Окупаційний режим в україні

З усіх східних територій, захоплених третім рейхом, найважливішою була Україна з її багатими корисними копалинами, родючими землями, робочою силою. Спочатку в нацистського керівництва було два варіанти стосовно того, як розпорядитися ними. Перший — здобути підтримку українців проти Кремля, надавши їм власну державу, яка, проте, мала перебувати під опікою Німеччини, і другий — знехтувати інтересами українців, а українську територію повністю використати для німецької нації. Впровадження в життя одного з цих варіантів залежало від розвитку подій на Східному фронті. На початку війни події розгорталися успішно для вермахту. Тому за основу було взято другий варіант, до якого схилялася більшість нацистської ієрархії і який найбільше відповідав расовій док трині нацистів. Згідно з нею усі слов'яни вважалися людьми другого сорту, а їхня роль зводилася до того, щоб служити німецькій расі.

Концентровано політика «о'своєння» східного простору була викладена у плані «Ост». Виходячи з нього, гітлерівці розробили серію директив, наказів, інструкцій, якими керувалися у практичному здійсненні своїх варварських задумів. Відповідно до плану «Ост», розрахованого на 30 років і побудованого на «теорії» расової винятковості німецької нації, народи, що населяли СРСР, передусім росіян, українців, білорусів, передбачалося піддати масовому винищенню й відселенню на інші території, а їхню землю мали колонізувати 8—9 млн німців. Цю програму окупанти активно здійснювали вже під час війни. Особливо інтенсивно «виселяли» українців вздовж лінії планованої нацистами шосейної магістралі «Г—Г» («Гамбург— Готенланд, так нацисти перейменували Крим»), обіч якої розташовувалися східні ставки Гітлера («Вер-вольф»), Гімлера («Хагевальд»), Герінга («Форстонш-тадт»). Сюди ж стали прибувати ешелони з тирольськими переселенцями. Лише після визволення Києва, коли війська 1-го Українського фронту розгорнули навальний наступ на Житомир, закінчилося «велике переселення нордичної раси».

Окупутавши Україну, гітлерівці встановили на її території режим кривавого терору. Згідно зі своїми цілями вони поділили Україну на окремі адміністративні одиниці. У липні 1941 р. Чернівецька та Ізмаїльська області, захоплені румунськими військами, з дозволу Гітлера були включені до складу Румунії. їй були віддані також землі між Бугом і Дністром, вся Одеська, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської областей, лівобережні райони Молдавської РСР. Ці території увійшли до так званої «Трансністрії», створеної румунами. У серпні 1941 р. на території Львівської, Дрогобицької, Ста-ніславської та Тернопільської областей було створено дистрикт «Галичина», що увійшов до складу польського генерал-губернаторства. Того ж місяця створено рейхско-місаріат «Україна», поділений на 6 генеральних округів:

1) «Волинь» — Рівненська, Волинська і Кам'янець-Подільська області, а також південні райони Брестської і Пінської областей Білорусі;

2) «Житомир» — Житомирська, північні райони Вінницької, а також південні райони Поліської області БРСР;

3) «Київ» — Київська і Полтавська області.

4) «Миколаїв» — Миколаївська (без західних районів) і Кіровоградська області;

5) «Таврія» — лівобережні райони Миколаївської (тепер Херсонської) і Запорізької областей.

6) «Дніпропетровськ» —Дніпропетровська і частина Запорізької області.

Райони Донбасу, Чернігівської, Сумської та Харківської областей були включені в окрему, воєнну зону, яка перебувала під владою німецького військового командування. На чолі кожного округу стояв начальник поліції безпеки і СД. Загальне керівництво всіма поліцейсько-каральними заходами здійснював командувач військ СС і поліції. У містах та районних центрах діяли зондеркоманди й оперативні команди поліції безпеки і СД.

Неймовірних фізичних поневірянь і душевних мук завдала українському народові примусова праця на німецьких поневолювачів, особливо масове насильницьке вивезення молоді на каторжні роботи до Німеччини. Всього протягом 1942—1944 рр. з України було вивезено 2400 тис. осіб. Житла тих, хто не з'являвся на збірні пункти для відправки до рейху, спалювали разом з усім майном. Десятки тисяч примусово вивезених з України людей загинули на чужині від виснаження, хвороб та травматизму, а значна частина, боячись розправи сталінського режиму, не повернулася на Батьківщину. За даними Республіканської комісії у справах репресованих, в Україну повернулося 1600 тис. осіб, а на середину 1994 р. їх залишилося до 600 тис.

 

Рух опору в 1941-44 рр

Партизанський рух 1941—1944 pp. на тимчасово окупованих фашистами теренах СРСР пройшов у своєму розвитку, як це в свій час визначила радянська історіографія, три періоди. І з такою періодизацією, на нашу думку, слід погодитись. Адже вона узгоджується з відомою періодизацією Великої Вітчизняної війни 1941—1945 pp., органічною та невід'ємною частиною якої був рух Опору. Разом із тим кожний із трьох періодів мав свої особливості, у тому числі й ті, які були притаманні різним регіонам СРСР, зокрема Україні. Звичайно, теоретично можна вести мову і про окрему періодизацію збройної боротьби в останній, якщо розглядати її у відриві від загальносоюзної та Великої Вітчизняної війни 1941—1945 pp. у цілому. Але це був би штучний витвір.

 

3.1. Перший період партизанського руху

Перший період партизанського руху хронологічно охоплює час від початку війни (22 червня 1941 р.) й до кінця листопада 1942 p., тобто до оточення німецько-фашистських військ під Сталінградом. Той період характеризувався відсутністю сталих і узгоджених поглядів різних радянських інстанцій на основну мету та завдання партизанського руху, пошуком найдоцільніших форм керівництва бойовими й диверсійними діями його учасників, створенням із значним запізненням системи спеціальних штабів для централізованого управління силами останніх, організації їх діяльності в інтересах Збройних Сил СРСР. Водночас емпіричним шляхом проходило становлення форм внутрішньої організації та структури партизанських сил, оптимізації їх чисельності, вироблення власної тактики. У зазначений період бойові дії учасників руху опору мали переважно розрізнений характер, спостерігалася відсутність взаємодії між їх окремими загонами, епізодичними були диверсії на комунікаціях гітлерівців.

Суспільно-політичне становище в той період на тимчасово окупованих територіях СРСР позначалося поступовою зміною настроїв переважної більшості населення, яке, внаслідок репресій фашистів, позбавлялося ілюзій щодо можливого співіснування з окупантами і схилялося до форм активного опору їх політиці.

 Другий період руху Опору

Другий період руху Опору, який хронологічно датується кінцем листопада 1942 р. і завершується кінцем 1943 p., був добою його найбільшого розвитку на окупованій території СРСР, позначився збільшенням кількості діючих партизанських формувань та зростанням їх чисельності, якісними змінами в бойовій діяльності останніх, у розвитку їхньої тактики, в перетворенні цього виду боротьби у фактор оперативно-стратегічного значення. В даному періоді завершилося створення мережі спеціальних органів для централізованого керівництва партизанським рухом, який набув масових форм. Було здійснено широкі заходи щодо підготовки кадрів для Опору й їх матеріально-технічного забезпечення.

У згаданий час сталися помітні зміни в суспільно-політичному становищі на окупованих українських територіях, зумовлені поразками гітлерівців та їхніх союзників на фронтах світової війни. Ще у жовтні 1942 р. батальйон пропаганди німецьких збройних сил на південній ділянці Східного фронту повідомляв, що наступальні дії більшовиків, особливо тривалі бої під Сталінградом і ширші масштаби діяльності партизанів, розглядаються місцевим населенням України "як слабкість німецького вермахту", а тому "явно відчувається зростаюче негативне ставлення до німців та зневіра до їхніх заходів"[16]. Із такого перебігу подій неодмінно мала скористатися радянська сторона.

Особливістю цього періоду слід визнати й виникнення на теренах Волині — Полісся Української повстанської армії (УПА), яка стала фактором, котрий помітно впливав на дії радянських партизанів у західних областях України. Повстанці та підпільники, згуртовані в лавах ОУН-УПА, виявилися гідними супротивниками останніх.

Основним змістом партизанської боротьби в Україні у другому періоді стала реалізація розроблених ЦК КП(б)У й УШПР оперативних планів бойових дій на зимовий період 1942—1943 pp., на весняно-літній 1943 p., зокрема плану захоплення та утримання переправ через ріки Десна, Дніпро, Прип'ять і допомоги Червоній армії щодо оволодіння Києвом (вересень — жовтень 1943 p.). Ці плани були схвалені вищим партійно-радянським керівництвом й узгоджені з командуванням відповідних фронтів.

Упродовж грудня 1942 р. — березня 1943 р. відбулося становлення системи управління партизанським рухом в Україні. У підпорядкуванні УШПР перебували представництва при військових радах Воронезького, Південно-Західного та Південного фронтів й обласні штаби руху Опору. Перші здійснювали керівництво партизанською боротьбою в прифронтовій смузі, другі — у глибокому тилу противника. Сам УШПР із квітня 1943 р. перебував в оперативному підпорядкуванні Ставки Верховного Головнокомандування. Політичний контроль за діяльністю останнього і його системи здійснював ЦК КП(б)У.

У процесі виконання плану бойових дій партизанів України на зимовий період з 1 листопада 1942 по 1 квітня 1943 р. чисельність особового складу бойових формувань, які перебували в підпорядкуванні УШПР, збільшилася майже втричі. У лавах 74 формувань та з'єднань налічувалося 15 тис. бійців, не рахуючи місцевих озброєних загонів та груп. За неповними даними, резерв кадрів партизанського руху обчислювався в 200 тис. чол., готових при наявності зброї стати до боротьби з фашистами. Гучний резонанс серед населення окупованих територій мали рейди з'єднань С.Ковпака, Я.Мельника, М.Наумова, О.Сабурова й О.Федорова з Лівобережної України на правий берег Дніпра, у район білорусько-українського Полісся.

Для потреб партизанів було перекинуто літаками за лінію фронту значну кількість зброї, боєприпасів, вибухівки тощо. В доповіді рейхскомісара України у Берлін про становище в регіоні за березень — квітень 1943 р. зазначалося, що завдяки постачанню партизанів із радянського тилу їхня діяльність у північній частині Волинської, Житомирської та Київської областей помітно активізувалася. Водночас Е.Кох був змушений відзначити, що за січень — квітень 1943 р. кількість диверсій на залізницях Ковель — Київ, Брест — Козятин — Київ становила відповідно 110 і 56. Німецькі експерти констатували, що диверсійними діями "завдані колосальні матеріальні збитки з великою кількістю людських жертв"[17]. Не обійшли увагою гітлерівці й зрослий рівень централізованого управління партизанськими силами. Ще в січні — лютому 1943 p., оцінюючи їх можливості у так званому "мокрому трикутнику", між pp. Прип'ять та Дніпро, поліція безпеки і СД Німеччини дійшла висновку, що великі партизанські формування мають єдине керівництво, з яким підтримують постійний зв'язок, і що головним завданням цих останніх е дезорганізація тилу німецьких військ, особливо руйнування шляхів сполучення, зрив постачання військових частин на фронті тощо.

Головною формою партизанської війни було руйнування німецьких комунікацій (рейкова, шляхова війна). Великі загони практикували також тактику рейдів. Так, у 1943 р. був здійснений славнозвісний Карпатський рейд С. Ковпака. Хоча він і не досяг своєї мети — знищення нафтових промислів Прикарпаття, але справив велике враження на все населення України, продемонстрував силу Червоної Армії

 

 

⇐ Предыдущая11121314151617181920

Поделиться: