Укладення, зміна та розірвання договорів.

Оскільки цивільно-правовий договір є однією з основних під­став виникнення зобов'язань, його характеристика не може бути повною без висвітлення порядку укладення договорів.

Договір є домовленістю двох або більше сторін, його укладення пов'язується з досягненням між ними у належній формі згоди з усіх істотних умов (ч. 1 ст. 638 ЦК). Процес укладення дого­вору складається з двох стадій, а саме: пропозиції укласти договір, що йменується офертою, та прийняття зробленої пропозиції другою стороною, яка називається акцептом. Оферентом і акцептантом йме­нується сторона, котра зробила пропозицію укласти договір або при­йняла її (відповідно).

Згідно зі ст. 641 ЦК пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Аналіз цієї статті дає підстави стверджувати, що офертою є не будь-яка пропозиція, а лише та, що відповідає наступним умовам. По-перше, пропозиція має міс­тити істотні умови договору. По-друге, вона повинна виражати намір особи, яка зробила пропозицію, вважати себе зв'язаною договором і запропонованими умовами у разі її прийняття іншою особою. По-третє, вона має бути спрямованою до конкретної особи (де­кількох осіб). Хоча третя умова прямо у ст. 641 ЦК не закріплена, але вона випливає з її суті. Про це свідчить положення, закріплене у даній статті, згідно з яким не визнається, за загальним правилом, офертою, а розглядається лише як запрошення робити пропозиції щодо укла­дення договору реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб. Як виняток із загального правила слід розглядати існування публічної оферти, яка має не персоніфікований характер, за умови, що реклама або інші пропозиції містять усі істотні умови договору і висловлюють намір укласти договір з будь-якою особою, яка відповість на цю пропозицію.

Такий формалізований підхід до оферти пов'язаний з тим, що за юридичною природою вона є одностороннім правочином, який, з мо­менту отримання його іншою стороною, породжує певні юридичні обов'язки для оферента. Так, останній не може відкликати одержану адресатом оферту протягом строку, встановленого для відповіді, як­що інше не вказане у пропозиції або не випливає з її суті чи обставин, за яких вона зроблена. Але оферта може бути відкликана до моменту або, навіть, у момент одержання її адресатом. Так, оферта, надіслана листом, може бути відкликана до його отримання адресатом телегра­мою чи з допомогою інших засобів оперативного зв'язку. В разі спо­ру щодо правомірності відзиву оферти він підлягає розгляду судом.

Відповідь особи, якій була адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття визнається акцептом, якщо з неї випливає, що є пов­на і безумовна згода акцептанта із запропонованими у оферті умова­ми (ч. 1 ст. 642 ЦК). Відповідь про згоду укласти договір на інших, ніж було запропоновано умовах, є згідно зі ст. 646 ЦК відмовою від одержаної пропозиції і водночас новою пропозицією особі, яка зро­била попередню пропозицію. При цьому первинний оферент займає місце акцептанта.

Правовий наслідок акцепту - укладення договору пов'язується не з його здійсненням, а саме із своєчасним отриманням оферентом та­кої відповіді. Ось чому особа, яка прийняла пропозицію, може від­кликати свою відповідь про її прийняття, повідомивши про це оферента до моменту або у момент одержання нею відповіді про при­йняття пропозиції (ч. З ст. 642 ЦК).

ЦК по-різному вирішує питання про своєчасність акцепту залежно від того, чи вказувався у пропозиції про укладення договору строк для відповіді.

Так, якщо у пропозиції укласти договір вказаний строк для відпо­віді, договір є укладеним, коли особа, яка зробила пропозицію, одер­жала відповідь про її прийняття протягом цього строку (ст. 643 ЦК).

Якщо ж у пропозиції укласти договір не було вказано строку для відповіді, своєчасність її отримання визначається залежно від форми оферти. При усній формі оферти (це має місце у випадку, коли сторо­ни спілкуються між собою безпосередньо) договір вважається укладе­ним, якщо особа, якій було зроблено пропозицію, негайно заявить про її прийняття. При письмовій формі оферти договір є укладеним, якщо особа, яка зробила пропозицію, одержала відповідь протягом строку, встановленого актом цивільного законодавства, а якщо даний строк не встановлений, - протягом нормально необхідного для цього часу. При вирішенні питання про те, який час слід вважати нормально необ­хідним, врахуванню підлягають, зокрема, такі чинники: відстань між оферентом і акцептантом, спосіб спілкування між ними тощо.

Прийняттям (акцептом) пропозиції на умовах, викладених у офер­ті, вважається вчинення акцептантом у межах строку для відповіді дії, яка засвідчує його бажання укласти договір (ч. 2 ст. 642 ЦК), якщо це не суперечить змісту оферти або вимогам, установленим законом. Такими діями можуть бути відвантаження товару, надання послуги, виконання роботи, сплата відповідної суми грошей, вчинення інших дій відповідно до вказаних у оферті умов договору.

Оскільки оферент зобов'язаний перед стороною, якій він зробив пропозицію укласти договір, лише протягом строку, необхідного їй для відповіді, одержання останньої із запізненням звільняє оферєнта від відповідних обов'язків (ч. 1 ст. 645 ЦК). При цьому договір вва­жається неукладеним. Таким є загальне правило. Але може бути і на­ступна ситуація, коли з відповіді про прийняття пропозиції укласти договір випливає, що вона відправлена акцептантом своєчасно, але через винні дії установ зв'язку чи з інших причин оферент отримав її із запізненням. У Цивільному кодексі щодо такої ситуації закріплено наступні правила, які залежать від низки обставин.

По-перше, якщо оферент негайно повідомить особу, якій було направлено пропозицію, про одержання її відповіді із запізненням, він звільняється від відповідних зобов'язань перед останньою, а договір з нею вважається неукладеним. Наявність вказаного правила пов'язана з необхідністю негайної стабілізації відносин. З одного боку, оферент, не отримавши своєчасно відповіді від другої сторони, міг вважати, що вона відмо, вилася від укладення договору і укласти договір з іншою особою. З іншого - акцептант, впевнений у тому, що договір укладений, міг по­чати його виконання. При невиконанні цього правила договір вва­жається укладеним і оферент зобов'язаний виконати його або від­шкодувати збитки другій стороні. По-друге, відповідь, одержана із запізненням, є згідно з ч. 2 ст. 645 ЦК новою пропозицією; при цьому сторони міняються місцями. По-третє, за згодою оферента, договір може вважатися укладеним незалежно від того, що відповідь про прийняття пропозиції укласти договір було відправлено та (або) одержано із запізненням (ч. З ст. 645 ЦК). Обидва з останніх правил, закріплених у ст. 645 ЦК, спрямовані на захист інтересів первинного оферєнта, який зацікавлений в укладенні договору з первинним ак­цептантом.

Питання про форму договору є важливим, хоча б з огляду на те, що його укладення пов'язується, як уже зазначалося, з досягненням у на­лежній формі згоди між сторонами з усіх істотних умов. На договір поширюються загальні правила щодо форми правочинів, закріплені у статтях 205-209 ЦК і детально розглянуті нами раніше.

Форма договору — це спосіб вираження волі осіб, які беруть у ньому участь.

Цивільне законодавство і практика визначили такі найбільш поширені форми вчинення договорів: 1) конклюдентними діями; 2) шляхом мовчання; 3) усно; 4) письмово; 5) письмово з нотаріальним посвідченням; 6) письмово з дотриманням спеціальних вимог (державна реєстрація тощо).

Одним із найпростіших способів вираження волі є конклюдентні дії, тобто, звичайна за таких обставин поведінка особи, з якої ясно випливає намір (бажання) особи здійснити правочин на заз­далегідь відомих умовах. Договори за допомогою конклюдентних дій можуть вчинятися лише у випадках, коли це не суперечить їх суті й законом не встановлений інший спосіб вираження волі сто­совно таких правочинів. Наприклад, банк, виставляючи банкомат, виражає свій намір виплачувати гроші володільцям відповідних кредитних карток; володілець картки, виконуючи необхідні дії, ви­ражає свою волю на отримання грошей з рахунку.

Вираження волі в договорі можливе також шляхом мовчання (ч.3 ст.206 ЦК). Мовчання має правове значення лише у тому ви­падку, якщо законом або домовленістю сторін правочину йому на­дане таке значення. Так, якщо орендатор продовжує користувати­ся майном після закінчення строку договору при відсутності запе­речень з боку орендодавця, договір вважається поновленим на тих самих умовах па невизначений строк (ст.764 ЦК). У цьому випад­ку подовження орендних відносин відбувається фактично шляхом мовчазної згоди сторін.

Поширенішим варіантом вираження волі суб'єктів цивільних відносин є словесний спосіб (усна форма правочину), коли висно­вок про волю особи робиться не приблизно, а на підставі прямо висловленого нею бажання.

Така форма договорів може мати місце у випадку переговорів сторін під час їх особистої зустрічі, переговорів по телефону, радіо тощо без складання письмового документа.

Згідно зі ст.206 ЦК, за загальним правилом, усно можуть вчи­нятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх учинення.

Характерною рисою таких правочинів є збіг у часі двох стадій їх розвитку — виникнення і припинення шляхом виконання.

Зазвичай у таких випадках йдеться про договори, які уклада­ються на невелику суму або з приводу яких рідко виникають спо­ри. Зокрема до них належать:

1) договори фізичних осіб між собою на суму, що не переви­щує двадцятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму дохо­дів громадян;

2) договори з будь-яким суб'єктним складом незалежно від су­ми, що виконуються безпосередньо під час їх укладення, як, нап­риклад, договір купівлі-продажу за готівку. У цьому випадку будь-якій фізичній особі, яка оплатила товари або послуги на підставі усного правочину з іншими юридичними або фізичними особами, за її бажанням має бути виданий документ, що підтверджує підста­ви і суму отриманих грошей. Водночас ч.2 ст.207 ЦК встановлює фактично обов'язок юридичних осіб, які оплатили товари або пос­луги, вимагати від контрагента письмового підтвердження отрима­ної суми грошей та підстав для їх отримання.

У жодному разі не допускається усне вчинення правочинів, що­до яких потрібне нотаріальне посвідчення або державна реєстрація, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність (наприклад, домовленості про поруку, зас­таву тощо).

Договори на виконання договору за домовленістю сторін мо­жуть вчинятися в усній формі навіть тоді, коли за загальним пра­вилом для самого договору передбачена письмова форма. Проте ус­ні правочини на виконання письмового договору не допускаються, якщо це суперечить договору або закону.

У простій письмовій формі мають укладатися договори:

а) між юридичними особами;

б) між фізичною та юридичною особою (крім випадків, коли момент учинення правочину збігається з виконанням);

в) фізичних осіб між собою, на суму, що перевищує у 20 і біль­ше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (крім випадків, коли момент учинення правочину збігається з ви­конанням);

г) інші договори, для яких письмова форма передбачена зако­ном (ст.208 ЦК).

Згідно зі ст.207 ЦК письмовою формою вважається фіксація змісту правочину у одному (договір, довіреність тощо) або у кіль­кох документах (листи, телеграми тощо). Правочин також вважа­ється вчиненим у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного за­собу зв'язку.

У документі, що є письмовою формою договору, має бути вка­заний зміст правочину, його сторони. При цьому останні мають засвідчити документ своїм підписом (а якщо це юридичні особи, то ще й скріпити печаткою). Законодавчими актами та угодою сторін можуть встановлюватися додаткові вимоги, яким має відповідати укладений правочин.

У випадках, прямо зазначених у законі, або за погодженням сторін, недотримання простої письмової форми має наслідком не­дійсність правочину (ст.218 ЦК). Зокрема, ЦК передбачає нікчем­ність правочину у випадках порушення вимоги про його письмову форму, якщо ним встановлюються засоби забезпечення виконання зобов'язання (ст.547 ТДК).

Договір, укладений у письмовій формі, підлягає нотаріально­му посвідченню лише у випадках, встановлених законом або до­мовленістю сторін.

Нотаріальне посвідчення правочину означає, що його зміст, час і місце здійснення, наміри суб'єктів правочину, його відповідність закону та інші обставини перевірені та офіційно зафіксовані нота­ріусом, а тому розглядаються як встановлені й достовірні.

Нотаріальне посвідчення правочину здійснює нотаріус. У разі відсутності в населеному пункті нотаріуса необхідні дії здійснюють уповноважені на це посадові, службові особи органів місцевого са­моврядування. Крім того, у випадках, встановлених законом, до нотаріального посвідчення правочину прирівнюється його посвід­чення певною посадовою особою: командиром військової частини, головним лікарем лікарні, капітаном морського судна тощо (ст.ст.245, 1251, 1252 ЦК).

Необхідність дотримання нотаріальної форми законом, як пра­вило, передбачається для укладення правочину щодо майна, яке має значну цінність. Це, зокрема, договори про відчуження (купівлі-продажу, дарування, ренти, довічного утримання) жилого будинку, іншої нерухомості (ст.ст.657, 719, 732, 745 ЦК); договори про зас­таву нерухомого майна, транспортних засобів, космічних об'єктів (ст.577 ЦК); договори купівлі-продажу майна державних підпри­ємств (ст.27 Закону "Про приватизацію державного майна"); шлюб­ний договір (ст.94 СК); заповіти (ст.1247 ЦК ); спадковий договір (ст.1304 ЦК); довіреність на вчинення правочинів, які потребують нотаріальної форми, а також та, що видається у порядку передору­чення (ст.245 ЦК).

За згодою суб'єктів, які вчиняють правочин, нотаріальному пос­відченню підлягає будь-який правочин, навіть той, для якого ця вимога не є обов'язковою. Використання такої можливості часто є доцільним, оскільки перевірка змісту правочину нотаріусом слугує гарантією того, що цей правочин укладений відповідно до вимог закону. До того ж нотаріальне посвідчення правочину полегшує з'ясування обставин справи, якщо виникає спір щодо істотних умов правочину та їх тлумачення.

Державній реєстрації підлягають ті договори, щодо яких така вимога прямо встановлена у законі. Наприклад, ст.657 ЦК перед­бачає обов'язкову письмову форму з нотаріальним посвідченням та державною реєстрацією для договорів купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квар­тири) або іншого нерухомого майна.

Державна реєстрація має дві основні мети. По-перше, прово­диться облік цивільних прав, які виникають з такого правочину. По-друге, має місце додатковий контроль законності змісту правочину, дотримання порядку його укладення тощо.

Договір, який підлягає державній реєстрації, вважається укладеним лише з моменту його державної реєстрації (ч.1 ст.210 ЦК). Отже, при недотриманні цієї вимоги у тих випадках, коли така ре­єстрація визнана законом обов'язковою, правочин вважається неукладеним, а отже, не має юридичної сили.

Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів встанов­люються законом. Зокрема, таким законом є Закон України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” від 1.07.2004 року.

Сутність ст. 639 ЦК полягає у деталізації прояву свободи сторін стосовно форми догово­ру. Це випливає, по-перше, з можливості обрання ними будь-якої форми, передбаченої ст. 205 ЦК (усної, письмової, конклюдентної дії, мовчання), за умови, що вимоги стосовно форми договору не встановлені законом. По-друге, сторонам надається право відступати від вимог закону щодо його форми, але лише у бік її “ускладнення”. Саме так слід розуміти правила, закріплені у чч. 2-4 ст. 639 ЦК. Так, якщо сторони домовилися укласти договір у простій письмовій фор­мі, хоча за законом останній може укладатися в усній формі, він вва­жається укладеним з моменту надання йому форми, про яку домови­лися сторони. Такі ж самі правила діють і у разі домовленості сторін стосовно нотаріального посвідчення договору, щодо якого закон вка­заного посвідчення не вимагає. Отже, договірна свобода щодо форми договору діє там, де закон не встановлює правил про неї, а також у ви­падках, коли сторони домовляються про ускладнення форми, порів­няно з вимогами, передбаченими законом.

Важливе практичне значення має вирішення питання про місце та момент укладення договору. Згідно зі ст. 647 ЦК, за загальним прави­лом, місце укладення договору пов'язується з місцем проживання фізичної особи (місцезнаходженням юридичної особи - оферента, тобто особи, яка була ініціатором укладення договору. Винятки з цього правила можуть бути встановлені сторонами у договорі.

Визначення моменту укладення договору пов'язується, перш за все, з тим, яким (консенсуальним чи реальним) є договір, що укла­дається. Моментом укладення консенсуального договору визнається момент одержання оферентом відповіді від сторони, якій направлена пропозиція, про її прийняття (ч. І ст. 640 ЦК). Реальний договір е укладеним у момент передання відповідного майна або вчинення певної дії (ч. 2 ст. 640 ЦК).

Якщо ж договір підлягає нотаріальному посвідченню або держав­ній реєстрації, моментом його укладення є момент вказаного посвід­чення або такої реєстрації. У разі, якщо нотаріально посвідчений до­говір потребує те й державної реєстрації, моментом укладення є момент останньої (ч. З ст. 640 ЦК). Отже, у цьому не тільки форма до­говору, а й публічно-правова його легітимація набуває правоутворюючого (конститутивного) значення.

Таким є загальний порядок укладення цивільно-правових договорів.

Але слід мати на увазі й те, що новий Цивільний кодекс передбачає можливість встановлення у актах цивільного законодавства особли­востей укладення договорів на підставі правового акта органу держав­ної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місце­вого самоврядування, який є обов'язковим для обох чи однієї сторони (ч. 2 ст. 648), та договорів, що укладаються на біржах, аукціонах, кон­курсах тощо (ст. 650).

Такі особливості встановлені, наприклад, для договорів на заку­півлю товарів, робіт і послуг, що повністю або частково здійснюють­ся за рахунок коштів Державного бюджету, бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів, а також за рахунок держав­них кредитних ресурсів, коштів Національного банку України, фон­дів соціального страхування, коштів державних цільових фондів, коштів Пенсійного фонду України, за умови, що вартість закупівлі товару і послуг дорівнює або перевищує суму, еквівалентну двом тис. євро, а робіт - ста тис. євро.

Згідно із Законом України “Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти” від 22 лютого 2000 р. закупівля товарів, робіт та послуг за вказані кошти може здійснюватися за процедурою відкри­тих торгів, торгів з обмеженою участю, двоступеневих торгів, запиту цінових пропозицій (котирувань), закупівлі у одного постачальника (учасника). Причому зазначений Закон основною процедурою здійс­нення закупівель визнає відкриті торги. Ця процедура передбачає на­ступні етапи: інформування учасників про проведення відкритих тор­гів шляхом відповідної публікації; надання замовником тендерної документації учаснику процедури відкритих торгів; подання учасни­ком процедури відкритих торгів тендерної пропозиції відповідно до вимог тендерної документації; розкриття, оцінку та порівняння тен­дерних пропозицій; акцепт тендерної пропозиції і укладення догово­ру про закупівлю.

Оголошення про заплановану закупівлю має бути опубліковано у “Віснику державних закупівель”, що видається Міністерством еко­номіки та з питань європейської інтеграції, на яке постановою Кабі­нету Міністрів України від 27 вересня 2000 р. № 1469 “Про організа­ційні заходи щодо функціонування системи державних закупівель” покладено функцію спеціально уповноваженого центрального орга­ну виконавчої влади з питань координації закупівель товарів, робіт і послуг. Крім того, такі публікації мають бути надруковані і у інших друкованих органах масової інформації, визначених замовником.

Замовник протягом трьох робочих днів, з дня отримання запиту учасника процедури відкритих торгів про надання необхідних доку­ментів, має надіслати йому тендерну документацію, у якій повинні міститися відомості, визначені у ст. 21 Закону України “Про закупів­лю товарів, робіт і послуг за державні кошти” від 22 лютого 2000 р. Саме у цій документації містяться вимоги щодо характеру, технічних і якісних характеристик предмета закупівлі, строку поставки товарів, виконання робіт, надання послуг, місце виконання робіт і надання по­слуг, тобто вихідних положень, які мають бути викладеш учасником процедури відкритих торгів у тендерній пропозиції і котрі слід роз­глядати як істотні умови майбутнього договору.

За загальним правилом, строк для подання учасником процедури відкритих торгів тендерних пропозицій має становити сорок п'ять ка­лендарних днів від дати опублікування оголошення про проведення торгів. Тендерна пропозиція повинна подаватися у письмовій формі за підписом уповноваженої особи учасника у запечатаному конверті або у іншій формі, зазначеній у тендерних документах.

Розкриття тендерних пропозицій відбувається у день закінчення їх подання, у час та у місці, зазначених у тендерній документації. До участі у процедурі розкриття тендерних пропозицій замовником по­винні бути допущені всі учасники, що подали названі пропозиції, або їх уповноважені представники. Замовник визначає переможця торгів з числа учасників, тендерні пропозиції яких не були відхилені, на ос­нові критеріїв і методики оцінки вказаних пропозицій, зазначених у тендерній документації. Загальний строк здійснення оцінки, порів­няння та визначення переможця торгів не повинен перевищувати тридцяти робочих днів після дня розкриття тендерних пропозицій.

Тендерна пропозиція, що визнана найкращою за результатами оцінки, має бути акцептована замовником. Протягом п'яти календар­них днів з дня акцепту замовник надсилає переможцю відкритих тор­гів повідомлення про акцепт тендерної пропозиції, а також надсилає всім учасникам процедури відкритих торгів письмове повідомлення про їх результати. У строк, не раніше п'яти робочих днів з дня від­правлення письмового повідомлення всім учасникам відкритих тор­гів, замовник укладає договір про закупівлю з учасником, тендерна пропозиція якого акцептована. Протягом семи календарних днів піс­ля укладення договору закупівлі замовник має надіслати для пуб­лікації у «Віснику державних закупівель» оголошення про результа­ти відкритих торгів.

Основні вимоги до договору закупівлі визначені у ст. 34 Закону “Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти”. Вони сто­суються обов'язковості для такого договору письмової форми та від­повідності положенням Цивільного кодексу. В ній також передбачені підстави оскарження будь-яким учасником дій замовника та порядок подання і розгляду скарг з приводу порушення замовником процеду­ри закупівлі. Нарешті, вказана стаття містить правила про недійсність (нікчемність) договору закупівлі, укладеного у період зупинення про­цедури закупівлі, та у разі порушення замовником вимог процедур, пов'язаних з доведенням до учасників відкритих торгів їх результа­тів, строку укладення договору з учасником, тендерну пропозицію якого було акцептовано, та у випадку неоприлюднення замовником результатів відкритих торгів у “Віснику державних закупівель”.

Значна роль у здійсненні процедур закупівлі належить тендерним комітетам, до складу яких входять відповідні спеціалісти, що призна­чаються замовником. Порядок створення тендерних комітетів та їх головні функції визначені у наказі Міністерства економіки України № 2/80 від 26 грудня 2000 р..

Особливості укладення договорів на біржах передбачені Законом України “Про товарну біржу” від 10 грудня 1991 р.. Згідно зі ст. 15 цього Закону біржовою операцією визнається договір, який відпо­відає наступним вимогам. По-перше, він має бути купівлею-продажем, поставкою або обміном товарів, допущених до обігу на товарній біржі. По-друге, його учасниками можуть бути члени біржі. По-третє, біржовий договір має бути поданим для реєстрації та зареєстрованим на біржі не пізніше дня, що є наступним за днем здійснення його на біржі.

Біржові операції дозволяється здійснювати лише членам біржі або брокерам. Членами біржі є її засновники, а також особи, прийняті до її складу. Брокери - це фізичні особи, зареєстровані на біржі відповід­но до її статуту, обов'язки яких полягають у виконанні доручень чле­нів біржі, представниками котрих щодо здійснення біржових опера­цій вони є. Головними їх обов'язками є підшукування контрактів та подання здійснюваних ними договорів для реєстрації на біржі.

Основним документом, що регламентує порядок здійснення бір­жових операцій, ведення біржової торгівлі та розв'язання спорів з цих питань, є правила біржової торгівлі, які затверджуються загаль­ними зборами членів біржі або органом, ними уповноваженим.

Біржові договори вважаються укладеними з моменту їх реєстрації на біржі. Вони не підлягають нотаріальному посвідченню.

Укладення договорів на аукціонах та конкурсах передбачено, зок­рема, у Законі України “Про приватизацію невеликих державних під­приємств (малу приватизацію)” від 6 березня 1992 р.

Продаж на аукціоні полягає у передачі права власності покупцю, який запропонував у ході торгів найвищу ціну. Продаж за конкурсом полягає у передачі права власності покупцю, який запропонував най­кращі умови подальшої експлуатації об'єкта або за рівних умов най­вищу ціну.

Інформація про об'єкти, що підлягають продажу на аукціоні або за конкурсом, повинна бути опублікована не пізніше як за тридцять ка­лендарних днів до дати їх проведення у інформаційних бюлетенях органів приватизації, місцевій пресі та інших друкованих виданнях, визначених органом приватизації. Покупці мають бути зареєстровані як учасники аукціону чи конкурсу, повинні сплатити реєстраційний внесок, встановлений органом приватизації, та внести грошові кошти у розмірі десяти відсотків початкової ціни продажу. Продаж об'єктів на аукціоні або за конкурсом здійснюється за наявності не менше як двох покупців.

Аукціон проводиться відповідним органом приватизації або упов­новаженою ним особою. Торги проводить безпосередньо ведучий (ліцитатор), який до їх початку характеризує об'єкт та умови його продажу. З моменту оголошення ведучим початкової ціни починаю­ться торги. Якщо протягом трьох хвилин після оголошення не буде запропоновано вищу ціну, ведучий одночасно з ударом молотка ро­бить оголошення про придбання об'єкта тією особою, яка запропону­вала найвищу ціну. Під час аукціону ведеться протокол, який підпи­сується ведучим та покупцем. Він протягом трьох днів надсилається відповідному органу приватизації для затвердження.

Умови і термін проведення конкурсу визначає конкурсна комісія, що створюється відповідним органом приватизації. Для участі в кон­курсі покупець подає до комісії план приватизації. Конкурс відбу­вається у два етапи. На першому оголошується попередній перемо­жець конкурсу за результатами його пропозицій. Якщо протягом п'яти робочих днів від інших учасників конкурсу не надійдуть додат­кові пропозиції, попередній переможець оголошується остаточним переможцем. За наявності інших нових пропозицій проводиться до­даткове засідання конкурсної комісії, яка після розгляду додаткових пропозицій визначає остаточного переможця. За результатами за­сідання конкурсної комісії складається протокол, який у триденний строк з дня проведення конкурсу надсилається до органу приватиза­ції для затвердження результату конкурсу.

Договір купівлі-продажу між продавцем і покупцем укладається не пізніше як у п'ятиденний строк з дня затвердження органом прива­тизації результатів аукціону чи конкурсу. Укладений договір підля­гає нотаріальному посвідченню та реєстрації.

Нарешті, слід розглянути питання щодо вирішення переддоговірних спорів між сторонами, тобто розбіжностей, які виникли між ними при укладенні договору. У цивілістиці переддоговірні спори визначають ще як факультативну стадію укладення договорів.

У випадках укладення договору в загальному порядку наявність розбіжностей між сторонами свідчить про недосягнення ними згоди щодо істотних умов договору. Тому такий договір вважається неукладеним.

Розбіжності, що виникли між сторонами при укладенні договору на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування та в інших випадках, встановлених законом, вирішуються судом (ч. 1 ст. 649 ЦК).

Розбіжності, що виникли між сторонами при укладенні договору не на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, можуть бути вирішені судом у випадках, встановлених за домовленістю сторін або законом (ч. 2 ст. 649 ЦК).

Укладений сторонами договір може бути змінений або розірваний. Зміна договору - це зміна умов, на яких він укладений. Ці зміни мо­жуть стосуватися умов щодо предмета, місця та строків виконання договору тощо. У разі зміни договору змінюється і зобов'язання, ним породжене, змістом якого виступають права та обов'язки сторін. Ро­зірвання договору - це припинення зобов'язання, ним породжене, у повному обсязі.

Зміна або розірвання договору за загальним правилом допуска­ється лише за згодою сторін. При цьому правочин, спрямований на зміну або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не вста­новлено договорам або законом чи не випливає із звичаїв ділово­го обігу.

Винятки із загального правила щодо добровільності зміни або розірвання договору можуть бути передбачені договором або безпо­середньо законом. Зокрема договір може бути змінено або розірва­но за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного по­рушення договору другою стороною та в інших випадках, встанов­лених договором або законом. Істотним вважається таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розрахову­вала при укладенні договору.

Від розірвання (зміни) договору слід відрізняти односторонню повну або часткову відмову від договору, яка можлива лише у ви­падках, прямо передбачених законом або договором. Так, наприк­лад, відповідно до ч.2 ст.849 ЦК якщо підрядник своєчасно не роз­почав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим, замовник має право відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків.

У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір» вважається відповідно розірваним або зміненим.

Особливою підставою розірвання або зміни договору є істотна зміна обставин, якими сторони керувалися при укладенні догово­ру. У цьому випадку договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випли­ває із суті зобов'язання (ст.652 ЦК).

Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний або змінений за рішен­ням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночас­но таких умов:

1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;

2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сто­рона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися;

3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору;

4) із суті договору або звичаїв ділового обігу не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

Крім того, для зміни договору необхідна наявність ще однієї з двох умов:

1) розірвання договору суперечить суспільним інтересам;

2) розірвання договору потягне для сторін (чи однієї з них) шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання до­говору на умовах, змінених судом.

У разі зміни договору за взаємною згодою зобов'язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо, а у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються з моменту досягнення домовленості про змі­ну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.

Якщо договір змінюється або розривається за рішенням суду, зобов'язання змінюється або припиняється з моменту набрання рі­шенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.

За загальним правилом сторони не мають права вимагати по­вернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до момен­ту зміни або розірвання договору. Втім згідно з ч.4 ст.653 ЦК сто­рони мають право своєю домовленістю передбачити повернення переданого за договором. Такі самі наслідки можуть бути встанов­лені спеціальним приписом закону.

У кожному разі, якщо договір змінений або розірваний у зв'яз­ку з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторо­на може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або ро­зірванням договору.

Відшкодування збитків є заходом відповідальності і отже, до нього застосовуються правила ЦК та інших актів законодавства, якими регулюються відносини відповідальності. Зокрема згідно зі ст.614 ЦК особа, істотне порушення договору якою було підставою зміни (розірвання) договору, звільняється від відшкодування збит­ків, якщо доведе, що порушення договору сталося не з її вини.

Висновок по п’ятому питанню:

Договір є домовленістю двох або більше сторін, його укладення пов'язується з досягненням між ними у належній формі згоди з усіх істотних умов (ч. 1 ст. 638 ЦК). Процес укладення дого­вору складається з двох стадій, а саме: пропозиції укласти договір, що йменується офертою, та прийняття зробленої пропозиції другою стороною, яка називається акцептом. Оферентом і акцептантом йме­нується сторона, котра зробила пропозицію укласти договір або при­йняла її (відповідно). До форми договору застосовуються ті ж правила що і до форми правочинів, визначені ст.205-208 ЦК.

До зміни та розірвання договорів пред’являються вимоги, встановлені чинним цивільним законодавством.

Висновок по лекції:

Виходячи з викладеного в лекції матеріалу необхідно зробити наступні висновки.

Цивільно-правовий договір — це домовленість двох чи більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин.

Серед функцій, які виконує договір у цивільному праві визначають: регулятивну, ініці­ативну, програмно-координаційну, інформаційну, гарантійну, за­хисну.

Договір є універсальним правовим засобом сфери при­ватного права. Він не тільки найважливіший юридичний факт, а й засіб саморегуляції у договірній сфері та одна з форм виразу права.

Однією із засад договірних зобов'язань, як і засад приватного права взагалі, є свобода договору, яка є неодмінною ознакою, пе­редумовою і умовою існування ринкової економіки. Свобода договору визнається однією з фундаментальних засад правового регулювання договірних відносини у сфері приватно­го права, про що красномовно свідчить ст. З нового ЦК, її сутність випливає, перш за все, зі змісту статей 6 та 627 ЦК.

Ми вирізнили такі суміжні з цивільним приватно-правові договори як трудовий та господарський договір. При цьому відмежування останнього від цивільно-правового договору є штучним, адже він є нічим іншим як видом підприємницького цивільного договору.

Що ж до трудового договору, то він є безпосереднім засобом реалізації фізичними особами конституційного права на працю.

Як і будь-яка правова категорія цивільно-правовий договір може бути класифікований за низкою ознак, що надає можливість повно та ґрунтовно зупинись на окремих характерних для нього ознаках.

У цивілістиці існують декілька підходів до класифікації договорів. При цьому найбільш характерною є загальна та спеціальна класифікація. Перша здійснюється за класифікацією правочинів, остання ж характеризується специфічною тільки для договорів класифікацією. З’ясуємо у наступному розділі питання змісту та тлумачення договору.

Виділяють три види умов договору, що складають його зміст. А саме, істотні, звичайні, випадкові. Частина 1 ст. 638 ЦК поділяє істотні умови на чотири групи: умови про предмет; умови, які визначені законом як істотні; умови, які є необхідними для договорів даного виду; умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досяг­нуто згоди.

Тлумачення умов договору ґрунтується на загальних засадах тлумачення правочинів. Охарактеризуємо порядок укладення, зміни та припинення договірних відносин.

Договір є домовленістю двох або більше сторін, його укладення пов'язується з досягненням між ними у належній формі згоди з усіх істотних умов (ч. 1 ст. 638 ЦК). Процес укладення дого­вору складається з двох стадій, а саме: пропозиції укласти договір, що йменується офертою, та прийняття зробленої пропозиції другою стороною, яка називається акцептом. Оферентом і акцептантом йме­нується сторона, котра зробила пропозицію укласти договір або при­йняла її (відповідно). До форми договору застосовуються ті ж правила що і до форми правочинів, визначені ст.205-208 ЦК.

До зміни та розірвання договорів пред’являються вимоги, встановлені чинним цивільним законодавством.

Дана лекція надала нам загальні поняття щодо договорів, які будуть деталізовані надалі у процесі вивчення окремих видів договірних зобов’язань. 

 

⇐ Предыдущая123456

Поделиться: