Художнє своєрідність - спосіб розкриття психологізму роману

 

Для підтримки загального ритму роману Достоєвський пише таким же переривчастим, нескладним мовою, в якому присутня величезна кількість припущень, застережень, допустово пропозицій. Одне слово - "раптом" зустрічається на сторінках роману близько 560 разів. Для опису внутрішнього світу Родіона Раскольникова Достоєвський використовує весь арсенал доступних йому художніх засобів. Щоб описати його підсвідомість і почуття, Достоєвський використовує сни. У перший раз Раскольнікову сниться, як мужик - Миколка засік на смерть свого коня, а "він" - семирічний хлопчик - це побачив, і йому стало до сліз шкода "бідну конячку". Тут проявляється добра сторона натури Раскольникова. Це сниться йому до вбивства, очевидно, підсвідомість опирається тому, на що він іде.

Другий сон Раскольников побачив після вбивства. Йому сниться, що він прийшов на квартиру до убитої старенької, а вона сховалася за салопі, у кутку своєї кімнати, і тихенько сміялася. Тоді він витягує "з петлі сокиру" (наскрізного кишені на внутрішній стороні пальто, за який топорищем чіплявся сокиру) і б'є її "по тімені", але зі старою нічого не відбувається, тоді він починає "бити стару по голові", але від цього вона тільки сильніше сміється. Тут ми усвідомлюємо, що образ баби буде переслідувати Раскольникова до тих пір, поки він не знайде духовну гармонію. Схожий ефект надає на читача маленька деталь під час вбивства. Стару процентницю Раскольников бив обухом по голові, а Лізавету - її сестру, лагідну і тиху жінку, - вістрям. Протягом всієї сцени вбивства лезо сокири було звернено до Раскольнікова і загрозливо дивилось йому в обличчя, як би запрошуючи стати на місце жертви. "Не сокира у владі Раскольникова, а Раскольников став знаряддям сокири". Убивством Лисавета сокиру жорстоко відплатив Раскольнікова. У цьому творі є дуже багато таких самих деталей, які ми, свідомо, не помічаємо, а сприймаємо їх тільки підсвідомістю. Наприклад, числа "сім" і "одинадцять", як би переслідують Раскольникова. [13]

Достоєвський був майстром портрета, проте в стрімкому ритмі більшості його творів портрети та описи залишаються непоміченими, але образ, створений ними, разюче чітко вимальовується в нашій свідомості. Наприклад, опис старухіпроцентщіци, вся виразність якого досягається за рахунок зменшувальних слів: "Це була крихітна, суха старенька, років шістдесяти, з гострили і злими очицями, з маленьким гострий носом. Білявий, мало посивілі волосся її було жирно змащені маслом:

Старушонка щохвилини кашляла і кректала ".

«Символ лише тоді справжній символ, коли він невичерпний безмежний у своєму значенні. Він багатоликий, многосмислен і завжди темний в своїй глибині» [6].

Особливість символу полягає саме в тому, що в жодній із ситуацій, в яких він використовується, він не може бути витлумачений однозначно. Навіть в одного і того ж автора в одному творі символ може мати необмежену кількість значень. Саме тому й цікаво простежити те, як змінюються ці значення у відповідності з розвитком сюжету і зі зміною стану героя. Прикладом твори, від заголовка до епілогу, побудованого на символах, може служити "Злочин і кара" Ф. М. Достоєвського. Вже перше слово "злочин" - символ. Кожен герой "переступає межу", рису, проведену ним самим або іншими. Словосполучення "переступити" або "провести межу" пронизує весь роман, "переходячи з уст в уста". "У всьому є межа, за яку перейти небезпечно, але, раз переступивши, повернутись назад неможливо".

Всі герої і навіть просто перехожі об'єднані вже тим, що всі вони "божевільні", тобто "зійшли" з шляху, позбавлені розуму. "У Петербурзі багато народу, ходячи, говорять самі з собою. Це місто напівбожевільних ... Рідко де знайдеться стільки похмурих, різких і дивних впливів на душу людини, як в Петербурзі". Саме Петербург фантастичне місто А. С. Пушкіна, М. В. Гоголя - з його вічною "духотою і нестерпним смородом" перетворюється на Палестину, чекаючу приходу Месії. Але це ще і внутрішній світ Родіона Раскольникова. Ім'я та прізвище головного героя не випадкові. [13]

Достоєвський підкреслює те, що герою "не вистачає повітрю". "Родіон" означає "рідний", але він і Раскольников - розкол, роздвоєння. (Роздвоюється і місто: реальні вулиці і міраж, фантастика, "Новий Єрусалим" та "Ноїв ковчег" - будинок старої.) Слово "Раскольников" вживається і як загальне, адже Миколка теж "з розкольників". Пригадується герой сну Раскольникова і ось вже всю розповідь виявляється оплутаним тремтливою мережею символів. Колір у Ф. М. Достоєвського символічний. Найяскравіший тут колір - жовтий. Для М. А. Булгакова це тривога, надрив; для А. А. Блоку страх; для А. А. Ахматової це ворожий, згубний колір; у Ф. М. Достоєвського він жовчо і злісний. "А жовчі-то, жовчі у них у всіх скільки!" Цей "отрута" виявляється розлитим скрізь, він в самій атмосфері, а "повітрю немає", тільки задуха, "потворна", "страшна". А в цій задусі Раскольников б'ється "в лихоманці", у нього "озноб" і "холод у спині" (найстрашніше покарання пекла - покарання холодом - "страшний холод охопив його"). Вибратися з кіл пекла можна тільки по сходах, тому Раскольников (крім блукання по вулицях) частіше за все знаходиться на порозі чи рухається по сходах. Сходи в міфології символізує сходження духу чи його сходження в глибини зла. Для А. А. Ахматової "сходження" - щастя, а "сходження" - біда. Герої "кидаються" по цих сходах життя, то вниз, у безодню, то вгору, в невідомість, до віри чи ідеї. Петро Петрович "увійшов з почуттям благодійника, який готується потиснути плоди і вислухати дуже солодкі компліменти. І вже, звичайно тепер, сходячи зі сходів, він вважав себе в найвищого рівня скривдженим і невизнаним", а його "кругла шляпа" - один з кіл пекла. Але є в романі і герой, "вибрався з-під землі", але, вибравшись, Свидригайлов (як і всі герої) потрапляє на вулицю. Ні у одного з героїв немає справжнього дому, а кімнати, в яких вони живуть і які вони знімають; кімната Катерини Іванівни і зовсім прохідна, а всім їм "нікуди піти". Всі скандали, які відбуваються, відбуваються на вулиці, де люди ходять "натовпами" (біблійний мотив). Євангельські мотиви теж знаходять нове звучання в цьому диявольському місті. "Тридцять срібняків" перетворюються на "тридцять копійок", які Соня дає Мармеладову на випивку; під каменем замість могили Лазаря виявляються заховані вкрадені після вбивства речі; Раскольников (як Лазар) воскресає на четвертий день ("чотири дні ледь їж і п'єш"). Символіка цифр (чотири - хрест, страждання; три - Трійця, абсолютна досконалість), заснована на християнстві, міфології та фольклорі, переходить у символіку співзвучних слів, де "сім" означає "смерть", "вузькість" породжує "жах", а " тіснота "переходите" тугу ". Що живуть в такому світі, безсумнівно, грішники. Вони звикли брехати, але "брехня" для них "справу миле, бо до правди веде". Через брехню вони хочуть пізнати істину, віру, але спроби їх часто приречені. Диявольський сміх "нарозхрист" (а сміється диявол, але не Христос) сковує їх, і вони "скрівляют рот в усмішку", що робить ще більш дивним існування чистоти в гріху, чистоти, збереження якої оспівує Ф. М. Достоєвський. І страждання, перенесені героями, лише підкреслюють цю чистоту. Але Катерина - "чиста" - вмирає, адже треба бути мудрою (Софія) і прощати і вірувати (у Родіона вірують Дуня і Софія). Вустами Дуні, Родіона і Соні Ф. М. Достоєвський вигукує (як Василь Фівейський): "Вірую!" Цей символ воістину безмежний, адже "у що віриш, то і є". Весь роман стає як би символом віри, символом ідеї, символом людини і перш за все відродження його душі. [7]

Незважаючи на те що "кришталевий палац" - трактир, а не мрія Віри Павлівни; а Христос не праведник, а вбивця; на голові у нього замість тернового вінця капелюх, за порожнистої руб'я - сокира, але в серці його ідея і свята віра в неї . А це дасть право на воскресіння, адже «істинно великі люди ... повинні відчувати на світі велику смуток».

⇐ Предыдущая123456Следующая ⇒

Поделиться: