язань здійснюються за рахунок коштів відповідного бюджету. З моменту проведення видатків із бюджету на виконання гарантійних зобов’язань або укладання з кредиторами договорів про реструктурування сум, повернення яких гарантовано, до держави (Автономної Республіки Крим чи територіальної громади міст) переходять права кредитора та право вимагати від боржника відшкодування таких витрат у повному обсязі. Тобто, навіть якщо гарант – у цьому випадку держава (Автономна Республіка Крим чи територіальна громада міста) – через певні обставини (відсутність коштів) проведе реструктуризацію таких зобов’язань перед кредитором, у позичальника все одно виникає боргове зобов’язання перед державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста) в обсязі прострочених перед кредитором платежів.

9. Для відшкодування зазначених сум і стягнення заборгованості перед відповідними бюджетами з наданих суб’єктам господарювання бюджетних позичок, отриманих у порядку рекредитування, а також плати за користування цими позичками, застосовується механізм стягнення не внесених вчасно податків і неподаткових платежів, зокрема погашення такої заборгованості за рахунок майна боржників. Строк, у межах якого держава (Автономна Республіка Крим чи територіальна громада міста) може звернутися до суду з вимогою про погашення такої заборгованості суб’єкта господарювання, не обмежується.

10. Органи державної податкової служби зобов’язані забезпечувати судовий процес із метою стягнення заборгованості перед відповідними бюджетами до прийняття рішення вищими спеціалізованими судами. Відповідно до рішення Конституційного суду від 11 березня 2010 р., Верховний суд України не є касаційною інстанцію у справах, що підпадають під господарське судочинство.

11. Міністерство фінансів України має право залучати суб’єкти господарювання (колекторські компанії, адвокатські контори) для представництва органів державної влади в судах у справах про стягнення заборгованості перед державою за зобов’язаннями перед державою, що виникла в результаті надання бюджетного кредиту, рекредитування та виконання гарантійних зобов’язань

12. Міністерство фінансів України та виконавчі органи відповідних місцевих рад мають право здійснювати продаж прав вимоги погашення простроченої на понад три роки заборгованості за кредитами (позиками), залученими під державні гарантії, а також за кредитами з відповідних бюджетів згідно із затвердженим порядком. Продаж прав вимоги Міністерством фінансів України регулюється «Порядком продажу прав вимоги погашення простроченої понад три роки заборгованості перед державою за кредитами, залученими державою або під державні гарантії, бюджетними позичками та фінансовою допомогою, наданою на поворотній основі», затвердженим постановою від 15 березня 2006 р. №315.

Порядок продажу прав вимоги виконавчими органами місцевих рад затверджується Верховною Радою Автономної Республіки Крим та відповідними місцевими радами з дотриманням вимог, встановлених Кабінетом Міністрів України.

13. У разі проведення санації суб’єкта господарювання, який має заборгованість перед відповідними бюджетами за кредитами (позиками) під державні (місцеві) гарантії чи за кредитами з бюджету за участю інвестора, який бере на себе солідарні зобов’язання щодо погашення такої заборгованості, дозволяється її розстрочення на строк не більше трьох років. Санація – система заходів, що здійснюються під час провадження в справі про банкрутство з метою запобігання визнанню боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та/або зміну організаційно-правової та виробничої структури боржника. За солідарним зобов'язанням Міністерство фінансів України (виконавчі органи відповідних місцевих рад) можуть вимагати сплати боргу як від усіх боржників разом, так і від кожного з них окремо, причому як усієї суми повністю, так і її частини.

14. Списання заборгованості суб’єктів господарювання перед державою (місцевими органами влади) за позиками, залученими під державні (місцеві) гарантії, дозволяється за наявності таких передумов:

1) у суб’єктів господарювання, стосовно яких здійснено державну реєстрацію припинення юридичної особи у зв’язку з визнанням їх банкрутами, виявилося недостатньо активів для погашення цієї заборгованості;

2) судове рішення не на користь держави набрало законної сили, і стягнення такої заборгованості в судовому порядку неможливе або недоцільне;

3) стягнення зазначеної заборгованості в судовому порядку неможливе або недоцільне.

Стаття 18.

1. Щорічно в державному (місцевому) бюджеті встановлюється граничний обсяг державного (місцевого) боргу, а також граничний обсяг надання державних (місцевих) гарантій. Таке обмеження покликане забезпечити непорушність макрофінансової стабільності в країні та гарантувати суб’єктам ринку, що основні макроекономічні показники залишатимуться керованими й передбачуваними. Упродовж бюджетного періоду обсяг державного (місцевого) боргу може перевищувати граничний обсяг, встановлений у бюджеті відповідно до ч. 1 ст. 18 Кодексу. Але цей обсяг на кінець бюджетного періоду має бути приведено у відповідність до Закону про Державний бюджет України (рішення про місцевий бюджет). Якщо внаслідок дії об’єктивних обставин обсяг державного (місцевого) боргу наприкінці бюджетного періоду перевищив установлений граничний обсяг та/або прогнозується таке перевищення, до Закону про Державний бюджет України (рішення про місцевий бюджет) Верховна Рада України (Верховна Рада Автономної Республіки Крим, міська рада) вносить відповідні зміни щодо збільшення граничного обсягу боргу.

Встановлення лімітів на обсяг державного (місцевого) боргу є одним з основних інструментів законодавчого регулювання позичкових операцій держави (місцевих органів). Станом на кінець 2009 р. державний і гарантований державою борг України становив 301 млрд грн, зокрема: зовнішній борг – 196, 4 млрд грн (65, 1% від загальної суми), внутрішній борг – 105, 1 млрд грн (34, 9%). Динаміка рівня державного та гарантованого державою боргу відносно ВВП у 2003–2009 рр. в Україні представлена на рис. 1.10.

Рис. 1.10. Динаміка рівня державного та гарантованого державою боргу у 2003–2009 роках.

Дотримання визначених лімітів і правил сприяє формуванню відповідального ефективного управління фінансовою системою країни, забезпеченню довготривалої стабільності сфери державних фінансів, підтриманню довіри суб’єктів ринку до економічної, фінансової, бюджетно-податкової політики держави.

2. Відношення загального обсягу державного боргу та гарантованого державою боргу до ВВП на кінець бюджетного періоду не може перевищувати 60%. У разі перевищення цього граничного рівня Кабінет Міністрів України зобов’язаний ужити таких заходів:

1) зменшити обсяг дефіциту бюджету;

2) зменшити обсяг надання гарантій.

3. Відношення загального обсягу місцевого боргу та боргу, гарантованого Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста, до середньорічного індикативного прогнозу обсягу надходжень до бюджету розвитку, визначених у ч. 1 ст. 71 Кодексу (крім запозичень), упродовж наступних за плановим двох бюджетних періодів на кінець бюджетного періоду не може перевищувати:

1) 400% для міста Києва:

2) 100% для інших міст і Автономної Республіки Крим.

У разі перевищення цього граничного рівня Верховна Рада Автономної Республіки Крим чи відповідна міська рада зобов’язана вжити таких заходів:

1) зменшити обсяг дефіциту бюджету;

2) зменшити обсяг надання гарантій.

Стаття 19.

Бюджетний процес – регламентований бюджетним законодавством процес складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів, звітування про їх виконання, а також контролю за дотриманням бюджетного законодавства. Його зміст визначається державним і бюджетним устроєм країни, бюджетними правами відповідних органів влади.

Бюджетний кодекс визначає чотири стадії бюджетного процесу: складання проектів бюджетів; розгляд проекту та прийняття закону про Державний бюджет України, рішення про місцевий бюджет; виконання бюджету, включаючи внесення змін до закону про Державний бюджет України, рішення про місцевий бюджет; підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету і прийняття рішення щодо нього. На всіх стадіях бюджетного процесу здійснюються контроль за дотриманням бюджетного законодавства, аудит та оцінка ефективності управління бюджетними коштами відповідно до законодавства.

Усі стадії бюджетного процесу взаємопов’язані. Цей процес триває протягом трьох років: складання проекту бюджету, його розгляд і затвердження відбуваються у рік, що передує плановому; виконання бюджету (бюджетний період) – один рік; складання звіту про виконання бюджету і його затвердження – протягом наступного року після стадії виконання (бюджетного періоду). Ці стадії є прямим відображенням не лише економічного життя суспільства, а й політичної культури.

Основними завданнями бюджетного процесу є забезпечення своєчасного та повного надходження до державної скарбниці фінансових ресурсів в обсягах, достатніх для реалізації цільових державних програм, пов’язаних із піднесенням економіки, проведенням її структурної перебудови та розв’язанням соціальних проблем, – з одного боку, раціонального та цільового використання мобілізованих бюджетних коштів – з другого.

У найбільш узагальненому вигляді їх можна сформулювати так:

- максимальне виявлення фінансових і матеріальних резервів, якими володіє держава, відповідна територія (зведений баланс фінансових ресурсів);

- визначення доходів бюджету за окремими джерелами формування, загального їх обсягу відповідно до Прогнозу основних макропоказників економічного і соціального розвитку України на плановий рік.

Важливим моментом є визначення видатків бюджетної системи як загалом, так і за цільовим призначенням. Серйозним елементом тут має бути узгодженість із програмами економічного зростання.

Виконання вказаних завдань слід здійснювати у напрямі забезпечення максимальної збалансованості бюджетів усіх рівнів. Відповідно розв’язується проблема бюджетного дефіциту шляхом вишукування резервів його ліквідації, а у разі неможливості – джерел фінансування.

Водночас одним із головних завдань бюджетного процесу є складання прогнозу Державного бюджету на наступні за плановим два бюджетні періоди, що має на меті забезпечити пропорційність і збалансованість намічених на перспективу великомасштабних програм соціально-економічного розвитку.

Досить важливим, особливо з позицій нинішнього стану розвитку, є здійснення бюджетного регулювання у частині перерозподілу джерел доходів між бюджетами різних рівнів.

Виконання бюджету полягає в забезпеченні надходжень запланованих доходів і здійснення передбачених у бюджеті видатків. Це досягається шляхом встановлення порядку обчислення податків, зборів та інших обов’язкових платежів, термінів їх сплати, а також порядку фінансування видатків. Виконання Державного бюджету України забезпечує Кабінет Міністрів України. Міністерство фінансів України здійснює загальну організацію та управління виконанням Державного бюджету України, координує діяльність учасників бюджетного процесу з цього питання. Щодо місцевих бюджетів, то їх виконання забезпечують Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад або сільські голови (якщо відповідні виконавчі органи не створені згідно із законодавством). Місцеві фінансові органи здійснюють загальну організацію та управління виконанням відповідного місцевого бюджету, координують діяльність учасників бюджетного процесу з питань виконання бюджету.

При виконанні державного і місцевих бюджетів застосовується казначейське обслуговування бюджетних коштів. Державне казначейство України, що діє у складі Міністерства фінансів України, забезпечує казначейське обслуговування бюджетних коштів на основі ведення єдиного казначейського рахунку, відкритого у Національному банку України (ст. 43 Кодексу). Державний бюджет України виконується за розписом, який затверджується Міністром фінансів України відповідно до бюджетних призначень у місячний термін із дня прийняття Закон у про Державний бюджет України. Місцевий бюджет виконується за розписом, який затверджує керівник місцевого фінансового органу. До затвердження розпису місцевого бюджету керівник місцевого фінансового органу затверджує тимчасовий розпис місцевого бюджету на відповідний період.

Звітність про виконання Державного бюджету України і місцевих бюджетів складається з фінансової та бюджетної звітності. Зведення, складання та подання звітності про виконання Державного бюджету України і місцевих бюджетів здійснюються Державним казначейством України та його територіальними органами. Фінансова звітність бюджетних установ складається згідно з національними положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку та за формами, які затверджує Міністерство фінансів України. Порядок заповнення форм фінансової звітності бюджетних установ встановлюється Державним казначейством України за погодженням із Міністерством фінансів України. Бюджетна звітність відображає стан виконання бюджету, містить інформацію в розрізі бюджетної класифікації. Форми бюджетної звітності бюджетних установ і органів Державного казначейства України та порядок їх заповнення встановлюються Державним казначейством України за погодженням з Міністерством фінансів України.

Річний звіт про виконання закону про Державний бюджет України подається Кабінетом Міністрів України Верховній Раді України, Президенту України та Рахунковій палаті не пізніше 1 травня року, наступного за звітним.

Звіти про виконання місцевих бюджетів подаються Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями, виконавчими органами місцевих рад, відповідно, до Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад у двомісячний строк після завершення бюджетного року.

Стадії бюджетного процесу відбуваються послідовно, і цей порядок не може бути змінений. На кожній стадії бюджетного процесу вирішуються питання, які не можуть бути вирішені в інший час. Так, питання регулювання міжбюджетних відносин обговорюються і вирішуються на стадії складання бюджету, а остаточне затвердження здійснюється на стадії затвердження бюджету.

Бюджетний кодекс передбачає, що на всіх етапах бюджетного процесу здійснюються контроль за дотриманням бюджетного законодавства, аудит та оцінка ефективності управління бюджетними коштами. Така діяльність має забезпечити своєчасне і повне надходження доходів, цільове та ефективне використання виділених асигнувань. Контроль здійснюється шляхом проведення оглядів, перевірок, ревізій.

У бюджетному процесі на всіх його стадіях задіяні учасники бюджетного процесу, а саме – органи, установи та посадові особи, наділені бюджетними повноваженнями, тобто правами та обов’язками з управління бюджетними коштами. Бюджетні повноваження учасників бюджетного процесу регулюються частково Конституцією України, Бюджетним кодексом та іншими нормативно-правовими актами.

Складання проекту державного бюджету має бути підпорядковане положенню, згідно з яким державний бюджет забезпечує необхідними коштами фінансування заходів економічного розвитку держави. Відносини між державою, Автономною Республікою Крим та місцевим самоврядуванням мають на меті забезпечення відповідності між повноваженнями на здійснення видатків, закріплених законодавчими актами України за бюджетами, та бюджетними ресурсами, які мають забезпечувати виконання цих повноважень. Через державний бюджет здійснюється перерозподіл частини фінансових ресурсів між адміністративно-територіальними одиницями задля вирівнювання їхнього фінансового стану і належного забезпечення.

Стаття 20.

В умовах обмеженості бюджетних ресурсів першочерговим завданням стає визначення пріоритетів при розподілі бюджетних ресурсів, виявлення джерел фінансування витрат і контроль за цільовим та ефективним використанням коштів. Досягнення цих завдань можливе при застосуванні програмно-цільового методу формування бюджету.

Сама ідея програмно-цільового методу полягає у тому, щоб зосереджувати увагу не тільки на можливостях бюджету (наявних ресурсах), а й на тому, як найефективніше їх використати з метою отримання конкретних результатів.

Особливими складовими програмно-цільового методу у бюджетному процесі є бюджетні програми, відповідальні виконавці бюджетних програм, паспорти бюджетних програм, результативні показники бюджетних програм за погодженням з Міністерством фінансів України.

Застосування програмно-цільового методу при складанні бюджету не лише кардинально змінило ідеологію бюджетного процесу, а й дало змогу підвищити його ефективність, тому що:

- процес формування бюджету починається із зосередження уваги на результатах, яких має досягти державний сектор;

- а потім – на ресурсах, необхідних для досягнення цих результатів.

Програмно-цільовий метод бюджетування є важливим інструментом управління бюджетними коштами у середньостроковій перспективі для поліпшення якості надання державних послуг, особливо в умовах обмеженості бюджетних ресурсів та необхідності ефективного й результативного використання коштів державного бюджету.

Управління бюджетними коштами значною мірою визначається порядком складання, затвердження, виконання бюджету, а також контролем за його виконанням. Застосування найкращих практик бюджетування з метою удосконалення бюджетного процесу призведе до підвищення ефективності управління державним та місцевими бюджетами. Саме такою практикою є впровадження програмно-цільового методу бюджетування, що поліпшує бюджетний процес загалом та докорінно змінює концепцію управління державним та місцевими бюджетами, зокрема:

1) створює прозору та ефективну систему прийняття управлінських рішень із бюджетних питань;

2) забезпечує цільове та обґрунтоване використання бюджетних коштів розпорядниками в умовах обмежених бюджетних ресурсів;

3) забезпечує проведення ґрунтовного аналізу витрати бюджетних коштів;

4) дає змогу спрямовувати фінансування на користь більш успішних бюджетних програм, скорочувати або виключати неефективні програми.

Програмно-цільовий метод у бюджетному процесі – метод управління бюджетними коштами для досягнення конкретних результатів за рахунок коштів бюджету із застосуванням оцінки ефективності використання бюджетних коштів на всіх стадіях бюджетного процесу.

За допомогою програмно-цільового методу можна провести зіставлення обсягу фінансування бюджетної програми (витрат) із кінцевими результатами, що очікуються від її виконання.

Відповідно до цього визначення, можна окреслити основні ознаки бюджетного процесу, що здійснюється з використанням положень програмно-цільового методу:

1. Середньострокове планування. Для забезпечення сталого соціально-економічного розвитку процес бюджетного планування не обмежується однорічною перспективою — бюджетні показники розраховуються на декілька наступних за плановим прогнозних років.

2. Увага на результатах. Перенесення акценту з утримання наявної мережі бюджетних установ на результати їх діяльності. Забезпечення оптимального співвідношення бюджетних видатків із досягнутими результатами.

3. Відповідальність. За кожним учасником бюджетного процесу закріплено повноваження щодо ефективного витрачання бюджетних коштів. Кожен учасник несе відповідальність за свої дії або бездіяльність на кожній стадії бюджетного процесу.

4. Прозорість бюджетного процесу. Залучення громадськості до участі в бюджетному процесі шляхом підготовки та проведення громадських слухань з питань діяльності місцевого самоврядування та бюджету.

До основоположних принципів організації бюджетного процесу на засадах програмно-цільового методу віднесено прозорість бюджетного процесу, що передбачає чітке визначення цілей і завдань, на досягнення яких витрачаються бюджетні кошти, контроль за результатами виконання бюджетних програм; здійснення оцінки діяльності учасників бюджетного процесу щодо досягнення поставлених цілей та виконання завдань, проведення аналізу причин неефективного виконання бюджетних програм; відповідальність головного розпорядника бюджетних коштів за формування бюджетних програм і результати їх виконання, чітке розмежування відповідальності між відповідальними виконавцями бюджетних програм; ефективність розподілу і використання бюджетних коштів.

Реалізація програмно-цільового методу пов’язана з необхідністю комплексного підходу до формування бюджету із включенням до бюджетного процесу таких елементів:

1) середньострокове планування доходів та видатків;

2) розробка бюджетних програм та показників виконання бюджетних програм;

3) аналіз, оцінка та моніторинг програм;

4) планування капітальних вкладень;

5) запровадження сучасних методів залучення громадськості до бюджетного процесу.

Основним елементом програмно-цільового методу є бюджетна програма. Бюджетна програма – сукупність заходів, спрямованих на досягнення єдиної мети, завдань та очікуваного результату, визначення та реалізацію яких здійснює розпорядник бюджетних коштів відповідно до покладених на нього функцій. Суть бюджетної програми розкривається через її характеристики, які відображені в бюджетній документації, зокрема бюджетному запиті, паспорті бюджетної програми, звіті про виконання паспорта бюджетної програми. Важливими характеристиками бюджетної програми є мета, завдання, напрями використання бюджетних коштів, відповідальний виконавець та результативні показники. Методологічні визначення характеристик бюджетних програм унормовані Концепцією застосування програмно-цільового методу в бюджетному процесі, схваленою розпорядженням Кабінету Міністрів України від 14.09.2002 № 538-р та наказом Міністерства фінансів України «Про паспорти бюджетних програм» від 29.12.2002 № 1098.

Бюджетний запит - документ, підготовлений головним розпорядником бюджетних коштів, що містить пропозиції з відповідними обґрунтуваннями щодо обсягу бюджетних коштів, необхідних для його діяльності на наступні бюджетні періоди.

Паспорт бюджетної програми - документ, що визначає мету, завдання, напрями використання бюджетних коштів, відповідальних виконавців, результативні показники та інші характеристики бюджетної програми відповідно до бюджетного призначення, встановленого законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет).

При застосуванні програмно-цільового методу принциповим завданням є, власне, не формування та визначення основних характеристик бюджетної програми, а представлення їх системно, узгоджено, послідовно та реалістично. З погляду забезпечення виконання бюджетної програми відповідно до поставлених цілей принциповим є питання організації такої роботи. Тому важливого значення набуває визначення відповідального виконавця бюджетної програми, якими можуть бути головний розпорядник бюджетних коштів, зокрема за бюджетними програмами, виконання яких забезпечується його апаратом, та/або розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня, який виконує бюджетні програми у системі головного розпорядника.

Статус виконавців бюджетної програми визначений в «Інструкції про статус відповідальних виконавців бюджетних програм та особливості їх участі у бюджетному процесі», затвердженій наказом Міністерства фінансів України 14 грудня 2001 р. № 574.

Метою запровадження програмно-цільового методу є встановлення безпосереднього зв’язку між виділенням бюджетних коштів та результатами їх використання на основі окреслених цілей і результативних показників. Програмно-цільовий підхід у бюджетному процесі передбачає формування й виконання бюджету відповідно до бюджетних програм головних розпорядників бюджетних коштів, зокрема: визначення загальної мети кожної бюджетної програми на довго- й середньостроковий періоди; цілей і завдань програми на короткостроковий період; видів і напрямів діяльності, яка забезпечує реалізацію програми. Такий підхід має ґрунтуватися на ретельному аналізі необхідних і можливих бюджетних ресурсів для фінансування програми у плановому й наступних роках та отримання від реалізації бюджетної програми очікуваного результату. Зазначене передбачає розробку кількісних і якісних показників результативності, критеріїв оцінки й аналізу бюджетних програм щодо обсягів затрат, досягнення необхідних результатів, рівня ефективності та якості, які характеризують виконання програми та допомагають оцінити використання бюджетних коштів.

Відповідно до мети застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі, основоположними елементами цього методу, які притаманні йому і відрізняють від постатейного методу бюджетування, є результативні показники бюджетної програми. Методологія бюджетного процесу на засадах програмно-цільового методу передбачає використання результативних показників бюджетних програм на всіх його стадіях: при складанні та виконанні бюджетів, контролі та аудиті використання бюджетних коштів.

Відповідно до методології програмно-цільового методу результативні показники поділяються на чотири групи — показники затрат, продукту, ефективності та якості. Їх формулювання й аналіз дає можливість визначити рівень економності, ефективності та результативності використання бюджетних коштів. Важливим кроком у запровадженні методологічних підходів до результативних показників бюджетних програм є розробка відповідних положень щодо визначення орієнтованого переліку результативних показників, затверджених наказом Міністерства фінансів України «Про результативні показники бюджетної програми» від 27.10.2009 № 1252. Зазначений перелік результативних показників із розвитком програмно-цільового методу, за умов розбудови системи стратегічного бюджетного планування, потребуватиме перегляду, маючи на меті посилення аналітичності таких показників, зокрема забезпечення чіткого відображення поставлених мети та завдань бюджетної програми, адаптації цих показників до пріоритетів соціально-економічного розвитку держави.

Основними вимогами до результативних показників є: визначення на підставі фактично досягнутих показників у попередніх бюджетних періодах – виходячи із тенденцій розвитку відповідної галузі економіки та з урахуванням прогнозу її розвитку на перспективу; узгодження з показниками, встановленими Програмою діяльності Кабінету Міністрів України, прогнозними та програмними документами економічного та соціального розвитку, державними цільовими програмами; розкриття мети, завдань та напрямів використання бюджетних коштів, характеристика динаміки досягнення мети, виконання завдань бюджетної програми та напрямів використання бюджетних коштів; відображення характерних особливостей та специфіки діяльності головних розпорядників, визначення результатів їхньої діяльності; можливість перевірки достовірності їхніх розрахунків, зіставлення за окремі періоди та порівняння з іншими показниками; підтвердження статистичною, фінансовою та іншою звітністю, даними бухгалтерського та внутрішньогосподарського (управлінського) обліку, які є джерелами інформації для визначення результативних показників бюджетної програми.

Стаття 21.

У новому Бюджетному кодексі України вперше закладені правові підвалини для розробки середньострокового бюджетного прогнозу як загалом для бюджету, так і на рівні головних розпорядників бюджетних коштів.

Зокрема, новими нормами:

· передбачено взаємоузгодженість бюджетної політики із завданнями та пріоритетами соціально-економічного розвитку;

· запроваджено складання прогнозу показників зведеного та державного бюджетів на наступні два бюджетні періоди, його подання до Верховної Ради України разом з проектом закону про Державний бюджет України та схвалення Кабінетом Міністрів України уточненого прогнозу на підставі прийнятого закону про Державний бюджет України у місячний строк з дня його опублікування;

· визначено склад прогнозу бюджетних показників Державного бюджету України на наступні за плановим два бюджетні періоди, що містить індикативні прогнозні показники;

· унормовано складання проекту Державного бюджету України, зокрема і бюджетних запитів головних розпорядників, на показниках прогнозу державного бюджету;

· запроваджено складання головними розпорядниками бюджетних коштів плану діяльності на наступні за плановим два бюджетні періоди;

· передбачено вжиття Кабінетом Міністрів України заходів щодо пріоритетності передбачення коштів у проекті закону про Державний бюджет України на наступний період за бюджетними програмами інвестиційного характеру;

· створено підґрунтя для переходу в перспективі до формування середньострокового бюджету, що відповідатиме найкращій міжнародній практиці.

Запровадження середньострокового бюджетного прогнозування, в рамках реформування системи середньострокового стратегічного планування загалом, дасть змогу:

· синхронізувати та узгодити між собою не тільки державну політику в часовому просторі (на коротко- та середньострокову перспективу), а й за регіональною та галузевою ознаками (загальнодержавну та регіональні, боргову та монетарну, податкову та промислову політики);

· узгодити бюджетні програми з пріоритетами соціально-економічного розвитку;

· забезпечити послідовність соціально-економічної та податково-бюджетної політики;

· посилити взаємодію парламенту та уряду з бюджетних питань (розробка бюджетної політики, розподіл бюджетних ресурсів);

· посилити контроль за дотриманням принципу результативності видатків та доцільності їх продовження у середньостроковій перспективі;

· забезпечити реалізацію бюджетних програм, ефект від яких проявляється з певним часовим лагом, а також багаторічних програм;

· поліпшити управління державними інвестиціями, з погляду забезпечення стабільності їх проведення, що має сприяти сталості економічного зростання та загальній макроекономічній стабільності;

· не допускати прийняття популістських політичних рішень, не підкріплених фінансовими ресурсами, та без належної експертизи наслідків їх реалізації.

Прогноз Державного бюджету України на наступні за плановим два бюджетні періоди складає Міністерство фінансів України за участю Міністерства економіки України, Національного банку України, а також головних розпорядників коштів державного бюджету.

Прогноз Державного бюджету України на наступні за плановим два бюджетні періоди ґрунтується на Програмі діяльності Кабінету Міністрів України, прогнозних та програмних документах економічного та соціального розвитку, державних цільових програмах.

Прогноз Державного бюджету України на наступні за плановим два бюджетні періоди включає індикативні прогнозні показники.

Як зазначено у Кодексі, прогноз Державного бюджету України на наступні за плановим два бюджетні періоди подається до Верховної Ради України разом із проектом закону про Державний бюджет України, уточнюється на підставі прийнятого закону про Державний бюджет України та схвалюється Кабінетом Міністрів України у місячний термін із дня опублікування закону про Державний бюджет України.

Головні розпорядники коштів державного бюджету складають плани своєї діяльності на плановий і наступні за плановим два бюджетні періоди. Підставою для складання їхніх планів є індикативні прогнозні показники обсягів видатків і надання кредитів із бюджету на наступні за плановим два бюджетні періоди, які доводить Міністерство фінансів України разом з інструкцією з підготовки бюджетних запитів, а також прогнозні та програмні документи економічного та соціального розвитку, державних цільових програм із визначенням очікуваних результатів діяльності.

Такі плани діяльності щорічно приводяться у відповідність із показниками державного бюджету на плановий бюджетний період та прогнозом Державного бюджету України на наступні за плановим два бюджетні періоди.

З метою досягнення поставлених цілей головні розпорядники коштів державного бюджету формують бюджетні програми (з урахуванням терміну їх реалізації) на плановий і наступні за плановим два бюджетні періоди.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних місцевих рад складають та схвалюють прогноз місцевого бюджету на наступні за плановим два бюджетні періоди, який ґрунтується на прогнозі Державного бюджету України на наступні за плановим два бюджетні періоди.

Підставою для складання прогнозу місцевого бюджету на наступні за плановим два бюджетні періоди є прогнозні та програмні документи економічного та соціального розвитку країни і відповідної території, державні цільові програми, прогноз Державного бюджету України на наступні за плановим два бюджетні періоди.

Прогноз місцевого бюджету на наступні за плановим два бюджетні періоди включає індикативні прогнозні показники місцевого бюджету за основними видами доходів, фінансування, видатків і кредитування, а також індикативні прогнозні показники за бюджетними програмами, які забезпечують упродовж декількох років виконання інвестиційних програм (проектів).

Прогноз місцевого бюджету на наступні за плановим два бюджетні періоди подається до Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідних місцевих рад разом із проектом рішення про місцевий бюджет, уточнюється на підставі схваленого Кабінетом Міністрів України прогнозу Державного бюджету України на наступні за плановим два бюджетні періоди і прийнятого рішення про місцевий бюджет та схвалюється Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями, виконавчими органами відповідних місцевих рад.

Показники проекту місцевого бюджету на бюджетний період, що настає за плановим, ґрунтуються на індикативних прогнозних показниках місцевого бюджету на наступні за плановим два бюджетні періоди.

Стаття 22.

Розпорядники бюджетних коштів є учасниками бюджетного процесу, які наділені бюджетними повноваженнями, тобто правами та обов’язками у сфері бюджетних правовідносин. Тому для здійснення програм та заходів, які проводяться за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів.

Основні інструменти управління видатками подані на рис. 1.11.

Розпорядниками бюджетних коштів є бюджетні установи в особі їх керівників, уповноважених на отримання бюджетних асигнувань, взяття бюджетних зобов’язань та здійснення витрат бюджету.

Рис. 1.11. Основні інструменти управління видатками.

Бюджетні призначення встановлюються Законом про Державний бюджет України на поточний рік чи рішенням про місцевий бюджет.

Розпис бюджету — документ, в якому встановлюється розподіл доходів, фінансування бюджету, повернення кредитів до бюджету, бюджетних асигнувань головним розпорядникам бюджетних коштів за певними періодами року відповідно до бюджетної класифікації.

Залежно від рівня підпорядкованості розпорядників бюджетних коштів, обсягу наданих їм прав, відповідальності й покладених на них обов’язків, а також залежно від структури управління міністерств, відомств та органів виконавчої влади вони поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (рис. 1.12).

Рис. 1.12. Розпорядники бюджетних коштів.

Головні розпорядники бюджетних коштів – бюджетні установи в особі їх керівників, які відповідно до ст. 22 цього Кодексу отримують повноваження шляхом встановлення бюджетних призначень.

У частині 2 цієї статті визначено перелік установ (в особі їх керівників), які можуть бути головними розпорядниками бюджетних коштів за бюджетними призначеннями.

Законом про Державний бюджет України головними розпорядниками бюджетних коштів за бюджетними призначеннями визначені установи, уповноважені забезпечувати діяльність Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України в особі їх керівників; міністерства, Конституційний Суд України, Верховний Суд України, вищі спеціалізовані суди та інші органи, безпосередньо визначені Конституцією України, в особі їх керівників, а також Національна академія наук України, Національна академія аграрних наук України, Національна академія медичних наук України, Національна академія педагогічних наук України, Національна академія правових наук України, Національна академія мистецтв України, інші установи, уповноважені законом або Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у відповідній сфері, в особі їх керівників.

За бюджетними призначеннями, визначеними рішенням про бюджет Автономної Республіки Крим, – це уповноважені юридичні особи (бюджетні установи), що забезпечують діяльність Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Республіки Крим, а також міністерства та інші органи влади Автономної Республіки Крим в особі їх керівників.

За бюджетними призначеннями, визначеними іншими рішеннями про місцеві бюджети, – це місцеві державні адміністрації, виконавчі органи та апарати місцевих рад (секретаріат Київської міської ради), головні управління, управління, відділи та інші самостійні структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів місцевих рад в особі їх керівників.

Головні розпорядники бюджетних коштів наділені широкими повноваженнями, що надаються їм для досягнення необхідних результатів у процесі здійснення своєї діяльності.

Нецільовим використанням бюджетних коштів є їх витрачання на цілі, що не відповідають:

- бюджетним призначенням, встановленим законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет);

- напрямам використання бюджетних коштів, визначених у паспорті бюджетної програми (у разі застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі) або в порядку використання бюджетних коштів;

- бюджетним асигнуванням (розпису бюджету, кошторису, плану використання бюджетних коштів).

У разі нецільового використання бюджетних коштів до головних розпорядників застосовуються заходи впливу за порушення бюджетного законодавства (ст. 117 Кодексу).

Головні розпорядники відповідно до Бюджетного кодексу наділені такими повноваженнями:

1) розробляють плани діяльності на плановий та наступні за плановим два бюджетні періоди (включаючи заходи щодо реалізації інвестиційних програм (проектів));

2) організовують та забезпечують складання проекту кошторису та бюджетного запиту (на підставі плану діяльності та індикативних прогнозних показників бюджету на наступні за плановим два бюджетні періоди) і подають їх Міністерству фінансів України (місцевому фінансовому органу), а також затверджують кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів), якщо інше не передбачено законодавством;

3) отримують бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про Державний бюджет України (рішенні про місцевий бюджет); ухвалюють рішення щодо делегування повноважень на виконання бюджетної програми розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та/або одержувачами бюджетних коштів, розподіляють та доводить до них у встановленому порядку обсяги бюджетних асигнувань;

4) розробляють проекти порядків використання коштів державного бюджету за бюджетними програмами; розробляють та затверджують паспорти бюджетних програм і складають звіти про їх виконання, здійснюють аналіз показників виконання бюджетних програм (у разі застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі);

5) здійснюють управління бюджетними коштами у межах встановлених їм бюджетних повноважень та оцінку ефективності бюджетних програм, забезпечуючи ефективне, результативне і цільове використання бюджетних коштів, організацію та координацію роботи розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачів бюджетних коштів у бюджетному процесі;

6) контролюють своєчасне поверненням у повному обсязі до бюджету коштів, наданих за операціями з кредитування бюджету, а також кредитів (позик), отриманих державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста), та коштів, наданих під державні (місцеві) гарантії;

7) здійснюють внутрішній контроль за повнотою надходжень, взяттям бюджетних зобов’язань розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачами бюджетних коштів і витрачанням ними бюджетних коштів;

8) забезпечують організацію та ведення бухгалтерського обліку, складання та подання фінансової і бюджетної звітності у порядку, встановленому законодавством та забезпечують доступність інформації про бюджет відповідно до законодавства та цього Кодексу.

Віднесення апаратів місцевих рад до виключного переліку головних розпорядників бюджетних коштів за бюджетними призначеннями, визначеними рішеннями про місцеві бюджети, упорядковує виконання покладених на головних розпорядників коштів завдань та функцій, що мають забезпечувати як їхню діяльність, так і діяльність розпорядників нижчого рівня.

Відповідно до наказів Державного казначейства України від 05.02.2008 № 40 «Про затвердження Порядку формування Єдиного реєстру розпорядників та одержувачів бюджетних коштів» та від 10.07.2008 № 286 «Про затвердження Порядку взаємодії органів Державного казначейства України при функціонуванні Єдиного реєстру розпорядників та одержувачів бюджетних коштів та формуванні єдиної бази даних мережі розпорядників та одержувачів коштів державного бюджету» розпорядники бюджетних коштів нижчого рівня поділяються на розпорядників коштів другого та третього ступенів.

Розпорядники коштів другого ступеня – це бюджетні установи в особі їх керівників, уповноважені на отримання бюджетних асигнувань, взяття бюджетних зобов’язань та здійснення видатків з бюджету, які у своїй діяльності підпорядковані відповідному головному розпоряднику, який координує їхню діяльність, та мають підвідомчі установи.

Розпорядники коштів третього ступеня – бюджетні установи в особі їх керівників, уповноважені на отримання бюджетних асигнувань, взяття бюджетних зобов’язань та здійснення видатків із бюджету, які у своїй діяльності підпорядковані головним або нижчого рівня (другого ступеня) розпорядникам коштів другого ступеня й не мають підвідомчих установ та організацій.

Розпорядники коштів місцевих бюджетів нижчого рівня класифікуються як такі, що мають власну мережу (розпорядники коштів другого ступеня), та як розпорядники коштів без мережі (третього ступеня).

Розпорядники бюджетних коштів нижчого рівня мають такі повноваження:

- готують запити щодо обсягів видатків до проекту Державного бюджету України та подають їх відповідному головному розпоряднику;

- отримують від головного розпорядника відомості про обсяги асигнувань, відповідно до яких у встановленому порядку складають кошторис доходів і видатків бюджетної установи, організації;

- подають кошторис на затвердження головному розпоряднику і повідомляють про це відповідний орган Державного казначейства;

- здійснюють видатки шляхом оплати рахунків через органи Державного казначейства;

- подають головному розпоряднику та відповідному органу Державного казначейства звіт про використання коштів;

- координують свою діяльність через головного розпорядника та вирішують із ним усі питання, пов’язані з виділенням асигнувань.

Одержувачі бюджетних коштів відповідно до законодавства складають плани використання бюджетних коштів і працюють за ними.

Порядок складання і затвердження мережі розпорядників коштів місцевих бюджетів усіх рівнів та основні вимоги до неї затверджені наказом Міністерства фінансів України від 14 травня 2010 року № 263.

Стаття 23.

Бюджетні призначення – це повноваження головного розпорядника бюджетних коштів, надане Бюджетним кодексом, законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), яке має кількісні, часові і цільові обмеження та дозволяє надавати бюджетні асигнування.

Бюджетні асигнування – повноваження розпорядника бюджетних коштів, надане відповідно до бюджетного призначення, на взяття бюджетного зобов’язання та здійснення платежів, яке має кількісні, часові та цільові обмеження.

Законодавець передбачив, що у випадках, коли в процесі виконання бюджету зміна обставин вимагає менших бюджетних асигнувань головним розпорядникам бюджетних коштів, Міністерство фінансів України (місцевий фінансовий орган) готує пропозиції про зменшення відповідного бюджетного призначення Державного бюджету України (місцевого бюджету). Кабінет Міністрів України (Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцева державна адміністрація, виконавчий орган відповідної місцевої ради) у двотижневий термін подає до Верховної Ради України (Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної місцевої ради) у встановленому порядку пропозиції про зменшення відповідних бюджетних призначень Державного бюджету України (місцевого бюджету).

У межах загального обсягу бюджетних призначень головного розпорядника бюджетних коштів перерозподіл видатків за бюджетними програмами, а також збільшення видатків розвитку за рахунок зменшення інших видатків (окремо за загальним та спеціальним фондами бюджету) здійснюються за рішенням Кабінету Міністрів України (Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої державної адміністрації, виконавчого органу відповідної місцевої ради), погодженим із Комітетом Верховної Ради України з питань бюджету (відповідною комісією Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевої ради).

Ст. 13 Кодексу передбачено, що бюджет може складатися із загального та спеціального фондів. Витрати спеціального фонду бюджету мають постійне бюджетне призначення, яке дає право провадити їх виключно в межах і за рахунок фактичних надходжень спеціального фонду бюджету (з дотриманням вимог ч. 2 ст. 57 цього Кодексу), якщо цим Кодексом та/або законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) не встановлено інше.

На кінець бюджетного періоду Державне казначейство України зберігає залишки коштів на рахунках спеціального фонду державного бюджету для покриття відповідних витрат у наступному бюджетному періоді з урахуванням їх цільового призначення. У разі відсутності відповідних бюджетних призначень на наступний бюджетний період залишки коштів спеціального фонду перераховуються до загального фонду бюджету.

Бюджетні зобов’язання за бюджетними програмами спеціального фонду державного бюджету, не передбаченими поданим на розгляд до Верховної Ради України проектом закону про Державний бюджет України на наступний бюджетний період, головні розпорядники бюджетних коштів зобов’язані виконати до кінця поточного бюджетного періоду за рахунок відповідних фактичних надходжень до спеціального фонду бюджету, не допускаючи наявності за такими зобов’язаннями кредиторської заборгованості на початок наступного бюджетного періоду.

Бюджетним кодексом передбачається передання та перерозподіл бюджетних призначень у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Ч. 6 ст. 23 Кодексу передбачає можливість передання бюджетних призначень від одного головного розпорядника коштів до іншого. Таке передання можливе у разі, якщо після затвердження бюджету відповідальність за виконання функцій, на які передбачаються бюджетні кошти (призначення), переходить до іншого головного розпорядника коштів. Передання бюджетних призначень у випадку, передбаченому цією частиною статті, здійснюється за рішенням Кабінету Міністрів України (Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої державної адміністрації, виконавчого органу відповідної місцевої ради), погодженим із Комітетом Верховної Ради країни з питань бюджету (відповідною комісією Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевої ради), у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

За обґрунтованим поданням головного розпорядника бюджетних коштів Міністерство фінансів України (місцевий фінансовий орган) здійснює перерозподіл бюджетних асигнувань, затверджених у розписі бюджету та кошторисі, в розрізі економічної класифікації видатків бюджету у межах загального обсягу бюджетних призначень за бюджетною програмою окремо за загальним та спеціальним фондами бюджету.

Однак, у межах загального обсягу бюджетних призначень головного розпорядника бюджетних коштів перерозподіл видатків за бюджетними програмами, а також збільшення видатків розвитку за рахунок зменшення інших видатків (окремо за загальним та спеціальним фондами бюджету) здійснюються за рішенням Кабінету Міністрів України (Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої державної адміністрації, виконавчого органу відповідної місцевої ради), погодженим із Комітетом Верховної Ради України з питань бюджету (відповідною комісією Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевої ради).

Кодексом передбачена можливість перерозподілу видатків державного бюджету на централізовані заходи між адміністративно-територіальними одиницями за рішенням Кабінету Міністрів України, погодженим із Комітетом Верховної Ради України з питань бюджету (відповідною комісією Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевої ради).

Ч. 10 ст. 23 передбачає можливість зміни обсягів, мети та обмежень у часі бюджетних призначень лише за наявності у законі про Державний бюджет України (рішенні про місцевий бюджет) відповідного положення.

Бюджетним кодексом забороняється без внесення змін до закону про Державний бюджет України (рішення про місцевий бюджет) збільшення бюджетних призначень за загальним та спеціальним фондами державного бюджету (місцевого бюджету) на:

- оплату праці працівників бюджетних установ за рахунок зменшення інших видатків;

- видатки за бюджетними програмами, пов’язаними з функціонуванням органів державної влади (органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування), за рахунок зменшення видатків за іншими бюджетними програмами.

Кабінету Міністрів України надано право встановлювати граничні суми витрат бюджетних установ на придбання автомобілів, меблів, іншого обладнання та устаткування для адміністративних потреб.

Стаття 24.

Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи рад для забезпечення виконання своїх функцій повинні мати у своєму розпорядженні необхідний резерв бюджетних коштів. Це викликано тим, що у ході виконання бюджету може виникнути потреба у видатках, які не могли бути передбачені при складанні бюджету. Серед таких видатків може бути як усунення наслідків стихійних лих, аварій, так і запобігання їх виникненню, тощо. Обсяг резервного фонду формується у розмірі, що не перевищує 1 % видатків загального фонду бюджету. При цьому, якщо в Державному бюджеті України передбачається обов’язкове формування резервного фонду, то рішення щодо доцільності створення резервного фонду місцевого бюджету приймає відповідна рада. Тобто на місцевому рівні резервний фонд може не створюватися.

Порядок використання коштів із резервного фонду бюджету регламентований постановою Кабінету Міністрів України від 29 березня 2002 року №415. Цей Порядок визначає напрями використання коштів резервного фонду державного бюджету та місцевого бюджету і встановлює процедури, пов’язані з виділенням коштів резервного фонду відповідного бюджету та звітуванням про їх використання. На рис. 1.13 наведено порядок використання коштів резервного фонду місцевого бюджету.

Залежно від обсягів заподіяної шкоди, а також технічних і матеріальних ресурсів, необхідних для ліквідації наслідків, надзвичайна ситуація класифікується як державного, регіонального, місцевого або об’єктового рівня.

Остаточне рішення щодо визначення рівня надзвичайної ситуації, яке є підставою для здійснення заходів щодо реагування на надзвичайну ситуацію відповідно до законодавства, приймає Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій з урахуванням експертного висновку (за наявності) регіональної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій

Рис. 1.13. Порядок використання коштів резервного фонду місцевого бюджету.

Мінекономіки (уповноважений місцевий орган) згідно з дорученням Кабінету Міністрів України (Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої держадміністрації, виконавчого органу відповідної ради) за результатами розгляду звернення та з урахуванням отриманих експертних висновків і пропозицій Мінфіну (місцевого фінансового органу) робить узагальнений висновок щодо підстав виділення коштів із резервного фонду бюджету, правильності наданих розрахунків та можливого обсягу виділення асигнувань із резервного фонду бюджету, а також щодо оцінки наслідків у разі невиділення коштів на такі заходи з резервного фонду бюджету.

Мінекономіки (уповноважений місцевий орган) є відповідальним за підготовку та подання проектів рішень про виділення коштів із резервного фонду бюджету.

Фінансування заходів щодо запобігання виникненню та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій залежно від їх рівня регламентовано Порядком, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 4 лютого 1999 року № 140, та здійснюється Радою міністрів Автономної Республіки Крим, центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування виходячи з обсягу коштів, передбачених у відповідних бюджетах, а також за рахунок власних коштів підприємств, установ та організацій усіх форм власності, що потерпіли від надзвичайних ситуацій.

Додаткові кошти для фінансування заходів із ліквідації надзвичайних ситуацій відповідного рівня або їх наслідків (за умови вичерпання зазначених джерел фінансування) можуть виділятися на підставі клопотання відповідного органу виконавчої влади з бюджету вищого рівня.

Питання витрачання коштів резервного фонду Державного бюджету України, резервних фондів місцевих бюджетів перебувають під постійним контролем. Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві ради щомісячно отримують звітність про витрачання коштів резервних фондів відповідних бюджетів, де обґрунтовується необхідність виділення асигнувань, ефективність їх використання.

Стаття 25.

Відповідно до Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 р. № 22 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 29 березня 2004 р. за №377/8976), примусове списання коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів або бюджетних установ, здійснюється органами Державного казначейства України в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 9 липня 2008 р. № 609 затверджено Порядок виконання рішень про стягнення коштів із рахунків, на яких обліковуються кошти державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ. Цей Порядок визначає механізм виконання рішень про стягнення коштів із рахунків, на яких обліковуються кошти державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ, шляхом безспірного списання, у тому числі з реєстраційних та спеціальних реєстраційних рахунків розпорядників та одержувачів бюджетних коштів, відкритих в органах Державного казначейства, що прийняті судовими та іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення.

У прикінцевих положеннях нової редакції Кодексу стосовно законодавчого врегулювання безспірного списання коштів бюджету та відшкодування збитків, завданих бюджету, передбачено таке:

1) Рішення суду про стягнення (арешт) коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) виконується виключно Державним казначейством України. Зазначені рішення передаються до Державного казначейства України для виконання.

Безспірне списання коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) здійснюється Державним казначейством України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, за черговістю надходження таких рішень щодо видатків бюджету – в межах відповідних бюджетних призначень та наданих бюджетних асигнувань.

Видатки бюджетних установ, щодо яких прийнято рішення про накладення на них арешту, дозволено здійснювати в частині видатків, які ст. 55 цього Кодексу визначено як захищені, у разі зазначення про це у судовому рішенні.

2) Відшкодування відповідно до закону шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади (органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування), а також їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою (Автономною Республікою Крим, органами місцевого самоврядування) за рахунок коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) у межах бюджетних призначень за рішенням суду у розмірі, що не перевищує суми реальних збитків, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Якщо для відшкодування такої шкоди необхідні додаткові кошти понад обсяг бюджетних призначень, в установленому законодавством порядку подаються відповідні пропозиції щодо внесення змін до закону про Державний бюджет України (рішення про місцевий бюджет) та/або виділення коштів із резервного фонду державного бюджету (місцевого бюджету).

3) У разі безспірного списання коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) Державне казначейство України відображає в обліку відповідні бюджетні зобов’язання розпорядника бюджетних коштів, з вини якого виникли такі зобов’язання. Погашення таких бюджетних зобов’язань здійснюється виключно за рахунок бюджетних асигнувань цього розпорядника бюджетних коштів. Одночасно розпорядник бюджетних коштів зобов’язаний привести у відповідність із бюджетними асигнуваннями інші взяті бюджетні зобов’язання.

Списання коштів за відповідним рішенням суду на користь працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу бюджетної установи, які мають право на безоплатне або пільгове матеріальне і побутове забезпечення, здійснюється Державним казначейством України з рахунків відповідного розпорядника бюджетних коштів у межах його бюджетних асигнувань.

5) Списання коштів із бюджету за рішенням суду щодо повернення платнику податків надмірно та/або помилково сплачених податків і зборів (обов’язкових платежів) та інших доходів бюджету провадиться у межах надмірно та/або помилково сплачених ним до бюджету коштів.

6) Повернення за рішенням суду вартості конфіскованого або зверненого в дохід держави судом майна здійснюється у розмірах сум коштів, що надійшли до бюджету від реалізації цього майна, з вирахуванням сум податків і зборів (обов’язкових платежів), що були нараховані відповідно до законодавства, але не сплачені на момент реалізації.

⇐ Предыдущая 2 3 4 5 678 9 10 11 Следующая ⇒

Последнее изменение этой страницы: 2019-06-08; Просмотров: 181; Нарушение авторского права страницы