Зміст та тлумачення договору.

Суть і значення цивільно-правового договору в конкретних правовідносинах найбільш яскраво відображаються у його змісті, яким визначається і зміст самого правовідношення.

Зміст договору становлять умови, на яких він укладений. Слід підкреслити, що у новому ЦК міститься спеціальна стаття, присвячена змісту договору. Йдеться про ст. 628, у якій умови, що становлять зміст договору, поділяються на два види, а саме: умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними; умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Перший вид умов договору можна йменувати ініціативними, а другий — обов'язковими. Оскільки, як уже зазначалося, з урахуван­ням свободи договору, сторони є вільними у визначенні його умов (ст. 627 ЦК), перевага віддається саме ініціативним умовам дого­вору. Що ж стосується обов'язкових умов, то ними є ті, які стосов­но окремих видів договору закріплені у актах цивільного законо­давства, положення котрих є обов'язковими для сторін з ураху­ванням вимог ст. 6 ЦК про співвідношення актів цивільного за­конодавства і договору. Йдеться про умови, що не можуть змінюва­тися сторонами через наявність у актах цивільного законодавства прямого застереження про це, а також про умови, обов'язковість яких випливає із змісту зазначених актів або із суті відносин між сторона­ми. Відповідно до вказаного існують дві базові моделі правового ре­гулювання договірних відносин - внутрішнє регулювання (саморегу­лювання) та зовнішнє (імперативне, державне) регулювання. Суть першої моделі полягає у тому, що сторони скористалися наданою їм можливістю саморегулювання і обмежили коло умов договору лише ініціативними умовами. Це може мати місце, коли акти цивільного законодавства щодо виду укладеного сторонами договору взагалі не передбачають кола обов'язкових умов, а також і тоді, коли такі умо­ви, хоча і передбачені, але не містять прямого застереження про не­можливість сторонам відступати від даних вимог. Суть другої моделі полягає у тому, що сторони відмовилися від наданої їм можливості саморегулювання і погодилися із зовнішнім (імперативним держав­ним) регулюванням договірних відносин. Безумовно, другою модел­лю охоплюється ситуація, коли акти цивільного законодавства щодо типу (виду) договору, який уклали сторони, не тільки передбачають коло обов'язкових умов, а й містять застереження про неможливість і відступу від їх вимог.

Слід зазначити, що новий Цивільний кодекс України, закріплюю­чи спеціальні правила про зміст договору, відтворює у ст. 638 також і правила, які містилися у ст. 153 ЦК 1963 р., спрямовані на виокрем­лення істотних умов договору. Суть такого виокремлення полягає у тому, що укладення договору пов'язується з досягненням згоди між сторонами у потрібній у належних випадках формі саме стосовно цих умов. У зв'язку з цим виникає питання про співвідношення за новим ЦК умов договору, які складають його зміст (ст. 628), та істотних умов (ст. 638). Але вирішення даного питання є неможливим без встановлення сутності істотних умов, чинників, які обумовили необ­хідність їх виокремлення у ЦК 1963 р. та доцільність збереження їх у новому Цивільному кодексі.

Відповідно до ст. 153 ЦК 1963 р. істотними визнавалися умови договору, визначені такими за законом, або які були необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких, за заявою однієї із сторін, необхідним було досягнення згоди. Аналіз зазначеної норми давав підстави стверджувати, що істотні умови мали свою внутрішню диференціацію і охоплювали три групи умов, а саме: умо­ви, визнані такими законом; умови, які хоча у законі і не визнані іс­тотними, але є такими через їх необхідність для договорів даного ви­ду; умови, про включення яких до договору наполягає одна із сторін. Чинники, що обумовлювали склад істотних умов, майже не розгляда­лися дослідниками, хоча вони вказували на те, що при відсутності хо­ча б однієї з істотних умов договір вважається не укладеним, що ці умови формують договори в цілому та їх окремі типи (види), зокрема. Дані умови є необхідними і достатніми для того, щоб договір вважав­ся здатним породжувати права і обов'язки його сторін. Отже, сут­ність істотних умов полягає в їх обов'язковості для набуття догово­ром ознак юридичного факту. Саме обов'язковість є тією загальною ознакою, що має об'єднувати усі три види істотних умов. Але вини­кає питання: у чому саме полягає їх обов'язковість і чим зумовлена необхідність зазначених видів істотних умов?

На перший погляд, обов'язковість істотних умов завжди полягає у необхідності досягнення сторонами згоди щодо усіх їх видів. При­наймні, це випливає з буквального змісту ч. 1 ст. 153 ЦК1963 р., ос­кільки за правилом, вміщеним у ній, договір вважається укладеним, коли між сторонами досягнуто згоди стосовно всіх істотних умовах. Але, згідно з ч. 2 цієї ж статті, згоду необхідно досягти тільки щодо третього виду істотних умов — тих, на необхідності яких наполягає одна із сторін. Що ж до істотних умов першого та другого виду, то во­ни визнавалися істотними, незалежно від волі сторін. І це невипадко­во. З огляду на те, що досягнення згоди знаходить прояв у домовлено­сті сторін, яка є результатом узгодженості їх волі, а, отже, у сторін при цьому має бути можливість вибору. Такої можливості щодо ви­бору переліку істотних умов першого і другого виду сторони не мали, оскільки зазначені умови або містилися у імперативних нормах, які за ЦК 1963 р. не могли змінюватися згодою сторін, або випливали із змісту саме таких норм. Тому дані умови визнавалися істотними за визначенням законодавця. При цьому не має принципового значення те, чим зумовлена обов'язковість істотних умов: згодою сторін на це, їх вимушеністю підкорятися імперативним вимогам закону або існу­ючому в державі правопорядку, оскільки незгода сторін з ними з будь-якого мотиву тягла однаковий наслідок - договір визнавався неукладеним.

Відповідаючи на питання про те, чим була зумовлена необхідність диференціації істотних умов на зазначені види, слід вказати на їх по­в'язаність з домінуючими правовими засобами та панівним типом ре­гулювання цивільних відносин у період існування директивної (пла­нової) економіки.

Перший вид істотних умов безпосередньо пов'язаний з тим, що договори соціалістичних організацій (яким належав пріоритет у сфе­рі договірних відносин) мали своїм призначенням конкретизацію та забезпечення виконання народногосподарських планів. Саме через імперативні приписи (заборони, зобов'язування, санкції), обов'язкові для сторін договору, в умовах відсутності конкурентного середови­ща, забезпечувались публічні інтереси у цій сфері суспільних відно­син. Це повністю узгоджувалось з тими реаліями, які існували у той час у суспільстві. Йдеться про те, що відмова від об'єктивного поділу права на приватне і публічне та опублічення усіх суспільних відносин призвело до повної централізації державою усього суспільного життя через панування абсолютно зобов'язуючого типу регулювання су­спільних відносин. В економічній сфері дана централізація призвела до створення та функціонування економіки, що базувалася на моновласності, яка належала державі. Заборона приватної власності та під­приємництва унеможливлювали прояв у цій сфері будь-якої ініціати­ви окремої особи. У правовій сфері, де пануюче місце займала дер­жава з авторитарним режимом, майже єдиним регулятором суспіль­них відносин визнавалися нормативні приписи, що здебільшого мали імперативний характер. Роль же договору, як регулятора суспільних відносин, перш за все у сфері економіки, була принижена за рахунок підвищення ролі адміністративних (владних) актів, у тому числі актів планування. Про це красномовно свідчить ст. 152 ЦК 1963 р., згідно з якою зобов'язання, що ви никало безпосередньо з акта планування на­родного господарства, визначалося останнім, а зміст договору, який укладався на підставі планового завдання, повинен був відповідати цьому завданню. Причому в останньому випадку імперативним чи­ном визначалося не тільки коло істотних умов першого виду, а й самі ці умови.

Необхідність другого виду істотних умов була зумовлена здебіль­шого тим, що ст. 4 ЦК 1963 р. визнавала підставою виникнення ци­вільних прав і обов'язків не тільки договори, передбачені законом (понайменовані договори), а й ті, що хоча і не передбачені законом, але такі, які йому не суперечать. Крім того, необхідність цього виду умов пов'язана ще й з тим, що не для усіх понайменованих договорів закон прямо передбачав коло істотних умов. Названі два види істот­них умов об’єднувало наступне. По-перше, останні, як вже зазначало­ся, генетично пов'язані з імперативними нормами. По-друге, вони пристосовані до зовнішнього (державного) регулювання суспільних відносин, за якого, як зазначав І. О. Покровський, регулювання здій­снюється з єдиного центру, котрим є державна влада. Саме вона вка­зує своїми нормами кожній особі її юридичне місце, її права і обов'яз­ки стосовно державного механізму в цілому і щодо інших окремих осіб.

Нарешті, наявність третього виду істотних умов пов'язана з тим, що хоча у часи існування директивної (планової) економіки принцип свободи договору не тільки не визнавався законодавцем, а й розгля­дався, навіть, науковцями як демагогічна фразеологія, що завуальо­вує експлуататорський характер договору в капіталістичному су­спільстві², все ж окремі послаблення у договірній сфері і тоді передбачалися. Вони знаходили свій прояв у тому, що в окремих ви­падках договір розглядався як певний соціальний регулятор суспіль­них відносин. Йдеться про випадки, коли норми права надавали учас­никам договірних відносин можливість встановлювати окремі види умов договору. Це надало можливість дослідникам виокремлювати у змісті договору звичайні та випадкові умови. Як звичайні, так і ви­падкові умови пов'язані, перш за все, не з імперативними, а з диспо­зитивними нормами, у яких міститься модель, запропонована законо­давцем. Одночасно ж сторонам договору надавалася можливість відступати від цієї моделі. Невключення до договору умови, передба­ченої диспозитивною нормою як запропонованої моделі, свідчило про те, що для даного договору вона є звичайною. Формулювання ж у договорі погодженої сторонами умови всупереч моделі, запропоно­ваній у диспозитивній нормі, вказувало на те, що для даного договору вона є випадковою. Випадковою вважалась і умова, яка погоджува­лась сторонами з метою вирішення питань, що взагалі не були врегу­льовані законодавством.

Пов'язаність звичайних і випадкових умови з диспозитивними нормами або з відсутністю прямої заборони на врегулювання відно­син за домовленістю сторін зближує їх з істотними умовами. Неви­падково Брагинський М.Й., Витрянський В.В. останнім часом вказують на відсутність підстав для виокремлення таких умов взагалі. Така позиція заслуговує на увагу. Безспірність її щодо випадкових умов не викликає сумніву з огляду на те, що при включенні останніх до договору вони нічим не відрізняються від істотних умов третього виду. В тих же випадках, коли йдеться про звичайні умови, які не включаються до договору че­рез їх збігання з моделлю, запропонованою у диспозитивній нормі, вони є схожими з істотними умовами першого виду, за умови згоди з тим, що диспозитивні норми не відрізняються від імперативних доти, поки сторони не включать до договору умови, які відрізняються від моделі, запропонованої у диспозитивній нормі.

Отже, ЦК 1963 р. нормативне виокремлював лише істотні умови договору, пов'язуючи досягнення згоди щодо них з моменту його укладенням. Легальна диференціація істотних умов на три види була обумовлена здебільшого домінуючими у той час правовими засобами (заборони, зобов'язування, санкції) та панівним типом регулювання цивільних відносин в умовах існування планової економіки.

Відповідь на раніше поставлене питання про доцільність збере­ження у новому Цивільному кодексі України нормативного виокрем­лення істотних умов договору має бути позитивною. Це пов'язано з тим, що його ст. 638 як істотну умову будь-якого договору закріплює умову про його предмет, за допомогою якого визначається сутність (тип та вид) зобов'язання, що породжується укладеним договором. Що ж стосується збереження у ст. 638 ЦК диференціації істотних умов на три види за моделлю ЦК 1963 р., то на думку Борисової В.І. такої доцільності не вба­чається, хоча б з огляду на те, що це не узгоджується з умовами дого­вору, які становлять його зміст відповідно до ст. 628 ЦК. Отже, абз. 2 ч. 1 ст. 638 ЦК необхідно узгодити із загальним змістом ст. 638 ЦК і закріпити правило про те, що істотними умовами договору є умова про предмет та інші умови, які становлять його зміст згідно зі ст. 628 ЦК. Практично це буде означати, що, крім предмета договору, до істотних його умов будуть належати (залежною від обраної базової моделі регулювання договірних відносин) умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, ті, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства, з урахуванням правил про співвідношення актів цивільного законодавства і договору, закріплених у ст. 6 ЦК, або поєднання обох видів умов.

Слід підкреслити, що і за новим ЦК зберігається сутність істотних умов, а саме - пов'язаність укладення договору з досягненням згоди сторін щодо них у належній формі. Але перелік і зміст цих умов виз­начають, за загальним правилом, самі сторони. Новий ЦК не закріп­лює як істотні умови договору, навіть, умови щодо ціни та строків (як це було передбачено у ст. 130 ЦК УСРР 1922 р.), хоча встановлює, відповідно, у ст. 632 та ст. 631 моделі даних умов, якими можуть ско­ристатися сторони. Не випадково ч. 4 ст. 632 ЦК містить правило, згідно з яким, якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути виз­начена, виходячи з його умов, вона визначається, виходячи із звичай­них цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на мо­мент укладення договору.

На зміст договору і за новим ЦК можуть впливати як акти органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, орга­нів місцевого самоврядування (ч. 1 ст. 648 ЦК), так і типові умови договорів певного виду, оприлюднені у встановленому порядку (ст. 630 ЦК). Зазначені положення потребують пояснення.

Акти зазначених органів, зокрема, державні замовлення, можуть впливати на зміст договору тільки у випадку обов'язковості їх для сторін (сторони). Згідно зі ст. 2 Закону України “Про поставку про­дукції для державних потреб” від 22 грудня 1995 р. такі державні за­мовлення є обов'язковими лише для юридичних осіб, заснованих повністю або частково на державній власності, а також для суб'єктів усіх форм власності, які є монополістами на відповідному ринку про­дукції, за умови, що виконання державного замовлення не спричиняє збитків їх виконавцям. Безумовно, виконання державного замовлен­ня є обов'язковим і для суб'єктів приватного права, що погодилися за власним розсудом бути його виконавцем. При цьому зміст договору (державного контракту), укладеного на підставі зазначеного акта, має йому відповідати.

Типові умови договорів певного виду, оприлюднені у встановле­ному порядку, теж можуть впливати на зміст відповідних умов кон­кретного договору. Такі умови здебільшого стосуються зовнішньо­економічних договорів (контрактів). Наприклад, постановою Кабіне­ту Міністрів України і Національного банку України від 21 червня 1995 р. № 444 встановлені типові платіжні умови зовнішньоеконо­мічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до цих договорів (контрактів), які рекомендовані для застосування суб'єктам підприємницької діяльності. Згідно зі ст. 630 ЦК типові умови є обов'язковими для сторін лише у випадку, коли це встанов­лено самим договором. Якщо ж у договорі не міститься посилання на типові умови, останні можуть застосовуватися як звичаї ділового обо­роту, за умови, що вони відповідають вимогам ст. 7 ЦК, тобто за умо­ви, що вони не суперечать іншим умовам договору або актам цивіль­ного законодавства, які є обов'язковими для сторін. Від типових умов договору, передбачених ст. 630 ЦК, слід відрізняти типові договори, що використовуються при укладенні договорів приєднання, на які правила вказаної статті не поширюються.

Викладене свідчить, що в умовах дії принципу свободи договору та можливості саморегулювання у цій сфері суспільних відносин зміст договору об'єктивно ускладнюється. Саме тому новий ЦК у ст. 637 передбачає можливість тлумачення умов договору - з'ясуван­ня дійсного їх змісту самими сторонами або судом на вимогу сторін чи однієї з них. Оскільки на договори (двосторонні та багатосторонні правочини) поширюється у повному обсязі технологія тлумачення правочинів, яка закріплена в ст. 213 ЦК, і детально була нами розглянута нами попередніх заняттях. Згадаємо цей матеріал.

Засади тлумачення договору встановлює згадана стаття Цивільного кодексу, яка виз­начає: 1) суб'єкти тлумачення; 2) правила тлумачення.

Суб'єктом тлумачення договору є насамперед його сторони. Це цілком природно, оскільки саме сторони найкраще знають, якою була їх воля, що дійсно малося на увазі при укладен­ні правочину і що вони збиралися виразити через волевиявлення.

При тлумаченні двостороннього або багатостороннього договору вірогідність розбіжностей у трактуванні тих чи інших поло­жень договору є набагато вищою ніж односторонніх правочинів, адже кожен з його учасників мо­же мати своє бачення як власного волевиявлення, так і волевияв­лення контрагента (контрагентів) за договором. Тому в цьому ви­падку тлумачення договору на вимогу однієї, обох або усіх сторін правочину рішення про тлумачення змісту правочину може поста­новити суд.

Правила тлумачення правочину (чч.3,4 ст.213 ЦК) мають зас­тосовуватися як при автентичному тлумаченні правочину його сто­ронами, так і при тлумаченні правочину судом. Але якщо при ав­тентичному тлумаченні вказана норма ЦК має рекомендаційний характер, то у разі тлумачення змісту правочину судом застосуван­ня правил чч.3, 4 ст.213 ЦК є обов'язковими.

Правила тлумачення правочину визначені законом за принци­пом "концентричних кіл", тобто при неможливості витлумачити положення договору шляхом використання вузького кола засобів (буквальне тлумачення), залучаються усе нові й нові критерії пере­вірки правильності того чи іншого трактування умов договору.

Ця система "концентричних кіл" виглядає таким чином:

1) при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загаль­ноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів (бук­вальне граматичне тлумачення);

2) у разі коли буквальне значення слів і понять, а також загаль­ноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їх зміст встанов­люється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом ін­ших його частин, усім його змістом, намірами сторін (структурно-системне тлумачення);

3) якщо ні буквальне граматичне, ні структурно-системне тлу­мачення не дають можливості встановити справжню волю особи, яка вчинила правочин, використовуються будь-які обставини, що можуть допомогти з'ясувати відповідність волевиявлення дійсній волі учасника (учасників) правочину: враховуються мета правочи­ну, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обігу, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення (комплексне тлумачення).

Але слід звернути увагу на те, що при тлумаченні договорів, згідно з ч. 2 ст. 637 ЦК, можуть вра­ховуватися також типові умови договору (типові договори), навіть якщо у договорі немає посилання на ці умови.

Висновок по четвертому питанню:

У цивілістиці виділяють три види умов договору, що складають його зміст. А саме, істотні, звичайні, випадкові. Частина 1 ст. 638 ЦК поділяє істотні умови на чотири групи: умови про предмет; умови, які визначені законом як істотні; умови, які є необхідними для договорів даного виду; умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досяг­нуто згоди.

Тлумачення умов договору ґрунтується на загальних засадах тлумачення правочинів. Охарактеризуємо порядок укладення, зміни та припинення договірних відносин.

⇐ Предыдущая123456Следующая ⇒

Поделиться: