Жоден доказ не має наперед встановленої сили.

1. У теорії кримінального процесу та на практиці сформувалось стійке розуміння поняття оцінки доказів як розумової, логічної діяльності, що при­зводить до таких правових ознак доказів, як допустимість, належність, досто­вірність та достатність кожного окремого доказу та їх сукупності для форму­лювання висновків, рішень у справі (про поняття правових ознак доказів див. коментар до ст. 84 КПК). Оцінка джерела доказів з точки зору повноти відомос­тей, які в ньому містяться, здійснюється шляхом зіставлення відомостей, що відносяться до однієї і тієї ж обставини, із відповідним змістом аналогічного джерела доказів (наприклад, показань обвинуваченого, що одержані у різний час або під час проведення різних слідчих дій: допиту, очної ставки тощо).

2. Оцінка доказів тісно переплітається з їх перевіркою. У науці кримі­нального процесу є загальновизнаним положення, що логічний етап перевірки доказів починається з їх аналізу й синтезу. Аналіз проводиться шляхом умовно­го роз'єднання змісту й джерела. Аналізуючи зміст доказу, суб'єкт доказування більш глибоко пізнає його узгодженість чи неузгодженість з іншими доказами і таким чином збільшує своє уявлення про обставини події, що досліджується,

254

або доходить необхідності отримати нові докази. Самостійний аналіз джерела доказу надає можливість виявити його особливості, які дозволяють вести мову про об'єктивність і правдивість джерела. Зокрема, на показання свідка можуть впливати його вік, професія, стан здоров'я і органів чуття, обставини сприй­няття подій та явищ, соціальні ознаки, зумовлені рівнем інтелекту, службовим і сімейним статусом тощо. Аналіз доказів передбачає і їх синтез, тобто перевірку в сукупності. Такий підхід до перевірки доказів дає можливість аналізувати їх з точки зору суперечливості або достовірності, повноти чи неповноти, логічного зв'язку або відсутності такого тощо.

Слідчий, наприклад, при отриманні якогось окремого доказу піддає його перевірці, збирає при цьому нові докази. Потім він оцінює зібрану сукупність доказів, порівнює їх між собою. Якщо отриманий доказ буде підтверджений недостатньо або певні суперечності не будуть усунуті, виникає необхідність отримати нові докази. Таким чином, оцінка доказів існує не тільки на заключ­ному етапі доказування при дослідженні всієї сукупності зібраних і переві­рених доказів, тобто протягом всього процесу доказування. Саме в результаті такої оцінки слідчий отримує нове похідне знання про те, наприклад, що обви­нувачений (підозрюваний) у справі може переховуватися від слідства та суду, перешкоджати встановленню істини у кримінальному провадженні або займа­ється злочинною діяльністю. Таке знання стає підґрунтям для вибору виду за­побіжного заходу і спрямоване, зокрема, на забезпечення ефективного процесу доказувакчя в цілому. 1 навпаки, допущені при такій оцінці помилки слідчого перешкоджають розвитку і завершенню доказування у кримінальній справі.

3. Перевірку не можна ототожнювати з оцінкою доказів, оскільки оцін­ку становить суто розумовий (логічний) процес, а поєднання цього процесу з практичними діями складає перевірку доказів. До того ж, у першому випадку досліджуються один чи кілька доказів, переважно з метою встановлення їх зміс­ту та допустимості; а в іншому - тільки зміст усіх зібраних і перевірених до­казів, а також кожного доказу окремо, зв'язки і відносини між ними, обставини, котрі ними встановлюються. Наприклад, якщо достовірність доказів повною мірою може бути не встановлена через обмежену кількість доказів і заслуговує на оцінку з урахуванням повної сукупності доказів у справі, то належність і до­пустимість можуть бути встановлені вже на етапі збирання і перевірки доказів.

4. У коментованій статті закріплено засаду вільної оцінки доказів. Серед головних умов вільної оцінки доказів, яка носить обов'язковий характер для всіх суб'єктів оцінки, що ведуть процес, законодавець називає такі:

необхідність формування внутрішнього переконання;

необхідність всебічного, повного і об'єктивного розгляду всіх обставин справи в їх сукупності;

необхідність керуватись законом;

ніякі докази не мають для суб'єкта оцінки наперед встановленої сили.

Внутрішнє переконання доцільно розглядати як мету (результат) оцін­ки доказів у разі прийняття будь-якого процесуального рішення. Внутрішнє

 255

переконання — це такий стан свідомості суб'єкта оцінки, коли він вважає, що зібрані й перевірені у справі докази є достатніми для вирішення питання щодо наявності чи відсутності обставин, які входять до предмета доказування, або інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, і впев­нений у правильності свого висновку та готовий до практичних дій відповідно до отриманих знань.

Закономірна присутність психологічного компоненту у формуванні вну­трішнього переконання суб'єкта оцінки зумовлює неминучий вплив його почут­тів на результати оцінки доказів і якість рішень, що приймаються. На внутрішнє переконання впливають також морально-етичні, ситуативні, цілеспрямувальні, соціальні чинники. Це не означає, що суб'єкт оцінки вправі приймати процесу­альні рішення лише за наявності у нього внутрішнього переконання: саме по собі внутрішнє переконання не має правового значення. Стаття 94 КПК вимагає, щоб ця впевненість ґрунтувалась на «всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності» у відповідності з вимогами закону, тобто закон вимагає, щоб внутрішнє переконання було обгрунтованим. Вимоги закону щодо розгляду обставин справи слід розглядати і як вимоги щодо оцінки відпо­відних доказів. Це пов'язано з тим, що процесуальне рішення приймається на підставі всебічної, повної і об'єктивної оцінки зібраних і перевірених на поточ­ний момент доказів, а не обставин справи. Тому внутрішнє переконання, до якого приходять суб'єкти оцінки, перш за все грунтується саме на такому всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх доказів у їх сукупності. Шлях внутріш­нього переконання повинен відображуватись через мотивування висновків. Це дозволяє його перевірити і дійти висновку про правильність або помилковість.

Показання

С т а т т я 95. Показання

1. Показання - це відомості, які надаються в усній або письмовій фор­мі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження.

2. Підозрюваний, обвинувачений, потерпілий мають право давати по­казання під час досудового розслідування та судового розгляду.

⇐ Предыдущая36373839404142434445Следующая ⇒

Поделиться: