Конгреси Священного союзу

Аахенский конгрес 20 вересня - 20 листопада 1818 року        Конгреси в Троппау і Лайбахе1820-1821 роки

Конгрес у Вероне 20 жовтня - 14 листопада 1822 року

Розпад Священного союзу

Система післявоєнного пристрою Європи, створена Віденським конгресом, суперечила інтересам нового класу, що зароджується, - буржуазії. Буржуазні рухи проти абсолютистських для феодала сил стали основною рушійною силою історичних процесів в континентальній Європі. Священний союз перешкоджав встановленню буржуазних порядків, посилював ізоляцію монархічних режимів. Із зростанням протиріч між учасниками Союзу відбувалося падіння впливу на європейську політику рос. двору і російської дипломатії.

Вже до кінця 1820-х років Священний союз почав розкладатися, чому сприяв, з одного боку, відступ від принципів цього Союзу з боку Англії, інтереси якої в цей час дуже сильно суперечили політиці Священного союзу як в справі конфлікту між іспанськими колоніями в Латинській Америці і метрополією, так і у відношенні до грецького повстання, що все ще тривало, а з іншої - вивільнення наступника Александра I з-під впливу Меттерниха і розбіжність інтересів Росії і Австрії по відношенню до Туреччини.

Повалення монархії у Франції в 1830 р. і вибух революцій в Бельгії і Варшаві змусили Австрію, Росію і Пруссію повернутися до традицій Cвященного союзу, що виразилося, між іншим, в рішеннях, прийнятих на мюнхенгрецском з'їзді рос. і австрійського імператорів і прусського наслідного принца (1833 р.); проте успіхи французької і бельгійської революцій 1830 року завдали сильного удару принципам Священного союзу, оскільки тепер уже дві великі держави, Англія і Франція, що раніше цілком примикали до цих принципів у сфері міжн. відносин (та і внутрішніх), тепер трималися іншої політики, сприятливішої буржуазному лібералізму, - політики невтручання. Микола I, що спочатку намагався схилити австрійського імператора до спільного виступу проти "узурпатора" фр. трону Луи-Филиппа, незабаром залишив ці зусилля.

Тим часом наростали протиріччя між інтересами Росії, Австрії і Пруссії. Австрія була невдоволена війною Росії на Балканах: австрійський канцлер Меттерних вказував на те, що допомога "грецьким революціонерам" суперечить принципам Священного союзу. Микола I симпатизував Австрії за її консервативну антиреволюційну позицію. Австрії симпатизував і Нессельроде. Крім того, підтримка з боку Австрії могла б розв'язати Росії руки на Балканах. Проте Меттерних ухилявся від обговорення "турецького питання". Але під час Угорської революції 1848-1849 років він втратив свою посаду, і у Миколи I з'явилася надія, що Австрія змінить свою позицію.

Літом 1849 р., на прохання імператора Австрії Франца-Йосипа I, російська армія під командуванням фельдмаршала Паскевича взяла участь в пригніченні Угорської національної революції. Потім Росія і Австрія одночасно послали в Туреччину ноти, в яких вимагали видати угорських і польських революціонерів. Порадившись з англійським і французьким послами, турецький султан ноту відхилив. Тим часом Пруссія вирішила посилити свій вплив в Німецькому союзі. Це привело її до декількох конфліктів з Австрією. Завдяки підтримці Росії усі конфлікти вирішувалися на користь Австрії. Це привело до охолодження стосунків Росії з Пруссією.

Після усього цього Микола I розраховував на підтримку Австрії в Східному питанні: "Що стосується Австрії, то я в ній упевнений, оскільки наші договори визначають наші стосунки".

Але російсько-австрійська співпраця не могла усунути російсько-австрійські протиріччя. Австрію, як і раніше, страхала перспектива появи на Балканах незалежних держав, ймовірно дружніх Росії, само існування яких викликало б зростання національно-визвольних рухів в багатонаціональній Австрійській імперії. У результаті в Кримській війні Австрія, прямо в ній не беручи участь, зайняла антиросійську позицію.

 

123. Семилітня війна (1756—1763 pp.) — війна між Австрією, Францією, Росією, Іспанією, Саксонією, Швецією, з одного боку, і Пруссією, Великобританією (в унії з Ганновером) і Португалією — з іншого. Війна була викликана загостренням англо-французької боротьби за колонії й зіткненням політики Пруссії з інтересами Австрії, Франції і Росії. Перемоги прусської армії Фрідріха II в 1757 р. під Росбахом і Лейтеном були перекреслені перемогою російсько-австрійських військ у Кунерсдорфській битві 1759 р. У1761 р. Пруссія була на грані катастрофи, але новий рос. цар Петро III уклав з нею в 1762 р. союз (Катерина II розірвала його, але війни не відновила). Запекла боротьба йшла також в колоніях і на морях. За Губертусбурзьким миром 1763 р. з Австрією і Саксонією Пруссія закріпила за собою Сілезію. За Паризьким мирним договором 1763 р. до Великобританії від Франції перейшли Канада, Східна Луїзіана, велика частина фр. володінь в Індії. Головний підсумок Семилітньої війни — перемога Великобританії над Францією.

Семилітня війна – своєрідна кульмінація Вестфальського світоустрою – стала в цьому відношенні інтегруючою. В ній взяли участь всі претенденти на звання й статус центру сили в Європі та світі. Війна вийшла за рамки континенту, охопивши колоніальні володіння та створивши передумови для боротьби північноамериканських колоній за незалежність. Одним словом, значення цього конфлікту важко переоцінити.

Із системної точки зору війна стала можливо єдиним засобом вирішити суперечки, що накопичувалися в європейських міжн. відносинах із часів підписання Вестфальського миру. Єдиний інструмент, який був у розпорядженні європейських лідерів для вирішення поточних проблем – принцип силової рівноваги – був занадто абстрактним, створюючи час від час спокусу перевірити на практиці ступінь готовності партнерів до різного роду авантюр. Ризик йшов у Вестфальській системі поруч із точним розрахунком співвідношення сил.

Поєднання ризику і розрахунків із певного моменту стало прикметою зовнішньої політики німецьких держав. Стратегія Пруссії в цьому відношенні передувала плану Шліффена або бліцкригу – всі вони намагалися максимально використати переваги географічного розташування, й звести до мінімуму негативний вплив стратегічного дефіциту ресурсів. Зовнішня політика Пруссії була небезпечним викликом всьому Вестфальському порядку, оскільки в її основі лежало забагато ризику.

Семилітня війна розпочалася, так би мовити, без прямої участі Пруссії. У 1756 році Велика Британія, чиє колоніальне суперництво із Францією не піддавалося врегулюванню традиційними засобами, оголосила останній війну. Дуже швидко відбулася ескалація цього конфлікту, яка зробила його безпосередніми учасниками більшість великих європейських держав. Театр військових дій охопив Європу, Північну Америку, Африку, Індію, Філіппіни. Уінстон Черчілль назвав Семилітню війну «першою світовою».

Самій війні пережувала цікава подія, що отримала назву «дипломатичної революції». Ним позначається несподівана зміна альянсів між найбільшими європейськими державами, що сформувалися в ході війни за австрійську спадщину, та розглядалися багатьма як запорука європейської стабільності та миру. Коаліція Австрії, Англії та Росії, яка протистояла франко-прусському альянсу, розпалася. Англія підтримала Пруссію, нібито виходячи із своєї турботи за долю володінь у Ганновері, а Франція, Австрія та Росія сформували противагу.

«Дипломатична революція» продемонструвала цікаву особливість Вестфальської міжнародної системи. Як стало очевидним, в основі її стабільності лежав принцип вільного формування коаліцій, які засновувались на міркуваннях тактичної користі або короткострокових інтересів. Гнучкість та мінливість альянсів збережуться і у Віденській системі міжн. відносин, гарантувавши їх тривалі періоди мирного розвитку.

Запобігти Семилітній війні «дипломатична революція» не змогла. Навряд чи її учасники чогось подібного очікували. Масштабний конфлікт у Європі назрівав давно, його причини були комплексними та різноманітними. Результат війни міг як зберегти стабільність Вестфальської системи, сформувавши та зафіксувавши нове співвідношення сил, так і стати початком її кінця.

Детальний аналіз ходу військових дій не входить до наших цілей. Війна була достатньо тривалою й масштабною. Середня оцінка втрат коливається близько 600000 військових та 700000 мирного населення. Масштабності конфлікту відповідала й масштабність політичних наслідків. За результатами війни Франція втратила території у Північній Америці на користь Англії та Іспанії, а Пруссія зберегла контроль над більшою частиною Сілезії.

Семилітня війна поклала край другому етапу розвитку Вестфальської міжнародної система та перевела її у фазу поступового занепаду. Із 1763 до 1789 року співвідношення сил та сфери політичних інтересів основних гравців кардинально змінюються, в системі виникають нові елементи, хоча принципи силової рівноваги зберігаються. В той же час, підтримувати таку рівновагу стає складно. В системі явно проявляється криза її геополітичних основ – центр Європи дедалі більше підпадає під контроль сильних держав та консолідується. Посилення Пруссії доповнюється драматичним занепадом Речі Посполитої та розподілами Польщі у другій половині XVIII ст. В результаті цього «буферних зон» між Росією, Пруссією та Австрією не залишилося.

Двома подіями, що обумовили крах Вестфальської міжнародної системи, стали Війна за незалежність в Америці та Велика французька революція. Зв’язок між ними був настільки ж прагматичним, наскільки й символічним.

Отримання північноамериканськими колоніями незалежності та утворення Сполучених Штатів Америки означало початок кінця євроцентричного світу. Починаючи із епохи Великих географічних відкриттів, світова політика творилася в Європі, і лише в Європі співіснували силові полюси світу. В той же час, колоніальні володіння виступали периферійним театром конфліктів, війн та з’ясування співвідношення сил. Наприкінці XVIII ст. такий стан речей назавжди змінився, а європейські держави були приречені перенести більшість своїх побоювань, прагнень та суперечок на відносно невелику територію Європи.

Велика французька революція зруйнувала «тверезий та неупереджений» розрахунок співвідношення сил між основними міжнародними акторами. Її наслідком стала інкорпорація ідеологічного та національного елементів в структуру світового порядку, після чого на шляху вільного силового балансування з’явилися принципові перешкоди. Разом із ними прийшли тотальна мобілізація та підпорядкування суспільного життя військовим потребам. Дві тотальні війни ХХ ст. продемонстрували європейцям логічний підсумок такого розвитку.

⇐ Предыдущая30313233343536373839Следующая ⇒

Поделиться: