Поняття доказів, належність та допустимість при визнанні відомостей доказами

С т а т т я 84. Докази

1. Доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, проку­рор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підля­гають доказуванню.

2. Процесуальними джерелами доказів с показання, речові докази, до­кументи, висновки експертів.

1. Законодавець залишається певною мірою прибічником інформаційної моделі доказів. Зважаючи на це, докази - це єдність фактичних даних (інфор­мації) і їх процесуальних джерел. В основі такого підходу до поняття доказів лежить теорія відображення, згідно з якою подія злочину для органів розслі­дування, прокурора, захисника та суду є минулою. Злочин являє собою певну сукупність відповідних явищ, предметів, процесів, що відбуваються в навко­лишньому середовищі, а тому вступає в контакт з багатьма іншими явищами об'єктивної дійсності, в результаті чого залишаються відображення у формі ма­теріальних слідів, станів предметів, динамічних і статичних процесів, а також ідеальних слідів - у свідомості людей. Це дає можливість поновити «картину» вчиненого злочинного діяння або встановити його відсутність. Факти і обстави­ни, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказу­ванню, поділяються на дві групи: 1) перераховані в ст. 91 КПК (обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні), 2) ті, які не входять в коло цих питань; їх можна назвати побічними фактами. Останні виникають у момент вчинення злочину, до і після нього. Причини їх утворення можуть бути різними. Вони продовжують існування після вчинення злочину, не змінилися або змінилися, але не втратили важливих для доказування властивостей. До них можна віднести: а) факти, що належать до матеріальних наслідків вчинення злочину (пошкоджений автомобіль, замки на дверях, розбиті вікна, одяг потер­пілого тощо); б) ті, що зберегли продукти злочинної діяльності (підроблені до­кументи, гроші тощо); в) знайдені предмети злочинного посягання (викрадені речі, документи); г) обстановка на місці вчинення злочину; ґ) факти, що вка­зують на ознаки зовнішності особи, яка вчинила злочин (зріст, колір волосся, ознаки обличчя).

2. Побічні факти перебувають в обставинах, які підлягають доказуван­ню, в необхідних і випадкових, просторово-часових, причинно-наслідкових, безпосередніх і опосередкованих зв'язках. Пізнання обставин, які підлягають

 223

доказуванню, і побічних доказів здійснюється опосередковано і безпосередньо (логічне доказування). Учасники процесу пізнають злочин як подію минулого завдячуючи інформації, яку несуть про нього докази. Виходячи з цього, обста­вини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні (ст. 91 КПК), пізнаються опосередковано, оскільки вони сторонам і суду стали недоступни­ми для безпосереднього сприйняття. Відтак, докази становлять з'єднуючий ланцюг між свідомістю учасників процесу, що здійснюють чи беруть участь у доказуванні, та подією злочину, яка пізнається.

Безпосереднє пізнання слідчим, судом обставин, що підлягають доказу­ванню, та побічних доказів може мати правове значення, якщо воно відбувало­ся в кримінальному процесуальному провадженні при проведенні тих дій, які передбачені Кримінальним процесуальним кодексом, у встановленому порядку і закріплені в протоколах. В тих випадках, коли таке пізнання здійснюється поза межами процесу прокурором, слідчим, дізнавачем, суддею, слідчим суддею, це є перешкодою для участі у розслідуванні чи судовому розгляді цієї справи.

3. Стаття 84 КПК проводить розмежування між фактами та обставинами. Факти - це подія, явище, що відбулося в дійсності. Обставини - це явище супут­нє чому-небудь, яке супроводжує що-небудь, ту чи іншу сторону справи. Якщо дотримуватися етимологічного та логічного значення цих понять в криміналь­ному процесуальному провадженні, то фактами слід вважати події, з приводу яких ведеться процес, а обставини - це те, що пов'язане з цими фактами, що їх характеризує. Так, подія злочину і вчинення його підозрюваним, обвинува­ченим це факт, а місце, час його вчинення - це обставини. Таке розмежування між фактами та обставинами у кримінальному процесуальному провадженні є умовним, оскільки вони є взаємозалежними. Без місця, часу і способу вчинення злочину не можна визначити факт установленим.

4. Фактичні дані - це не факти об'єктивної дійсності, а відомості про них, що утворюють зміст доказів, за допомогою яких встановлюються факти і об­ставини, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні. «Фактич­ний» означає стан чого-небудь відповідний фактам, що відображаї ль дійсність. Дані - це інформація, яка необхідна для висновку чи прийняття, ріцення. Від­так, фактичні дані - це дані, для якого-небудь рішення, висновк)/, dio відобра­жають дійсність. Відповідно до змісту коментованої норми фактичні дані - це відомості, отримані у порядку, встановленому КПК про наявність чи відсут­ність фактів і обставин, що мають значення для кримінального провадження.

5. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 84 КПК докази повинні бути отримані у передбаченому КПК порядку. Це означає, що доказами можуть бути лише ті фактичні дані, які отримані в результаті проведення слідчих (розшукових), не­гласних (розшукових) дій, які передбачені Кодексом, і в тому порядку, як це передбачено відповідною процесуальною дією.

У ст. 223 КПК викладені загальні умови щодо їх проведення (мета, під­стави, участь і присутність осіб, інтереси яких можуть бути порушені або об­межені, час і місце їх проведення, участь у проведенні слідчої (розшукової)

224

дії осіб, які їх ініціювали, участь понятих, недопущення проведення слідчих (розшукових) дій після закінчення строків досудового розслідування). Крім того, конкретизована процесуальна форма проведення слідчих (розшукових) дій як допит (ст.ст. 224-227, 231 КПК), пред'явлення для впізнання (ст.ст. 228-232 КПК), обшук (ст.ст. 233-236 КПК), огляд (ст.ст. 237-239 КПК), слідчий експеримент (ст. 240 КПК), освідування особи (ст. 241 КПК), експертиза (ст. ст. 242-245 КПК).

6. На відміну від гласних слідчих (розшукових) дій, негласні слідчі (розшу­кові) дії проводяться таємно, відомості про факт їх проведення підлягають роз­голошенню, за винятком випадків, передбачених Кодексом (ч. 1 ст. 246 КПК). У главі 21 КПК закріплені загальні умови проведення негласних слідчих (роз­шукових) дій (ст. 246 КПК), порядок отримання дозволів на їх проведення (ст. ст. 247-251 КПК), фіксація ходу та результатів (ст. 252 КПК) тощо. Порядок проведення негласних слідчих (розшукових) дій не викладається. Він визнача­ється залежно від конкретної ситуації. Водночас, це не означає, що результати таких дій автоматично будуть набувати статусу доказів. Отримані матеріали підлягають перевірці на тих самих підставах, що і результати проведення ін­ших слідчих (розшукових) дій. Так, особи, які їх проводили або були залучені до їх проведення, можуть бути допитані як свідки. Крім цього, як зазначається у ч. 1, 3 ст. 256 КПК, можуть бути допитані також особи, з приводу дій або контактів яких проводилися такі дії. Це означає, що матеріали, отримані в ре­зультаті негласних слідчих (розшукових) дій, повинні вказувати на джерело їх походження, щоб у відповідній ситуації існувала можливість дослідження та пояснень авторів матеріалів чи обізнаних із ними осіб. Така перевірка може здійснюватися за участі сторін, зокрема, в умовах закритого судового засідан­ня, шляхом допитів, проведенням експертиз, експериментів та інших гласних слідчих (розшукових) дій, а також співставленням з доказами, отриманими за результатами гласних слідчих (розшукових) дій. Із цього випливає, що відо­мості, отримані в результаті негласних слідчих (розшукових) дій, можуть ви­користовуватися в доказуванні, якщо вони отримані із процесуальних джерел, передбачених ч. 2 ст. 84 КПК.

7. Відповідно до ч. 1 ст. 84 КПК встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню не тільки суд, а й слідчий, прокурор, слідчий суд­дя. Іншими словами, доказами за приписами цієї статті визнаються як ті, що отримані на досудовому провадженні, так і ті, що досліджені в судовому за­сіданні. Проте це не означає, що всі докази, зібрані стороною обвинувачення в ході досудового провадження, можуть бути визнані такими за результатами судового дослідження. Так, у ч. 4 ст. 95 вказується, що суд не вправі обґрун­товувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або по­силатися на них, у п. 2 ч. З ст. 374 КПК також наголошується, що у мотивуваль­ній частині вироку зазначаються докази на підтвердження встановлених судом обставин і досліджені безпосередньо в суді. Докази, отримані на досудовому

 225

 

розслідуванні, можна використовувати лише для прийняття рішень у цій стадії. Судові рішення обґрунтовуються лише доказами, дослідженими і визнаними судом. Із цього випливає, що докази в КПК поділяються на досудові і судові. Аналіз відповідних положень КПК свідчить про те, що в них унормовані пра­вові механізми впливу сторони захисту на формування доказів у стадії досудо-вого розслідування і судового розгляду. Тому інформаційна основа доказів під­силюється логічною складовою - фактами-аргументами, які можуть впливати на оцінку фактичних даних. Реально у процедурі формування доказів, а також в інтерпретації їх змісту можуть брати участь конкуруючі суб'єкти, що може призвести до активізації доказів, зміни їх змісту, ослабленні доказової сили чи навіть ліквідації.

8. У процесуальній літературі поняттям «джерела доказів», «процесуаль­ні джерела доказів» надається різне значення: як форма, вид доказів, засоби доказування, носії інформації. В ч. 1 ст. 84 КПК йдеться про фактичні дані, наявність чи відсутність фактів і обставин, що мають значення для криміналь­ного провадження та підлягають доказуванню. Вони відображають зміст та об'єктивну основу доказів. Під показаннями, речовими доказами, документа­ми, висновками експертів слід розуміти процесуальні джерела, тобто матері­альну форму, в якій містяться і за допомогою якої передаються фактичні дані. Такі джерела гарантують отримання найбільш повних і достовірних фактичних даних, що є важливою умовою допустимості доказів. З урахуванням цього, під доказами в кримінальному процесі слід розуміти єдність фактичних даних і їх процесуальних джерел. Залежно від способу і процесуального режиму отри­мання і їх характеру законодавець сформулював конкретну вимогу про те, що доказами можуть бути тільки показання, речові докази, документи, висновки експертів, незалежно від того, чи вони отримані в результаті гласних чи неглас­них слідчих (розшукових) дій.

С т а т т я 85. Належність доказів

І. Належними с докази, які прямо чи непрямо підтверджують існу­вання чи відсутність обставин, що підлягають доказуванні^) у криміналь­ному провадженні, та інших обставин, які мають значення для криміналь­ного провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

1. Властивість доказів слугувати засобами пізнання вчиненого у минуло­му злочину пояснюється тими об'єктивними зв'язками, які існують між ними і обставинами минулої події, з одного боку, і проміжними та побічними фак­тами - з іншого. Відсутність такої взаємозалежності свідчить про відсутність доказів. Зв'язок фактичних даних з відбиваючими обставинами вчинення зло­чину дозволяє виділити і закріпити в законі обов'язкову ознаку доказів - їх належність. Доказ не буде належним, якщо він не здатний встановлювати факт, що має значення для кримінального провадження. Зміст фактичних даних ви-

значається індивідуальними ознаками злочину. Тому дати хоча би приблизний порядок всіх даних про факти, що можуть обумовлювати докази, практично неможливо. Тим не менше, в кримінальному процесуальному і кримінальному законодавстві існує низка приписів, керуючись якими, органи розслідування і суд з урахуванням обставин вчинення конкретного злочину можуть вирішувати питання про належність доказів. Так, у ст. 91 КПК сформульовані обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні. Це критерії, які вказують на істотні обставини, знання яких дозволяє правильно досягти мети кримінального судочинства.

Не можна судити про належність доказів, якщо не відомі обставини, що підлягають доказуванню. Вони (а також проміжні та побіжні факти) первинні щодо доказів. Останні вторинні і похідні від фактів об'єктивної дійсності.

Не менш важливим для визначення неналежності доказів є сформульовані у кримінальному законодавстві склади злочинів, що є конкретизацією окремих обставин, які підлягають доказуванню.

2. Належність доказів також визначається тим, що вони прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуван­ню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження. Іншими словами, йдеться про використання в до­казуванні прямих і непрямих доказів. Прямий доказ - такий, що прямо і безпо­середньо вказує на ті факти і обставини, що підлягають доказуванню. Це така доказова процедура, коли знання про факти і обставини грунтуються на повідо­мленні осіб, які безпосередньо спостерігали цей факт у дійсності. Наприклад, показання свідка про те, що він особисто бачив нанесення обвинуваченим но­жем тілесних ушкоджень потерпілому. Із цього випливає, що між доказом і те­зою, що доводиться, не існує проміжних ланок. їх зв'язок має одноступеневий характер. З точки зору логіки прямі докази містять фактичні дані про ті факти і обставини, що підлягають доказуванню, у них теза і аргументи співпадають. Виходячи із обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному прова­дженні (ст. 91 КПК), прямим доказом слід вважати такий доказ, який прямо (одноступенево) встановлює обставини, що підлягають доказуванню, або один з його елементів, указаних у законі.

3. На відміну від прямих доказів, непрямі докази обґрунтовують обста­вини, які підлягають доказуванню, не прямо, а опосередковано через проміж­ні факти шляхом послідовних висновків. Так, із показань свідка вважається, Що він бачив на місці вбивства потерпілої двох молодиків, що збігається з часом вчинення злочину. Перший ступінь висновку свідчить про те, що дій­сно біля місця події знаходилося двоє молодиків. Із цього проміжного факту слідує, що, можливо, вони причетні до випадку вчинення злочину (другий ступінь висновку). В цьому випадку показання свідка є непрямим доказом причетності до вбивства, оскільки вони використані для обгрунтування фак­ту місця і часу перебування вказаних осіб і причетності до вбивства. Саме ³ такими фактами пов'язують поняття непрямих доказів. З логічної сторони

226

227

вони виконують подвійну роль у структурі доказу: з одного боку, є частковою тезою доказу, з іншого - доведена теза стає аргументом доведення наступ­ної, основної тези. Завдяки своєму перехідному характеру зазначені факти виділено в окрему групу доказових фактів, що отримали назву проміжних фактів. їх треба відмежовувати від побічних фактів, які не перебувають у зв'язку з фактом вчинення злочину конкретною особою, але знаходиться на паралельній лінії зв'язку з проміжними фактами. Так, факт близьких взаємин, хорошого слуху, зору, чуттєвої звукозаписуючої апаратури може підтверджу­вати факт проміжний, але в жодному разі не вчинення злочину. Побічні факти виконують, по суті, контрольну функцію щодо достовірності чи недостовір-ності існування проміжного факту. їх перелік неможливо перебачити в законі, тому в ч. 1 ст. 85 КПК вказується «та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження».

Непрямі докази - це отримані у встановленому законом порядку і досліджені в судовому засіданні відомості про факти і обставини, що передували, супроводжува­ли або виникли внаслідок злочину і які безпосередньо не вказують на його існування чи відсутність, але через перебування в об'єктивних формах зв'язків з іншими фак­тами і обставинами встановлюють наявність чи відсутність суспільно небезпечно­го діяння та інших обставин, що мають значення для кримінального провадження. Таким чином, можна визначати характерні ознаки непрямих доказів: а) вони одно­часно виступають як прямі і непрямі аргументи. Щодо проміжного факту (окремої тези) такі докази є прямими, щодо головного факту (основної тези) - непрямими, оскільки доводять її опосередковано, за допомогою поміжної ланки - окремої тези; б) жоден з непрямих доказів (аргументів), взятий ізольовано, не може самостійно і достовірно підтверджувати основну тезу, а висновок про зв'язок окремого непрямо­го доказу з головним фактом завжди має ймовірний характер.

4. Встановлення належності доказів не є одноактним. Зазвичай воно пов'язується з пізнанням фактів і обставин вчинення злочину. На початко­вих етапах доказування належність доказів визначається на рівні ймовірного знання, а остаточний висновок - при прийнятті кінцевих рішень по криміналь­ному провадженню, при встановленні обставин матеріально-правового харак­теру на основі доказів. Це не усуває труднощів у вирішенні питань про належ­ність доказів. Кожний доказ індивідуальний. Ступінь складності встановлення його належності визначається багатьма факторами: особливостями злочину, що розслідується, кількістю і якістю інформації, обсягом відомих та передбачува­них фактів, їх характером та зв'язком з іншими фактами. Таким чином, належ­ність доказів - це їх здатність своїм змістом встановлювати факти і обставини, що мають значення для кримінального провадження.

Докази будуть відповідати вимогам належності, якщо їх зміст буде вка­зувати: 1) на обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному прова­дженні (ст. 91 КПК); 2) на інші факти і обставини, що мають значення проміж­них та побічних фактів, що використовуються як аргументи, логічні посилання для обгрунтування фактів та обставин, що підлягають доказуванню.

Стаття 86. Допустимість доказу

⇐ Предыдущая32333435363738394041Следующая ⇒

Поделиться: